Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Економічна теорія. Політекономічний аспект : Розділ 40. Інноваційна політика держави

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Економічна теорія. Політекономічний аспект:Розділ 40. Інноваційна політика держави

 

загрузка...

Частина VIII. ЕКОНОМІЧНА ТЕОРІЯ І ЕКОНОМІЧНА ПОЛІТИКА
Розділ 40. Інноваційна політика держави
§ 1. Сутність і основні методи інноваційної політики держави
§ 2. Система управління державною інноваційною політикою
§ 3. Малий інноваційний бізнес

Розділ 40 ІННОВАЦІЙНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ
§ 1. Сутність і основні методи інноваційної політики держави
Створення умов для оптимального розвитку науково-технічного потенціалу національної економіки стає одним з найважливіших принципів формування системи і механізму управління інновацій-ної політики. При всій різноманітності національних підходів до економіки всі країни прагнуть до розробки і реалізації державної інноваційної політики.
Механізм створення і поширення нововведень, маючи суттєві національні особливості, передбачає три загальні складові: систему державної підтримки фундаментальних і пошукових досліджень;
різноманітні форми та джерела фінансування і непрямого стиму-лювання досліджень; максимальне стимулювання малого іннова-ційного підприємства та підтримку його.
Держава, створюючи умови для реалізації інноваційної політи-ки, впливає на розвиток не лише державного, а й приватного сек-тора інноваційної діяльності.
Сучасне високорозвинуте суспільство стимулює розвиток техно-логій, що грунтуються на новітніх досягненнях науки. Найважливі-шим завданням є вироблення стратегії, яка забезпечує можливість гнучкої зміни пропорцій між темпами розвитку наукового, технічного і виробничого потенціалів. Створення такої системи взаємодії всіх учасників циклу, що забезпечує науково-технічний прогрес, є голов-ним завданням інноваційної політики держави. Остання подана комплексом народногосподарських підходів і рішень, що визначають головні напрями діяльності щодо нововведень, яка пов'язана з науко-во-технічним прогресом, оновленням основних фондів, удоскона-ленням управління, організації виробництва і праці, економіки тощо.
Інноваційна політика держави спрямована на господарське ви-користання науково-технічного потенціалу, на зміцнення внутріш-ніх зв'язків у науково-технічному комплексі. Формування іннова-ційної політики пов'язане насамперед з переорієнтацією системи державного регулювання на всебічне заохочення підприємництва, приватної ініціативи.
Набір методів і засобів державної інноваційної політики досить широкий. Це різні державні заходи, які стимулюють інноваційну активність бізнесу; коригування податкового, патентно-ліцензійного законодавства; амортизаційних відрахувань; регулювання переда-вання технології; система контрактних взаємовідносин; зняття ряду обмежень щодо охорони навколишнього середовища, антитрестівсь-кого законодавства; різні форми підтримки міжорганізаційної ко-операції та малого інноваційного бізнесу.
Традиційним методом впливу на розвиток інновацій у промис-ловості, особливо в періоди економічних піднесень, є податкові пільги. Так, Конгрес США ще в 1954 р. ухвалив 174-й розділ "Ко-дексу прибуткового оподаткування", відповідно до якого витрати на науково-дослідні і експериментально-конструкторські розробки (НДЕКР) дозволялось відносити до поточних витрат на виробницт-во. Їх вираховували з оподатковуваного прибутку.
Проведенню НДЕКР у промислових фірмах побічно сприяють всі податкові заходи, спрямовані на стимулювання приватних інвес-тицій, оскільки зростання вкладень в основний капітал супровод-
жується оновленням його на новій технічній основі. У 60-х роках уряд США прийняв ряд заходів, спрямованих на скорочення стро-ків використання науково-дослідного обладнання приватними кор-пораціями, запровадив податкові знижки на інвестиції в обладнан-ня і будівництво споруд для проведення НДЕКР. Однак найзнач-ніші урядові акції, пов'язані з податковими пільгами НДЕКР, відбу-лися у 80-х роках.
У законі про податки з метою оздоровлення економіки в 1981 р. було впроваджено податкову знижку для витрат на дослідження і розробки. З 1 липня 1981 р. по 1 січня 1986 р. ця знижка становила 25 відсотків зростання власних витрат корпорацій на НДЕКР у по-точному році порівняно із середнім рівнем витрат корпорації на НДЕКР за три попередніх роки. Інакше кажучи, ці 25 відсотків приросту витрат корпорації вираховувалися не від її прибутку, що підлягав оподаткуванню, а з суми податку. З 1 січня 1986 р. цю знижку було зменшено до 20 відсотків. Її надавали корпораціям, що розробляють тільки принципово нові або значно вдосконалені види продукції та технології. Однак практика показала, що великі корпорації нерідко провадять обережну науково-технічну політику і не завжди вкладають кошти в інноваційну діяльність. Причинами цього є інфляційні явища в економіці, можливість отримання при-бутку шляхом фінансових махінацій, монопольне становище вели-ких виробників тощо. Відомий американський економіст Е. Менс-філд вважає, що зростання витрат на НДЕКР за рахунок податкової знижки не перевищувало 1-2 відсотки.
