Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ерік Амдруп - У чиїх руках був ніж (Переклад Ольги Сенюк) : Частина 4

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Ерік Амдруп - У чиїх руках був ніж (Переклад Ольги Сенюк):Частина 4

 

загрузка...

Приходила Доріт, принесла кілька книжок, газети й дещо з його речей. Вони пробували поговорити, та хіба можна розмовляти природно, коли поряд хтось стоїть і слухає. Доріт казала те, що й завжди, вигляд у неї був пригнічений. Вони намагалися не дивитись одне на одного. Що вона думала про його ув'язнення? Як там давали собі раду в лікарні? Цього разу Антонові довелось таки перебрати на себе всю роботу. Молоді надто ще недосвідчені. А як там Тове? Мабуть, досі вже все знає. Вона ж... хоч діти на диво глухі до нещастя батьків. Це йому було відоме з лікарської практики. Чи не запрограмована ця глухота від природи? А втім, може, це й добре. Його журило те, що Тове не захотіла перебратися до Алькюбіна. Він ладен був давати їй машину, щоб вона їздила до школи, але мешкала вдома. Проте ,дівчину це не звабило. Останніми роками Тове й Доріт не мирилися між собою. Тове вважала, що мати дуже обмежена, а Доріт не подобалося життя, яке вела дочка. Чим ближче вони були б, тим більше претензій мали б одна до одної.

Спочатку Доріт була захоплена будинком. Вони обставили його краще, ніж могли собі дозволити. Головний лікар користувався необмеженим кредитом, і важко було встояти перед спокусою. То для них була гарна пора, але вона не могла тривати вічно. Будинок вони опорядили, а далі що? Доріт не пробувала влаштуватись на роботу, і поволі прийшло невдоволення. Він здебільшого перебував у лікарні, вдома також цілодобово не вмовкав телефон. Він був весь час утомлений і зацькований.

Доріт не розуміла, чому тільки він має повно роботи в лікарні. Реальна платня вперто падала. Ставало все важче й [152] важче сплачувати борги. їм дедалі менше залишалося. Чому Ларсен краще забезпечений?

- Він же твій підлеглий, Ельмо! Як це так, що в них усього куди більше, ніж у нас? їм не доводиться завжди і на всьому заощаджувати.

Він почував себе під час тих суперечок безборонним і тільки зітхав.

- Ну, підлеглий. Але вони .в іншому становищі, ніж ми. Вони старші, і їхні діти вже на власному хлібі. Антон живе тут багато років, налагодив собі приватну практику і все інше. Я не можу так просто все змінити.

Антон Ларсен мав у лікарні нормований робочий день, був вільний від адміністративних навантажень і від обов'язку допомагати асистентам після закінчення роботи. Такий порядок завів ще Яльтесен, а новий куратор і районні збори депутатів домоглися скорочення робочого дня молодих лікарів, зведення до мінімуму їхнього зв'язку з лікарнею, посаду ж заступника головного лікаря в більшості лікарень скасували. Особливо в невеликих, тому там навантаження головних лікарів набагато збільшилося.

- Ти ж головний лікар,- казала Доріт,- зобов'яжи Ларсена працювати трохи більше.

Ельмо безнадійно здвигав плечима й виходив у садок. Він заводив уже з Ларсеном мову про те, що тепер треба було б запровадити чергування, оскільки молоді лікарі мало допомагають йому. Але той заявив, що Яльтесен завжди сам давав усьому раду, що йому вже шістдесят років і два роки тому його обрано до муніципальної ради. Могенсен палко підтримав його. Мовляв, коли хтось добровільно бере на себе важкий тягар громадської роботи, то співпрацівники просто-таки зобов'язані якомога більше розвантажити його на роботі.

