Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Економічна теорія. Політекономічний аспект : Розділ 26. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Економічна теорія. Політекономічний аспект:Розділ 26. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки

 

загрузка...

Частина V. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ МАКРОЕКОНОМІКИ І СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ
Розділ 26. Особливості відтворення в аграрній сфері економіки
§ 1. Роль природних умов
§ 2. Земельна рента
§ 3. Агробізнес
§ 4, Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України

Розділ 26
ОСОБЛИВОСТІ ВІДТВОРЕННЯ В АГРАРНІЙ СФЕРІ ЕКОНОМІКИ
§ 1. Роль природних умов
У сільськогосподарському виробництві економічний процес від-творення незалежно від його суспільного характеру завжди пере-плітається з природним. Тому раціональне управління в цій галузі вимагає знань і вмілого використання не лише економічних зако-нів, а й законів природи. Тісний взаємозв'язок економічних про-цесів з природними зумовлює значний вплив останніх на результа-ти господарської діяльності, що впливає на темпи відтворення.
Звідси можливість різкіших коливань темпів нагромадження порівняно з іншими галузями. Якщо в промисловості людина пов-ністю може впливати на процеси виробництва, то в сільському гос-подарстві така можливість обмежена, адже тут об'єктом діяльності людини є живі організми: рослини і тварини; біологічні процеси їх протікають за певними законами природи і об'єктивно вимагають пристосування всього ритму виробництва до ритму природи: до природного проходження виробничого процесу. У сільському гос-подарстві неможливо прискорити виробничий процес, як у про-мисловості. Це пояснюється тим, що предмети праці знаходяться під впливом природних процесів, протікання яких вимагає певного часу. При цьому процес праці переривається на час, необхідний для протікання біологічних процесів в предметах праці. Наприклад, час виробництва озимої пшениці становить 10 міс., а робочий пе-ріод місяць. Процес праці переривається в проміжках між сівбою,
внесенням добрив, весняним боронуванням і збором урожаю. Звідси повільний оборот капіталу, зумовлений великою різницею між ча-сом виробництва і робочим періодом.
Велика різниця між часом виробництва і робочим періодом зу-мовлює таку особливість, як сезонність виробництва і викорис-тання трудових ресурсів і техніки. У певних межах її можна зглад-жувати виготовленням інших продуктів, які мають неоднаковий час виробництва і робочий період. Йдеться про таке відтворення та організацію виробництва, що поєднує основні й допоміжні галузі, промислові підприємства і промисли залежно від економічних і природних умов.
На відтворення в аграрному секторі економіки суттєво впливає родючість землі. В сільському господарстві земля є головним засо-бом виробництва, при правильному використанні вона постійно відновлює свою родючість, більше того, якісно поліпшується. В ре-зультаті різниці в природних умовах, насамперед різної родючості землі, на відміну від інших галузей праця однакової кваліфікації та фондоозброєності дає різні результати, тобто продуктивність праці визначається тут передусім продуктивністю природних факторів.
Отже, за інших рівних умов темпи відтворення залежать від при-роди і родючості землі. Вплив природних факторів на результати виробництва можна обмежити розвитком продуктивних сил. Йдеться про економічну родючість, підвищення якої досягається через раціо-нальне використання землі, систематичне впровадження нових тех-нологій, досягнень науки і техніки, поліпшення культури землероб-ства тощо. Маючи таку властивість, як родючість, земля безпосе-редньо впливає на результативність виробництва, а та обставина, що вона підвищується, передбачає підвищення темпів відтворення.
Родючість грунтів, природні та біологічні процеси справляють значний вплив на спеціалізацію виробництва, на поєднання окре-мих галузей сільського господарства. Оптимальне поєднання їх ха-рактеризується відповідною технологією виробництва і, як наслі-док, визначеним набором засобів і предметів праці. У зв'язку з цим напрям капітальних і виробничих витрат в господарствах різної спеціалізації неоднаковий. Через це однією з найважливіших особ-ливостей відтворення в аграрному секторі економіки є те, що фор-мування виробничого потенціалу цієї галузі здійснюється відповід-но до природних і економічних умов, неоднорідність яких, напри-клад, в Україні характерна не лише для грунтово-кліматичних зон Полісся, Лісостепу, Степу, а й для окремих областей і районів. Для кожного господарства відповідно до спеціалізації важливо вста-новити таку структуру засобів виробництва, яка б забезпечувала найбільший вихід валової та товарної продукції при низькій собі-вартості.
Визначення оптимального поєднання основних і допоміжних галузей, промислових підприємств і промислів вимагає формуван-ня відповідного виробничого потенціалу на основі досягнень на-уково-технічного прогресу з метою підвищення ефективності його функціонування, використовуючи ринкові механізми, що передба-чає в сільському господарстві не просто використання техніки, а й створення системи машин. Остання повинна враховувати можли-вості й специфіку виробництва кожного виду продукції в їх поєд-нанні, виходячи з принципу максимального використання робочих машин, агрегатів транспортних засобів. Дуже важливо також за-безпечувати максимальну кількість необхідних засобів виробництва в критичні строки з тим, щоб виконати всі роботи в оптимальний період і не допустити втрат врожаю внаслідок, наприклад, несвоє-часної оранки, боронування або затримки під час посіву чи зби-рання врожаю. Тому в сільському господарстві необхідна більш висока насиченість його засобами виробництва, більш висока фон-до- і енергоозброєність праці.