З другої половини 80-х років багато податкових пільг було ска-совано через їхню недостатню ефективність. З 1 січня 1987 р. зня-то інвестиційний податковий кредит, а податкову знижку на збіль-шення витрат НДЕКР було не тільки зменшено до 20 відсотків, а й подовжено лише до 1990 р. Податкові пільги в рамках інноваційної політики все ж відіграли свою роль, хоча і виявились практично корисними лише для тих корпорацій, які здійснювали НДЕКР.
Використовувати амортизаційні пільги для активізації іннова-ційної діяльності в США було дозволено з 50-х років. Спочатку це були деякі воєнні корпорації, що виробляли продукцію для збройних сил. В 1954 р. "Кодекс прибуткового оподаткування" дозволив кор-пораціям застосовувати прискорені методи амортизації, а в 1962р. "Правила і норми амортизації" знизили нормативні строки служби приблизно на 30-40 відсотків порівняно з існуючими. Інтервальна система строків служби основного капіталу, прийнята в 1971 р., забезпечила корпораціям право зменшувати нормативні строки служби основного капіталу ще до 20 відсотків.
Амортизаційна реформа Р. Рейгана запровадила нові строки амортизації - 3 роки - для легкових автомобілів, легких вантажних автомобілів, спеціального обладнання; 10-15 років - для буді-вель і споруд, що в середньому на 2 роки менше, ніж раніше, Згід-но з законом про справедливе оподаткування і фінансову відпові-дальність було послідовно зменшено строки амортизації матеріаль-них активів НДЕКР.
Пільги активізували процес оновлення техніки в промисловості. Більшість з них, однак, як і податкові, були спрямовані не лише і не стільки на оновлення основного капіталу, скільки на зростання при-бутків великих корпорацій, адже розміри амортизаційних відраху-вань безпосередньо впливають на розмір оподатковуваного чистого прибутку. Законодавство 1986 р. знову збільшило норми аморти-зації. Недостатність податкових та амортизаційних пільг для при-скорення НТП у промислових фірмах, а також те, що ці заходи не впливали на початкові етапи інноваційних процесів, примусили дер-жаву застосувати інші форми впливу на інноваційну діяльність у промисловості. Насамперед це стосується стимулювання державою фінансування корпораціями різних форм кооперативних досліджень у міжкорпораційних науково-технічних і університетсько-промис-лових дослідних центрах.
Розглянемо деякі питання коригування антитрестівського зако-нодавства США. Тут встановлено ряд обмежень щодо об'єднання капіталів приватних корпорацій для зменшення можливості моно-полізації. Це призвело до того, що можливості промисловості вирі-шувати великомасштабні науково-технічні завдання міжгалузевого характеру, які потребують об'єднання великих обсягів економіч-них ресурсів, виявилися ослабленими. На початку 70-х років, напри-клад, Агентство з охорони навколишнього середовища зажадало від автомобілебудівних корпорацій створення вихлопної системи, яка б не забруднювала навколишнє середовище. Однак антитрестів-ське законодавство забороняло чотирьом пануючим на ринку ав-томобілів фірмам працювати у сфері НДЕКР. Водночас у більшості розвинених індустріальних країн антитрестівське законодавство на кооперацію у сфері НДЕКР не поширювалося.
У першій половині 80-х років у США було прийнято ряд законів, що заохочували кооперацію приватних корпорацій при проведенні НДЕКР. Ці закони встановлювали процедури об'єднання капіталів, структури органів управління тощо. Передбачався порядок розпов-сюдження інформації, згідно з яким корпорації-учасниці мають право на результати НДЕКР протягом трьох років, після чого вони можуть використовуватися на всій території США.
Прийнятий у 1984 р. закон про кооперативні дослідження доз-воляв об'єднувати капітали для спільного проведення НДЕКР. Крім того, закон звільнив органи місцевої влади від повноважень пере-слідування фірм за антитрестівським законодавством, зберігши, однак, контроль з боку міністерства юстиції США. Однак велика кіль-кість бюрократичних формальностей при оформленні кооператив-них підприємств, а також розкриття відомостей, які є комерційною таємницею приватних фірм, не сприяло прагненню корпорацій до об'єднання зусиль щодо НДЕКР.
Антитрестівське законодавство не тільки обмежувало об'єднан-ня ресурсів фірм для введення спільних досліджень і розробок, а й забороняло деяким з них вихід на нові ринки. Зміна цього порядку дала змогу багатьом промисловим фірмам значно активізувати інно-ваційну діяльність. Головним наслідком послаблення антитрестів-ського законодавства було виникнення спільних міжкорпорацій-них науково-технічних підприємств.
