Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ерік Амдруп - У чиїх руках був ніж (Переклад Ольги Сенюк) : Частина 6

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Ерік Амдруп - У чиїх руках був ніж (Переклад Ольги Сенюк):Частина 6

 

загрузка...

Крізь маленьке віконце доходило мало світла, але на столику була лампа, й Поульсен міг читати, якщо тільки в нього вистачало сили зібратися з думками. Йому весь час хотілося спати. Та засинав він лише години на дві, а тоді знов прокидався. Отже, мав час згадати все своє життя, якби хотів. Воно було не дуже багате на події. Радість чергувалася зі смутком, як і в більшості людей. Чимало в тому житті було гарного, а надто замолоду. Тове, поки вона не збунтувалася. Відпустки, проведеш в маленькій хатині, яку він сам збудував. Ельмо Поульсен дуже любив працювати руками. Навіть утома була йому приємна. Втома після фізичної праці біля землі або каміння. Йому треба було б вибрати таку роботу, але його шанолюбні батьки заявили, що син повинен вийти в люди. Для них фізична праця здавалася не досить почесною. Теперішня праця теж давала б йому втіху, якби не відповідальність. Не страх зробити щось не так! Той страх викликав у ньому непевність, яку він не міг приховати ні від себе, пі еід сторонніх. Насправді йому треба було б відмовитись від цієї посади, вибрати якусь скромнішу, але так легко пуститись за течією, а тоді виявляється, що вже пізно щось міняти, вже нема за що вхопитися.

Вартовий приніс газети. Вони перемовилися кількома словами. Вартовий був приємний чоловік. Ельмо почаз проглядати «Алькюбіиські бістЬ з кінця, з оголошень і радіопрограм, поступово й боязко скрадаючись до перших сто-РІкок, де можна було наткнутися на щось неприємне. «Нова старша сестра в лікарні». Отже, вона вже є! Вія перебіг писанину Карла Якобсена про панну Мадсеп. Гидота! Але стару відьму вона втішить. А нова... вони взяли її з сусідньої [171] лікарні. Вибрали з тих, що закінчили курси й мають практику. «Треба визнати, що лікарняна рада мала слушність,- писав К. Я.- Бенедикта Йогансен найбільше заслуговує на те, щоб отримати цю спадщину після старої трудівниці, яка відтепер утішатиметься заслуженим відпочинком. Вона знає можливості таких лікарень, як наша, і виступає не тільки за лікування хворих, а й за людське ставлення до них, за допомогу всьому населенню. Нехай велетенські сірі лікувальні комплекси займаються рідкісними хворобами, називаючи це дослідженням, нехай їхній персонал шиється в лицарі такої діяльності і оздоблює себе титулами та лаврами. Це не для нас. Ми лікуємо громадян нашого містечка Не змушуємо своїх пацієнтів із грижами місяцями чекати на місце, воліючи зосереджувати увагу на рідкісних випадках, які дали б нам славу й можливість за громадський кошт їздити на закордонні конференції. Ми працюємо! Це відомо Бенедикті Йогансен, вона до цього звикла. Ми приймемо її з розгорнутими обіймами».

Ельмо шпурнув газету й ліг на лежак. Як той К. Я. може таке писати, адже це зовсім не його думки! Він задовольняв бажання Могенсена, але чи є в його словах хоч крихта правди? Вони дійсно роблять, що тільки можуть. Але навіщо цей фіміам! Ну, Ларсенові стаття сподобається.

Антон Ларсен був багато популярніший серед пацієнтів, ніж Поульсен. Він випромінював із себе компетентність і авторитет, і це підносило його на недосяжну висоту. Він умів дуже чітко й гарно висловити кожну свою думку, до того ж мав почуття гумору, був досить дотепний, через що останнє слово часто залишалося за ним. Але він не перегравав, навпаки, не раз підсовував якесь рішення Поульсенові й робив вигляд, наче це той дійшов до нього. Спочатку їхні стосунки складалися добре. На першу вечірку в себе пані Ларсен запросила Доріт, а відразу після того Поульсени прийняли їх у своєму щойно опорядженому домі. Сусанна була залізна жінка, вона допомагала чоловікові в його широкій приватній практиці, а крім того, вела в містечку недавно утворений жіночий гурток. Перед цим вони розпустили гурток хатніх господинь, у якому Сз'санна також була головою. На Ларсенове шістдесятиріччя Ельмо й Доріт опинилися в колі містечкової верхівки. Було дуже врочисто. Після того Доріт кілька днів ходила в піднесеному настрої. Ельмо справді щасливо впорався з промовою. Вони багато сміялися. Настрій був приємний, дружній. У цій маленькій [172] громаді всі цікавились одне одним не тільки з чемності, а й насправді, і всі допомагали одне одному. Взяти хоча б лікарню. Архітектор Бойтель будував її і тепер наглядає за нею. Син бургомістра Альс-Єнсена постачає їй зі своєї фабрики пластмас матеріали одноразового користування, його зятеві, електрикові за фахом, довелося взяти на себе догляд за апаратурою. Янсен, Могенсенів небіж, дбав про тс, щоб у лікарні ніколи не бракувало м'яса й було з чого робити бутерброди. Багато було спільних справ, і про них багато говорили. Могенсен довго розводився про чудовий персонал лікарні. Поульсен почував себе ніяково від того, що той весь час вихваляв його незвичайні здібності. Та Ларсен підморгнув йому з-за келиха з коньяком. Мовляв, довіра - половина успіху в лікуванні.

