Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ерік Амдруп - У чиїх руках був ніж (Переклад Ольги Сенюк) : Частина 11

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Ерік Амдруп - У чиїх руках був ніж (Переклад Ольги Сенюк):Частина 11

 

загрузка...

Після невеселої вечері в готелі «Принц» минулого вечора Брант подзвонив додому і впевнився, що іменини Карен минули непогано. Приємно, а в них тут пекельна нудота. Пліснявий закуток. Ні, вони ще не все скінчили. Ні, він не знає, коли повернеться додому.

Він піднявся у свій номер, загасив сигару, скинув піджак та ліг на ліжко, більше не роздягаючись. Будильник задзвонив рівно через дві години. Брант почував себе розбитим і отупілим. Він випив дві склянки води, став під душ, і йому зразу полегшало.

Телефон в Оси Люнд і далі не відповідав. Брант потяг-, ся. Була десята година. Тюге напевне вже провадить жваву; розмову з лірично настроєним редактором. Поульсенова намазюкана секретарка сказала, що він, мабуть, міг би отримати корисні йому відомості в пивниці «Зелений олень», куди вчащала Елла Гансен.

Він, насвистуючи, спустився вниз, розпитався дорогу в адміністратора і вийшов надвір. Падав сніг, і тротуар підмерз. На щастя, іти довелось недалеко. Коли він відчинив двері, назустріч йому ринув галас і притиснув його барабанні перетинки до черепа так, що заболіло. Людська маса кружляла в трансі. Світло рухомого прожектора вихоплювало з морку бліді обличчя з приплющеними або витріщеними очима. Замкнеш в капсули душі, поглинуті ритуальним відьомським танком. Брант залишив пальто в роздягальні і проштовхався до одного зі столиків. Тут була сама молодь. Він почував себе, наче пенсіонер, що випадково заблукав не в своє середовище. А втім, воно було йому добре знайоме. Професійні стежки провадили його в які завгодно місця, і він знав, як де треба поводитись навіть якщо ти безнадійно вирізняєшся своїм костюмом та зморшками й капшуками, що вже почали проступати під очима. Він замовив пиво й почав роздивлятися на тих, що танцювали. Дівчата були в джинсах і запраних полотняних сорочках, а більшість хлопців - у чорних шкіряних піджаках. Вони мали однаково довге волосся й однаково круглі щоки, але декотрі повідпускали буйні бороди, що затуляли все обличчя. [214]

Зала вирувала, стояз неймовірний гамір. Оса Люнд викручу-ась перед високим, міцно збудованим хлопцем у розстіб-hvtomv шкіряному піджаку на голому тілі. Видно, досить буде одного пива. Брант закурив нову сигару, намагаючись нічого не пропустити. Біля її столика сиділа ще одна дівчина й трк-чотири хлопці. І прийшли сюди, мабуть, давно, бо на столику вже була ціла купа порожніх пляшок. Брант вибрав слушну хвилину. Музика не робила перерви, але засапані танцюристи інколи сідали відпочити. Оса помітила Бранта ще як він тільки наближався й підвелася назустріч, перше ніж він устиг дійти до її столика. Він тут був найстарший з усіх. Хлопці неприязно дивилися на нього й подеколи навмисне штовхали його. Штовхали досить боляче. Мокра від поту сорочка прилипла йому до тіла. Над ними крутилося світло, на мить вихоплюючи з мороку обличчя Оси, що десь на рівні його нагрудної кишені підстрибувало й знов опадало, відхиляючись то в один, то в другий бік. Вона всміхалася, світло блищало в її очах і на зубах. Та ось підступив один із хлопців, відштовхнув Бранта й зайняв його місце. Брант переставив на інший столик свою повну пляшку, взяв звідти порожню й замовив нову. Інші танцюристи пітніли так само, як і він, декотрі непевно стояли на ногах, один упав під загальний регіт. Оса спинилася біля його столика і щось сказала. Довелося прикласти вухо до її губ.

- Я б хотіла побалакати з тобою, але на самоті! Брпнт кивнув головою. Вони пішли танцювати, але той самий молодик знову відштовхнув Бранта. Він обминув підставлену йому ногу, всміхаючись сам до себе. Ще бракувало б, ще6 він не впорався з цією провінційною потолоччю. Оса повернулась, та не встигла сісти, як її знов схопили. Навпроти Бранта сів другий хлопець. Довге темне волосся спадало йому на лоба. Столик перехилився, коли хлопець сперся ка нього. Очі в нього були налиті кров"ю, погляд не зовсім упевнений. Хлопець був широкоплечий, череватий, з Дужи:,:и руками. Він трохи засапався бід танцю.

- Хто ти в біса такий?

Брант покликав офіціанта. Той подав пиво йому і хлопцеву Що сів до його столика. Хлопець випив його майже одним духом, витер другим боком долоні губи і втупив очі в Бранта.

- Ушивайся звідси, коли вже випив своє пиво. Нам не ДУже подобаються заброди, що відбирають наших дівчат. Кажу по-доброму. Втямив?

Хлопець промовисто глянув на Бранта. Той відповів йому таким самим поглядом і пустив кільце диму, на що він був [215] мастак. Оса за щось посперечалася з першим хлопцем і нахилилася до Бранта.

- Я вже йду,- крикнула вона йому у вухо, водночас засунувши руку в його кишеню.

І справді пішла. Брант спорожнив пляшку і, трохи почекавши, підвівся.

- Якщо я тут небажаний, то можу піти собі в інше місце,- сказав він хлопцеві навпроти.

Після теплого приміщення надворі було холодно. Сніг і далі йшов, вітер подужчав. Він віяв уздовж вузької вулички. В Алькюбіні, як у всіх старих містечках, вулиці були бруковані.