Найефективнішою організаційною формою, в межах якої мож-ливе вирішення великомасштабних науково-технічних завдань, є університетсько-промислові дослідницькі центри, що створюються за участю держави.
Великі програми спільних досліджень промислових корпорацій та вузів є в багатьох галузях альтернативою державним цільовим науково-технічним програмам. Вони передбачають принципово інший механізм координації діяльності учасників. Держава при цьому підтримує вузівсько-промислову кооперацію на початкових етапах досліджень у пріоритетних напрямах НТП. Завдання держа-ви полягає в тому, щоб стимулювати об'єднання фінансових кош-тів і матеріально-технічної бази промисловості з кваліфікованими вузівськими кадрами. Для заохочення промислових корпорацій до фінансування ризикованих науково-технічних проектів з довго-строковою орієнтацією держава не тільки бере на себе частину початкових витрат вузівсько-промислових центрів, а й надає фір-мам-учасницям безплатні ліцензії на використання зроблених ви-находів та відкриттів.
Для створення конкретного центру держава оголошує конкурс серед вузів, які подають програми проведення досліджень у визна-чених галузях науки і техніки. На базі відібраних вузів на державні кошти створюються центри, до участі в роботі яких залучаються промислові корпорації.
Законом про економічну конкурентоспроможність, зовнішню торгівлю і технологічний розвиток в 1987 р. передбачено організа-цію у складі Міністерства промисловості і технології Агентства з передових цивільних технологій. Його функцією є підтримка всіх видів кооперації у сфері НДЕКР, а також видача субсидій і укла-дання контрактів на проведення довгострокових досліджень, роз-робок та виробництво технічно складної продукції.
Є також багато програм підтримки вузівсько-промислового спів-робітництва в штатах. Більшість з них спрямована на створення консорціумів, в яких уряди штатів є рівноправними членами. При цьому деякі штати обмежуються лише вкладанням коштів у кон-сорціуми, залишаючи ініціативу організації та вибору дослідницьких напрямів за науково-технічним товариством. Інші створюють ву-зівсько-промислові центри владним рішенням.
Для підтримки подібних центрів і стимулювання інноваційної активності уряди штатів часто створюють спеціальні комісії, які визначають найкорисніші для штату напрями інвестицій у дослід-ницькі та навчальні заклади.
Непрямі заходи підтримки вузівсько-промислової кооперації зво-дяться до податкового стимулювання. Так, законом 1981 р. про по-датки з метою оздоровлення економіки передбачено розширення пільг для фірм, що передають в дар університетам нове обладнання для досліджень. Внески учасників у кооперативні вузівсько-про-мислові підприємства, що мають юридичну форму товариств з об-меженою відповідальністю, вираховують з прибутку, що підлягає оподаткуванню. Отримані партнерами прибутки від реалізації ре-зультатів НДЕКР обкладаються податком не як прибуток, а як при-ріст капіталу від операцій з цінними паперами, що у 2 рази менше, ніж оподаткування прибутку.
Наслідком розгортання програм підтримки промисловості та вузів стало виникнення в інших країнах світу значної кількості вузівсь-ко-промислових дослідницьких центрів за ключовими напрямами НТП. Подібні центри є найперспективнішою формою організації початкових етапів інноваційних процесів.
§ 2. Система управління державною інноваційною політикою
Однією з особливостей розвитку економіки індустріальне роз-винених країн є прагнення забезпечити формування і реалізацію інноваційної політики. Прискорений розвиток науки і техніки по-силив необхідність розробки комплексних прогнозів національно-го науково-технічного розвитку. При цьому протягом останніх ро-ків практично в усіх країнах значно підвищилась роль держави у розробці різних прогнозів, формуванні науково-технічних програм, їхньому фінансуванні та організаційному забезпеченні.
Таке підвищення ролі держави у виборі пріоритетів науково-технічного розвитку і прогнозованого забезпечення їх виявляється у створенні в більшості країн спеціальних управлінських структур, наприклад, у Франції - це Парламентське управління з питань від-бору в галузі науки і техніки, Німеччині - Комісія з оцінки техно-логії, у США - Управління з питань оцінки технології. Європарла-мент прийняв резолюцію щодо створення європейського парламент-
ського управління з питань оцінки пріоритетів і вибору в галузі науки і техніки.
Зростаючий інтерес до довгострокового науково-технічного про-гнозування і визначення пріоритетів у стратегічних напрямах дер-жавної інноваційної політики зумовив розробку відповідних про-грам. Так, рада з питань наукової політики Фінляндії оголосила про значне розширення НДЕКР, Національна науково-дослідна рада Ісландії підготувала план прикладних досліджень у координації з університетськими структурами до кінця 90-х років. У Швеції за-кон про політику в галузі досліджень, прийнятий в 1982 р., перед-бачає створення планів НДЕКР та розгляд їх у парламенті.
