Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Шамова : Кредитна система Франції.

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Грошово-кредитні системи зарубіжних країн - Шамова:Кредитна система Франції.

 

загрузка...

Загальний огляд.
Головна особливість кредитної системи Франції - швидкий розвиток після Другої світової війни державного сектора у банківській системі. Цей процес відбувався шляхом націоналізації приватних банків, створення державних та напівдержавних установ, державного регулювання банківської справи. З 1985 p., коли до влади прийшли праві сили, розпочався зворотний процес.
Основи французької кредитної системи почали закладатися ще у XVIII ст., причому провідну роль у цьому відігравала державна (королівська) влада. Першою спробою створення національного центрального банку у Франції була організація англійцем Джоном Ло у 1716 р. Генерального банку. Капітал банку було розподілено на акції, які розповсюджувалися за підпискою, з них чверть сплачувалася готівкою, решта - державними борговими зобов'язаннями. У 1718 р. Генеральний банк було перейменовано на Королівський та націоналізовано. Королівський банк почав здійснювати незабезпечену емісію, фінансуючи невиробничі витрати королівського двору і в такий спосіб уводячи до обігу паперові гроші. Наслідком такої діяльності стало банкрутство банку.
Нині кредитна система Франції охоплює близько 2,2 тис. кредитних установ (без Банку Франції), серед яких:
 банки універсального типу (400);
 банки взаємного кредиту, або кооперативні банки (200);
 ощадні каси та пенсійні каси (300);
 установи муніципального кредиту (більш 20).
Крім того, французьке законодавство виділяє фінансові спілки (більш як 1000) та спеціалізовані фінансові інституції (30).
Очолює банківську систему Франції Банк Франції ("Банк де Франс").

ДОВІДКА
Банк Франції
Банк Франції був створений 18 січня 1800 р. Наполеоном Бонапартом, який був тоді Першим Консулом, з метою сприяння економічному зростанню після глибокого спаду Революційного періоду. Завданням нового Банку була емісія банкнот як засобу платежу замість знецінених комерційних векселів.
У той час і Швеція, й Англія вже мали емісійні банки. Емісійна функція Банку, створеного у Франції, однак, була більш обмеженою. Згідно з "Основним Статутом" від 13 лютого 1800 р. він мав право емітувати банкноти в межах Парижу і не звільнявся від конкуренції з боку вже існуючих на той час подібних закладів.
Люди, які складали статут Банку, розуміли, що довіру публіки до паперових грошей можна було забезпечити тільки шляхом доручення випуску таких грошей установі, яка була б незалежною від уряду. Тому Банк Франції було засновано на базі акціонерної форми власності з капіталом 30 млн франків. Частиною акцій володів Наполеон Бона-парт та кілька членів його оточення. Щорічні Загальні збори були відкриті для двох сотень найбільших акціонерів. Вони призначали 15 регентів, які утворювали Загальну раду, що здійснювала управління Банком, та трьох Цензорів, які контролювали управління. Загальна рада, у свою чергу, обирала Центральний комітет, до складу якого входило три члени, один з яких був головою Центрального комітету, Загальної ради і Загальних зборів.
Банк Франції розпочав свою діяльність 20 лютого 1800 p., незважаючи на те, що ще не весь його капітал було виплачено. 14 квітня 1803 р. новий Банк отримав свій перший офіційний чартер, який давав йому виключне право випускати паперові гроші в Парижі протягом 15 років.
Банк Франції пережив багато труднощів у перші роки після заснування: кризу державних фінансів і зменшення його золотих резервів, які обмежили забезпечення банкнот. Тому Наполеон вирішив провести реформи, які б надали уряду більше повноважень в управлінні Банком. 22 квітня 1806 р. новий закон замінив Центральний комітет губернатором і двома представниками губернатора. Усі три були призначені імператором. Двома роками пізніше імперський Декрет, датований 16 січня 1808 p., скасував "Основні Статути", згідно з якими Банк повинен був здійснювати свою діяльність до 1936 р. Декрет також передбачав відкриття "дисконтних офісів" в інших французьких містах, у яких була розвинена торгівля. Другий Декрет від 6 березня 1808 р. уповноважив Банк купити особняк у Парижі для його головної контори.