Брант зайшов під якийсь під'їзд. Оса засунула йому в кишеню серветку. На ній кривими літерами було написано: «Липки, 23». Він зім'яв серветку й викинув. Ступивши крок на вулицю, він зупинився. Вони надходили з двох боків, поволі, скрадливо. Двоє горил, у кожного в правій руці по велосипедному ланцюгові. Брант сягнув рукою назад і поторсав дужку дверей під'їзду. Замкнені! Ті двоє почали повол: наближатись, тільки-но помітивши його. З правого боку - непроханий гість, що сів до його столика. Другий, молодший, мабуть, був Осин кавалер. Він підходив не так певно, як його товариш. Становище було досить неприємне. У вікн навпроти світилось і видно було обриси якогось чоловіка Але світло зразу ж вимкнули. Не хотіли втручатися. Це ж н< вперше біля пивниці зчиняють бійку. Брант, переводяча погляд з одного на другого, не згинаючи спини, присів пошукав рукою позад себе. Жодного камінця. Але він намацав порожню пляшку, схопив її за шийку й підвівся. Молодший хлопець був слабкою ланкою. Брант почекав, поки вони підійдуть ближче. Тоді, крикнувши, кинувся до молодшого, замахнувся пляшкою і щосили шпурнув її на його ноги. Пляшка влучила в коліно. Хлопець зупинивсь і похитнувся. Брант проскочив повз нього й помчав далі сере» диною вулиці. Напасники щось закричали й кинулись навздогінці. Ряди будинків зненацька скінчились, далі пішли дерева, міський парк. Брант озирнувся. Хлопці бігли за ним. Ось кована брама. Замкнена. Але по краю мурованого стовпа стирчали залізні шпичаки. Він порвав пальто, одщ холошу й обдер до крові кісточки пальців, але переліз на другий бік. Якби не брама, переслідувачі були б уже наздогнали його. Вони мали перевагу, бо їх було двоє. Брані помчав далі в темряву. Ні звуку, ні світла, тільки сніг Він почав задихатися. Відкрите місце з водограєм посередині і з десятком статуй по краях. Голих бронзових фігур, ще опиралися зимі й непорушно дивилися в одне місце мертви [216] 0Чима. Дві найбільші з них зображали хлопця й дівчину, стояли поряд. Він тримав її за руки й дивився на неї, а вона опустила очі. Брант одним стрибком опинився між ними й поклав їм руки на плечі. Він уже дихав рівніше й спокійніше. Тим часом надбігли й напасники. Вони поставали біля водограю, прислухаючись і щось тихо мурмочучи, так, що Брант не міг їх почути. Та ось до нього чітко долинуло:

- Він сховався за котрусь статую. Іди в один бік, а я піду в другий.

Вони поволі, обережно переходили від статуї до статуї. До Бранта наближався молодший. Брант підпустив його зовсім близько, тоді скочив йому на схилену спину і втомк-мачив його обличчя глибоко в притрушене снігом листя, яке заглушило його крик. Неприємний захід, але необхідний. Брант знав, куди треба вдарити. Він скинув з хлопця пасок і зв'язав ним йому руки за спиною. Тоді взяв велосипедний ланцюг і підкрався до його напарника. Той був дужий, товстий і важкий, але невмілий, не мав Брантової техніки. Штани в нього зсунулися аж на кісточки, коли Брант використав його пасок для тієї самої мети, що й у його товариша. Хлопці втратили запал і самі показали дорогу до поліційної дільниці.

- Вам би треба було мати більше людей на вулицях,- невдоволено сказав Брант вартовому.

Той обурився. Що собі уявляє цей столичний жевжик?

- А хто чергуватиме біля телефону? Добре вам казати, хай би вас чорти взяли, коли ви товчетесь один на одному й не знаєте, як згаяти час.

Брант посмоктав кісточки пальців, обережно помацав Щоку, в яку йому влучив велосипедний ланцюг. Він узяв таксі й доїхав до Липок. Квартал був довгий, весь у липових деревах, ще зовсім маленьких. Липки мали колись стати липами.

У вікні будинку номер 23 світилося. Брант постукав, і Оса відразу відчинила йому.

- Довго ж ти добирався.

Він зайшов за нею до кімнати.

- Що з тобою, ти з кимось бився?

- Це ті милі хлопці, що були з тобою. Мені довелося замкнути їх під замок,- буркнув Брант.

Він скинув мокре наскрізь пальто. З одного боку воно тріснуло по шву. Одна холоша на коліні теж мала дірку.

Помешкання було сплановане так само, як у Елли Ган-сен. Брант пішов просто до ванної кімнати і змив кров з обличчя та з рук. Ліва щока напухла й почала вже сипіти. [217]

Оса пішла за ним і стала б дверях, спершись на одвірок.

- Який же ти брудний,- мовила вона.- Шкода, що нам не дали потанцювати. Ти схожий на Бельмондо. Аби ти знав, як еін мені подобається!

У малій кімнатці було дуже тепло. Вони забули вимкнути лампу над ліжком. Ерант прокинувся від того, що в нього затерпла рука. Він спробував витягти її. Оса сіла, закліпала очима і втупилась у нього.

- Котра година? - пошепки запитала вона.

- Пів на четверту.

Вона вимкнула світло і знов лягла в його обійми.

- О господи, як уже пізно. Але мені гарно з тобою. Багато краще, ніж десь бавити час із приятелькою.

Брант нічого не відповів.

- Ти прийшов не задля цього, я добре знаю. Якби ти не знайшов мене, я б сама пішла до тебе, до тебе й до того товстого. Але так приємніше, правда?

Темна тиха ніч. Можна лежати і вгадувати далекий шум моря.

- Я вірю, що ви знайдете винного. Мусите знайти. Елла була така мила. Для мене вона була і матір'ю, і сестрою, і товаришкою. Коли я два роки тему приїхала сюди, то була чиста і наївна. Не віриш, га? Але це правда. Безглуздо бути дівчиною в такій глушині. 51 не інтелектуал-ка, не читаю і таке інше. Я люблю робити те, що мене роззажас, танцювати, наприклад. Але тут вибір невеликий. Ти сам міг пересвідчитися, які вони. Освічені мають свою компанію. Елла багато всього навчила мене. Ми разом бавили час, якщо я не йшла до міста або в неї не було гостей. Вона сама не захотіла виходити заміж. Не тому, що... Зовсім ні! Багато хто... Карл Якобсен не раз до неї сватався. Вони майже подночас приїхали сюди, ходили разом на концерти, могли сидіти й годинами розмовляти. Як на мене, то були нудотні розмові!. Та Елла казала, що він цікавий чоловік. Тільки не такий, щоб... Багатьом подобалося бувати в неї. Не таким, як ті хлопці, яких ти бачив увечері. А освіченим, тим, що високої думки про себе.- Оса голосно засміялася.- Ми не раз реготали, як вона розповідала про них. Чоловіки дуже люблять величатися, і це в них найсмішніше. Та однаково вони їй подобалися такі, кожен по-своєму. Той її хлопець - не якийсь прикрий наслідок необачності, абощо. Вона хотіла дитини. Народила сина в пологовому 218

будинку й відмовилась назвати його батька. Елла сказала, що так вони домовились. І дуже суворо дотримувалась тієї домовленості. Ніколи не легковажила обіцянку, яку вони дали одне одному. Оса замовкла.

- І тобі не сказала, хто той батько? - запитав Брант. Він навіть у темряві помітив, що вона похитала головою.

- Ні.