У зв'язку з тим, що відтворення в аграрному секторі економіки обумовлене природними процесами, роботи технологічного циклу з вирощування сільськогосподарських культур і догляду за твари-нами розподілені протягом усього року з інтервалами, які визнача-ються природою, причому природні фактори значно коригують ка-лендарні плани проведення сільськогосподарських робіт. Якщо в Україні в зоні Лісостепу посів ранніх зернових культур господар-ства проводили з 1 по 5 квітня поточного року, то в наступному році ці роботи можуть виконуватись з 25 по 30 березня або з 5 по 10 квітня залежно від погоди, температури повітря, готовності грунту, швидкості й напрямку вітру тощо.
Тому сучасний менеджер повинен усвідомити необхідність прийняття нестандартних рішень, враховуючи різноманітні факто-ри з тим, щоб забезпечити своєчасне проведення сільськогоспо-дарських робіт, пристосовуючи ритм виробництва до ритму приро-ди. Так, якщо в промисловості несвоєчасне виконання технологіч-них операцій впливає на затримку виготовлення продукту, то в сільському господарстві це призводить до прямих значних втрат втіленої в неї праці, а це позначається на результативності функціо-нування підприємств та можливостях нагромадження.
Особливістю відтворення в аграрному секторі економіки є те, що частина продукту виробництва може бути використана безпо-середньо для розширення виробництва як його умови, не набува-ючи товарної форми. Частина продукту може ввійти в наступному періоді як засіб виробництва, також не набуваючи товарної фор-ми. Це обумовлено тим, що виготовлений продукт, у тому числі й додатковий, не відрізняється за своєю споживною вартістю від за-
собів виробництва, які функціонують у процесі виробництва, що визначається характером споживної вартості: входить вона у ви-робництва як його умова в певному підприємстві, якому належить, чи буде реалізована. У зв'язку з тим нагромадження і розширене відтворення збігаються.
Можливість більш високих темпів відтворення в сільськогос-подарському виробництві випливає з особливостей його матеріальної природи. При відповідному розвитку біологічних наук і промисло-вості продуктивність сільського господарства зростатиме відносно швидше, ніж у промисловості, оскільки в сільському господарстві поряд з людиною об'єктивно діють сили природи. Вміле викорис-тання їх на основі сучасної науково-технічної революції є одним з важливих напрямів соціально-економічного прогресу суспільства.
Суб'єкти ринкового господарства, які вкладають капітал в сіль-ське господарство, значною мірою обмежені вибором - що вироб-ляти, насамперед умовами природно-кліматичних зон. Загальним пра-вилом є зональна спеціалізація культур і поєднання відповідних на-прямів рослинництва і тваринництва. У зв'язку з тим на питання, що виробляти, можна відповісти - виробляти ті продукти, для яких най-сприятливіші умови відповідно до зональної спеціалізації і які мають найвищу врожайність. Наприклад, високі врожаї соняшнику, рици-ни, коріандру можна одержати в районах Степу України. В Поліссі природні умови для їх вирощування непридатні. Тут доцільно виро-щувати картоплю, льон, кукурудзу на зелений корм тощо. Вибір ос-новних галузей необхідно вміло поєднувати з допоміжними, з галу-зями з переробки сільськогосподарської продукції, з промислами.
Земля як головний і обов'язковий засіб виробництва в аграрно-му секторі економіки обмежена в просторі. Обмеженість земель-ного фонду сільськогосподарського призначення і зростаючі по-треби в продуктах харчування обумовлюють необхідність тільки інтенсивного типу відтворення. Тим більше, що землі сільсько-господарського призначення постійно скорочуються. Ось чому інтен-сифікація сільськогосподарського виробництва є безальтернатив-ним перспективним напрямом його розвитку.
Виходячи з цього в процесі відтворення фонд нагромадження використовується для розширення виробництва інтенсивним шля-хом, додатковими вкладеннями на одиницю земельної площі живої праці та капіталу. Проте здійснення цих витрат можливе лише на основі науково-технічного прогресу. Останній тісно пов'язаний з процесом нагромадження.
Реалізація наукових і технічних досягнень, новітніх технологій в дуже обмежених розмірах може проходити на основі простого від-творення і впливати на продуктивність праці та ефективність ви-робництва. В своїй основі технічний і технологічний прогрес здійснюється в процесі нагромадження, є його неодмінною умовою:
збільшення засобів виробництва, підвищення їх технічної доскона-лості і поліпшення технології використання забезпечують докорінні зміни умов виробництва, розвиток якісно нових продуктивних сил. Виходячи з цього темпи технічного і технологічного прогресу ви-значаються розмірами нагромадження. Найсуттєвіший в даному ви-падку зворотний зв'язок: темпи технічного і технологічного прогре-су виступають верхньою межею величини фонду нагромадження.
Тому додаткові вкладення праці й капіталу передбачають зміну технологічних способів виробництва, нову техніку і технологію. Щоб збільшити в значних розмірах капітал, необхідно винайти нові ма-шини, нові системи рільництва, нові способи утримання худоби тощо, тобто головним для визначення економічної природи додат-кових (послідовних) вкладень в землю є не кількісна їх сторона, а якісна, тобто не тільки те, які розміри засобів виробництва і праці вкладені в землю, а за яких умов ці вкладення здійснюються, на які технічні, технологічні й організаційні цілі.
Особливості відтворення в аграрному секторі економіки визна-чаються тим, що технічний прогрес не обмежується рамками ма-шинної техніки. Рослини і тварини виступають як предмети праці і знаряддя праці, а земля є головним засобом виробництва. Тому одним з найважливіших напрямів розвитку цієї галузі є виведення високоврожайних культур і високопродуктивних тварин, впрова-дження у виробництво заходів, які забезпечують підвищення ро-дючості землі, що становить сутність агротехнічного і зоотехнічно-го прогресу.