Право випуску банкнот, надане Банку в 1803 p., було продовжено у 1806 р. і поновлювалось чотири рази до 1945 р. Поступово воно поширювалося на міста з "дисконтними офісами", а згодом і по всій Франції, поглинувши при цьому і перетворивши на філії дев'ять провінційних емісійних банків.
До 1848 р. банкноти, випущені Банком Франції, не були законним платіжним засобом, тобто було не обов'язково приймати їх як засіб платежу. Крім того, не було обмежень щодо обсягів їх випуску, але Банк мусив бути здатним обміняти свої банкноти на золоті монети на першу вимогу.
Криза, викликана політичним переворотом у 1848 p., призвела до введення "примусового курсу", звільняючи Банк від зобов'язання викупити його власні банкноти. Банкноти Банку стали законним платіжним засобом, і окремі особи та уряд повинні були приймати їх до оплати.
Із введенням примусового курсу були встановлені обмеження щодо обсягу емісії. Примусовий курс та статус законного платіжного засобу паперових грошей було скасовано згідно з законом від 6 серпня 1850 p., але поновлено під час Франко-Прусської війни у 1870 р. Після цього примусовий курс паперових грошей банку було збільшено згідно зі зміною фінансової ситуації в країні, але після 1870 р. не було жодних сумнівів щодо статусу паперових грошей як законного платіжного засобу.
До 1848 р. за межами Парижа функціонувало 15 відділень та філій Банку. У другій половині XIX ст. мережа відділень почала швидко поширюватись: 160 структурних підрозділів у 1900 р. й 259 - у 1928 р.
Розширення мережі Банку по всій території Франції супроводжувалось різким збільшенням його ділової активності. Фінансування економіки зростало в результаті політики низьких норм відсотка та вільного підходу до дисконтування ресурсів. Надання позик під забезпечення цінними паперами було дозволено у 1834 р. Спочатку позики надавалися тільки під урядові цінні папери, а згодом і під інші види цінних паперів.
Банк також активно вносив свій вклад у підтримання валюти, скуповуючи і продаючи золото згідно з установленими нормами, коли банкноти обмінювались на золото. Ця діяльність була призупинена у зв'язку з повторним уведенням примусової валюти з 1914 по 1926 р. Банк був тоді офіційно вповноважений втручатися у справи валютної біржі з метою стабілізації франка.
В обмін на право банкнотної емісії Банк безоплатно обліковував готівкові операції Казначейства і надавав позики уряду для задоволення його фінансових потреб.
Після перемоги Народного фронту на загальних виборах у 1936 р. уряд вирішив, що емісійний банк, заснований на приватній власності, не відповідає суспільним інтересам.
Акт від 24 липня 1936 р. надав уряду можливість більш безпосередньо втручатися в управління Банком. 15 регентів були замінені 20 членами Генеральної ради, з них тільки двох було обрано Загальними зборами. Більшість інших членів Ради були призначені урядом; вони повинні були представляти як державні органи, так і об'єднання промисловців, професійні спілки та інші організації. Ще одним нововведенням був вибір одного члена Ради персоналом Банку. Генеральна рада складалася з керуючого, його замісників і 12 членів (з них сім призначаються міністром фінансів), ще чотири члени були генеральними директорами чи президентами державних кредитних інституцій.
Доступ до Генеральної Асамблеї був обмежений двома сотнями головних акціонерів, що викликало зауваження щодо того, що Францією управляють дві сотні родин. Акт 1936 р. відкрив Загальні збори для всіх акціонерів. Він також скасував обов'язкову умову, введену у 1806 р. згідно з якою для обіймання посади керуючого чи замісника керуючого вимагалося мати певне число акцій Банку. Відтепер керуючий і два його замісники призначалися радою міністрів.