Стратегічне прогнозування стало необхідністю, тому більшість країн періодично друкують так звані "білі книги", в яких відобра-жаються пріоритети національної інноваційної політики.
Високі темпи розвитку науково-технічного потенціалу є необ-хідною, але недостатньою умовою інтенсивної інноваційної діяль-ності. Достатня умова інноваційної діяльності - це високий рівень інноваційної сприйнятливості. Ілюстрацією цього можуть бути три принципи формування державної інноваційної політики США:
1) урядова підтримка фундаментальних досліджень і одночасно перенесення більшої частини витрат на прикладні дослідження на приватний сектор. Адміністрація підтримує лише ті довгострокові прикладні НДЕКР, що мають потенціальне велике значення для держави;
2) встановлення пріоритетів у сфері науки і техніки, що в основ-ному покладено на Адміністративне-бюджетне управління;
3) стимулювання перебудови промисловості згідно з планом еко-номічного відродження фактично є непрямим фінансуванням НДЕКР з боку приватного сектора (особливо перспективних робіт, прискорення впровадження нововведень).
Тактика визначення пріоритетів у різних країнах грунтується на національних проблемах економіки. Наприклад, у США про-цес формування системи державних пріоритетів спрямований на розширення асигнувань на НДЕКР і регулювання їхнього розпо-ділу.
У процесі визначення цих пріоритетів розглядаються різні варі-анти програм наукових досліджень. При цьому урядові органи ши-роко користуються послугами спеціальних експертних комісій. На-приклад, комісією з науково-технічної та державної політики, що складається з представників Національної академії наук, Національ-ної інженерної академії та інших організацій, визначено най-важливішими сім наукових напрямів досліджень, на розвиток яких необхідно збільшити асигнування. Такі рекомендації забезпечують більш раціональне розміщення ресурсів у сфері НДЕКР федеральним урядом, рішення якого регулярно обговорюються конгресом та його комітетом з науки і техніки.
Основою формування державної політики пріоритетів у Японії є дещо інші стратегічні та тактичні принципи. Японські спеціалісти вважають, що поетапне прискорення науково-технічного розвитку економіки країни передбачає два підходи: по-перше, освоєння за-рубіжного досвіду на основі закупівлі ліцензій; по-друге, розвиток власних досліджень і розробок.
У першому випадку можливе швидке просування вперед і отри-мання відчутних результатів за порівняно короткий час, у друго-му - не виключені серйозні труднощі, оскільки ініціативні науко-во-технічні розробки пов'язані з ризиком і невдачами.
Якщо до початку 80-х років японський уряд віддавав перевагу освоєнню знань (процесів), а не придбанню матеріалізованих у за-собах виробництва результатів досліджень, то згодом він виступив ініціатором великих національних програм у сфері НДЕКР. Це свід-чить про перехід до політики динамічного планування наукових досліджень і засвоєння нових технологій.
Підготовка великих науково-технічних програм зумовлює необ-хідність підвищення ролі фундаментальних досліджень. У зв'язку з цим державні структури не лише збільшують частки інвестиційних вкладень у такі дослідження, а й спонукають робити це у всезрос-таючих масштабах приватні фірми. Сфера наукових досліджень і розробок перестає бути стихійним генератором структурних зру-шень в економіці. Визначаючи коротко- та довгострокові пріоритети науково-технічного розвитку, державні управлінські структури ви-являють ініціативу в розробці цільових дослідницьких програм і визначають законодавчі заходи прямого і непрямого стимулювання реалізації їх та впровадження результатів розробок у виробництво.
Японська політика в галузі НДЕКР, всупереч поширеній думці, формується не під егідою єдиного центру, а як результат жорсткої конкуренції між багатьма урядовими установами за фінансові ре-сурси і пануюче становище в перспективних напрямах досліджень.
Отже, програмно-цільовий підхід при формуванні системи уп-равління НДЕКР є основним в усіх індустріальне розвинених кра-їнах. Перша його особливість - використання системи проектів та програм, для яких характерні: довгостроковість (10-20 років); ве-ликі грошові асигнування; складний, взаємопов'язаний склад учас-ників; включення в систему управління НДЕКР усіх складових інно-ваційного циклу (фундаментальні та прикладні дослідження, екс-периментальні розробки), а також впровадження нововведень у серійне виробництво.
Другою особливістю програмно-цільового підходу в організа-ції НДЕКР є система експертизи. Основне завдання її полягає
в оцінці доцільності фінансування програм або проектів. Експерт-ні ради (комісії, комітети) створюються з провідних спеціалістів різних галузей знань і здійснюють в основному консультаційні послуги.