- О, Яльтесен! - Альс-Єнсен відхилився на спинку стільця й оглянувся навколо.- Він був дивовижна людина, знаєте? Ти, Антоне, знаєш. Він сам себе створив. Як і ще дехто.- Він захихотів і підморгнув Поульсенові.

Бургомістр Алькюбіна був чоловік сповнений чару й любив наголошувати на тому, що він вибився з самого низу. Ті, хто знав його батька, вважали, що той був не найпоряд-нішим керівником ремісничої майстерні. Але останні батькові друзі вже перемерли, і кому це заважає? Історія бідного хлопця, який став першою людиною у своєму місті, навіть повчальна.

- Яльтесен приїхав сюди як лікар-практик, молодий і енергійний, мов сам сатана. Ох, перепрошую.- Він вишкірив зуби в бік своєї дружини.- Яльтесенові замало було виписувати рецепти, він хотів ще й різати. Спершу оперував тільки грижі, але кожної відпустки їздив до Німеччини поглянути, як вони це роблять. Коли помер попередній головний лікар, Яльтесена призначили на його місце, й так усе почалося. Тоді лікарня мала невеличке приміщення, Поульсене. Те, де тепер епідемічне відділення. Але Яльтесен рік у рік розгортав свою діяльність. їздив за кордон на практику й відвідував лекції для лікарів. Ми побудували для нього ще один корпус. Про це подбав мій попередник. Але й він виявився надто тісним. Бо до нього йшли хворі з усіх Усюд. Навіть здалеку! Довелося врешті визнати, що потрібна нова лікарня. От ми її й маємо.

Поульсен слухав його зацікавлено, але в душі був обурений. Навіщо творити таку'легенду? А бургомістр провадив Далі:

- Здібний був чоловік, їй-богу. І працьовитий, як віл. Особливо останніми роками. О шостій ранку щодня влаштовував обхід усієї лікарні. Правда, Б'єрне? Ти добре пам'ятаєш, [173] бо тобі доводилося вилазити з-під теплої перини й супроводжувати його.

Він ляснув завідувача лікарні по плечі. Сивий чоловік мляво всміхнувся. Він завжди був привітний, проте якийсь невпевнений, опускав очі, ніби почував себе винним. Він був удівець, але дружина лишила йому пасербицю, яка скрізь ходила з ним і завжди була насторожі, ладна, коли треба, стати на його захист.

- Старий був шанолюбний,- захихотів Альс-Єнсен, костюм якого, пошитий у кравця, свідчив, що він теж далеко не байдужий до свого вигляду.- Раз на тиждень він стригся в перукаря, а бороду плекав сам. Страшенно дбав про свій вигляд. А який був патріот! Пам'ятаєте свята? Всі медсестри й лікарі вишиковувалися в довгу лаву, а він підіймав прапор, співаючи: «Будь горда, вільна...» Просто тобі король, і вигляд мав такий,- докінчив переконаний соціаліст.

Коли вони повернулися додому, Доріт захотіла перед сном випити чарку. Пані Ларсен пообіцяла ввести її в жіночий гурток, а крім того, було ще кілька курсів з дуже цікавими темами. Чарки виявилося забагато, ноги в Доріт не дуже слухались, коли вона лягала в ліжко. Поульсен також був збуджений, не хотів спати. Він накинув пальто на смокінг і вийшов прогулятися. З моря напливав туман. Поульсен ішов, наче між хмарами, відчував їхні обриси і мерз в обіймах їхньої крижаної вологи. З телеграфних дротів і з дерев капало, за живоплотами майже не видно було будинків, хіба що в якомусь світилося вікно червонястим, бляклим, розкладеним на барви веселки світлом. Через вулицю прошмигнув кіт. Асфальт скінчився, під ногами зашурхотіла жорства. Яке мале це містечко - не зоглядишся, як ти вже на околиці. Поульсен зупинився на мості, зведеному над залізничною колією. Він сперся на поруччя й задивився в туман. Червоне світло сигнальних ліхтарів зависало в ньому, наче тьмяні зірки. Ось світло змінилося на зелене. Гуркіт поїзда почувся раніше, ніж його стало видно. Найперше показалося переднє світло. Поульсен зібрав слину і плюнув, простеживши за нею очима, поки вона впала між рейки перед тим, як її мала закрити густа тінь вагонів. Вертаючись додому, Поульсен насвистував. Він відразу заснув. Та за годину по нього подзвонили з лікарні.