Ця реформа, звичайно, супроводжувалася переглядом законодавства, пов'язаного з управлінням Банком. Вона збільшила повноваження уряду і була тільки прелюдією до націоналізації Банку, здійсненої згідно з Актом від 2 грудня 1945 р. після звільнення Франції від німецької окупації. Акт передбачав, що капітал Банку буде передано державі 1 січня 1946 р. Акціонери повинні були отримати за кожну акцію чотири тривідсоткові облігації зі строком обігу 20 років. Остання виплата за цими облігаціями була проведена 1 січня 1965 р. Хоча реформи 1936 та 1945 pp. виключили будь-який приватний контроль над управлінням Банку, вони не обмежували його свободу вести справи так, як він вважає за потрібне.
Акт про націоналізацію від 2 грудня 1945 р. вимагав змін у Статуті Банку, складі Загальної ради та правил оподаткування, але законодавство почало відповідно змінюватись лише з 28 лютого 1946р.
Згідно з Актом від 24 травня 1951 р. Банк підпорядковувався загальному податковому режиму. Були встановлені конкретні види податків та мито, але тимчасово не були вирішені інші питання. Зміни в ролі Банку Франції, починаючи з 1945 p., однак, зробили необхідною модернізацію статутів 1936 та 1945 pp., деякі з яких застаріли, а деякі суперечили одна одній. Особливо, це стосувалося питання організації та контролю кредиту, тоді як націоналізація Банку зробила зміни необхідними. Необхідні зміни в статуті Банку відбулись згідно із законом від З січня 1973 р.
Пункти, які стосувалися управління діяльністю Банку і організації, були спрощені і поновлені, визначені головні цілі Банку та обов'язки, щоб швидко реагувати на будь-які зміни. Склад Генеральної ради радикально змінився. Члени Ради призначалися відповідно до їх здібностей, а не тому, що вони повинні представляти різні економічні та фінансові сектори.
Повноваження Генеральної ради були розширені. Крім цього, нове законодавство містило менше обмежень щодо діяльності Банку. У ньому просто викладались деякі головні принципи, дозволяючи Раді вільно інтерпретувати їх практичне застосування.
Міністру фінансів надали право ухвалення розподілу прибутку Банку та виплати дивідендів. Це було природним наслідком націоналізації, у результаті якої держава стала єдиним акціонером Банку Франції.
Акт від 4 серпня 1993 р. став поворотним моментом в історії Банку Франції. Крок до незалежного Банку був зроблений з метою гарантування безперервності та стабільності валютної політики, звільняючи її від короткострокових пріоритетів і таким чином забезпечуючи довіру до франка. Чітке та урочисте зобов'язання підтримувати цінову стабільність незалежно від внутрішньої політики є хоч і необхідною, але недостатньою умовою довіри громадян до національної грошової одиниці. Крім того, незалежність центрального банку вважається найкращим інститу-ційним рішенням на шляху до Європейського грошово-кредитного Союзу, що зробило реформу статуту Банку Франції тим більш необхідною.
У 1993 р. було прийнято новий Закон про Статут Банку Франції, згідно з яким Банк розробляє і проводить грошово-кредитну політику, спрямовану на забезпечення стабільності цін і виконує свою місію в межах загальної економічної політики уряду.
Для сучасної функціональної структури Банку Франції (рис. 5.5) характерна централізація адміністративної влади в руках керуючого. Він і два його заступники призначаються директором ради міністрів Франції строком на шість років без права відкликання і не можуть обіймати ці посади більше двох строків. Такий порядок призначення - свого роду гарантія незалежності центрального банку. Керуючий, вік якого не повинен перевищувати 65 років, складає присягу президенту республіки. Керуючий, який має широкі повноваження і права, здійснює керівництво Банком Франції, визначає загальні напрямки діяльності усіх його підрозділів. Він має право призначати службовців на всі посади в Банку, за винятком директора філії Банку. Його кандидатуру він може лише запропонувати, а призначає на цю посаду міністр економіки і фінансів Франції.