Система управління інноваційною політикою формується і реа-лізується в кожній країні з урахуванням особливостей національ-ної економіки, системи побудови і взаємодії державних структур влади. Розглянемо механізм управління інноваційною політикою на прикладі США. Він складається як результат вибору і прийняття рішень у кількох ключових сферах: розподіл державних ресурсів між різними секторами наукових досліджень і визначення струк-тури державних наукових пріоритетів, виконання досліджень і роз-робок у державних наукових центрах; непряме державне стимулю-вання науки і освоєння її досягнень у приватному секторі госпо-дарства за допомогою податкової, амортизаційної, антитрестівської, патентної, зовнішньоторгової політики, підтримка необхідного з точки зору темпів та ефективності НТП рівня конкуренції; форму-вання інноваційного клімату в економіці та інфраструктури забез-печення досліджень і розробок, включаючи національні служби науково-технічної інформації, стандартизації, статистики, вивчен-ня зарубіжного досвіду і міжнародного співробітництва, прогнозу-вання науково-технічного розвитку тощо.
Головна роль в управлінні наукою в США належить конгресові. Це не лише формальне прийняття відповідних законодавчих актів. Конгрес США аналізує напрями наукових досліджень і встановлює пріоритетність їх через свої численні наукові комісії, як постійно діючі, так і тимчасові. Конгрес не має спеціального органу, що від-повідає за розвиток науки в країні. Водночас усі асигнування на неї, починаючи з 1974 р., проходять через його адміністративно-бюджетне управління, до функцій якого належить також визна-чення пріоритетів при розподілі національних ресурсів.
Однак усі основні рішення щодо розвитку науки значною мі-рою визначаються Білим домом, оскільки за науково-дослідну про-граму уряду згідно із законодавством повністю відповідає Прези-дент США. Цю функцію у президентській структурі виконує спеці-альний апарат,
Однією з головних урядових установ у США щодо встановлення пріоритетів є Управління технологічної оцінки. Воно надає конгре-сові інформацію про можливий вплив результатів реалізації окре-мих науково-дослідних проектів на економічні, біологічні, політичні, демографічні та інші аспекти життя країни.
Уряд не займається проблемами наукових досліджень, але під егідою окремих міністерств проводиться багато наукових досліджень. Деякі міністерства, наприклад оборони і сільського господарства, отримують на ці потреби великі асигнування конгресу, в їх струк-турі є спеціальні функціональні підрозділи з НДЕКР.
Важливе місце в урядовому апараті управління науковими до-слідженнями в США займає міністерство торгівлі, що відіграє роль координатора інформаційної діяльності урядових установ. У його структуру входить національна служба технічної інформації, яка розглядається як своєрідна "клірингова палата" всієї науково-до-слідницької інформації.
З так званих незалежних агентств, пов'язаних з питаннями нау-кових досліджень, у структурі урядового апарату США найбільшим є Національне управління з аеронавтики і дослідження космічного простору (НАСА). Спеціальна служба НАСА займається передачею промисловості результатів досліджень, які можуть застосовуватися поза наукою про космос.
Напівурядовий статус має Американська академія наук. Збері-гаючи незалежність, вона здійснює за дорученням уряду і конгре-су об'єктивну експертизу різних наукових дисциплін, проектів, визначає їхню пріоритетність.
За різноманітністю форм кооперування науки з виробництвом США займає одне з провідних місць у світі. І ця різноманітність форм постійно розширюється - від консультацій, що їх надають вузи фір-мам, і створення рад консультантів-бізнесменів у вищій школі до ор-ганізації спільних компаній для проведення окремих досліджень.
Американські вузи виявляють велику активність у роботі так званих технічних станцій і центрів нововведень. Перші сприяють розвитку регіональних досліджень. У фінансуванні їх поряд з при-ватними фірмами бере участь уряд.
Особливістю державної інноваційної політики США є активна участь у формуванні технологічної інфраструктури, централізова-ної системи управління патентними інститутами, акумуляції значної частини функцій з контролю і фінансування системи науково-тех-нічної інформації.
Ефективною формою зв'язку між вузівською наукою і вироб-ництвом є технологічні парки (ТП). Сутність ТП полягає у ство-ренні в науково-дослідному (університетському) середовищі інфра-структури, необхідної для формування і становлення невеликих високотехнологічних фірм. Технопарк об'єднує великі й малі гос-подарські організації, з одного боку, і творчий потенціал великих університетів - з іншого.
Конкретні форми організації та управління ТП в кожному окре-мому випадку різні. Вони, як правило, є власністю на пайових заса-дах університету, місцевого муніципалітету, акціонерних товариств і асоціацій у будь-яких комбінаціях. Частина парків функціонує на комерційній основі, частина є безприбутковими організаціями.
Технологічний парк у США - це орієнтована на підтримку про-мислово-університетського співробітництва організація, яка сприяє переливанню ідей від науки до практики, передаванню технології та обміну спеціалістами між університетом та високотехнологічни-ми фірмами.