Відтоді міст став для нього постійною метою вечірніх прогулянок. Він зупинявся біля поруччя й дивився на рейки, що пролягали в нескінченність, туди, де теоретично колись мали б зійтися. Якось у тій далині він побачив марево, білий будиночок: рейки вели просто до його дверей. Марево мріло [174] тільки одну мить у мерехтливому теплі, що здіймалося від нагрітої сонцем колії. І зникло, коли він спробував роздивитися на нього докладніше. Фата моргана, нереальний відблиск якоїсь далекої дійсності, миттєва поява чогось такого, що він не був настроєний побачити. Якби можна було затримати те видиво... Та воно більше не поверталося. Поульсен ходив туди щовечора, байдуже, яка була погода. Якщо плювок падав перед паровозом, наступний день виявлявся добрий. Якщо він падав на поїзд, Поульсен почував себе непевно і сон приходив не швидко. Він стерігся, щоб його ніхто не побачив, і вдома нічого не розповідав.

Ельмо Поульсен підвівся й почав ходити по тісній камері. П'ять ступнів уперед і п'ять назад, знов п'ять уперед і п'ять назад. Якби йому тепер сон, коли в нього нарешті з'явилась можливість досхочу виспатись і ніякий дзвінок його не збудить.

Спершу все йшло просто таки добре, проте персонал більше любив Ларсена. Той був веселіший і не такий вимогливий. До того ж він краще ладнав з пацієнтами. Це Стен, один із найкмітливіших його помічників, звернув увагу на пані Колле.

- Чи хтось оглядав уважніше ту жінку-каліку з другої палати? - запитав він, коли вони пили каву.

- Все минуло, ніякого запалення сліпої кишки в неї не було, можна її виписувати додому,- сказав Ларсен.

Проте Стена це не переконало.

- Так, але... ви її оглядали? Вона давно вже не може ходити, в помешканні все влаштоване так, щоб їй було зручно, У дверях нема порогів, у всіх кутках є дзвоники, вона може подзвонити з будь-якого місця, де саме сидить. От тільки я не бачу в її ногах ніякої хвороби.

- Яльтесен оглядав її п'ять років тому. Тоді в неї почалося це з ногами, цілком раптово. Так, досить дивно. Але вій Епа;кав, що нічого не можна зробити. Виписуйте її додому.

Стен нерішуче кивнув головою.

- Я сьогодні буду у відділенні Й можу оглянути її,- сказав Ельмо.

То була худа, бліда, пригнічена жінка років за тридцять з виразом хронічної за;хут;:і на обличчі. Ельмо почав докладно оглядати її з дедалі більшим подивом. [175]

- Ви зовсім не можете стати на ноги, пані Колле?

Вона похитала головою. Очі в неї були блискучі й дивились убік.

- Таки зовсім не можете? - ще раз запитав він.

- Ні,- відповіла вона. Ельмо ще раз оглянув її.

- Ви ніколи не зверталися до невропатолога? Жінка похитала головою. Доктор Яльтесен лікував її від самого дитинства. Як і багатьох своїх пацієнтів. Яльтесен був присутній при їхньому народженні, на його очах вони росли. Він лікз'вав їх у шкільні роки, знав їхні родини, їхні особливості і вразливі місця, все те добре й погане, що успадкував їхній організм.

Ельмо сів на край ліжка і взяв її за руку.

- Ми покличемо спеціаліста, щоб він оглянув вас, пані Колле. Я думаю, що ви знов зможете ходити.

Вона відвернула голову. В очах у неї стояли сльози. Ельмо завжди відчував прикре збентеження, коли хтось плакав, тому поквапився до сусіднього ліжка. Під час вечірнього обходу жінки вже не було, вона наполягла, щоб її виписали. Але медсестри вмовили її чоловіка прийти й поговорити з Ельмо. То був худий, передчасно посивілий чоловік із виснаженим обличчям. Учитель із Скоребю.

- Я оглядав вашу дружину,- почав Ельмо. Той дивився на нього неприязно.

- Вона потрапила до вас, бо лікар вважав, що в неї запалення сліпої кишки,- сказав він.- Не розумію, чого ви втрутилися в те, в що вас ніхто втручатися не просив. В іншу її хворобу.

Він насилу стримував лють, вона світилася в його очах, бриніла в голосі.

- Але ж, пане Колле, хіба не чудово було б, якби ваша дружина знов почала ходити? Я не знаходжу ніякої патології в її ногах. Ні в нервах, ні в суглобах. М'язи утлі, звичайно, бо вони довго не мали ніякого навантаження, але після відповідного лікування...

Якесь безглуздя. Чоловік мав би радіти, почувши таке, а він лютує. Дивні бувають люди.