Функції заступників керуючого Банком чітко розмежовані: один з них відповідає за питання грошової політики, другий - за адміністративні питання.
Керівництво Банком Франції здійснює Генеральна рада, до складу якої входить Рада з грошової політики, яка створена в 1993 р. згідно з Законом про Статут Банку Франції. Рада з грошової політики розробляє напрямки грошової політики і стежить за динамікою грошової маси та її агрегатів; визначає порядок проведення Банком Франції позичкових, облікових, заставних, валютних операцій, угод зі зворотним викупом, надання гарантій за даними видами операцій; установлює параметри політики обов'язкових резервів.
До складу Ради з грошової політики входять керуючий Банком Франції (керуючий Ради), два його заступники і шість висококваліфікованих спеціалістів у галузі грошово-кредитних проблем, фінансів і економіки, які призначаються радою міністрів країни, їх кандидатури подають керівники палат парламенту і голова Економічної і соціальної ради. Строк повноважень кожного члена даної Ради (окрім керуючого і його заступників) визначається жеребкуванням: для двох представників установлюється строк три роки, для двох інших - шість років і для двох останніх - дев'ять років. Члени Ради не можуть бути призначені на другий строк, за винятком лише представників, які здійснюють свої повноваження упродовж трьох років.
Рада з грошової політики скликається з ініціативи його голови (керівника Банку Франції) один раз на місяць. Рішення Ради мають силу закону за наявності не менше 2/3 його членів. За відсутності кворуму Раду з грошової політики скликають повторно, і тоді рішення може бути прийнято простою більшістю голосів. За рівного числа голосів "за" і "проти" вирішальним є голос голови.
У засіданнях Ради мають право брати участь прем'єр-міністр і міністр економіки і фінансів, але без права голосу, однак вони можуть запропонувати на обговорення Ради будь-який проект рішення.
У Генеральну раду, окрім членів Ради з грошової політики, входять представник Державного казначейства (який призначається радою міністрів Франції) і представник від службовців Банку Франції, які обираються строком на шість років.
Головою Генеральної ради є керуючий Банку Франції, який визначає повістку денну засідання Ради. До компетенції Генеральної ради належать:
- розгляд загальних питань керівництва Банком, зокрема кадрової політики і штатного розкладу;
- прийняття бюджету Банку і розгляд змін до нього;
- складання і затвердження балансового звіту;
- розроблення проекту використання прибутку;
- визначення дивідендів, які відраховуються державі, тощо.
Керуючий Банку Франції має і низку повноважень, які надаються йому Генеральною радою: він може самостійно встановлювати порядок інтервенційних операцій і розмір процентних ставок; від імені Генеральної ради керуючий щорічно подає президенту Франції звіт про діяльність Банку. Рішення Ради, які приймаються більшістю голосів, мають силу лише за участі в засіданнях не менше семи її членів.
Специфічним для Генеральної ради є та обставина, що на її рішення здійснює великий вплив фінансовий інспектор, який призначається міністром економіки і фінансів і представляє в Банку Франції уряд країни. Фінансовий інспектор може брати участь у засіданнях Державної ради і має право оскаржити її рішення або наполягати на повторному слуханні яких-небудь питань.
На засіданнях Генеральної ради присутні також два аудитори, які призначаються Радою для проведення перевірки фінансових звітів Банку Франції.
Організаційна структура Банку Франції складається з центральних підрозділів у Парижі і розгалуженої мережі філій (212), які розташовані по всій країні. Кожну філію очолює директор, який призначається міністром економіки і фінансів за пропозицією керуючого Банку Франції. При кожній філії є консультативний орган - рада, кількість радників в якій (з числа відомих підприємців) від шести до 17 осіб залежно від розмірів філії. Призначення радників строком на три роки здійснюється Генеральною радою за рекомендацією керуючого Банку Франції. Радники зобов'язані надавати директору філії інформацію про стан і перспективу економічної діяльності в даному регіоні і відповідні рекомендації.