Оскільки Оса мовчала, Брант знову запитав:

- То був Карл Якобсен? Дівчина скорчилась зі сміху.

- Де там! Ото вигадав! Карл Якобсен на це не здатен. Він такий просякнутий алкоголем, що його можна буде знов перелити в пляшки, якщо він колись уріже дуба. Ні, принаймні не він! Можу тебе запевнити.

Ця думка, видно, й далі смішила її.

- Поульсен теж не може бути його батьком. Він тут недавно оселився,- промурмотів Брант.

- О, Поульсен! Він милий і здібний. І такий демократичний. Зі шкури пнеться, аби переконати нас, що всі ми добрі приятелі.

Брант пирхнув.

- Ти не дуже послідовна. Одні в тебе величаються, інші надто демократичні.

Оса перевернулась на живіт і глянула на Брантові зарослі груди.

- Мені найдужче подобаються такі, як ти, Бельмондо. Такі, що при потребі можуть дати в пику й швидко на щось зважитись. Але в Елли був інший смак. їй подобались інтелектуали. Сама вона теж була освічена. Принаймні мені так здається. Уяви собі, цікавилася геть усім, читала книжки й таке інше. І любила поговорити. Спочатку вона тільки співчувала Поульсенові. Бо він скидався на підвішеного кота. Але потім вона почала симпатизувати йому, казала, що він чесний і надійний. Я також зважилася б піти до нього, якби мені чогось бракувало. Він старанний, правда, дуже довго длубається, але робить усе ретельно. Елла казала, що він не боїться признатись, як чогось не може. Рідкісна риса в чоловіків, правда? Еллі він напевне подобався. Ти гадаєш, що це він убив її?

Брант щось промурмотів, виплутуючись із її довгих кіс.

- Гадаєш, що він? - перепитала вона.

- Мабуть, так. Він напружений, стомлений до краю. В такому стані людина ледь що - і вже скаженіє. Все говорить за те. Думаю, що це він,- відповів Брант.

Оса позіхнула й присунулась ближче. [219

- А однаково я не можу повірити в це. Вбити того, з ким щодня зустрічаєшся. То був жах, як я її знайшла. Ми не могли зрозуміти, чого її телефон не відповідає. Я поїхала до неї додому на велосипеді. Двері були відчинені. Я зайшла до кімнати й погукала її. В кухні було темно. Я ввімкнула світло, а вона там лежить! Лежить і дивиться на мене. Наче хоче сказати: «Осо, глянь, що вони мені зробили. Це несправедливо, я такого не заслужила. Подбай, щоб знайшли винних». Я рада, що ти прийхав, Бельмондо. Як тебе, власне, звати?

- Нільс,- мозив Брант і пригорнув її до себе.

- Я ходжу на роботу, на танці, сміюся і розважаюсь. На що я ще здатна? А як тільки знайду роботу в іншому місці, то негайно поїду звідси. Я не хочу тут більше бути, коли її вже немає. Досить із мене Алькюбіна. Та й не так уже мене цікавить, хто саме її вбив. Проте Елла так цього не залишила б, у всьому має бути лад! Я небагато знаю, але розкажу геть усе. Елла не була така легковажна, як я. Так, я легковажна. Я б дуже хотіла бути такою, як вона, але кожен, мабуть, такий, як він народився. Вона захотіла залишитись неодруженою, самій порядкувати своїм життям, але через це не конче було йти в монастир, правда? Я вважаю, що через це вона могла мати друзів, які їй справді подобалися. Є жінки, що тримаються когось одного. А вона цього не хотіла. В неї було багато чоловіків, але вона нікого з них не легковажила. Карл Якобсеи їй справді подобався. Не так багато є людей, яким він подобався. Елла казала, що він опортуніст. Але їй було цікаво розмовляти з ним. Навіть начальник поліції був її приятелем! Так, це було багато років тому. Ще на початку, коли Елла приїхала сюди. Не знаю, чому їхні стосунки припинилися. Вона ніколи не розповідала. А останнього року й Поульсен. Бідолашний. Навіть коли це він убивця, то однаково мені здається, що він бідолашний. Та якщо це він, то нехай його покарають, так хотіла Елла. Мені б не було шкода, якби це виявився Могенсен.

Брант дрімав у темряві, але вмент прокинувся.

- Що ти кажеш? Могенсен? - Він ледь підвівся, спершись на лікті.

- Директор школи Могенсен, куратор лікарні й хто він там іще. Так, Карл Йоган Могенсен частенько навідувався до Елли. Як на мене, він страшенно самозакоханий і найдужче з них величається, проте Еллі він подобався. Вона бачила все це, а однаково щось у ньому знаходила. Ми часто сміялися з нього. Та коли я перебирала міру, Елла переставала сміятися й починала його боронити. їй подобалися люди, які цікавилися громадськими справами. А Могенсен саме 220

такий. А ще був Ель-Егон, марнотратний бургомістрів зять. Він найдужче схожий на тебе, Бельмондо Нільсе.- Вона сіла і ввімкнула світло.- Ти, мабуть, розсердився. Не треба бути таким, як Елла і як я. Ти не такий! В тебе напевне є родина там, де ти мешкаєш, але це нічого. Це належить до твоєї роботи: отак лежати і слухати свідків, правда? А тепер краще випиймо кави.

Вона погладила його по животі, зіскочила з ліжка і зникла.

Брант заплющив очі. Мила дівчина. Він такого не думав... а вийшло он як. Могенсен... Гольм... невідомий Ель-Егон... Карл Якобсен і Ельмо Поульсен. Котрийсь із них чи ще хтось інший?

- Осо, ти всіх їх назвала? - гукнув він. Вона з'явилася в дверях.

- Не кричи так, а то збудиш весь будинок.

Він запитав її ще раз, коли вона принесла гарно заставлену тацю.

- Тобі не здається, що й цих досить? Ох, Бельмондо, який ти жадібний.

Брант вертався до готелю пішки. Над морем рожевіли перші барви світанку. Десь кукурікав півень. Сніг обернувся в дощ, загасивши йому сигару. Брант сердито викинув її і пішов далі сягнистим кроком, засунувши руки в кишені порваного пальта. Нічний адміністратор простяг йому ключа з незворушним виразом на обличчі. Гості можуть приходити коли хочуть. Брант торсав двері, аж поки згадав, що ключ треба обернути двічі. Було вже надто пізно лягати. Він стояв під холодним душем доти, доки йому не здалося, що це достатня кара за його походеньки. Голячись, він розглядав своє обличчя в дзеркалі. Мокрий чуб прилип до лоба, під очима важкі капшуки, навколо рота глибокі зморшки, ліва щока напухла і взялася синцем. Він напився, скільки подужав, холодної води й закурив сигару. Потім спустився вниз до ресторану. Там було порожньо, й минула майже година, поки з'явився невдоволений офіціант і приніс йому кави. Минуло ще три чверті години, і прийшов Тюге, виспаний, відпочилий. Він бадьоро кивнув Брантові, замовив сніданок і поринув у мовчанку.

