Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пер Вале - Вбивство на 31-му поверсі (Переклад Ольги Сенюк) : Частина 10

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Пер Вале - Вбивство на 31-му поверсі (Переклад Ольги Сенюк):Частина 10

 

загрузка...

Із вестибюля Єнсен звернув ліворуч і сів у безперервний ліфт. Нескінченна низка кабін рухалася повільно, брязкаючи й скрегочучи, а Єнсен тим часом намагався роздивитися на все, що можна було побачити. Найперше пропливла велика зала, де електричні візки сновигали вузькими переходами поміж стосами пов'язаних у паки свіжих журналів, нижче робітники в комбінезонах розвозили відливні форми й оглушливо гриміли ротаційні машини. Ще нижче були душові кімнати, туалети, роздягальні з лавками та довгими рядами зелених металевих шафок. На лавках сиділи робітники - може, відпочивали, а може, скінчили вже свою зміну. Більшість їх байдуже гортали кольорові журнали - мабуть, щойно з друкарської машини. Та ось їзда скінчилася, і Єнсен опинився в паперовому складі. Тут панувала тиша, звичайно, не цілковита, бо звуки величезного будинку зливалися в суцільний гомін і його могутнє пульсування долинало аж сюди.

Комісар Єнсен трохи покрутився серед великих пак і складених сторчма сувоїв паперу. На очі йому трапився тільки блідий молодик у білому халаті, що злякано витріщився на нього, сховавши в кулаці запалену цигарку.

Врешті Єнсен залишив склад і поїхав нагору. Від першого поверху він уже мав товариство - чоловіка середніх років у сірому костюмі. Чоловік зайшов до тієї самої кабіни й піднявся разом з Єнсеном до десятого поверху, де треба було пересідати в інший ліфт. Чоловік не озивався й навіть не дивився в Єнсенів бік. Пересівши на десятому поверсі, Єнсен помітив, що чоловік у сірому костюмі вскочив у другу за ним кабіну.

На двадцятому поверсі Єнсен пересів у третій ліфт і за чотири хвилини був на самому верху. [34]

Він опинився у вузькому бетонованому коридорі без вікон і килимів. Коридор утворював рівний чотирикутник навколо сходів і ліфтових механізмів, а на зовнішніх стінах його біліли численні двері. Ліворуч біля кожних дверей висіла невеличка табличка з одним, двома, трьома або чотирма прізвищами. Коридор був освітлений холодним, блакитняво-білим світлом люмінісцентних ламп, прилаштованих на стелі.

Із табличок видно було, що Єнсен потрапив у відділ масових видань. Він спустився на п'ять поверхів нижче - перед ним і далі був відділ масових видань. У коридорах рідко траплялися люди, але за дверима чути було розмову й клацання друкарських машинок. На кожному поверсі висіла дошка оголошень, перевалено з повідомленнями та наказами видавничого керівництва. Були ще там дзиґарі, контрольні годинники для нічних охоронців і автоматичні вимикачі на стелі.

На двадцять четвертому поверсі розташувалися чотири різні редакції. Єнсен побачив назви журналів і згадав, що всі вони оформлені просто й містять у собі переважно оповідання з кольоровими ілюстраціями.

Єнсен неквапом спустився вниз. На кожному поверсі він долав чотири коридори - два довші й два коротші, що разом становили чотирикутник. Тут теж були такі самі білі двері та голі стіни. За винятком різних прізвищ на табличках коло дверей, усі сім горішніх поверхів були однако-віські. Скрізь було чисто, вилизано, око не мало до чого прискіпатись, усе аж сяяло. З-за дверей долинали голоси, телефонні дзвінки й подекуди - клацання друкарських машинок.

Єнсен спинився коло дошки оголошень і почав читати:

«Не висловлюйся зневажливо про видавництво чи про його журнали!