- Вона не може й кроку ступили,- сердито сказав він. Руки в нього тремтіли, на лобі виступив піт. - Ми переобладнали весь будинок, щоб вона могла їздити по всіх кімнатах. Я ношу її сходами до машини. Ми відіслали сина в інтернат. Це не так дешево нам обійшлося, майте на увазі. А ви тут виставляєте нас на глум.

Ельмо Поульсен був за натурою слабкодухий і уникав суперечок. [176]

Проте цього разу не зумів стриматись, почав нервуватися, дедалі дужче розпалювався. Учитель говорив про Яльтесена так, наче то був сам господь бог.

- Але ж такі хвороби, як у вашої дружини,- не його фах Я не хочу цим принизити доктора Яльтесена, він був дуже добрий лікар. Але він не був невропатологом, та й кожен може помилились, і я певен, що в цьому випадку він помилився.- Голос в Ельмо підвищився до дисканта.- Чутливість у вашої дружини цілком порушена, зрозумійте мене. Зупинилася на середині обох стегон. Можна провести кільце, де вона кінчається. Це типовий випадок при істерії.

Він замовк, вражений виразом очей учителя. Той підвівся, стиснув кулаки і втупив у нього мертвий погляд.

- Це означає, що, по-вашому, їй нічого не бракує? І ніколи не бракувало?

Ельмо, заникуючись, почав пояснювати:

- Я сказав трохи не так. Сама вона вірить у те, що не може ходити... Це зовсім не прикидання, а просто втеча від чогось. Безперечно, це хвороба... але хвороба, яку можна вилікувати. Якщо ми будемо працювати разом!..

Та Колле не слухав далі. Двері хряснули за ним. Коли Ельмо отямився й вибіг у коридор, його вже там не було. Дарма він сказав це, не треба було так із ним розмовляти, але він дуже розпалився. З ким би йому поговорити? З Ларсеном? Ні, він не хотів робити колегу співучасником своєї невдачі. З Лісою? Ельмо заглянув до канцелярії, але секретарка вже пішла додому. Колись він почував себе дуже спокійно, як поряд був хтось старший, з ким він міг порадитись. Може, з Клемом? Він почав гарячково гортати телефонну книжку. Нарешті знайшов потрібний номер.

- Ні, професор на лекції. Буде аж завтра Як тобі там ведеться, Ельмо?- ласкаво запитала Клемова секретарка

- Добре,- відповів він і поклав трубку.

Додому він прийшов стомлений і не виявив великого зацікавлення до розповіді Доріт про те, що вони обговорювали у своєму гуртку. Вона ображено пішла назад до кухні. Може, чогось випити?.. Він не мав такої звички.

Задзвонив телефон. То був начальник поліції Гсльм.

- Поульсене, у вас лежала пані Колле? Дружина вчителя із Скоребю. її сьогодні виписали. Там було щось особливе?

В Ельмо пересохло в роті. Язик перестав слухатись його. [177]

- її поклали з запаленням сліпої кишки. Але діагноз не підтвердився.

Руки в нього так тремтіли, що довелося тримати трубку обома.

- Ну, то лікарня ні до чого,- мовив Гольм.- Бачиш, сталося нещастя. Чоловік зарубав її сокирою, тоді сам повісився. А був завжди дуже ласкавий і спокійний, добрий учитель, батьки його хвалили. І винятково гарно ставився до дружини. Ти ж знаєш, вона була каліка. Мабуть, щось найшло на нього з тієї чи іншої причини. Ми не з'ясували, що саме довело його до такого вчинку, але це й не має значення.

Тремтячими руками Ельмо налив собі чарку й випив, не відчуваючи смаку.

- Ельмо, ти що - стоїш тут і п'єш віскі? Вечеря готова.- Доріт сердито дивилася на нього з порога.

Поліція так і не дізналася про його розмову з Колле, інші лікарі також. Але медичні сестри взяли близько до серця ту трагедію. Йому здавалося, що вони поглядали на нього якось дивно.

Ларсен здебільшого лікував тих пацієнтів, яких сам клав до лікарні. Поульсен ними не займався, а зосереджував свою увагу на тих, яких в амбулаторію або відразу до лікарні направляли містечкові лікарі. Отже, кожен мав своє поле діяльності. І спершу в них усе справді йшло добре.

- Можна подумати, що Антон лікує ціле містечко,- промурмотів якось Поульсен, коли підписував листи до лікарів. Його завдання було проглядати їх перед тим, ях надсилати.

- Можна подумати не тільки це,- сердито мовила Ліс а.

Вона стояла до нього спиною і розкладала папери на полицях. Здавалося, ті папери заполонили її всю увагу. Але за хвилю вона знов озвалася:

- Вія же перебрав собі всіх Яльтесенових пацієнтів. А годилося б, щоб вони перейшли до тебе.