Брант знав, що треба почекати, поки старий трохи наїсться.

- Той Карл Якобсен не має ні честі, ні моралі,- мовив Тюге, відкладаючи серветку.- П'є ночами й пише зовсім [221] не те, що дум ас. Але ми провели приємний вечір. Він недурний чоловік.- Тюге докладно переповів їхню розмову за тим порядком, у якому вона відбувалася.- А ти що робив? - на закінчення запитав він.

- Я бився з двома хлопцями за одну з містечкових красунь,- сухо відповів Брант.- Для них це скінчилося в'язницею.

Тюге звів брови.

- Нільсе, а ти не застарий битися? І наслідки жалюгідні!

Брант криво посміхнувся й почав розповідати те, що почув від Оси. Тюге зацікавлено слухав.

- Видно, ти добре побалакав з тими хлопцями, перше ніж замкнути їх,- заздрісно зітхнув Тюге.- Так, цікаві відомості. А тепер, мабуть, ходімо привітаємося з нашим ув'язненим приятелем.

Вони пішли через майдан до поліційної дільниці. Дощ уже встиг змити весь сніг. Була дев'ята година. Гольм сидів у своєму кабінеті. Брант дивився спідлоба, як він курив сигарету за сигаретою і стримано, але дуже зацікавлено слухав розповідь Тюге про те, які спостереження їм уже пощастило зробити.

- Так, я знаю Поульсена,- мовив Гольм.- Тому й волію триматися збоку.

Тюге кивнув головою, але Бранта ніби посів якийсь біс.

- І як же ви його знаєте? Якщо дуже добре, то могли б розповісти нам дещо про нього. Який він? Можна собі уявити, що він здатний на таке вбивство? Чого в біса ви не хочете нам нітрохи допомогти? Все ж таки це сталося у вашій окрузі.

Гольм пропустив Брантові слова повз вуха й непевно глянув на Тюге.

- Я був із ним раз на одній товариській зустрічі. І це все.

Тюге задумливо дивився на нього.

- Якщо це все, то я ніяк не розумію, чому ви утримуєтесь від участі в слідстві. Мушу визнати, що Брант має слушність.

Гольм переставив на столі попільничку, здмухнув невидимий попіл.

- Мені здавалося, що так буде краще,- відповів він.

- Ви, мабуть, знаєте багатьох тут у містечку, хто на що здатен,- повів далі Тюге.- Чого ж ви самі себе обмежили у своїх можливостях? [222]

- Молена, звичайно, й так на це поглянути. Шкода, якщо ви вважаєте, що я поводжуся не дуже гарно. Але я Не бачу, чим би міг вам допомогти.

Тюге здвигнув плечима. Але Брант пішов ще далі.

- А чи, бува, не в тому справа, що ви Поульсена добре не знаєте, але навпаки, були дуже близько знайомі з Еллою Гансен? Вона мала багато приятелів серед так званого кращого товариства в місті. Може, ви один із них? Котрийсь із них батько її хлопця. Часом не ви?

Тюге повернув голову і глянув на Бранта вражено й докірливо. Інколи його молодий колега може переступити межу... Але тієї миті думки його звернули на щось інше. Гольм зблід, як мрець, схопився за груди, сів, засунув тремтячу руку в кишеню й витяг пляшечку з таблетками. Ковтнувши одну, він надовго замовк. Тюге з Брантом також мовчали, чекаючи, поки Гольм сам озветься.

- Це правда... не знаю, звідки... але все так, як ви кажете. Я колись знав її... добре знав. Ми припинили стосунки, як вона завагітніла. Я цього не хотів, вона сама вибрала мене.

Гольм аж посірів, із нього котився піт. Він схилився й підпер руками голову.

- Я, звичайно, хотів платити їй, але вона відмовилась. Відтоді ми ніколи не розмовляли, я тільки зустрічав її випадково на вулиці. Сподіваюся, ви мені вірите. Було б дуже прикро, якби... Я був удома тоді, коли її... Дружина може підтвердити, але я був би дуже вдячний вам, якби ви не вплутували її в це. Вибачте, будь ласка. Мені не зовсім добре. Це серце. Воно часом нагадує про себе. Я трохи полежу на канапі. Звичайно, пізніше я буду до ваших послуг.

Вони перейшли до виділеного їм кабінету.

- Чортзна-що,- промурмотів Тюге не без пошани в голосі.- Чого ти так повівся?

Брант похитав головою.

- Мій свідок сказав, що Гольм був одним із приятелів Елли. Але про хлопця... Мушу визнати, що це був постріл навмання.- Він здвигнув плечима.- Неприємне становище.

Тюге стріпнувся.

- Ну, та це не міняє нашої програми. Попроси їх привести головного лікаря.

Вони мовчки посідали, чекаючи на Поульсена. [223]

Ельмо Поульссп був невиспаний і неголений. Піджак на ньому зім'явся, краватка була зав'язана недбало. Він здавався старішим, ніж під час першої їхньої зустрічі. Важко було не пожаліти його, та коли вже вони мусили витягти з нього зізнання, то могли це зробити саме тепер. Тюге : стояв і суворо дивився на нього.

- Ви нас дурили, докторе Поульсен. Ви заперечували, що мали інтимні стосунки з убитою Еллою Гансен. Виходить навпаки. Ви її добре знали. Були її дуже близьким приятелем. Навіщо ви її вбили?

Ельмо переводив погляд з одного слідчого на другого. Сльози заступили йому очі. Він майже не розумів своїх влас- : них слів, коли пошепки повторив пояснення й закінчив ! його словами:

- Це не я. Вона була мертва, коли я зайшов. Присягаюся. Вона лежала в кухні з ножем. І дивилася на мене. Я повівся безглуздо, знаю, але вбив її не я.

Він, ридаючи, опустив голову. Тюге кивнув вартовому. Той торкнув Ельмо за плече, підтримав його, коли він підвівся, і вивів з кабінету.

- Кортить повірити йому,- промурмотів Тюге.- Хоч і важко. Ходімо, Нільсе, тут нам тим часом нічого робити. Відвідаймо Могенсена, принаймні той не ревітиме.

Вони вже більш-менш знали місто й могли обійтися без таксі. Хмари подеколи розступалися, щоб сонце глянуло на Алькюбін, та вулиці однаково здавались брудними, неприбраними, по-зимовому млявими.