Заборонено чіпляти картини, малюнки тощо зовні на дверях! Почувай себе завжди представником видавництва. Навіть у позаслужбовий час! Пам'ятай, що як представникові видавництва тобі личить розважність, гідність і відповідальність за сво'і слова! Нехтуй необгрунтовану критику. «Втеча від дійсності» й «облудність» - тільки синоніми поезГі та уяви! Ніколи не забувай, що ти представник видавництва і свого журналу. Навіть у позаслужбовий час! «Найправдивіші» репортажі не завжди найкращі! «Правда» - це такий крам, що з ним сучасній журналістиці треба бути дуже обережною. Не думай, що всі Ті так люблять, як ти! [35]

Твій обов'язок - розважити нашого читача, живити його мрі'і. До твоїх обов'язків не належить вражати, розпалювати, тривожити читача, а також «відкривати йому очі» й виховувати його!»

На дошці висіли й інші інструкції приблизно такого самого змісту й такі на вигляд. Більшість їх були підписані керівниками відділів чи директорами видавництва і тільки деякі особисто видавцем. Комісар Єнсен перечитав їх геть усі, тоді рушив далі.

Нижче в будинку, мабуть, випускали більші й елегантніші часописи. В коридорах уже були постелені ясні килими, стояли крісла з крицевих трубок і хромовані попільнички. Що ближче до вісімнадцятого поверху, то помітніша ставала ця холодна елегантність, а з вісімнадцятого знов почала спадати. Дирекція посідала чотири поверхи, нижче був адміністративний відділ, реклама, відділ передплати тощо. Коридори знову стали голі й білі, луна від друкарських машинок подужчала. І таке саме холодне, різке освітлення.

Комісар Єнсен поминав поверх за поверхом. Коли він дійшов до просторого вестибюля, була вже майже п'ята година. Спускався він весь час пішки, через те в колінах і литках трохи боліло.

Десь хвилин за дві на сходах показався чоловік у сірому костюмі. Комісар Єнсен не бачив його відтоді, як вони розлучилися коло ліфта на десятому поверсі годину тому. Чоловік зайшов до будки охоронця біля головного входу. Крізь скляну переділку видно було, як він щось сказав охоронцеві у формі. Тоді втер з чола піт і скинув на вестибюль байдужим оком.

Дзиґарі вибили п'яту, і рівно за хвилину відчинилися автоматичні двері перевантаженого швидкісного ліфта, що перший спустився донизу.

Людський потік не меншав з півгодини, а потім почав рідшати. Комісар Єнсен стояв, заклавши руки за спину, повільно гойдався на передках і дивився, як повз нього спішать люди. За дверима вони розпорошувалися навсібіч і зникали у своїх машинах, боязкі і згорблені.

За чверть до шостої вестибюль спорожнів. Ліфти спинилися. Люди в білій формі позамикали вхідні двері й теж пішли. Тільки чоловік у сірому костюмі й далі сидів за скляною переділкою. Надворі майже стемніло.

Комісар Єнсен зайшов в алюмінієву кабіну одного ліфта й натиснув верхню кнопку на щитку. Ліфт, немов підхоплений вихором, вилетів на вісімнадцятий поверх, половинки [36] дверей відчинилися, тоді зачинились, і ліфт рушив далі.

Коридори, де містилися редакції масових видань, ще були яскраво освітлені, тільки звуки за дверима стихли. Єнсен тихенько постояв, прислухаючись, і приблизно за тридцять секунд почув, як десь неподалік спинився інший ліфт, мабуть, на поверх нижче. Єнсен почекав, що буде далі, але ходи не зауважив. І взагалі нічого не було чутно, хоч тиша не здавалася цілковитою. І аж приклавши вухо до бетонової стіни, він спіймав ритмічний гуркіт далеких машин. За якийсь час гуркіт той став виразніший, настирливіший і дражливіший, як відчуття тупого болю.

Єнсен випростався й рушив коридором. Йому весь час товаришив той гуркіт. Там, де кінчалися сходи, було двоє крицевих дверей, полакованих у білий колір, одні ¦- менші, другі - трохи ширші й вищі, і обоє без дужок. Єнсен витяг із кишені ключа з химерними зубцями й спробував відчинити менші, але не зміг. Другі двері відчинилися зразу, й він побачив вузькі, стрімкі бетонові сходи, тьмяно освітлені двома невеликими матовими плафонами.

Єнсен піднявся тими сходами, відчинив ще одні двері й опинився на даху.