Підвищення технічної забезпеченості сільськогосподарського виробництва в поєднанні з використанням високоврожайних куль-тур і високопродуктивних тварин є основою запровадження про-гресивної технології виробництва. Ці напрями технічного прогресу мають тісний взаємозв'язок. Якість сільськогосподарських робіт виз-начається досконалістю техніки, що впливає на врожайність куль-тур і продуктивність тварин. В свою чергу, нові, якісніші та врожай-ніші сорти культур вимагають досконаліших і ефективніших машин, які слід використовувати в процесі виробництва. Ця відповідність забезпечує максимальний ефект прогресивної технології виробниц-тва, що є основою швидких і сталих темпів відтворення.
§ 2. Земельна рента
Земельна рента як економічна категорія виражає відносини при-власнення додаткового продукту власником землі у формі оренд-ної плати за право користування землею. Проте рента не тотожна орендній платі. Крім ренти як плати за користування землею орен-
дна плата містить відсоток на вкладений у землю капітал, а також амортизацію цього капіталу. При високих орендних ставках влас-ник землі може привласнювати частину середнього прибутку сільсь-когосподарського підприємця.
Земельна рента і орендна плата є загальною економічною осно-вою будь-якого суспільства. Спочатку земельна рента виникла і розвивалася у формі традиційної земельної ренти. Виникнення під-приємницьких виробничих відносин стало умовою існування су-часної земельної ренти. Проте земельна рента завжди є економіч-ною основою реалізації власності на землю. Це доход, не пов'яза-ний з підприємницькою діяльністю; це частина додаткового про-дукту, який створюється сільськогосподарськими виробниками, що господарюють на землі.
Як уже зазначалося, в сільському господарстві в процесі вироб-ництва беруть участь природні процеси і біологічні фактори. У зв'яз-ку з цим в сільському господарстві крім суспільних факторів слід розрізняти такі природні фактори, як кліматичні умови, хімічний і механічний склад землі, біологічні та інші моменти. Залежно від цих факторів одна й та сама кількість і якість праці може бути представлена в більшій або меншій кількості продуктів, споживних вартостей.
Якою б великою не була роль природних факторів, сільськогос-подарський продукт створюється працею людей. Тому провідна роль у розвитку сільськогосподарського виробництва завжди належить економічним факторам. Це положення має особливе значення для з'ясування рентних відносин у сільському господарстві.
Незалежно від форми власності на землю утворюється дифе-ренційна рента. Причиною її є монополія на землю як на об'єкт господарювання. Виникнення цієї монополії означає існування ві-дособлених виробників у системі товарно-грошових відносин, а також своєрідний синтез існуючих природних і економічних умов для утворення диференційної ренти.
Першою природною умовою існування диференційної ренти є відмінності у природній родючості землі, а також місцезнаходжен-ня земельних ділянок по відношенню до ринку (місць реалізації продукції). Розвиток науки і техніки, широке використання їх до-сягнень у сільському господарстві впливають на ці відмінності, проте повністю усунути їх неможливо.
Господарства, розміщені на кращих землях, створюють додатко-вий чистий доход. Цього останнього позбавлені господарства, що знаходяться на гірших землях. Якби вони одержували його, то мо-нополія на землю як об'єкт господарювання зникла б.
Другою природною умовою утворення диференційної ренти є обмеженість землі. Земля у просторі обмежена, ще обмеженіші кращі за родючістю землі. Продукція, що виробляється на кращих і середніх землях, не може задовольнити потреби суспільства, тому у господарський оборот залучаються також ділянки землі, віднос-но гірші за родючістю і місцезнаходженням.
Господарства, які використовують кращі землі, мають більше продукції з одиниці земельної площі та одержують додатковий про-дукт, який є матеріальною основою диференційної ренти.
Необхідною економічною умовою перетворення цього додатково-го продукту в диференційну ренту є наявність товарно-грошових відносин і особливості дії закону вартості у сільському господарстві. Ця особливість полягає в тому, що суспільна вартість сільськогос-подарських продуктів визначається середніми витратами суспільне необхідної праці у господарствах, що розташовані на гірших за родючістю і місцезнаходженням землях при середньому рівні орга-нізації виробництва. Господарства, які розташовані на кращих та середніх землях, мають нижчу індивідуальну вартість сільськогос-подарської продукції, проте реалізують її за цінами, які визнача-ються вартістю на гірших землях. Це дає можливість одержувати додатковий чистий доход, який утворюється понад середній чис-тий доход.
Слід розрізняти дві форми диференційної ренти - першу і другу. Перша диференційна рента є додатковим чистим доходом, який одержують в результаті продуктивнішої праці на кращих за родю-чістю і місцезнаходженням землях.
Друга диференційна рента виникає в результаті підвищення продуктивності землі на основі використання ефективніших засо-бів виробництва, тобто додаткових вкладень у землю. Цю ренту одержують не всі господарства, а лише ті, які займаються інтенси-фікацією за сприятливіших умов виробництва (тобто використову-ють кращі землі). Господарства, які здійснюють додаткові вкладення на гірших землях, одержують не другу ренту, а раціоналізаторсь-кий доход.
Що є спільного для першої та другої диференційної ренти? По-перше, причина утворення - монополія на землю як на об'єкт господарювання.
По-друге, основа виникнення - відмінності в родючості землі. Взаємозв'язок диференційної першої і другої рент полягає в тому, що вони засновані на використанні родючості земель. Тільки пер-ша рента пов'язана з природною, а друга - з економічною родю-чістю грунтів. Друга диференційна рента характеризує інтенсив-ний розвиток сільського господарства.