У неї навіть шия почервоніла Ельмо вже звик до Ліси і б уз їй вдячний за допомогу й відданість. А ще він знав, що коли вона починала щось розповідати, то треба було тільки мовчки чекати продовження.

- Але виходить так, що більшість пацієнтів і лікарів теж вважають Ларсена Яльтесеновим наступником. [178]

В її голосі бринів явний докір. Його дратувало, що секретарка почала співати ту саму пісню, якою йому набридала й Доріт.

- Я не маю коли ходити и оглядати шле містечко,- мовив він невдоволеним, втомленим голосом.

Вона й далі стояла спиною до нього.

- Яльтесен приймав своїх пацієнтів тут. Йому було байдуже, що він не відпрацьовує в лікарні визначеного за контрактом часу. І ніхто в це не втручався.

Ліса все ще вдавала, що їй конче треба було дати лад паперам на полицях.

- Він був особливий,- зітхнув Ельмо.- Збудував усе це. А ми не можемо так, як він, чхати на контракт.

Часом вона його дратувала, хоч і мала добрі наміри.

- А Ларсен он чхає, і нічого.. Ельмо зітхнув і лише сказав:

- Він має свою приймальню в місті.

- Має?

Ліса Томе єн крутнулась на п'ятах і пішла до своєї кімнати. Ідучи, вона скоса глянула на нього. Зневажливо? Чи співчутливо? Не завжди легко було збагнути, що вона думала.

Ліса не любила Ларсена, але він був одним із небагатьох, хто міг її розсмішити. Ельмо почув її хихотіння, підійшов до дверей і відчинив їх.

- Дивись, Ельмо! - Ларсен кинув на стіл якісь папери й сів на стілець для відвідувачів,- Ідеться про змінного лікаря на час відпусток. Тут два претенденти. Ми, звичайно, брали Бега, він має непересічні здібності і знає нашу лікарню.

Поульсен переглянув папери і вперше спробував висловити свою незгоду з його думкою.

- Антоне, та він же ще тільки студент! А другий уже здав екзамен. Що нам скажуть на це?

- Ми беремо лікаря менше як на три місяці, тому ти маєш право вибрати будь-кого на свій розсуд. Хлопець буде дуже розчарований, коли його не візьмуть. Вийде, що він не справлявся з роботою раніше. А він був такий старанний. Щиро казати, ти зробиш мені особисту послугу, коли візьмеш його.

Відмовити Ларсенові було важко. Ліса вже пішла, поки тривала ця розмова, і він підписав заяву сам, як завжди підписував, коли йшлося про якісь незначні справи.

Другого дня Ліса мала вихідний, який у неї випадав Дуже рідко. А коли через день вийшла на роботу, то з самого [179] ранку заглянула до Поульсеиа з тією заявою в руці і, червоніючи, мовила:

- Ельмо, невже ти прийняв Бега?

- Його рекомендував Антон.

Ліса стріпнула головою і вийшла складати копії в архів. Поульсен підвівся, відчинив двері, що з'єднували кабінет з приймальнею, і запитав:

- Я зробив щось не так?

Ліса стояла, відвернувши голову до вікна, й постукувала пальцями по столі.

- Він дуже ледачий і нічого не вміє. Ти матимеш неприємність, Ельмо. Ніхто, крім Л аре єн а, не підтримає його. Він небіж певної особи, і в цьому вся сутьі

Неприємності довго не довелось чекати. Через два тижні Ліса повідомила, що лікарняна рада хоче обговорити з Поульсеном питання про змінного лікаря на час відпусток.

- Тепер ти побачиш червону Еллу в дії,- пообіцяла Ліса. На її обличчі проступив недвозначний вираз: «що-це-я-кажу».

- Хіба в неї руді коси? - простодушно промурмотів він і додав: - Ага, розумію...

Б'єрн був і головою ради, і представником адміністрації. Він заходився гортати папери.

- Ми хочемо поговорити з вами, докторе Поульсене, про призначення змінного лікаря. Я бачу, тут є старший претендент.

Він замовк і опустив очі. Ельмо дивився на нього.

- Але ж, пане завідувачу, ви все знаєте. Ви ж його самі призначили.

Б'єрн покірно кивнув головою.

- Формально так. Але ми звичайно керуємось рекомендацією головного лікаря.

Поульсен оглянув усіх присутніх.

Антон Ларсен втупив очі в стелю. Решта дивилися на нього з незворушним виразом на обличчях. Нічогеньке товариство: санітар Рікард із приймачьного покою, Елла, Оса Люнд, пані Єнсен з реєстратури, помічниця сестри-господині Карла Мортенсен. Ніхто з них не хотів йому ніякого зла Безглузда комедія... Клем ніколи не опинився б у такому становищі.

- Я не бачу, чому я не можу вибрати змінного лікаря на три місяці, нікому не звітуючи про це,- сердито мовив він.