- Не хотів би я жити тут,- зауважив Тюге. Брант посміхнувся:

- Жив би, якби довелося. Дуже ти використовуєш можливості великого міста? Не кажу вже про його забиті вулиці, страйки й таке інше. Ти ж не ходиш ні в кіно, ні в театр, хіба не правда? Навіть до своєї улюбленої пивниці не ходиш. Зразу спішиш до Герди й до дітей. А те саме можна робити й тут. Але, незважаючи на все це, я теж не вибрав би Алькюбіна.

Вони замовкли, перейшли старі, вкриті снігом вулички й опинилися в новому кварталі, де містилася школа. Ось її велике подвір'я, де можна також грати в м'яча. Вони зупинилися й озирнулись навколо.

- У нашій школі було двоє подвір'їв,- сказав Врает.- Одне для дівчат, а одне для хлопців. У менших класах ми [224] гралися, бились і колекціонували папірці. Потім походжали парами й розмовляли про те, які дурні інші наші однокласники.- Він посміхнувся.- Серед подвір'я росло дерево. Не дуже високе. Я оце згадав, як одного дня під тим деревом до мене підійшли двоє багатих синків і почали глузувати з моїх нових черевиків, завеликих на мене. Коштів тоді було обмаль, і взуття завжди купували на виріст. Я ніколи не думав, що хтось може з цього сміятися. Поганці. Цікаво, що з них вийшло?

З будівлі в глибині подвір'я долинав ритмічний тупіт. Мабуть, там була гімнастична зала. Звідти назустріч їм вийшов якийсь чоловік.

- Кого ви шукаєте?

Чоловік показав їм, як пройти до кабінету Могенсена.

Директор школи саме на уроці музики в одному зі старших класів, пояснила їм молода вчителька, що водночас була й секретаркою Могенсена. Вони сіли, чекаючи кінця уроку. Секретарка, безперечно, попередила Могенсена, що на нього чекають. Він радісно привітався з ними й засяяв усмішкою, поглядаючи то на одного, то на другого.

- На жаль, у розкладі в мене мало годин. Бачите, весь мій час забирає адміністративна робота. Я постійно викладаю англійську мову й музику. З погляду культури важливі предмети! - Він проникливо дивився на них, наче хотів випередити їхні заперечення.

- То ви, мабуть, знаєте Третю симфонію Скрябіна, «Божественну поему»? - запитав Тюге.

Могенсенів погляд миттю змінився. В нього з'являвся в очах по-дитячому наївний вираз, коли він був чимось приголомшений.

- Ні, я ніколи її не чув,- мовив він.- А чого ви питаєте?

Він був одягнений у спортивну майку і джинси. Світло падало на нього з лівого боку, обрамляючи його кучерявий темний чуб.

- Це та платівка, що була поставлена на програвачі в Елли Гансен, коли туди прийшов Поульсен,- пояснив Іюге.

Вони з Брантом сиділи у зручних кріслах біля журнального столика, а Могенсенів стілець за письмовим столом °ув трохи вищий, тому складалося враження, наче директор : Школи сидів на трибуні.

- Гм, цікаво,- мовив він.- Скільки це вже ви тут?

Він невдоволено зиркнув на Бранта, який закурив сигару, незважаючи на плакати, що застерігали людей від Щєі згубної звички. [225]

- Тут у вас кожен бреше як йому вигідно,- відповів Тюге.- Ми теж не кращі. Нічим не гребуємо. З чистим сумлінням вислухуємо всілякі плітки, вигадки, брехню, бо маємо з'ясувати все про двох осіб: про вбиту жінку й підозрюваного в тому вбивстві чоловіка. Ми не нехтуємо жодною дрібницею, коли йдеться про те, щоб довідатись правду, а особливо тоді, як не можна на когось покластися. Всі брешуть. І ви також, пане Могенсен.

Політик почухав бороду й нічого не відповів. Тюге повів далі:

- Ви нам казали, що особисто не знали Елли Гансен. Потім змалювали її як дуже вродливу й принадну жінку, але це могли бути й відомості з чужих уст. Проте ми тепер певні, що ви були приятелем убитої і відвідували її. Чому ви не сказали нам правди?

Могенсен підвівся з трибуни й сів навпроти них на канапу.

- Не відмагайтесь і не забирайте в нас дарма часу,- сказав Тюге.

- А я й не відмагаюся,- відповів він.- Дайте мені лише трохи подумати.

Він зблід, тільки борода чорніла. Досі він, розмовляючи, проникливо дивився у вічі то одному, то другому. А тепер не підіймав погляду від столика.

- Бачите... я не буду виправдуватись. Я казав, ніби не знаю її, бо думав, що ви про це не довідаєтесь. Моя дружина... моє становище...- Він прикусив губу.- Вона, тобто Елла, була розумна дівчина, зі своїми власними поглядами і здоровим глуздом. З нею можна було говорити. До того ж вона була принадна як жінка. Але не це головне. Я певен, що ми були друзі, але не однодумці, боронь боже. Вона час від часу добре мені вичитувала.

Могенсен замовк, але й далі дивився на стіл.

- Ви, звичайно, розумієте, Могенсене, що тепер мусите відповісти, де ви були тоді, коли вбито Еллу Гансен.

Могенсен задумався тільки на мить.

- Це сталося в той час, як я бігав перед вечерею. Могенсен втратив самовпевненість. Він, сам того не усвідомлюючи, відсунув від Бранта попільничку, тоді знов присунув її.

- Самі бігали? - запитав Тюге. Могенсен кивнув головою.

- Ви зустрічали когось?

Могенсен затулив очі рукою, напружено думаючи.

- Ні, боюся, що... нікого, наскільки я пригадую. Звичайно, мене міг хтось бачити. [226]

Він неприязно скосив очі на Брантову кулькову ручку, якою той записував розмову.

- Якби ви дали нам маршрут, ми могли б дізнатися, чи вас хто бачив,- запропонував Тюге.

Могенсен підвів очі.

- Хіба ви не розумієте, до чого б це призвело? Довелося б з усім попрощатися, якби все випливло наверх. Для цього досить вам тільки почати розпитування. Уявляю собі, які підуть розмови. Дайте мені... все обміркувати самому. Може, знайдеться хтось, на кого можна покластися.- Він раптом здригнувся. Тоді випроставсь і втупив очі в Тюге.- Це не я. Мені б, далебі, й на думку не спало таке... Навіщо б я вбивав Еллу? Це просто божевілля.

Тюге похитав головою.