У сучасних умовах підвищення попиту на сільськогосподарську сировину виникає необхідність освоєння нових земель з низькою родючістю. В той самий час обмеженість землі, а також приско-
рення науково-технічного прогресу в сільському господарстві зу-мовлюють деяке зниження ролі природної родючості.
Широке використання сучасної техніки і технології стирає різ-ницю в ефективності рівновеликих витрат капіталу на різних за родючістю землях, що сприяє зменшенню другої диференційної ренти. Паралельно діють фактори, які сприяють збільшенню її, а саме різниця ступеня використання інтенсивних факторів в різних господарствах зберігається, а в деяких випадках і посилюється.
Таким чином, диференційна рента - це за своєю сутністю не що інше, як додатковий прибуток, який отримують у будь-якій сфері промислового виробництва на будь-який капітал, що функціонує в умовах вище середніх. У сільському, господарстві він є більш-менш постійним, оскільки грунтується на різній родючості різних катего-рій землі.
У країнах, де панує приватна власність на землю і діє міжгалузе-ва конкуренція, існує ще й абсолютна рента, яка утворюється на всіх використаних землях, у тому числі на гірших. Причиною її є монополія на приватну власність на землю, яка закріплює високу норму прибутку в сільському господарстві понад середню норму прибутку. Отже, абсолютна рента - це надлишок вартості сільсь-когосподарського продукту над його ціною виробництва.
Висока норма прибутку в сільському господарстві може створю-ватися внаслідок існування ряду факторів: низької органічної будови капіталу, використання дешевшої робочої сили, більш швидкого обо-роту коштів, економії на постійному капіталі та ін. Значення цих факторів у кожній країні неоднакове і весь час змінюється. Так, у розвинутих країнах рівень органічної будови капіталу в сільському господарстві вже піднявся до рівня промисловості. Тому ця умова для створення абсолютної ренти відпала, проте причина виникнення абсолютної ренти - монополія приватної власності на землю - залишається. Ось чому слід брати до уваги, що можуть існувати і діяти інші фактори утворення високої норми прибутку в сільському господарстві, а монополія приватної власності на землю лише зак-ріплює цю високу норму прибутку і примушує реалізовувати сільськогосподарську продукцію за її вартістю, яка вища за ціну ви-робництва.
Отже, абсолютну ренту породжує не низька будова землероб-ського капіталу, а монополія приватної власності на землю, яка не дає можливості конкуренції вирівняти прибуток з низькопобудова-ного капіталу.
У практиці сучасних розвинутих країн підвищення органічної будови капіталу в землеробстві зумовлює зменшення абсолютної ренти, проте зростання загального розміру функціонуючого капі-талу сприяє збільшенню її.
Приватна власність на землю і необхідність виплати ренти за всі використані землі можуть призвести до перетворення абсолютної ренти в монопольну, коли ціна на сільськогосподарську продукцію вища за її вартість.
Рентні доходи розподіляються між власником землі та її оренда-рем або між державою і тими, хто користується землею.
Використання землі в Україні є платним. Власники землі та зем-лекористувачі щорічно вносять плату за землю у вигляді земельно-го податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження земельної ділянки (виходячи з кадастрової оцінки земель). У земельному податку і орендній платі міститься частина рентного доходу. Якщо його одержує власник землі, то рентний доход перетворюється у ренту.
Розмір орендної плати орендареві встановлюють за угодою сто-рін. У результаті підвищення продуктивності землі на основі вико-ристання ефективніших засобів виробництва надлишковий доход збільшується. До закінчення строку договору він надходить орен-дарям у вигляді рентного доходу. При укладенні нового договору він може бути зарахований в орендну плату і надходити вже влас-нику землі. З метою стимулювання інтенсифікації сільського гос-подарства доцільно оптимально здійснювати розподіл рентного до-ходу другої диференційної ренти між власником землі і орендарем. Останній повинен бути заінтересований у додаткових вкладеннях у землю, а це вимагає залишення у нього певної частини рентного доходу.
Порядок оподаткування і середні ставки земельного податку та граничні розміри орендної плати за землю встановлює Верховна Рада України.
Рентний доход, що міститься у платежах за землю, надходить до бюджетів сільських, селищних, міських Рад народних депутатів, на території яких знаходяться земельні ділянки. Частина коштів від плати за землю централізується у державному і обласних бюджетах.
Від плати за землю, а отже, і вилучення рентного доходу звіль-няються заповідники, національні та дендрологічні парки, ботанічні сади, заказники (крім мисливських), дослідні господарства науко-во-дослідних установ і навчальних закладів сільськогосподарського профілю та ін.
Новостворені селянські (фермерські) господарства звільняються від плати за землю (а отже, і від вилучення рентного доходу) протя-гом трьох років з часу передачі у їх власність або надання в корис-тування земельної ділянки.
Рентний доход, як правило, використовується на фінансування заходів щодо раціонального використання та охорони земель, під-вищення родючості грунтів, виконання робіт із землеустрою, ве-
дення земельного кадастру; відшкодування витрат власникам землі та землекористувачам, пов'язаних з господарюванням на землях гіршої якості; економічного стимулювання власників землі та зем-лекористувачів, у тому числі й орендарів.
З рентою пов'язана ціна землі. Вона визначається як капіталізо-вана рента, тобто грошовий капітал, що забезпечує його власни-кові той самий доход, але у формі не ренти, а суми відсотка на вкладення у банк. Ціну землі розраховують за формулою

ф.50
де R - рента; S - норма позикового відсотка.