- Зрозуміло, що ти можеш вибрати змінного лікаря! - Це взяла слово Елла.- Але так само зрозуміло, що ми мо-180

жемо запитати тебе, на якій підставі ти зробив свій вибір. Звичайно, ми не втручаємося в такі справи, як ця. Але тут типовий приклад відвертого непотизму. Тому ми хочемо принципово обговорити його разом з тобою. Ельмо почав хвилюватися.

- Я тут не бачу ніякого непотизму. Це ж не якась важлива посада. Хлопець працював тут уже раніше й добре себе зарекомендував. Чого, в біса, я не мав би його взяти?

Б'єрн і далі не підводив погляду від столу.

- Другий претендент старший і вже склав екзамен,- зауважив Рікард.

їм принесли каву і яблучний пиріг. Кухня завжди старалася, щоб представники персоналу лікарні попоїли чогось смачного.

- Ідеться про кілька місяців,- сказав Ельмо.- Мені здається, ви надали цьому занадто велику вагу.

Елла була тут зовсім інакша, ніж в операційній.

- Дуже важливо, щоб по справедливості брали на роботу й по справедливості звільняли з неї,- сказала вона- Може, ти й маєш слушність, віддаючи перевагу Бегові,- він уже працював у нас і знає лікарню. Але ми не зовсім певні, що це достатня підстава для того, щоб брати студента замість лікаря, який закінчив навчання. Саме на цьому ми хочемо наголосити!

Б'єрн відкашлявся.

- Він небіж Альса-Єнсена,- промурмотіла Оса. Елла невдоволено глянула на неї.

Ельмо почервонів. Хай йому біс, Ліса теж натякала на щось таке.

- Я про це й гадки не мав,- затинаючись, мовив він.- Мені його рекомендували як дуже здібного й старанного юнака

Руки в нього почали тремтіти. Він пробував опанувати себе. На обличчі завідувача лікарні нічого не можна було прочитати.

- Я не втручаюся в розпорядження головного лікаря і навряд чи міг би порадити, як краще вирішити цю справу. Ми дякуємо докторові Поульсену, що він прийшов обговорити разом з нами це питання. Ну, що там у нас іще на сьогодні?

Він ковзнув поглядом по Ельмо - то був знак, що йому можна йти. Аби ж він був не зустрів Ларсен а відразу після засідання!

Хай тобі чорт, Антоне, ти підсунув мені добру свиню! Ларсен звів брови.

Вибач, Ельмо. Але ж до чого тут я? - Він, як завжди, [181] весело, життєрадісно засміявся.- Слухай, у тебе такий вигляд, наче ти геть знавіснів. Що сталося?

Ельмо мало не накинувся на нього з кулаками, такий був лютий.

- Ти ж сам чув! Мені довелося звітувати перед лікарняною радою з приводу твого приятеля, студента Б era, невдатного бургомістрового родича. Чому ти мені цього не сказав? Чого ти запевняв, що вії! такий старанний, коли інші вважають, що він ледар?

Л аре єн і далі заспокійливо всміхався.

- Може, ти спустишся на землю, Ельмо? Бег протягом двох останніх років працював тут щоліта, і я не помічав, щоб він не виконував своїх обов'язків. А щодо родинних зв'язків... Так, тепер, коли ти сказав, я пригадую...

Ельмо сердито перебив його:

- Пригадуєш? Ти мене просто спіймав на гачок. Погано, коли не можна покластися на своїх найближчих співпрацівників.

Бег виявився ледачим, облудним молодиком, але навряд чи гіршим за багатьох інших. У тому, що він його взяв на роботу, не було нічого особливого. Ельмо забув про це, але стосунки з Ларсеном ніколи вже не стали такі, як були.

Чого йому не спиться? Чого тепер, коли з ним нікого немає, в голову знов лізуть ті безглузді історії? Про більшість із них він давно вже перестав думати. Чому саме тепер вони зринають у пам'яті? Хіба йому вже не досить їх? Але ті прикрі згадки не лишають його, не дають йому спокою.

Старша сестра в палатному відділенні, панна Йокумсен, була такого віку, як панна Мадсен, і теж починала з Яльте-сеном. Вона була химерна, важко сказати чому,- чи внаслідок склерозу, чи з якоїсь іншої причини. Лагідна, завжди усміхнена, але цілком неуважна. Ніхто не міг передбачити її відповіді, і та відповідь рідко була зв'язана з тим, про що її саме питали. Шкоди вона не робила Вона жила минулим і вважала своїм обов'язком оберігати мораль тих, кого доглядала. Вони прозивали її чаплею, це слово пристало до неї ще з тих часів, як вона була молодша. Ніхто вже не дивувався з неї, коли вона перевальцем сунула коридорами своє важке тіло, весь час наспівуючи перший рядок пісні: «Залитий сонцем датський берег». У її голосі бриніло зворушення, погляд був спрямований кудись удалечінь. Ельмо мало з нею спілкувався. Решта дві сестри у відділенні були молодші за неї, але досвідчені й сумлінні. Якось панна Грен із жіночої [182] половини зупинила його перед дверима шостої палати.