Розглянемо моделі інноваційного розвитку в Україні. Виходячи з територіальної, галузевої та структурної неоднорідності науково-технічного потенціалу України, на етапі становлення ринкових від-носин можна використовувати різні моделі інноваційного розвит-ку, а саме:
1) "активної дифузії інновацій", яка характеризується взаємо-дією уряду з науковими установами, вузами, підприємствами і ор-ганізаціями. Головне завдання науки - розробка нових засобів застосування існуючих вітчизняних і зарубіжних технологій. Пе-ревага цієї моделі полягає в тому, що передову технологію можна швидко впровадити. Цю модель раціонально використовувати для широкомасштабного проведення конверсії. Реалізація її дасть змо-гу суттєво поліпшити якість науково-технічного потенціалу Украї-ни при мінімальних ресурсних витратах;
2) "державної підтримки інноваційних форм", що орієнтована на державну підтримку будь-яких національних інноваційних струк-тур у виході з наукоємною продукцією на світовий ринок. До ви-ходу на світовий ринок інноваційні структури обов'язково прохо-дять період активного розвитку і завоювання внутрішнього ринку. Для того щоб випускати дешеву продукцію вищої якості, мають застосовуватися прогресивні технології виробництва. Основна ме-та уряду щодо розвитку цієї моделі полягає у сприянні нарощуван-ню науково-технічного потенціалу в системі міжнародної ринко-вої економіки. Ця модель є найефективнішою на етапі вирівню-вання науково-технічних потенціалів України і розвинених країн світу;
3) "локального інноваційного середовища" на зразок "наукових парків", "технополісів", а в Україні - "територіальних науково-технічних центрів", що характеризується концентрацією на певній території наукового, освітнього, виробничого, фінансового потен-ціалів, об'єднаних єдиним процесом технологічного розвитку. Як результат погодженої дії всіх цих факторів складається мережа взаємозв'язків з дуже високим ступенем децентралізації та само-організації. Ця модель ефективна для розвитку науки та високих технологій, однак потребує від суспільства певної відкритості для інновацій. Можливості реалізації її в Україні нині обмежені кілько-ма великими науковими центрами. Найдоцільнішою для цієї моделі є розробка нових матеріалів, зварювального виробництва, електрон-ної техніки і біотехнологій;
4) "міжгалузевих наукових технічних комплексів" (МНТК), яка може стати інноваційною системою за умови генерації всіх харак-терних для моделі "локальне інноваційне середовище" факторів. МНТК, що діють в Україні, мають значний науковий виробничий потенціал. Однак відсутність інших необхідних елементів усклад-нює можливість реалізації цієї моделі науково-технічного розвитку. Деякі труднощі пов'язані з невідпрацьованістю міждержавних від-носин з країнами як близького, так і далекого зарубіжжя. Усунен-ня цих труднощів не пов'язане з великими витратами національ-них ресурсів, тому на сучасному етапі цю модель в науково-техніч-ному розвитку України використовувати вигідно;
5) модель СНД, заснована на науково-технічному співробітництві між державами, підприємствами та організаціями країн СНД за спільними програмами, комерційними замовленнями на науково-технічну продукцію, що передбачають взаємовигідний обмін нау-ково-технічною інформацією тощо. Враховуючи тісні науково-тех-нічні та економічні зв'язки, що історично склалися між країнами - колишніми республіками СРСР, доцільно зберегти більшість з них на новій основі. Частка моделі в системі інших моделей науково-технічного розвитку може становити 10-30 відсотків;
6) "світового співробітництва", орієнтована на активну участь України у міжнародному науково-технічному співробітництві і широкому обміні науковими результатами і новими технологіями. Реалізація цієї моделі передбачає радикальне поліпшення якості вітчизняного наукового потенціалу та орієнтацію на пріоритетний розвиток співробітництва з сусідніми державами та науковими цен-трами української діаспори.
Отже, державна політика України має орієнтуватися на різні моделі інноваційного розвитку залежно від стану науково-техніч-ного потенціалу і конкретних проблем, що постають перед суспіль-ством.
§ 3. Малий інноваційний бізнес
Становлення ринкової системи господарювання в Україні пов'яза-не з активізацією підприємницької діяльності в усіх сферах еконо-міки. Одним з перспективних напрямів створення нового конку-рентно-ринкового середовища є розвиток малого бізнесу. Поряд з прискореним формуванням споживчого ринку малий бізнес сприяє активізації інноваційної діяльності.
Розглянемо насамперед такі поняття (категорії), як "малі під-приємства", "мале підприємництво" ("малий бізнес").
Малі підприємства кваліфікуються за показником чисельності зайнятих працівників згідно зі сферами діяльності незалежно від
форм власності. Згідно зі ст.2 Закону України "Про підприємства в Україні" до малих підприємств в науці та науковому обслугову-ванні належать новостворювані та діючі підприємства з чисель-ністю працюючих до 100 чол.
Мале підприємництво (малий бізнес) - це самостійна, система-тична, ініціативна діяльність малих підприємств та громадян-підпри-ємців, яка провадиться на власний ризик з метою отримання еко-номічної вигоди.