Звідси ціна на землю залежить від розміру земельної ренти і позикового відсотка.
Науково-технічний прогрес і підвищення інтенсивності сільського господарства зумовлюють необхідність додаткових вкладень у зем-леробство, що, призвело до Зростання диференційної ренти і відповідно до зростання цін на землю.
§ 3. Агробізнес
Характерною рисою соціальне орієнтованої ринкової економі-ки на прикладі розвинутих країн є функціонування агропромисло-вого комплексу (АПК), або агробізнесу. Це обумовлює суттєві особ-ливості суспільного відтворення в цій надзвичайно важливій сфері економіки.
У сучасних умовах виробництво продовольства (зерно, м'ясо, молоко та ін.) і технічних культур (бавовна, льон тощо) грунтується на міжгалузевій виробничій системі, яка охоплює сільське госпо-дарство і суміжні галузі економіки, що поставляють йому засоби виробництва, переробляють і зберігають сільськогосподарську си-ровину і доводять продукти харчування, а також іншого застосу-вання, вироблені з сільськогосподарської сировини, до споживача. Їх взаємозв'язок можна виразити схемою: виробництво засобів виробництва - матеріально-технічне постачання і обслуговуван-ня - фермерський продукт - його промислова переробка - реа-лізація в оптовій і роздрібній торгівлі. На всіх стадіях виробництва, постачання і збуту аграрної продукції активна роль належить тран-спортним фірмам, банкам, страховим компаніям тощо.
Формування і розвиток агробізнесу зумовлені переходом сільсь-кого господарства до машинної стадії виробництва в умовах науко-во-технічної революції. Остання значно поглибила і розширила економічні та технологічні зв'язки сільського господарства з інши-ми галузями, прискорила проникнення промислового капіталу в аграрну сферу і на цій основі привела до виникнення агробізнесу, який є тепер одним з найдинамічніших секторів розвиненої еконо-міки.
Матеріальною основою формування АПК є, з одного боку, не-бувалий за глибиною процес суспільного поділу праці, а з друго-го - безперервний процес розширення кооперування сільського господарства з суміжними галузями національної економіки. В су-часний період в розвинутих країнах склались такі структурні еле-менти агробізнесу:
а) групи промислових, торгових, банківських об'єднань та їх окремі ланки (фірми, підприємства, науково-дослідні підрозділи тощо);
б) сільськогосподарські підприємства (корпорації, кооперативи, окремі фірми);
в) законодавчі та виконавчі державні установи (міністерства, ради, парламентські комітети, комісії тощо).
Ідея комплексного підходу до вивчення проблем виробництва, розподілу і використання сільськогосподарських продуктів і продо-вольства була висловлена в 1955 р. колишнім заступником міністра сільського господарства США Дж. X. Девісом. У книзі "Поняття агробізнесу" він визначив агробізнес як суму всіх операцій з ви-робництва і розподілу послуг у галузі постачання сільського госпо-дарства, виробничих операцій на фермах; зі зберігання, переробки і розподілу сільськогосподарської сировини і предметів споживан-ня, створених з неї. За визначенням Е. Роя, автора підручника з агробізнесу, останній трактується як система координації забезпе-чення сільського господарства необхідними ресурсами і здійснен-ня послідовних стадій виробництва, переробки і розподілу продо-вольства і волокна.
Виходячи з викладеного вище, агробізнес є відтворювальним комплексом галузей і сфер економіки, державних законодавчих і виконавчих установ, які функціонують в єдності й забезпечують виробництво, переробку і збут продукції на основі сільськогоспо-дарської сировини. Важливою складовою частиною агробізнесу є продовольчий комплекс (ПК), який не включає в себе галузі пере-робки сільськогосподарської сировини нехарчового призначення. Це поняття широко розповсюджене в країнах Західної Європи, що пояснюється відсутністю в них вітчизняної технологічної сировини (бавовни, льону тощо). Частка ПК навіть у США становить 9/10 всієї виробленої сільськогосподарської продукції.
Рівень розвитку і структура АПК в розвинутих країнах різні залежно від ступеня економічного розвитку, природно-географіч-них, соціально-історичних особливостей його формування. Найбіль-шим є агробізнес США, на який припадає близько 19 відсотків
валового національного продукту і близько 20 відсотків усіх зайня-тих у країні. В країнах Західної Європи на відміну від США особли-вістю формування АПК є те, що цей процес відбувається не тільки в межах національної економіки, а й на основі світогосподарських зв'язків. Останнє обумовлено тим, що ці країни практично не за-безпечують себе повністю сільськогосподарською сировиною і не-обхідними засобами виробництва. Окремі продовольчі об'єднання здійснюють свою діяльність далеко за межами національних кор-донів. У зв'язку з цим можна вважати, що в майбутньому сформу-ється міжнаціональний АПК Західної Європи. В її країнах частка АПК у валовому національному продукті різна. Так, найбільші мас-штаби агробізнесу в Європейському Союзі характерні для Данії (13 відсотків ВНП), Італії (12 відсотків), Франції (12 відсотків).
Розвиток АПК дає можливість виробляти таку кількість продо-вольства, при якій значна частина суспільства звільняється від сільсь-когосподарської праці. Наприклад, у кінці 80-х років один голлан-дський фермер своєю працею виробляв продовольства для харчу-вання 118 чол., в Данії - 105, Бельгії - 92, Великобританії - 88, у США- 82, Німеччині - 67, Франції - 45 чол. Проте готове до споживання продовольство - результат не тільки зайнятих безпо-середньо в сільському господарстві, а й в інших галузях агробізне-су. В США за даними на початок 90-х років його частка становила 90 відсотків вартості виробленого продовольства, а частка власне сільського господарства - всього 10 відсотків. Таке співвідношення закономірне: чим більше розвинутий агробізнес, тим нижча частка вартості продукції, виробленої в самому сільському господарстві.