У функції філій входить: випуск банкнот в обіг; обслуговування клієнтури, наприклад за операціями з цінними паперами; організація клірингових розрахунків через розрахункові палати; збір інформації про діяльність кредитних установ; оцінювання банківських ризиків; консультування підприємств з питань фінансового аналізу й експертизи; збір і аналіз економічної і фінансової інформації на регіональному рівні з допомогою кон'юнктурних досліджень у різних галузях економіки.
Таким чином, організаційна структура, яка склалася в Банку Франції, забезпечує виконання тих завдань, які на нього покладені. Цьому сприяє збільшення ступеня незалежності центрального банку, яке досягнуто завдяки прийнятому в 1993 р. Закону про Статут Банку Франції.
Банк Франції виконує всі основні функції центрального банку, а в деяких випадках у певні періоди й окремі специфічні економічні функції.
Так він виконує функції, яких не мають центральні банки інших країн. Цей банк веде рахунки приватних осіб - поточні та за цінними паперами. Це склалося історично, коли Банк Франції був приватною кредитною інституцією. Указана діяльність банку обмежена статутом 1993 p., який прямо забороняє йому відкривати нові рахунки. Нині Банк Франції веде близько 80 тис. рахунків приватних осіб, причому половина з них належить службовцям банку або його пенсіонерам. Через свої філії банк може надавати кредити приватним особам переважно під заставу цінними паперами, та деякі інші види послуг приватним особам.
Цей банк, на відміну від інших центральних банків, до 1945 р. не брав активної участі у грошово-кредитному регулюванні. Резервування комерційними банками коштів у Банку Франції було введено після Другої світової війни. Саме тоді вплив Банку на комерційні банки значно посилився.
З 1991 р. органами законодавчої влади на Банк Франції покладено зобов'язання вести справи комісій із надзаборгованості приватних осіб. До функцій філій банку входить складання переліку боргів та доходів осіб, що мають надзаборгованість. За цими справами філії ведуть спеціальну картотеку - файл сумнівного погашення кредитів, що надані приватним особам.
Банк Франції веде й інші картотеки. Центральна служба з ризиків реєструє всі кредити, які надані на суми, що перевищують установлений рівень, прострочену заборгованість за виплатами до Фонду соціального страхування та до Фонду субсидій. Картотека ведеться за типами кредитів, секторами економіки та регіонами. Цією інформацією можуть користуватися як державні органи, так і банки та небанківські установи. У 2000 р. Банк Франції відзначив 200-річний ювілей. Мережа територіальних відділень банку не має аналогів у світі (біля 250). У зв'язку із створенням Європейської системи центральних банків нині відбуваються зміни у діяльності та організаційній структурі Банку Франції.
Банки другого рівня. Основою банківської системи Франції є комерційні банки - банки універсального типу. Після Другої світової війни було націоналізовано чотири найбільші депозитні банки. Після того, як у 1966 р. два з них злилися, французькі депозитні банки за сумою балансу очолили: "Банк Насіональ де Парі", "Сосьєте Женераль", "Креді Ліонне". Завдяки державним гарантіям ці банки сконцентрували більш як половину поточних рахунків підприємств, операцій з цінними паперами, 67% депозитів та кредитів. Мають біля 6 тис. філій, їхня частка становить понад 40% сукупного балансу зареєстрованих банків.
У лютому 1982 р. було націоналізовано ще 36 банків з 90 філіями. У середині 80-х років на державний банківський сектор припадало більш як 80% депозитів та кредитів. Під впливом та за участі держави відбувався і процес концентрації капіталу в банківській сфері Франції. Так, у 1966 р. державою було сформовано найпотужніший комерційний банк у країні завдяки злиттю державного Коммерс та Індустрі й Національного відділення врахування векселів у Парижі. У такий спосіб було створено Національний банк Парижа (БНП). Лише з другої половини 1980-х років, ураховуючи економічну ситуацію в країні, французький уряд прийняв п'ятирічну програму приватизації у банківській сфері (закони 1986 та 1987 pp.).