Малий бізнес є основою дрібнотоварного виробництва; провід-ним сектором економіки; забезпечує насичення ринку споживчими товарами і послугами повсякденного попиту, додатковими робочи-ми місцями; володіє високою мобільністю, раціональними форма-ми управління; формує новий соціальний прошарок підприєм-ців-власників; здійснює структурну перебудову економіки, швидку окупність витрат, свободу ринкового вибору; сприяє послабленню монополізму, розвитку конкуренції.
Малому бізнесові властиві й певні недоліки: хронічна нестача фінансових коштів; слабке сегментування власної частки ринку;
неадекватність технічного оснащення і забезпечення сировиною порівняно з великими підприємствами; брак кваліфікованої робо-чої сили; вплив ринкової кон'юнктури тощо.
Аналіз розвитку малого бізнесу в Україні дає змогу зробити певні узагальнення щодо стану і тенденцій розвитку його:
по-перше, частка підприємств науки і наукового обслуговування у сфері діяльності малих підприємств значна;
по-друге, кількість малих підприємств у науці і науковому об-слуговуванні зростає;
по-третє, виявляється тенденція до зміни форм власності малих підприємств; значно зростає частка малих підприємств з колектив-ною формою власності, велика частка приватних малих підпри-ємств.
Однак процес створення і розвитку нових підприємницьких структур в науці і науковому обслуговуванні йде ще повільно. При-чинами, які гальмують розвиток малого бізнесу в науці, є такі:
1) обмеженість правових засад підтримки малого бізнесу, яка значно стримує розвиток малих структур в усіх сферах, а також ініціативу окремих громадян;
2) неефективність діючої системи оподаткування і податкової політики особливо щодо пільг малим структурам, які створили б однакові економічні умови для цієї найризикованішої сфери рин-кового господарювання;
3) відсутність матеріально-технічної бази, труднощі з орендою приміщень і устаткування. Малі підприємства потребують не стіль-ки фінансової підтримки, скільки матеріально-технічної допомоги у вигляді сировини, матеріалів, передусім приміщень. Майже 40 відсотків науково-технічних малих підприємств не мають примі-щень, близько 15 відсотків орендують приміщення, а вартість орен-дованих основних фондів становить майже 30 відсотків усіх основ-них виробничих фондів цих підприємств;
4) недосконалість інформаційно-методичної та консультаційної підтримки малого бізнесу;
5) відсутність єдиної системи бухгалтерського обліку, яка відпо-відала б міжнародним стандартам: 3/4 малих наукових підприємств не обчислюють і не мають економічного ефекту від впровадження своїх розробок у виробництво;
6) наявність галузевого (відомчого) виробничого (технологічно-го) та інформаційного монополізму;
7) недостатній розвиток елементів ринкової інфраструктури, передусім створення регіональних банків технологій, прогресивно-го устаткування тощо.
У ситуації, що склалася в Україні, питання управління науково-технічною ініціативою малого бізнесу в розвинених країнах світу являють значний інтерес.
Сприяння малому бізнесу в США має вже певну історію. Комісії у справах малого бізнесу були створені в сенаті в 1940 р., в палаті представників - у 1941 р. В роки другої світової війни було органі-зовано спеціальне Управління у справах малого бізнесу, завдання якого полягало в розміщенні військових замовлень. У 1953 р. за-сновано спеціальне федеральне відомство - Адміністрацію у справах малого бізнесу (АМБ).
У 70-х роках було прийнято ряд законів щодо підтримки малого бізнесу, а в 80-і роки республіканська адміністрація Р. Рейгана зо-середила основні зусилля на підтримці великого капіталу. Допомо-га малому бізнесові була послаблена, робились навіть спроби лікві-дації АМБ. Водночас у 80-і роки спеціальна політика щодо малого інноваційного бізнесу стала особливим напрямом державної інно-ваційної політики. Сьогодні держава фінансує більше половини витрат на НДЕКР великого бізнесу і третину - малого.
Регулюючи науково-технічну ініціативу малого бізнесу, держава не лише вкладає власні кошти, а й заохочує фінансову, матеріаль-но-технічну та інші форми підтримки малого бізнесу великим. Отже, в структурі науково-виробничого комплексу зростає частка малого інноваційного бізнесу, розширюються різноманітні його зв'язки з усіма секторами економіки. Відповідно розвивається ініціативна форма організації інноваційної діяльності - форма підтримки ма-лого інноваційного бізнесу.
Політика стимулювання новаторства малого бізнесу провадилась на всіх рівнях виконавчої влади - від федерального уряду до муні-
ципалітету. Можливості різних органів виконавчої влади, як і методи стимулювання малого інноваційного бізнесу, різні. Тому доцільно розмежувати зусилля федерального уряду і місцевих органів влади.