- Так завжди буває. Божевілля і безглуздя. А навіщо б її вбивав Поульсен? Він теж був одним із її приятелів. Він повівся безглуздо, тікаючи. Але так само безглуздо з вашого боку було щось приховувати. Ви ж мали б знати, що ми довідаємось про це.- Тюге підвівся і глянув на годинника.- Ми залюбки візьмемо до уваги всі можливі міркування. Але ж ви, звичайно, розумієте, що є певна межа. Скільки вам треба часу на те, щоб ви спробували підтвердити своє алібі? Скажімо, подзвоніть у готель «Принц» до першої години. Якщо ви до цього часу не впораєтесь, доведеться нам узятись за цю справу.

Могенсен провів їх до дверей, тоді підійшов до вікна й постояв там, аж поки вони перейшли шкільне подвір'я.

- Дурень і свиня,- сказав Брант.

- Чого ж? - промурмотів Тюге.- Чим він гірший за багатьох? А та Елла, певне, була цікава дівчина. Шкода, що вона загинула. Вона йому подобалася. Наскільки? Важко сказати. Чи аж так, щоб він відчував страшенні ревнощі?

Було ще надто рано їсти другий сніданок. Тюге скинув черевики й ліг на ліжко. Кімната ввечері здавалася незатишною, але вдень стало видно, яка вона занедбана. Жовта фарба на дверях почала відлущуватись. Квітчасті шпалери були в плямах і подекуди повідставали. Не думалося, що гості оглядатимуть кімнату в цю пору. Тюге заплющив очі. Скільки це вони вже в Алькюбіні? Скоро тридцять п'ять годин. І які ж їхні здобутки за цей час? Певні відомості про кількох людей. Убита Елла Гансен. Здібна сучасна дівчина, Що хотіла бути самостійною, щедра в дружбі, але тверда в обороні своїх прав. Гольм... Він був знервований, стомлений, коли вони приїхали. Не спав цілу ніч, усе зважував, чи йому братись за цю справу, але так і не взявся. Те, що він покликав допомогу збоку, свідчить на його користь. І більше, ніж безглузде алібі, яке могла йому дати дружина. Моген-сен... Навряд чи він знайде когось, хто б підтвердив, що його маршрут не пролягав навколо будинку Елли Гансен. Зрештою, це його клопіт. Він злякався, але чи тому, що приховує щось більше, чи тремтить за свою кар'єру? Невідомого Ель-Егона візьме на себе після обіду Брант. А Тюге хотів ще раз поговорити з Карлом Якобсеном. Дивно, що така інтелігентна людина може примусити себе писати дурниці, які не мають нічого спільного з її власними поглядами. Тюге важко підвівся, підійшов у самих шкарпетках до столу і взяв свою течку. Там був номер «Алькюбінських вістей», який Брант дав йому в поїзді, перше повідомлення про вбивство.

Тюге погортав газету, знайшов допис Карла Якобсена і прочитав його ще раз. А прочитавши, так і лишився сидіти з газетою в руках, тупо дивлячись поперед себе. У двері постукали. Зайшов Брант, пора було снідати. Вони їли мовчки. Брант був невдоволений і сонний, а Тюге неуважний, відповідав не до речі.

- Залишайся в готелі, Нільсе. Він має подзвонити до першої години,- сказав Тюге, коли вони скінчили безрадісний сніданок.- А тоді можеш узяти рахунок.

Брант вражено глянув на нього.

- Ти хочеш вертатися додому?

Тюге неуважно кивнув головою. Думки його були десь далеко.

- Так, якщо тільки ми встигнемо на післяобідній поїзд.

Починалася весна. Сонце світило вже інакше. Що тоді варнякав Карл Якобсен? Що тепер його, Тюге, черга пригощати? Пляшка доброго віскі коштувала дорого. Тюге зітхнув, виймаючи гроші, але так буде краще. Сходи до помешкання на піддашші були стрімкі й присипані снігом. У кожному блоці було по троє дверей. Карл Якобсен відчинив відразу, коли Тюге постукав. Приємно пахло димом з люльки. Лунала та сама музика, що й учора ввечері. Тюге простяг редакторові пляшку. Карл Якобсен витяг з рота люльку і свиснув.

- Це вже, мушу сказати, розкіш. Дякую. Ми його зараз скуштуємо, добре?

Тюге опустився на стілець і кивнув головою. Задля такого виняткового випадку можна було собі дозволити чарку.

- Ти вже скінчив роботу? - запитав він.

Карл Якобсен покуштував питво і схвально прицмокнув язиком.

- Я працюю недовго, але плідно. В цьому перевага незалежної людини. Може б, і ти переїхав сюди? Нам було б приємно працювати поряд. Я б гарно писав про тебе.- Він добродушно підморгнув Тюге.

- Мені, далебі, добре й там, де я працюю,- мовив той. Карл Якобсен заперечливо підняв руку.

- Ти не йдеш у ногу з часом, Свенсене. Треба бути прогресивнішим і більше бунтувати. А то який тебе дідько знатиме, якщо ти будеш усім задоволений? Треба йти в народ, голубе, і неодмінно в дерев'яних черевиках! Але щоб вони були модної форми і позбавлені статичної електрики. І щоб шкарпетки можна було прати від поту в пральній машині, а холодильник щоб забезпечував відповідну температуру для безе, тоді зустріч з народом по двадцять другому каналу дасть тобі справжню користь. Зважся, голубе!

Він сів на стілець і заплющив очі, смакуючи віскі.

- Розкішний напій. Але не треба було так витрачатися. Тюге ледь усміхнувся.

- Це прощальний подарунок. Я, власне, прийшов попрощатися.

Карл Якобсен вражено глянув на нього.

- Отуди к бісу. Ти здаєшся? Чи передаєш справу своєму молодому помічникові?

Тюге похитав головою.

- Немає потреби залишатися довше. Відвідини твого міста, Карле Якобсене, для мене стали незвичайною подією.

- І, сподіваюся, повчальною? Люди їздять повз нас, на мить заглядають у наші вікна, не помічаючи, що ми існуємо. А ти спеціально відвідав наше містечко і спробував пізнати нас. Похвальна дія, це те, що ми цінуємо! Чому б тобі не побути в нас довше?

Крізь засклений дах зазирнуло сонце. В його промінні замерехтіли порошинки. Ожила муха й почала набридати Тюге.

- Справа закінчена, я свою роботу зробив. Звичайна справа, коли звинувачений признається. Для місцевої поліції не буде проблемою довести її до кінця.

Люлька в Карла Якобсена погасла. Він почав старанно запалювати її.

- Він признався? [229]

Тюге кивнув головою.

- Атож. Надто тяжкі побічні докази. До речі, це твоє перше повідомлення навело мене на справжній слід. Я довше, ніж треба було б, блукав, поки вийшов на нього.