- Ельмо, приглянься до пані Нільсен з п'ятого ліжка її поклали до нас із струсом мозку і зламаним ребром. Вона каже, що впала зі сходів. Може, й упала... я тільки не знаю... Щиро казати, тобі треба було б зустрітися з її чоловіком. Він не... Спробуй сам поговорити з нею.

То була жінка десь років сорока, непривітна досить гарна. Вона відповідала на запитання поволі й ухильно. Ельмо не міг спіймати її погляду. Замкнута, але у виразі обличчя було й ще щось. Якась безнадія, наче вона була засуджена на довічне ув'язнення і змирилася з неминучим. У неї були синці на обличчі і в багатьох місцях на тілі. Може, й від падіння, але більше скидалось на те, що від ударів кулаків і ніг.

- Усе йде добре,- підбадьорливо мовив Ельмо. Вона чемно кивнула головою.

- Так, дякую, мені вже краще.

Панна Грен очікувально глянула на Ельмо, коли вони вийшли з палати. Він похитав головою.

- Тут немає ніякої певності.

- Він її б'є,- мовила сестра

Та оскільки сама пацієнтка не хотіла нічого казати, неможливо було втрутитись.

- Я не хочу виписувати її в такому стані додому,- сказала сестра.

Ельмо ще раз повернувся до пацієнтки.

- Ви знаєте, я подумав, що вам після лікарні не завадило б як слід відпочити.

Жінка мовчки похитала головою.

- Це найкраще, що можна зробити,- спробував він умовити її.

- Мій чоловік...- почала вона.

- Хай трохи побуде сам. Давайте ми пошлемо вас у будинок відпочинку.

Жінка похитала головою вже рішучіше. Вона хотіла додому.

Не було ніякої ради, силувати вони її не могли, але Ельмо поооіцяв медсестрам, що побалакає з її чоловіком, якщо той захоче. Він сам знайшов його й запросив до свого кабінету. Уже темніло, і Ельмо ввімкнув настільну лампу. Найчастіше він розмовляв з родичами поцієнтів після вечірнього обхо-ДУ. Чоловік був середній на зріст, у темному костюмі й сірій-краватці. Рідке, піщаного кольору волосся було зачесане назад. Звичайне, нічим не примітне обличчя, якби не очі. Окуляри в чоловіка були дуже сильні, вони збільшувати очі, і тому ті очі переважали все на його обличчі. Вони пильно, [183] незмигненно дивилися на Поульсена, стежили за кожним його порухом. Чоловік уважно вислухав його пояснення й похитав головою.

- Нічого не вийде, докторе. Ми впораємося своїми силами, розумієте. Ми одне для одного все. Я не можу обійтися без неї, а вона без мене. Вдома їй добре, краще, ніж у будь-якому будинку відпочинку.

Не можна було витримати погляду тих неприродно збільшених очей. Ельмо пробував дивитися кудись інде, переконував себе, ідо це порядний чоловік, який дбає про здоров'я своєї дружини. Сестер могли налякати ці його страшні окуляри. Та однаково щось його муляло в жінчиному безнадійному голосі і було щось моторошне в чоловікових тихих, але впертих доказах.

Ельмо змалював стан його дружини й почав торгуватися: три тижні, два, один тиждень. їіільсен поправляв окуляри, ледь посміхаючись, і хитав головою. Вони тах і не домовились і розійшлися, обидва нездоволені один одним.

Того вечора плювок влучив у локомотив. Вони цілу ніч оперувати.

- Не можна виписувати її додому, до нього! - стояла на своєму панна Грен.

- А що, по-твоєму, нам робити? - роздратовано запитав Ельмо.- Можливо, що він її б'є, я цілком допускаю таке. Але що ми вдіємо, як вона нічого не каже!

Його асистентка невдоволено похитала головою.

Ельмо зайшов до пані Нільсен і ще раз почав пере-конузати її погодитися на будинок відпочинку. Так наполягав, що вона почала плакати. Це його збентежило, і він утік, нічого не досягши.

День випав важкий. Після обіду навіть міцна Лісина кава не змогла його підбадьорити. Ліса співчутливо глянула на нього, коли зайшла схвильована панна Грен і повідомила, що пані Нільсен вимагає, аби її виписали. І чоловік з'явився, щоб забрати її.

- Ти повинен щось зробити, Ельмо! Він безнадійно кивнув головою.

- Добре, я з ними побалакаю.

Вони зайшли разом і сіли поряд. Чоловік тримав дружину за руку, на його губах і за товстими скельцями окулярів грала ледь помітна переможна посмішка.

- Дякуємо за добрий догляд, докторе. Нам здається, що вже пора повертатися додому.