Було вже зовсім темно, і віяв холодний, дошкульний вітер. Навколо плаского даху йшов цегляний підмурок заввишки з метр. Далеко внизу розляглося місто з мільйонами холодних білих світляних цяток. Посеред даху стриміло з десяток невисоких димарів. Із двох бухкав дим, якого не міг розігнати навіть вітер,- повітря було важке, ядуче й задушливе.

Коли Єнсен відчинив верхні двері, йому здалося, що хтось саме зачинив нижні, та як він зійшов сходами вниз, на тридцятому поверсі було тихо й порожньо. Він ще раз спробував відчинити менші двері, але знов не зміг. Мабуть, вони вели до якогось машинного відділу, може, до ліфтових механізмів чи електророзподільника.

Єнсен ще раз обійшов чотирикутник коридорів, за давно набутою звичкою ступаючи тихо й обережно на своїх гумових підошвах. У другому короткому коридорі він спинився й ніби почув десь поблизу ходу. А втім, вона відразу ж затихла - може, то було тільки відлуння його власних кроків.

Єнсен знову дістав з кишені ключа, відімкнув найближчі двері й опинився в якійсь редакційній кімнаті. Вона була не набагато більша за арештантські камери в підвалі шістнадцятої поліційної дільниці. Бетонові стіни були голі й білі, стеля так само, а підлога - світло-сіра В кімнаті не було [37] нічого, крім трьох столів, що загромаджували її майже всю, та ще хромованого апарату внутрішнього телефону у віконній заглибині. На столах лежав папір, лінійки, рейсфедери, все рівно складене.

Комісар Єнсен спинився коло одного столу, роздивляючись на кольорову ілюстрацію, розділену на чотири квадрати, що, видно, належала до якоїсь серії. Поряд лежав машинопис із позначкою вгорі: «Оригінальний рукопис із авторського відділу».

На першому малюнку була зображена сцена в ресторані. Білява пишногруда жінка в блискучій сукні з глибоким викотом сиділа коло столу навпроти чоловіка з синьою маскою на очах, одягненого в трико з широким шкіряним паском. На грудях у нього був вишитий череп. На задньому плані видно було оркестр, чоловіків у смокінгах та жінок у вечірніх сукнях, а на столі стояла пляшка шампанського й два келихи. Другий малюнок зображав того самого чоловіка в незвичайному вбранні. Навколо голови в нього ніби світився німб, а праву руку він поклав на якийсь пристрій, що скидався на примус. Третій малюнок знов показував ресторан, але чоловік тепер наче висів над столом, а білява жінка тупо дивилася на нього. Останній малюнок зображав того ж таки чоловіка в трико, він і далі висів у повітрі, а на задньому плані видніли зірки. Із каблучки на його правому вказівному пальці виростала довга рука з величезною долонею, а на долоні лежала помаранча.

Ілюстрації були частково замальовані білою фарбою, одні в горішньому кутку, а інші у формі овалів, приточених до сліпучих зубів героям. Поверх тієї фарби чітко виведено тушшю написи, але також іще не закінчені:

«Того самого вечора Синій Леопард зустрівся з багатою Беатріче в найрозкішнішому ресторані Нью-Йорка...

- Мені здається... яке дивне почуття... мені здається, що я... тебе кохаю.

- Що? Мені привиділось, ніби місяць гойднувся! Синій Леопард крадькома вийшов із зали й надів свою

чарівну каблучку...

- Перепрошую, я мушу на хвилинку тебе залишити. Щось таки з місяцем негаразд!

І ще раз Синій Леопард покинув кохану жінку, щоб урятувати всесвіт від цілковитого знищення. То все були витівки проклятих крисмопомпів...»

Єнсен упізнав ті постаті. Вчора він бачив такі самі в одному з журналів, які він переглядав. [38]

Перед столом на стіні висіло приколоте кнопками й написане за трафаретом оголошення. Єнсен прочитав:

«За останній квартал наші наклади збільшилися на двадцять шість відсотків. Журнал задовольняє життєві потреби і ставить перед собою великі завдання. Перші позиції здобуто. Тепер ми боремося за остаточну перемогу!

Головний редактор».

Комісар Єнсен востаннє глянув на ілюстрації, вимкнув світло й зачинив за собою двері.

