Кабінет директора, що завідував кадрами, містився на двадцятому поверсі. Коло письмового столу сидів гладкий, присадкуватий чоловік із жаб'ячим обличчям. Усмішка в нього була не така натренована, як у директора видавництва, здавалась якоюсь кривою і навіть огидною. Він сказав:

- Смертельні випадки? Аякже, бувати. Вискакують.

- Вискакують?

- Еге ж, відбирають собі життя. Де такого не буває. Це була правда: за останній рік убито двох перехожих у центрі міста - на голову їм упали тіла Ще кількох покалічено. Такий зворотний бік висотного будівництва

- А крім самогубств?

- За останній рік померло ще кілька чоловік - і своєю смертю, і від нещасливих випадків. Я накажу скласти список у секретаріаті.

- Дякую.

Директор, що відав кадрами, натужився з усієї сили, і врешті йому пощастило трохи вдосконалити свою усмішку.

- Я ще чимось можу вам допомогти? - спитав він.

- Так,- відповів комісар Єнсен і розгорнув диплом.- Що це таке?

Директор трохи спантеличився. [46]

- Поздоровчий адрес, чи, радше, подяка тим, хто закінчує в нас службу. Вона недешево коштує, але ми хочемо, щоб у наших давніх працівників лишилася гарна пам'ятка На таке не шкода ніяких коштів. Так вважає керівництво, і не тільки в цьому випадку, а й у багатьох інших.

- Такий адрес дістають усі, хто йде від вас? Директор похитав головою.

- Що ви! Звичайно, ні. В що б це вийшло видавництву! Ним вшановують тільки керівних осіб чи особливо довірених працівників. Ті, хто дістав такий адрес, свого часу чудово робили своє діло і були гідними представниками нашого видавництва

- Скільки ви вже видали таких дипломів?

- Небагато. Це найновіший взірець. Ми ним користуємося не більше як півроку.

- Де зберігаються дипломи?

- У моєї секретарки.

- Доступ до них вільний?

Директор натиснув кнопку внутрішнього телефону. До кімнати зайшла молода жінка

- Чи до формуляра ПР-8 стороннім особам вільний доступ?

Жінка злякалася.

- Ні, що ви! Вони лежать у великому сейфі. Я його щоразу замикаю, як виходжу з кімнати.

Директор помахом руки відпустив її і сказав:

- Дуже надійна і пильна дівчина А то б ми її не тримали.

- Мені потрібен список осіб, що отримали диплом такого взірця.

- Гаразд. Це молена зробити.

Поки складали список, обидва вони сиділи мовчки. Нарешті Єнсен спитав:

- Які ваші головні обов'язки?

- Наймати редакційний і адміністративний персонал. Дбати, щоб йому добре працювалося. А ще...

Він замовк і усміхнувся на весь свій жаб'ячий рот: жорстоко, холодно і цього разу невдавано.

- А ще усувати з видавництва тих, хто зловживає нашим довір'ям, і пильнувати, хто сам себе не пильнує.

За якусь мить він додав:

- Звичайно, до таких заходів ми вдаємося лише в крайній потребі і в найгуманнішій формі,- зрештою, це взагалі наш стиль роботи.

Знов запала мовчанка Комісар Єнсен сидів непорушно й дослухався до гучного ритму Дому. [47]

Зайшла секретарка зі списком у двох примірниках. У ньому було дванадцять прізвищ. Директор переглянув список:

- Двоє з цих людей померли, як пішли на пенсію,- сказав він.- А один виїхав за кордон. Я знаю напевне.

Він витяг з нагрудної кишені авторучку і викреслив три прізвища. Тоді віддав список відвідувачеві.

Єнсен швидко перебіг його очима. Проти кожного прізвища стояв рік народження і ще якісь примітки, наприклад: «Пішов на пенсію достроково» або «Пішов за власним бажанням». Він обережно згорнув список і сховав до кишені.

Наостанці вони ще перемовилися з директором кількома фразами.

- Дозвольте спитати, чому ви так цікавитеся тими дипломами?

- Це службове доручення, яке я не вповноважений обговорювати.

- Може, котрийсь із наших дипломів попав у негідні руки?

- Не думаю.

У ліфті з Єнсеном спускалося ще двоє чоловіків. Обидва були дуже молоді, обидва курили й розмовляли про погоду. Якимось нервовим, уриваним жаргоном - наче якоюсь зашифрованою мовою. Невтаємниченій людині було важко їх зрозуміти.

Коли ліфт порівнявся з вісімнадцятим поверхом, до нього зайшов шеф. Він неуважно кивнув головою і повернувся до стіни. Обидва журналісти погасили цигарки і скинули кашкети.

- Аж дивно, весна й сніг,- сказав один пошепки.

- Мені так шкода бідних квіточок,- озвався шеф глибоким, приємним голосом.

Але не глянув на того, до кого звертався. Стояв і далі, обернувшись до алюмінієвої стіни кабіни. Більше дорогою розмов не було.

У вестибюлі Єнсен зателефонував до лабораторії.

- Ну що?

- Ви мали слушність. На папері видко слід позолоти. У клеї під літерами. Дивно, що ми досі цього не помітили.

- Ви так гадаєте? [48]