Отже, ефективність агропромислового виробництва характери-зує його економічна структура (за вартістю виробленої продукції, чисельністю зайнятих, величиною інвестицій тощо).
Узагальнюючим показником рівня розвитку агробізнесу, резуль-тативності його ланок і оптимальності міжгалузевих зв'язків є кін-цевий продукт (КП). Його вартісна структура показує джерела формування, відтворювальні зв'язки цієї багатогалузевої виробни-чо-економічної системи. У формуванні КП особливо чітко виділяє-ться три стадії, або сфери, кожна з яких характеризується своїми специфічними функціями:
1. Виробництво засобів виробництва для агробізнесу та його обслуговування.
2. Сільськогосподарське виробництво.
3. Переробка.! реалізація продукції з сільськогосподарської си-ровини.
Відносно високий рівень розвитку агропромислового виробниц-тва дає змогу стабільно забезпечувати продовольством населення в розвинутих країнах. Щодо інших регіонів цього сказати не можна.
За даними ООН, у сучасних умовах добре харчуються 1,5 млрд чол„ достатньо- 1,8 млрд і недостатньо понад 1,7 млрд чол. Низь-кий рівень розвитку виробничого потенціалу характерний для країн, що розвиваються. Тут зберігаються відносно високі темпи приро-сту населення при недостатньому розвитку виробничої бази, що загострює продовольчі проблеми в цих країнах.
Однак при всіх досягненнях агропромислового виробництва в розвинутих країнах воно має багато проблем і суперечностей. Нау-ково-технічна революція дала значний імпульс його розвитку і за-безпечила перехід до машинної стадії виробництва. Здійснюється комплексна механізація виробничих процесів, широко використо-вуються біотехнологія, генна інженерія, електронно-обчислюваль-на техніка, послуги аерокосмічної служби. Сьогодні відбувається перехід від малопотужної техніки до машин середньої та великої потужності, які працюють на великих швидкостях з використан-ням широкозахватних навісних машин і механізмів. Вони мають комп'ютери, які спостерігають за роботою і регулюють відповідні процеси. Широко запроваджуються хімізація землеробства, вико-ристання отрутохімікатів для захисту рослин і тварин від хвороб та шкідників.
Під дією цих процесів сільськогосподарське виробництво кон-центрується у великих фермах, різко зростає продуктивність праці не лише в рослинництві, айв тваринництві. Це веде до зменшення кількості фермерських господарств, до загального, хоч і нерівно-мірного за галузями витіснення робочої сили із сфери сільського господарства. Так, у Західній Європі один працівник, використову-ючи сучасну техніку, може обробити 100-150 га орної землі, відго-дувати 4-5 тис. свиней, видоїти 100-120 корів. Звідси скорочення кількості фермерів внаслідок укрупнення виробництва в сільсько-му господарстві призводить до зниження життєздатності сільської місцевості.
Процес концентрації виробництва і витіснення значного числа дрібних фермерів з аграрної сфери найбільш розповсюджений у США. За даними Управління технологічних оцінок конгресу цієї країни, частка великих (і середніх) ферм в майбутньому буде про-довжувати зростати. Так, з 1982 по 2000 р. група ферм з річною реалізацією від 200 тис. до 499 тис. дол. збільшиться з 4 до 10 від-сотків загальної чисельності господарств, а група з реалізацією біль-ше 500 тис. дол. - з 1 до 4 відсотків. В результаті ці "середні" і "комерційні" ферми до початку третього тисячоліття будуть стано-вити 14 відсотків усіх господарств, на частку яких припадатиме основна частина продукції галузі. В США так само, як і в Західній Європі і Японії, переважають сімейні ферми, що є суттєвою харак-теристикою зазначених вище процесів.
Для більшості розвинутих країн останні десятиріччя характери-зуються посиленням процесів надвиробництва щодо платоспромож-ного попиту ряду сільськогосподарських продуктів. Звідси зростає об'єктивна необхідність державного регулювання аграрної сфери. В західноєвропейських країнах у 80-і роки більше уваги приділя-лось сімейним господарствам, зокрема було оголошено, що метою аграрної політики є збереження якомога більшої кількості селян-ських сімейних господарств, забезпечення стабільності на аграр-них ринках, боротьба з надвиробництвом шляхом зниження заку-півельних цін. Створюються умови для обмеження виробництва сільськогосподарських продуктів. Найбільш рішучі зусилля в цьому напрямі були зроблені в ФРН, де в 1988 р. було прийнято два нові закони (про сприяння вилученню з сівообороту земель і сприяння припиненню сільськогосподарської діяльності). Для цього виділя-лись державні субсидії: "рента за припинення виробництва", "мо-лочні пенсії" тощо.
Складні проблеми постали у зв'язку із збереженням природного середовища. Застосування хімікатів у рослинництві, промислових ме-тодів відгодівлі у тваринництві призводить до посилення забруднен-ня грунту, води, повітря. Все більш загострюється проблема утилі-зації відходів, особливо в країнах з малою територією. Наприклад, у Нідерландах прийнято закон, який забороняє на більшій частині краї-ни подальше збільшення поголів'я тварин; будівництво нових примі-щень для свинарства і птахівництва повністю заборонено. В Австра-лії передбачається позбавлення податкових та інших пільг тих сільсь-когосподарських виробників, які утримують більше тварин, ніж це визначено так званою "стелею" (граничною нормою). У Німеччині встановлений неоподаткований мінімум для тих фермерів, в яких кількість тварин не перевищує 330 одиниць "умовної великої рогатої худоби". У цій країні, як і в інших, законом встановлені граничне допустимі норми добрив, які слід вносити на 1 га площі.