Ельмо найдужче хотілося сказати їм «до побачення» й: лишити все так, як є, але за плечима подружньої пари стояла панна Грен і промовистим поглядом дивилася на нього. [184]

- Пані Нільсен, це справді так? Ви ж іще не хочете додому!

- Хочу,- беззвучним голосом сказала вона и кивнула головою.

А чоловік додав:

- Ми довше не можем обходитись одне без одного.

Ельмо намагався не дивитись на них.

- У вас був тяжкий струс мозку. Я рішуче не раджу вам ще йти додому.

Несподівано вони здалися. Звичайно, найважливіше, щоб дружина одужала. Коли лікар такий дуже стурбований її станом, вони не наполягатимуть.

Ельмо довго сидів за столом і порожнім поглядом дивився на папери перед собою. В той час вони саме готували річний звіт і заявки на нове асигнування. Із суміжної кімнати до нього долинув Лісин голос:

- Ох, Лейфе, невже ти не можеш сам із цим упоратись? Аби хоч на хвилину дали йому спокій!

Ельмо відчинив двері. Як і можна було сподіватися, не сталось нічого такого, що вимагало б його присутності, але молоді лікарі були дуже недосвідчені і кликали його з найменшого приводу. А коли вже він однаково прийшов, то чому б не зробити це самому, ретельно, як він звик усе роботи.

- Телефонував Могенсен,- сказала Ліса, коли він повернувся.- Подзвонити йому, що ти вже є?

- Привіт, це Могенсен. Багато роботи? Приємно, коли в крамничці повно покупців, правда? Послухай-но. Це не тому, що я втручаюся, просто добра порада. В тебе лежить одна жінка, Агнеса Нільсен. її чоловік - брат мого секретаря. Він скаржиться, що до них погано поставилися. Наче є щось таке, через що її ніяк не можна забрати додому, а вона вже дуже хоче виписатися. Що там таке?

Ельмо трохи подумав, тоді нерішуче мовив:

- Це не зовсім звичайний випадок. Я не можу про це говорити.

- Зі мною ти можеш говорити про все, далі воно не шДе,- гостро сказав Могенсен.

Ельмо кортіло кинути трубку і втекти, але він стримався.

- Скидається на те, що її добряче налупцювали, як бувало колись... Вона дивно поводиться, завжди якась скута. Ми боїмося за неї.

У трубці почувся Могенсів регіт.

- Дурниці, голубе, такого й близько не може бути. Ні, Що ти! Він впливовий чоловік, уболіває за інших, профспілковий діяч на фабриці Альс-Єнсена, тобто на фабриці його сина. Ми були разом із ними в Ларсенів. Чудові люди. Ні, [185] Ельмо, тобі ще довго треба пожити в нас, щоб вивчити наших людей.

Другого дня Ельмо сказав пані Нільсен, що вона може виписуватись додому. Він сподівався, що не побачить більше ні її саму, ні її чоловіка, але несподівано зустрівся з ними у вестибюлі. Нільсен зупинився і втупив у нього погляд. Н'а губах його й цього разу грала ледь помітна посмішка, голос був запобігливо-ласкавий.

- Не можу сказати, які ми раді, докторе. Щиро дякую, що всі тут були такі добрі до Агнеси. Вона вже здорова, правда, люба? - Він спрямував свої прожектори на дружину, і та силувано кивнула головою.- Подякуй лікареві, серденько.- Ельмо потис її кволу руку.- Ти також рада, правда, Агнесо?

Поульсен на мить піймав погляд її згаслих очей.

- Так, я дуже рада Щиро дякую, докторе.

Того вечора плювок упав принаймні за метр перед локомотивом. Доріт збиралася у свій жіночий гурток, але була сердита, коли виходила з дому. Там уже для неї не було нічого нового. Поульсен з'їв скибку хліба з товстим шматком сиру, випив пляшку пива й сів дивитися телевізор, хоч нічого цікавого не передавали. Думки його крутилися навколо одного й того самого. Що там балакають медсестри, в якому вони настрої? Чи не зробив він дурниці? Що він знав про інших людей? Не завадило б випити ще й чарку чогось міцнішого. Дивно, але обидві пляшки - і з коньяком, і з віскі - виявилися порожніми. Що могло статися? Мабуть, перекинулись, не інакше. Він повернувся до телевізора і, як завжди в таких випадках, заснув.

Ельмо Поульсен здригнувся. Думками він перебував дуже далеко, в тих буднях, коли вдома в нього безперестанку дзвонив телефон і він ні на хвилину не переставав хвилюватися, щоб за його відсутності чогось не сталося в лікарні. Він устав і пройшовся по тісній камері, яку вже так добре знав. По-своєму це все-таки був притулок. Можна навіть сказати, місце відпочинку. Де людина думає. Згадує своє життя. Він помахом ніг скинув черевики і знову сів на лежак. Вони його ув'язнили, замкнули на замок. А він однаково почуває себе так, наче втік від усього. [186]

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170