Основним у впливі федерального уряду на науково-технічну іні-ціативу малого бізнесу є регулювання фінансових потоків. За дже-релами фінансування можна виділити три напрями: а) субсидуван-ня через федеральні агентства і відомства; б) залучення приватного капіталу; в) надання пільг.
Серед комплексів заходів щодо підтримки малого інноваційного бізнесу особливий інтерес становлять "інкубаторські програми".
Головне призначення "інкубаторів" - підтримка малого (пере-важно інноваційного) бізнесу, допомога підприємців, які бажають, але не можуть розпочати свою справу. Останні отримують в "інку-баторі" пільговий доступ до виробничих приміщень наукового об-ладнання, фондів венчурного капіталу, різних послуг (на відміну від традиційних промислових парків, де в оренду здаються лише виробничі та конторські приміщення). Відповідно попит на послуги "інкубаторів" пред'являється переважно з боку малих фірм наукоємних галузей.
Хоч у США "інкубатори" існують уже більше ніж 20 років, бурх-ливе зростання їх припало на середину 80-х років, коли організато-ри "інкубаторських програм" об'єдналися у Національну асоціацію господарських інкубаторів.
"Інкубатори" функціонують на кошти штатів і місцевих органів влади; субсидії (часто без повернення) від федерального уряду; орен-дну плату підприємців, які користуються послугами "інкубаторів";
відсоток від доходів тих, що вийшли з "інкубаторів", успішно функ-ціонуючих малих компаній; кошти університетів та інших навчальних закладів, промислових корпорацій, приватних осіб - організаторів власних "інкубаторів", пожертвування.
Можна виділити чотири основних види "інкубаторів": корпора-тивні, громадські, вузівські, приватні, що відрізняються як за пере-важним джерелом фінансових коштів, так і за метою створення.
Останнім часом уряди штатів створюють спеціальні програми допомоги вузівським, приватним та створюваним місцевими орга-нами влади "інкубаторам". Адміністрація програм допомагає отри-мати доступ до федеральних позик, до спеціалізованих фондів Ад-міністрації у справах малого бізнесу тощо.
Якщо кінцеві цілі створення і джерела фінансування різних "інку-баторів" суттєво відрізняються, то набір послуг, що ними надають-ся, практично один і той самий для всіх їх видів.
Цілеспрямоване субсидування федеральним урядом малого інно-ваційного бізнесу здійснюється у формі дотації (грантів) та укла-дання контрактів на розробку нової продукції або технології.
Другим важливим напрямом державної інноваційної політики щодо малого інноваційного бізнесу, який здійснюється на рівні федераль-ного уряду, є залучення приватного капіталу для його фінансування. Реалізується воно переважно через компанії венчурного капіталу.
Державна політика сприяння малому інноваційному бізнесу в США націлена передусім на створення необхідної ринкової інфра-структури, а також на формування системи державної та громадської підтримки розвитку малого бізнесу.
Один з найважливіших каналів зв'язку малих інноваційних і великих фірм - фінансовий, який реалізується через вкладення в незалежні венчурні фонди, які фінансують малий інноваційний бізнес, або через організацію власних дочірніх венчурних фірм. В останньому випадку корпорації отримують згодом частину при-бутку малої фірми, якщо її діяльність виявиться успішною. Нерідко корпорації скуповують акції малих компаній, які зацікавили їх, або укладають контракти на виконання певних етапів інноваційних процесів.
Великий бізнес не обмежується зв'язками з уже існуючим ма-лим інноваційним підприємництвом. Сьогодні він спрямований та-кож на створення малих наукоємних фірм. Стаття витрат "Стар-тові гроші" великого бізнесу на фінансування малого інноваційно-го є основною. Свої тимчасово вільні кошти, "додаткові капітали" корпорації спрямовують на фінансування ризикових проектів че-рез посередників - спеціалізовані фірми венчурного капіталу або самі створюють дочірні компанії з виконання венчурних операцій. Остання форма є найпоширенішою.
Політика формування системи державної та суспільної підтрим-ки розвитку малого бізнесу має здійснюватися через помірне дер-жавне регулювання в поєднанні із створенням конкурентно-рин-кового середовища. Так, в Україні створено комітет сприяння ма-лим підприємствам і підприємництву, який має сприяти вироблен-ню і реалізації державної інноваційної політики у сфері розвитку підприємництва.
Основними напрямами державної політики підтримки малого інно-ваційного бізнесу є такі: удосконалення правового регулювання; спри-яння удосконаленню структури малого підприємництва; пільгове опо-даткування; кредитно-інвестиційна підтримка; забезпечення ресур-сами і збут продукції; страхування малого бізнесу; прискорена амор-тизація; зовнішньоекономічні преференції; інформаційно-консуль-тативна підтримка; підготовка кадрів; науково-методична підтримка;
розробка державних програм підтримки підприємництва.
Отже, підтримка малого інноваційного бізнесу передбачає фі-нансове, матеріально-технічне, організаційне та інформаційне за-безпечення його діяльності.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170