Індустріалізація сучасного сільськогосподарського виробництва поставила проблему якості продовольчих товарів. Надмірне втор-гнення хімії в аграрне виробництво стимулює прагнення до макси-мізації валових зборів урожаю, а також прибутку, що ставить під загрозу основну масу населення. Тенденції до погіршення якості продовольства фахівці виявили давно. Так, вчені Одеського селек-ційно-генетичного інституту в середині 70-х років опублікували результати дослідження якості зерна за двадцять років. Зокрема, зазначалось, що скорочується питома вага в зерні білків, вуглево-дів, каротину та інших складових, які визначають його якісні ха-рактеристики. Підкреслювалось, що це характерно для зерна, яке вирощують на всіх континентах (Західна Європа, Америка, Австра-лія, Азія, Африка).
Постійно виникають конфлікти між виробниками і організація-ми споживачів з питань шкідливих для здоров'я людини матеріалів, які містяться в сільськогосподарських продуктах. З 1988 р. в краї-нах Європейського Союзу заборонено використання гормонів ро-сту при вирощуванні телят і відгодівлі дорослих тварин на м'ясо. У зв'язку із виявленими у Великобританії в 1996 р. складними за-хворюваннями внаслідок вживання яловичини заборонено її екс-порт з країни та різко обмежено внутрішнє споживання, намічена програма примусового знищення значного поголів'я великої рога-тої худоби з відшкодуванням фермерам збитків за рахунок держа-ви та Європейського Союзу. Звичайно, в усіх таких прикладах при-сутній елемент конкурентної боротьби.
Під тиском громадськості в багатьох країнах вступають в силу закони, які посилюють вимоги до якості продовольства і обмежу-ють використання хімічних речовин в аграрному виробництві. В ряді країн прийнято закони про захист ґрунтових вод. Застосу-вання найшкідливіших хімічних добрив обмежується законодавст-вом. Це об'єктивна необхідність сьогодні. В США в ґрунтових во-дах Айови і Каліфорнії виявлені отруйні сільськогосподарські хімі-кати. В Італії, наприклад, через забруднення перед населенням 12 міст виникла проблема питної води.
Активність організацій споживачів і зростання загальноосвітньо-го рівня масового споживача сприяли підвищенню вимог до якості сільськогосподарських продуктів. З'явились об'єднання фермерів, які здійснюють альтернативне землеробство, створено Міжнарод-ну федерацію органічного землеробства, при деяких вузах працю-ють кафедри альтернативного землеробства.
Отже, виробництво хімічно та екологічно чистого продовольства відкриває нові перспективи для розвитку аграрної сфери. Автори-тетні експерти вважають, що сільське господарство знаходиться на порозі нового витка наукового прогресу, який забезпечить вирішен-ня вказаних проблем.
§ 4. Особливості переходу до ринкових відносин в аграрному секторі України
Аграрний сектор посідає важливе місце в економіці України. Від його розвитку залежить нормальне функціонування всього госпо-дарства й життя країни.
Специфічними особливостями та характерними рисами сучасно-го стану аграрно-промислового комплексу України є такі: взаємо-пов'язаний АПК як ціле тільки формується; переважну частку вар-тості в АПК створює сільське господарство, оскільки воно ще висту-пає значною мірою нерозчленованим на складові, без відокремлення
вироблення сільгосппродукції в чітку окрему галузь комплексу; аг-рарну сферу, як і все народне господарство, охопила глибока еконо-мічна криза, в результаті чого потенціал сільського господарства і АПК в цілому використовується на третину; значна частина городніх культур вирощується на ділянках, виділених міським жителям, які вимушені займатися малопродуктивною працею, щоб вижити в умо-вах масового прихованого безробіття (вимушені безоплатні відпустки, невиплата заробітної плати, простої підприємств державної власності тощо); повільний, дещо хаотичний, без чіткої вмотивованої програми перехід від командно-адміністративної системи до ринкових відно-син в процесі невпинних політичних суперечок.
У сучасній ситуації, що визначає економічний стан України, дру-горядних проблем не існує. Однак, без перебільшення можна ска-зати, що найважливішою серед них як за значенням, так і за склад-ністю виконання є ситуація, що склалася в продовольчому секторі економіки та навколо нього. Вирішити це завдання можна лише в комплексі, спираючись на кардинальне реформування АПК, пе-редусім земельну реформу.
Економічна реформа у сільському господарстві передбачає фор-мування багатоукладної економіки шляхом розвитку різних форм власності та організації господарювання, утворення повноцінних суб'єктів ринкових відносин. Закон України "Про форми власності на землю" передбачає державну, колективну й приватну форми цієї власності. При цьому нові економічні форми, для існування яких визріли об'єктивні умови, мають виникати як у надрах старих
форм, так і поряд з ними.
Тісний зв'язок сільського господарства із специфічним основ-ним засобом виробництва - землею ускладнює реформи. Вони мають проводитися певними етапами, щоб не зруйнувати вироб-ництво, насамперед харчування людей.