Він зітхнув. Отак завжди з ним. Під час слідства він працює дуже напружено, а коли все закінчене, відчуває порожнечу.

- Отже, ти мав якусь користь із того, що я написав? Це вже багато. В такому містечку важко визріти великим думкам. Треба щось писати кожного дня, а натхнення бракує, розумієш. Тут немає ні демонстрацій, ні публічних екзекуцій. Ми судимо одні одних на рівні віталень. Не згоряємо до останку за ту чи іншу справу. Тому поетові-одноденці приємно чути, що його слова дали якусь користь. Що в них була глибина!

Тюге випив більше, ніж звичайно в будень, але тримався.

- Я б не назвав тебе глибоким, Карле Якобсене. Ти швидше старомодний лірик, що все обертає в рими. Але ти досить послідовний, коли описуєш свої спостереження. Це мені дуже допомогло. Вбивця навідався до Елли Гансен. Вона саме готувала їсти. В кімнаті стіл був накритий на двох. Вона стояла в кухні й нарізала м'ясо. Робила своє діло, розмовляючи з убивцею. Вони дуже добре знали одне одного. Він приревнував її, хотів довідатись, кого вона запросила до себе. Може, був трохи п'яний. Почав наполягати, щоб вона сказала кого, розпалився. Вона не відповідала йому, робила далі свою роботу. Щось хотіла взяти з шафи й відклала ножа. А він схопив його і вгородив у неї, коли вона обернулася. То була моторошна мить. Адже вона йому подобалася, дуже подобалася! Вбивця був романтичною натурою. А тому вчинив щось безглузде. Принаймні як дивитися на це збоку. Бо ж для нього воно щось означало. Він поставив на програвач платівку, потім чогось злякався, кинув обгортку на підлогу і втік кухонними дверима, залишивши їх після себе прочиненими.

- Дуже можливо, що так справді було. Але я не бачу, де тут непрямі докази. Хто той, що мав вечеряти з нею? Це твій туз? Чого ти такий певний, що зможеш примусити Поульсена признатися?

Муха сіла на рукав. Тюге підняв руку, обережно вдарив і вбив її.

- Це Поульсен мав вечеряти з нею, Карле Якобсене. Ти побачив його внизу на вулиці, кинув обгортку з платівки, [230] збіг кухонними сходами в підвал, тоді перейшов його весь і другими дверима вискочив на головну вулицю. Тебе ніхто не бачив. А Поульсен, що був наляканий, але мав чисте сумління, тікав садком, і, звичайно, його помітила пані Асмусен, яка мешкає внизу. Перше ніж утекти, він забрав зі столу одне накриття акуратно поклав його на місце. Так він розповів і справді на тарілці, на чарці, виделці та ножі знайдено відбитки його пальців. Ти розумієш мене?

Карл Якобсен похитав головою, але рука його ледь тремтіла, коли він наливав собі чарку й запитливо подавав пляшку Тюге.

- Пий сам, Карле Якобсене, це тобі дарунок. Кращого я не міг придумати. І спробуй обміркувати все. Ніхто не знав, що стіл був накритий на двох, поки Поульсен сам не розповів про це місцевій поліції. Гольм тримав у таємниці всю цю історію, поки ми не приїхали. Правда ж? Ти сам нарікав на це, і тоді, як люб'язно завіз нас до готелю, і пізніше. Так чи ні?

Тюге витяг зі спідньої кишені вирізку з газети й подав Карлові Якобсену. Той перечитав її і поклав на стіл.

- Це те, що я завжди казав. Кожен журналіст, коли він пише, не вкладає в свої слова якогось прихованого змісту. А ти вкладаєш! Це можна назвати ницістю, хай йому біс.

Чарка в його руці ледь тремтіла, коли він підносив її до уст. Він випив її, налив знов і закадив люлькою.

- Ну, мене ніхто не звинуватить у дріб'язковості, я прощаю тобі.

Тюге глянув на годинника. Часу було багато.

- Коли ти писав своє перше повідомлення про вбивство, ти не міг знати, що Поульсен забрав зі столу одне накриття, яке Елла Гансен приготувала для нього. Ти писав, що стіл накрито на двох. Подвійна помилка, Карле Якобсене. Ти ж не міг знати, що скаже Поульсен! У крайньому разі, якби хтось із поліції пробалакався, ти б довідався, що на столі було одне накриття. Отже, ти неодмінно мав побувати там перед Поульсеном.

Карл Якобсен зупинив його рукою.

- Все зрозумів. Я не такий тупак.

Платівка дограла до кінця. Він пустив її знов. Тоді обвів поглядом кімнату.

- Тут досить затишно, правда? Я мешкаю тут десять років. Спочатку Елла часто приходила сюди. Вона добре влаштувалася в Алькюбіні. Спершу ми почали сваритися через мене. Нам було добре. Я певен, що й вона так вважала. Але я надто багато базікав. Більшість людей втомлювала моя балаканина. Та й до чарки я прикладався, ніде [231] правди діти. Мені майже все в містечку здавалося пекельно нудним. От я й шукав розради в чарці. Елла не могла погодитися з цим, їй здавалося, що я ні на що не здатний. Інша річ Могенсен. На видноті, активний, показний. А тоді ще й, прости господи, накинулась на Поульсена. Важко було навіть бачити його. Нудний бевзь! Він витримав екзамен, а я провалився. У студентські роки він відбив у мене дівчину. А тоді з'явився тут, і Елла, звичайно, розтанула. Аякже, такий безпорадний! Того дня... я хотів зайти тільки на хвилину. Треба було спершу подзвонити. В нас була сувора домовленість про це, та коли людина трохи під мухою... Елла нарізала м'ясо для Поульсена. Все було так, як ти описав. А з тією платівкою я дурне зробив. Мені здалося, що треба справити панахиду по ній. Це була в неї єдина справжня музика. Я сам їй дав ту платівку. Властиво, я так ніколи й не міг визначити до пуття, чи то симфонія, чи просто взірець романтичної, салонної музики. Але щось у ній мені подобалось. Тюге мовчки кивнув головою.

- Тобі треба тут щось зробити ще, поки ми підемо, Кар-ле Якобсене?

Він підвівся, приклав пляшку до губ й майже все випив з неї. Тоді з розмаху поставив її на стіл і оглянув кімнату.

- Ні, мені завжди доводилося усе робити самому. А тепер, після мене, хай тут порядкують інші.

Вони спустилися сходами на вулицю. Карл Якобсен ледь спирався на руку Тюге. Посеред майдану він став і озирнувся навколо.