Він спустився на вісім поверхів нижче й опинився у відділі більших журналів. Тепер він чітко й через рівні проміжки чув ходу того, хто йшов за ним назирці. Отже, це питання було розв'язане остаточно, і Єнсен міг більше не думати про нього.

Він відчинив кілька дверей поспіль і щоразу опинявся в таких самих бетонових камерах, як на тридцятому поверсі. На столах лежали зображення членів королівської родини, кумирів публіки, дітей, собак та кішок, а також статті - або не до кінця перекладені, або недописані. Над декотрими з них хтось попрацював з червоним олівцем.

Він прочитав кілька статей і помітив, що викреслювали, як правило, цілком помірковані критичні зауваження та різні оригінальні міркування. Статті були присвячені популярним закордонним артистам.

Кабінет головного редактора був трохи більший. На підлозі лежав рудий килим, а меблі з крицевих трубок були обтягнуті білою матерією. На столі, крім того, що Єнсен уже бачив на інших столах, був іще гучномовець, два білі телефони, ясно-сіра платівка, щоб зручно було писати, й фотокартка в металевій оправі. Фотокартка, певне, зображала самого головного редактора - худорлявого літнього чоловіка з заклопотаним обличчям, собачою відданістю в очах і виплеканими вусами.

Комісар Єнсен сів до столу. Коли він кашлянув, кімнатою пішла луна І взагалі, вона видавалася холодною, порожньою і більшою, ніж була насправді. Ні книжок, ні журналів у ній не було, тільки на білій стіні навпроти столу висіла велика кольорова фотографія в рамці - чільний бік Дому, знятий у вечірньому освітленні.

Єнсен висунув кілька шухляд, але не знайшов у них нічого цікавого. В одній лежав брунатний, вдруге заклеєний конверт із написом: «Особисто». В ньому були кольорові фотокартки й стяжка паперу з надрукованим текстом:

«Спеціальний випуск міжнародної фотослужби видавництва за пільгову ціну для керівних службовців». [39]

На фотокартках були зображені голі жінки з великими гострими грудьми.

Єнсен старанно заклеїв конверта й поклав назад у шухляду. Офіційного закону, що забороняв би розповсюджувати такі фотокартки, не було, але після недавнього буйного розквіту порнографічна продукція майже зникла з внутрішнього ринку. Деякі кола пов'язували зменшення попиту на неї з катастрофічним спадом дітонародження.

Єнсен підняв ясно-сіру платівку і знайшов під нею закритий циркуляр видавничого директора. В ньому стояло:

«Репортаж про весілля в королівському палаці принцеси й керівника Центрального об'єднання профспілок нікчемний. Багато значних і близьких до видавництва осіб названо тільки побіжно. Згадка про те, що брат нареченої замолоду був щирий республіканець, справляє неприємне враження, так само як і «гумористичне» зауваження, що керівник Центрального об'єднання профспілок міг би стати королем. Крім того, як фахівцеві мені не подобається незграбніш стиль репортажу. Зайве було вміщувати кореспонденцію у восьмому номері. Твердження, що крива самогубств у нашій країні пішла вниз, може привести до тривожних висновків, що раніше їх було багато. Чи треба після всього цього нагадувати, що наклад журналу не збільшується відповідно до приписів видавництва?»

Із примітки збоку можна було зробити висновок, що той циркуляр розіслано кільком керівним особам.

Коли Єнсен знову вийшов у коридор, за одними із зачинених дверей йому вчулося неголосне хропіння.

Він вийняв ключа, відчинив двері й зайшов до кімнати. Там не світилося, але в тьмяному відблиску, що падав знадвору, він побачив на стільці коло столу згорбленого чоловіка. Єнсен зачинив за собою двері і ввімкнув світло. Кімната виявилася такою самою, як і всі: бетонові стіни й металева рама вікна. В ній стояла задуха, було накурено і прикро тхнуло горілкою та блювотинням.