Починаючи з 70-х років у французькій банківській системі відбувалося зростання чисельності кредитних інституцій, що пояснювалося створенням спеціалізованих кредитних установ, а також збільшенням кількості філій іноземних банків, функціонуючих у Франції (33 - у 1946 p., 64 - у 1972, біля 200 - наприкінці 90-х років). До цього часу мала місце зворотна тенденція. Так, за 1946-1972 pp. кількість банківських установ зменшилася, що пояснювалось закриттям дрібних регіональних банків, місце яких займали відділення великих банків.
До Другої світової війни французькі комерційні банки не мали обмежень у виконанні банківських операцій. Згідно з законом 1945 р. було офіційно проведено розподіл комерційних банків на три групи відповідно до характеру операцій: депозитні, фондові (інвестиційні, або ділові), банки довго- та середньострокового кредиту.
Банки різнилися не тільки своїми активними операціями, а й структурою пасивів. Так, у банків другої та третьої груп питома вага власного капіталу становила більш як 20%, тоді як у депозитних банків - 2%.
З 1984 р. поділ банків було скасовано та введено статус універсального банку, який не має обмежень при виконанні операцій. Таких банків у Франції 367. З них 168 іноземних із 35 країн світу. На них припадає 9% депозитів та 11% кредитів. Зростання чисельності таких банків відбулося наприкінці 70-х - на початку 80-х років. Близько половини іноземних банків припадає на країни Західної Європи та 25% - на країни Близького та Середнього Сходу.
У французькій кредитній системі широко представлені спеціальні кредитні установи. Серед них слід виділити Креді насіональ - акціонерний напівдержавний банк. Його акціонерами є промислові компанії, банки та приватні особи, але діяльність перебуває під безпосереднім контролем держави. Він надає середньо- та довгострокові кредити державним та приватним підприємствам, а також гарантії. Бере активну участь у кредитуванні експорту. Разом із Банком зовнішньої торгівлі здійснює довгострокове кредитування імпорту.
Банк зовнішньої торгівлі - державний акціонерний банк, акціонерами якого є державні кредитні інституції. Він здійснює кредитування зовнішньої торгівлі та надає гарантії з експортних кредитів. "Французький земельний кредит" ("Креді фонсьє де Франс") - банк, який було засновано у 1852 p., спеціалізується на наданні іпотечних позик будівельним компаніям та землевласникам на житлове та промислове будівництво, контролює низку іпотечних банків.
У Франції існує досить розвинута система кооперативних кредитних установ, які виконують банківські функції.
Основна частина кредитів сільському господарству надається касами сільськогосподарського кредиту (8000), які поєднуються у регіональні (96). Верхньою ланкою є "Національна каса сільськогосподарського кредиту"("Кесе насьональ де креді агриколь"). До кінця 1988 р. ця каса була державною інституцією, згідно з законом 1988 р. стала акціонерним товариством. Асоціація кооперативних банків "Креді агриколь" - одна з найбільших банківських груп у Франції. Існує з 1920 р.
Кредитні кооперативи, які об'єднують дрібних промисловців та торговців, називаються народними (популярними) банками. Перший такий банк було створено у 1878 р. їх діяльність контролює "Центральна каса народних банків"("Кесе сантраль де банк попюлер"). Державний контроль за діяльністю народних банків здійснюється тими самими методами, що й контроль за діяльністю приватних банків.
Мережа Креді мютьель організована за такими самими принципами, що й дві попередні установи, її клієнтами є приватні особи, їх депозити оформлюються ощадною книжкою, відсотки за такими депозитами не оподатковуються (так звана блакитна книжка).