На першому етапі у колгоспах і радгоспах проведення глибоких перетворень соціально-економічної структури здійснюється на ос-нові широкого використання підряду, оренди, акціонерних коопе-ративних та сімейно-індивідуальних форм, запровадження колек-тивно-пайових або пайових способів безпосереднього привласнен-ня засобів та результатів виробництва. Сутність останніх полягає в тому, що земельні угіддя й основні виробничі фонди умовно розпо-діляються між членами трудового колективу (з урахуванням трудо-вого внеску) у формі паїв, на які нараховується частина одержано-го прибутку, що підвищує заінтересованість селян в кінцевих ре-зультатах праці. На основі таких форм колгоспи і радгоспи пере-творені в колективні сільськогосподарські підприємства. При цьому багато питань діяльності їх, перетворення членів таких господарств на реальних власників та ін. потребують врегулювання.
Колективні сільськогосподарські підприємства існують поряд з іншими формами організації сільського виробництва: сімейні фор-ми, селянські (фермерські) господарства, самостійні кооперативи, особисті підсобні виробництва тощо. В Законі України "Про влас-ність" підкреслюється, що всі форми власності є рівноправними, а держава створює однакові умови для їх розвитку та захисту. Мате-ріальна і моральна підтримка потрібна всім суб'єктам господарю-вання в аграрному секторі економіки: і державним, і колективним, і селянським (фермерським) підприємствам.
Наприкінці 1994 р. з прийняттям Указу Президента України "Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва" розпочався новий етап у ре-формуванні аграрного сектора. В Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 р., зазначено: "Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави". Перетворення на селі почали набувати більш цілеспрямованого до ринкових відносин характеру.
Новий етап аграрної реформи передбачає, що колгоспно-рад-госпні землі передаються державою у колективну власність їх чле-нів. Далі кожен член колективного сільського господарства отри-мує сертифікат на право власності на земельну частку (пай) із за-значенням розміру її в умовних (кадастрових) гектарах, а також у вартісному вираженні. Земля повинна мати цінове вираження.
Створення селянських (фермерських) господарств може здій-снюватись членами колишніх колгоспів і радгоспів через вилучен-ня ними своїх паїв. На попередньому ж етапі значну частину зе-мель було передано із колгоспно-радгоспних масивів селянським (фермерським) господарствам, засновники яких не були членами цих колективів або одержували ділянки, що набагато перевищува-ли їх земельну частку у спільних масивах. Щодо працівників соціаль-ної сфери села, то вони можуть реально одержати землю тільки для особистих підсобних господарств.
За умов сертифікації земельних паїв їх можна успадковувати, дарувати, продавати, здавати в оренду без контурного вилучення землі, тобто може бути зміна їхніх власників без будь-яких земле-мірних робіт, що дуже важливо для забезпечення цілісності та не-порушності системи землеробства і сівозмін господарства. Це подіб-но до того, як купівля-продаж акцій не призводить до будь-яких фізичних і матеріальних змін на підприємстві - акціонерному товаристві. Особливістю приватизації в АПК є участь сільських господарників в акціонуванні переробних підприємств, яким вони поставляють сировину.
Важливим є використання світового досвіду. У країнах з розви-неною соціальне орієнтованою економікою кожен підприємець від-
шукує свою нішу господарської діяльності, яка б вдало вписувалась у загальний бізнес. У сучасних умовах формування АПК альтерна-тивними сегментами діяльності сільськогосподарських колективних підприємств можуть бути такі, що доповнюють основне виробниц-тво, яке склалосяв них раніше: переробка сільськогосподарської продукції, матеріально-технічне постачання, реалізація продукції, виробництво будівельних матеріалів тощо. Подібна система органі-зації основного виробництва і допоміжних виробництв, у тому числі через спеціалізацію і кооперування в системі АПК, як колектив-них, так і фермерських господарств, безумовно, усуває багато су-перечностей, що виникають між окремими суб'єктами в аграрному секторі економіки. При цьому ринкова економіка розкриває ши-рокі можливості для розвитку підприємництва. Однак було б не-правомірним зводити його до малого та середнього бізнесу. До-цільно використовувати колективні сільськогосподарські підприєм-ства, надавши їм можливість реформуватися в умовах демократич-ної ринкової економіки, при широкій господарській автономії та належних конкурентних механізмах між різними економічними укладами.
Важливе значення для підприємця мають можливість самостій-но вибирати спеціалізацію (з урахуванням умов господарства), виз-начати перспективу й економічно ефективну структуру посівних площ та виробництва в цілому, включаючи розвиток підсобних під-приємств і обслуговуючих цехів, а також право розпоряджатися виготовленим продуктом, свобода вибору партнера, договірних вза-ємовідносин із суб'єктами ринку, вільний вибір форм організації і оплати праці. Без цього ні приватна, ні колективна власність не зробить селянина повноцінним господарем. Практика розвинутих країн (Японії, США, Франції, Німеччини) свідчить, що успіх у господарській діяльності забезпечує не форма власності, а підпри-ємець, якого спонукає до якісної праці конкурент.
Основним поточним завданням аграрної політики нині є зу-пинення негативних процесів у цьому секторі економіки та за-безпечення умов для нарощування виробництва сировини і про-довольчих ресурсів. У зв'язку з цим на сучасному етапі проведен-ня аграрної реформи особливо потрібне наукове, правове, мето-дичне, фінансове, інформаційне і матеріально-технічне забезпечен-ня її. В цьому запорука успіху реформи, оскільки альтернативи їй немає, вона має здійснюватись в інтересах селян і самими селя-нами.
Щодо продажу земельних ділянок в країні в цілому, включаючи міста, селища тощо, то продаж їх здійснюється підприємцям, що займаються несільськогосподарською діяльністю (під будівлі, сферу обслуговування тощо).

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170