- То був не він,- сказав комісар Єнсен.

- Не розумію. Як не він? Адже він сам признався?

- Він усе вигадав.

- І сам розповів про це?

- Так, потім.

- Отже, ви стверджуєте, що той чоловік узяв на себе злочин, якого не зробив? Ви певні цього?

- Так.

- Ви з'ясували, навіщо він так повівся?

- Ні.

- Вам не здається, що це слід з'ясувати?

- Немає потреби.

- Може, воно й краще,- сказав начальник поліції ніби сам до себе.- Єнсене!

- Слухаю.

- Ваше становище тепер кепське. Наскільки мені відомо, завдання знайти злочинця не скасоване. А лишилося тільки дві доби. Ви впораєтеся за цей час?

- Не знаю.

- Якщо вам не пощастить розплутати цю справу до понеділка, я не ручуся за наслідки. Я сам їх не можу уявити. Варто мені вам про це нагадувати?

- Ні.

- Ваша невдача може зашкодити й мені.

- Розумію.

- Коли вже справа обернулася в такий несподіваний [62] бік, то надалі, звичайно, треба ще суворіше дотримуватися таємниці, ніж досі.

- Розумію.

- Я покладаюся на вас. Ну, хай вам щастить. Начальник поліції зателефонував майже в той самий час,

що й минулого ранку, але цього разу комісар Єнсен уже був одягнений. Уночі він спав не більше як дві години, проте почував себе бадьоро й навіть відпочив. Тільки вода з медом не заспокоїла його тупого голоду, під грудьми млоїло дедалі дужче.

- Треба перейти на варену їжу. Завтра або щонайпізніше післязавтра.

Ці слова Єнсен сказав сам до себе, вже спускаючися сходами. Хоч узагалі він не мав такої звички - розмовляти з самим собою.

Невеличкий дощ розтопив сніг, а стовпчик ртуті піднявся на кілька градусів вище від нуля. Хмари розійшлися, і сонце світило холодним білим світлом.

На шістнадцятій дільниці ще не впоралися зі своїми вранішніми справами. Біля дверей до підвалу стояв сірий блискучий автобус, що розвозив п'яниць, затриманих утретє, до лікарні й на примусову роботу, а в самому підвалі поліцаї виганяли з камер сонних арештантів. Поліцаї були бліді, аж сірі, стомлені після важкої ночі. Перед дверима довгою мовчазною чергою стояли ті, кого відпускали додому,- вони мали пройти перевірку й отримати на дорогу укол.

Єнсен спинився коло лікаревого столика.

- Як минула ніч? - запитав він.

- Нормально. Тобто трохи гірше, ніж учорашня. Єнсен кивнув.

- Знову смертельний випадок. Одна жінка.

- Ага.

- Вона крикнула з камери, що коли й пила, то тільки для того, щоб піти з життя, а поліція їй перешкодила. Я прийшов запізно.

- Що ж вона зробила?

- Торохнулась головою об стіну й розбила собі череп. Таке нелегко зробити, але ж бачите - зробила.

Лікар підвів очі на Єнсена. Повіки в нього почервоніли й підпухли. Єнсен відчув горілчаний дух. Навряд чи він лишився від арештанта, якому лікар щойно дав укол.

- На це треба сили й міцної волі,- повів далі лікар.- Та й покриття зі стіни треба було здерти.

Майже всі звільнені стояли, заклавши руки в кишені і байдуже похнюпивши голови. На їхніх обличчях не було вже ні страху, ні відчаю, сама тільки порожнеча. [63]

Єнсен вернувся до свого кабінету, дістав із шухляди картку й зробив дві нотатки: «Поліпшити покриття на стінах. Замінити лікаря».

У кімнаті він уже не мав ніяких справ і відразу пішов.

Було двадцять хвилин на дев'яту.