Ощадні каси у Франції можуть бути приватними та державними. Приватні створені згідно з законом 1935 р. Ощадні каси приймають депозити (на них припадає 15% від депозитів усіх кредитних установ) і надають кредити фізичним особам та організаціям некомерційного характеру, а за законом 1987 р. і деяким фірмам, чиї акції не котируються на біржі. Центральним координуючим органом є CENCEP, створений касами.
Кредитні муніципальні каси - державні установи комунального характеру, які підпорядковані одночасно місцевим префектурам, а також міністерству фінансів. Свій сучасний статус вони дістали за законом 1992 p., згідно з яким каси мають право здійснювати банківські операції з приватними особами, а також деякі операції для юридичних осіб. Діяльність кас координує Рада орієнтації та нагляду за касами.
У Франції діє розгорнута система банківського контролю, основними принципами організації якої є:
- подвійний нагляд за діяльністю банків - з боку Міністерства економіки та фінансів і Банку Франції;
- розроблення конкретних напрямків, правил і функцій контролю чотирма організаціями: Національною кредитною радою, Комітетом банківського регулювання, Комітетом кредитних установ 5 Банківською комісією;
- обов'язкова участь банків та інших кредитних установ у професійних об'єднаннях - Французькій асоціації банків. Французькій асоціації фінансових товариств та ін., центральні органи яких є посередниками між органами нагляду і кредитними установами.
Головними напрямками зовнішнього контролю за діяльністю французьких банків є:
- видача дозволу на діяльність банку;
- постійний нагляд за діяльністю банку з боку банківської комісії;
- обов'язок для кожного банку мати, принаймні, одного ревізора з обліку;
- необхідність дотримання нормативів;
- інформування податкових органів про сплату податків, відкриття і закриття рахунків клієнтів, а митних органів - про валютні операції.
Кожна з названих чотирьох організацій виконує функції, визначені в загальному вигляді Законом про банки.
Національна кредитна Рада налічує 51-го члена, з них чотири - представляють державу, вісім - обираються, десять - представляють галузі економіки, десять - профспілки, троє - кредитні установи і шість є висококваліфікованими фахівцями. Рада виконує консультативні функції під час розроблення грошової і валютної політики, визначення основних умов функціонування національної фінансової системи, бере участь у розробленні законопроектів, що належать до кредитно-фінансової сфери.
Комітет банківського регулювання очолює міністр економіки і фінансів. Його заступником є керуючий Банку Франції. До складу Комітету входять по одному представнику Французької асоціації банків і профспілок, два персонально запрошені фахівці. Комітет установлює правила і норми діяльності банків у таких питаннях:
- величина і структура статутного капіталу банку;
- правила створення банківських відділень і представництв;
- умови придбання участі у капіталі інших банків і підприємств;
- правила обліку і звітності;
- інструменти і правила надання кредитів та ін.
Комітет кредитних установ має шість членів і очолюється керуючим Банку Франції. До складу Комітету входять директор французького казначейства і чотири представники банківського світу. Комітет надає дозвіл на створення банку або зміну його статусу, на здійснення банківських операцій, а також приймає рішення з окремих питань застосування банківського законодавства.
До складу банківської комісії, очолюваної керуючим Банку Франції, входять директор казначейства, член Державної ради, член Касаційного суду і два персонально запрошені фахівці. Ця комісія - головний орган повсякденного контролю за діяльністю банків, що виконує свого роду "прокурорські функції". Вона стежить за дотриманням правових норм, вивчає умови діяльності банківських установ, а також якість їхніх послуг. Комісія регулярно одержує від банків звіти про їхню діяльність, на підставі яких призначає інспекції безпосередньо в банках, а також зустрічі з керівництвом банків. За результатами таких перевірок Банківська комісія оцінює фінансовий стан банку, дає рекомендації з підвищення якості його менеджменту. Якщо комісія визнає фінансовий стан банку незадовільним, то може призначити "ліквідатора", не чекаючи початку судової процедури про банкрутство банку.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170