- Небезпечне діло та писанина. Пробуєш спотворити факти як тільки можеш, подаєш їх кращими або гіршими чи навіть робиш із гарного погане й навпаки. Але таки трохи проскакує правди про тебе самого. І часом знаходиться хтось, що бачить її. Рідко. Більшість бездумно вірить написаному. Та деколи знаходиться такий проноза, як оце ти, і чогось там дошукується. Тоді каєшся: нащо було писати.

Поульсен підвівся з лежака, коли вони зайшли. Він уже звик до в'язничних порядків. Гольм скоса поглядав на Тюге, поки той виголошував свій монолог. Поульсен спокійно вислухав їх і почав збирати речі. Гольм повіз його додому. Машина поминала вулицю за вулицею.

Містечко за цей час не змінилося. Вони перемовились кількома ввічливими словами, поки доїхали до його вулиці. Он видно його будинок.

- Я б хотів тут висісти,- сказав Ельмо. [232]

Гольм зупинився.

- Мені прикро, докторе Поульсен... дуже прикро, але ми були змушені... В кожному разі нам звідти прислали добрих фахівців!

Ельмо кивнув головою й потис начальникові поліції руку. Він постояв, дивлячись услід машині, поки вона завернула за ріг. Повітря стало лагідне, навіть з його запаху можна було вчути, що нарешті наближається весна. Він поклав течку біля живоплоту. Скільки відтоді минуло часу? Більше як дві доби. Може, вони відрахують їх від його відпустки? Він пирхнув. Та враз щелепа в нього почала тремтіти. Краще, коли він трохи заспокоїться, перше ніж зайде до будинку. Треба було подзвонити Доріт. Так, мабуть, годилося б. Він прудко пішов польовою доріжкою. Ось міст, а внизу колія. Вона губилася вдалині, там, де зникали й поїзди. Було тихо, але світилося зелене світло. Він не взяв із собою пальта, коли його відвозили до в'язниці, й починав мерзнути. Він трохи походив, поки почув далекий гуркіт поїзда. Скоро він буде тут. Якби поїхати ним геть, кудись інде, в таке місце, де буде спокійно. А ось і поїзд. Ельмо Поульсен не завагався ні на секунду. Він переліз через поруччя, закинувши одну довгу ногу, тоді другу, і вперся п'ятами в нього, готовий відштовхнутись руками. Над'їхав поїзд. Пора...

Тюге з Брантом замовили на вокзал таксі. Вони їхали тією самою дорогою, якою їх віз Карл Якобсен,- навколо центру, кварталом вілл і через шляхопровід під залізничною колією. Брант викинув недопалок сигари й розрахувався з таксистом. Вони купили два квитки першого класу у вагон для курців, до столиці. І подалися на перон. Скоро мав прибути поїзд, що відходив о 17.30. Вони поставили перед собою валізки. Брант закурив нову сигару, а Тюге знайшов у кишені піджака забутий солодцевий корінець. Приємно буде опинитися вдома. З-за будинку пошти вигулькнув якийсь чоловік у спортивному костюмі й попростував до них. Могенсен! Брант узяв обидві валізки й рушив У другий кінець перону. Нехай старий без свідків скаже ті дурниці, які, мабуть, необхідно буде сказати.

- Я вважав, що повинен попрощатися,- сказав Могенсен, відсапуючись.- Тому й вибрав такий маршрут. Так, мабуть, я мусив би... я не знайшов нікого, хто б підтвердив моє алібі. Я вам дуже вдячний! - Він випростався, до нього знов повернулася впевненість.- Від імені всіх щиро вам дякую, [233] що ви так швидко й успішно з'ясували для нас цю справу.

Тюге кивнув головою й криво всміхнувся.

- Наша праця буває не вельми приємна. Ми провели слідство без перешкод, успішно, але це не тішить мене. Сподіваюся, ви скоро знайдете заміну.

Могенсен похилив голову й почав водити носаком черевика по плитах перону.

- То ви вже чули! Так, звичайної Ціле місто вже гуде про це, люди рота не стуляють. Моторошно, правда? І в такий страшний спосіб.- Його погляд ковзнув повз Тюге в напрямку поїзда, що з'явився вдалині.- В нас же є Лар-сен,- повів далі він.- Чудова людина. Фахові організації мають певні застереження, що не дозволяють нам узяти його на Поульсенове місце. Різні формальності, по-моєму, безглузді. Ніхто краще за нас не знає, хто нас найбільше влаштовує. Та вже когось знайдемо. Претендентів ніколи не бракує. Бувайте здорові, комісаре Свенсен.

Поїзд прибув, двері відчинилися. Вийшло кілька пасажирів. Тюге пошукав очима Бранта. Той стояв і дивився на якусь дівчину, що тільки-но зіскочила з велосипеда.

- Все гаразд? - запитав він, звівши брови.

- Гаразд, Бельмондо,- відповіла вона, знов скочила на велосипед і поїхала.

Вона не оглянулась, але подзвонила дзвінком. Звук був веселий. Брант запхав валізки у вагон. Тим часом прибіг підтюпцем Тюге. Брант допоміг йому піднятися на східці й сам піднявся за ним. Провідник зачинив двері й дав свисток.

У купе вони були самі, як і тоді, коли їхали сюди.

- Тридцять п'ять годин в Алькюбіні,- сказав Брант, глянувши на годинника.- Більше ніж досить.

Вони дивилися крізь вікно на поля, що скоро мали зазеленіти. На море за ними, ще холодне море, яке за кілька місяців стане для алькюбінських промисловців урожайною нивою, що з неї вони житимуть до кінця року.

- Сумна історія, безглузде, непотрібне вбивство,- сказав Брант.

- Мабуть, двоє вбивств,- промурмотів Тюге.- Той Яльтесен був страшенно діяльний чоловік, понад людські [234] сили. А Ельмо Поульсен - тільки звичайна людина, як усі. Таких воліють у наш час. Але щоб вони не вчилися надто довго й не знали надто багато. Бо тоді з ними велика морока. Та насправді до таких людей ставлять вимоги, які до снаги тільки ідеальній людині з неабияким хистом. Завжди знаходяться такі, що легко пристосовуються, і такі, від яких вимагають надто багато. Доісторичний Яльтесен зміг дати собі раду. А для сучасників Ельмо Поульсена ці вимоги завеликі. їх убивають, хоч і не так драматично, як нашого бідолашного знайомого.

Тюге відхилився назад і заплющив очі. Вони не приїдуть додому раніше, ніж опівночі. Аби в поїзді був ресторан, як колись давно! Проте Тюге був певен, що Герда чекає на нього й приготувала щось смачненьке.

Попереднє питання | Змiст |

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170