Чоловікові коло столу було років п'ятдесят. Він був високий, але вже трохи почав огрядніти. На ньому були тільки піджак, біла сорочка, краватка, черевички й шкарпетки. Штани його лежали на столі - він, мабуть, хотів зняти з них якісь плями,- а підштанки сохли на радіаторі. Він сидів, упершись підборіддям у груди, і обличчя в нього було червоне, аж пашіло. На столі стояв пластмасовий кухлик і недопита пляшка з-під горілки, а на підлозі, між ногами,- алюмінієва скринька на сміття. [40]

Чоловік здригнувся від різкого світла й витріщив на прибульця блакитні очі, з червоними жилками.

- Журналістика померла,- сказав вік.- Я мертвий. Усе мертве.

Він наосліп пошукав пляшку на столі.

- Ось я сиджу тут... у цій диявольській кухні. Неграмотні невігласи верховодять і збиткуються наді мною. Мною! Рік у рік...

Він намацав пляшку й вилив решту з неї в кухлик.

- Найбільша кухня в світі,- повів далі він.- Триста п'ятдесят тисяч пайок на тиждень. Юшки «Брехня», гарантованого несмаку. Рік у рік.

Він весь тіпався і мусив тримати кухлика обіруч, щоб донести його до вуст.

- Але тепер уже годі.- Він узяв зі столу листа й помахав ним.- Прочитайте самі. Подивіться на фінал.

Комісар Єнсен узяв листа. Він був від головного редактора:

«Твій репортаж про весілля в королівському палаці некомпетентний, погано написаний і повний помилок. А кореспонденція про самогубства у восьмому номері - скандальний ляп. Я змушений подати на тебе рапорт».

- Звісно, він сам усе те читав, підписуючи до складання. І кореспонденцію також. Але я нікому не скажу про це. Сердега боїться за свою шкуру.- Раптом чоловік зацікавлено глянув на Єнсена.- А ви хто? Новий директор, еге ж? Нічого, впораєтесь, голубе. Тут наймити просто від плуга сидять за головних редакторів. І, певна річ, підтоптані повії, яких хтось захотів спекатися й прилаштував сюди.

Єнсен показав свою перепустку на синьому бланку; але чоловік навіть не глянув на неї, а повів своєї:

- Я тридцять років був журналістом. Я власними очима стежив за цим духовним розкладом. За цим душінням інтелігенції. Найдовшим убивством, яке тільки знає світ. Раніше я чогось прагнув. То була помилка. Я й тепер прагну, тільки дуже мало. І це теж помилка. Я вмію писати. Це помилка. Тому вони й ненавидять мене. Але поки що їм треба таких, як я. Поки не винайдуть машини, щоб писала їм оту погань. Вони ненавидять мене, бо я недосконала машина з важелями й кнопками, що писала б їхню гидотну брехню по шість сторінок на годину, без помилок, викреслень і власних думок. А тепер я п'яний! Ура! Ура! - Очі в нього витріщилися, а зіниці стали зовсім маленькі. Він промимрив: - Як тільки висохнуть підштанки, я спробую піти додому. [41]

Він хвилю помовчав, уривчасто, хапливо дихаючи. Потім простяг праву руку й сказав:

- Шановні глядачі! Виставі край, Повішено героя наостанці. Таке життя одвіку - не чекай Пощади в людськім божевільнім танці.

Ви знаєте, хто це написав?

- Ні,- відповів Єнсен.

Він вимкнув світло і вийшов з кімнати.

На десятому поверсі він пересів у безперервний ліфт і спустився вниз до паперового складу.

Там уже ввімкнули нічне освітлення - нечисленні сині плафони, що сіяли тьмяне непевне світло.

Єнсен трохи постояв, відчуваючи, як велетенська будівля давить його своїм тягарем. Ротатори й інші машини вже не працювали, і від тиші ніби ще збільшилася товща й вага Дому. Навіть ходи чоловіка, що йшов за ним назирці, він уже не чув.

Єнсен піднявся у вестибюль. Там нікого не було, і він трохи почекав. Аж за три хвилини з бокових дверей вийшов чоловік у сірому костюмі й попростував до будки охоронця.

- Там у кімнаті дві тисячі сто сорок третій сидить п'яний,- мовив Єнсен.

- Про нього вже подбали,- безбарвним голосом відповів чоловік у сірому костюмі.

Єнсен відімкнув своїм ключем вхідні двері, і в обличчя йому війнуло холодне нічне повітря.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170