Перший день... Антон Ларсен зібрав увесь персонал і виголосив привітання. Всі справляли враження привітних і доброзичливих. Потім Ліса повела його до кабінету, де він уперше сів до письмового столу. Було літо, теплий день, вікно стояло відчинене. Ліса нерішуче зупинилася біля дверей. Він показав рукою на стілець для відвідувачів.

- Як тут звертаються один до одного і які ваші обов'язки?

Рожеве личко Ліси ще дужче почервоніло. Спершу це його збентежило, але потім він уже не помічав цього. [153]

- Звичайно, до головного лікаря ми зверталися на «ви»,- відповіла вона.

- Мене звуть Ельмо, може, ти скажеш про це всім? По-моєму, смішно бігати по лікарні й самому відрекомендовуватись.

Початок, на його думку, вийшов добрий, та потім виявилося, що на «ви» звертаються й до Ларсена, який вважав, що новий головний лікар повинен був поговорити з ним, перше ніж запроваджувати таке панібратство. Ліса розповіла йому про розпорядок дня. Двічі на тиждень до них приходив рентгенолог і раз на тиждень до обіду працював один із провідних лікарів центральної лікарні. Цього домігся. Яльтесен. Про нього говорили весь час - про його феноменальну працьовитість, талановите керівництво. Про його смерть, таку гарну. Він упав, виходячи з операційної, після добре виконаної роботи. На його похороні було все містечко. Ельмо Поульсен не сподівався затьмарити собою пам'яті про свого попередника, бо сам знав, який він повільний,- і тоді, коли треба було щось вирішувати, і біля операційного столу. А проте, здавалося, більшість персоналу прийняла його, їм сподобалась його поважність і ретельність. Та й не можуть бути всі однакові.

Завідувач лікарні був тихий, доброзичливий, схожий на місіонера сивий чоловік з боязким поглядом. Його вповноваження обмежено до мінімуму. Все вирішував Могенсен, і у великому, і в малому.

Директорові школи Карлові Йоганові Могенсену було ще тільки за сорок, але він багато встиг. Він був місцевий політик, голова комісії медичних закладів і користувався значним впливом. Чудовий взірець сучасного діяча, з темним, помірно довгим, кучерявим чубом, з пишною, гарно підстриженою бородою, зі спортивною фігурою. Людина майбутнього. Він потис Ельмо руку і дивився йому у вічі доти, доки той не опустив погляду. Могенсен давно навчився цієї штуки,, яка з самого початку робила партнера непевним. Мегенсен відвідував різні курси керівників та адміністраторів і добре засвоїв цю мудрість. Він знав усе про техніку засідань. Треба було бачити, як він виносив на обговорення якусь справу: порухом руки вмів поставити в центр уваги присутніх не тільки окремі її моменти, а й проблему в цілому. Крім'відвертого зацікавлення питанням охорони здоров'я, Могенсен ще й активно працював з молоддю.

- Ми тут в Алькюбіні - одне ціле, кожен - частка [154] тісної громади... корені одного дерева, Поульсене, цього не заперечиш. Що ми варті одне без одного? Коли ми хворі... а ми хворітимемо, поки ви не візьметесь за профілактику,- Могенсен зміряв Ельмо таким довгим поглядом, до той засовався на стільці й квапливо кивнув головою.- Коли ми хворі,- ще раз проказав він,- то хочемо заприязнитися й поріднитися з лікарями, бути в контакті з тобою у твоїй діяльності. Твоя посада - дуже важлива, головний лікарю Поульсене! Ми пишаємось своєю лікарнею. Не багато малих містечок, як наше, мають таку лікарню... І вона добре працювала. З Яльтесеном ми, звичайно, почували себе в безпеці. Тепер так само будемо почувати себе з тобою. Бо вважаємо тебе віднині членом своєї громади. Ти обрав собі велику мету і з мого боку завжди знайдеш підтримку.

Ельмо був приголомшений. А більшість його товаришів казали, що політики - нетямущі й непривітні люди! Як йому пощастило з Могенсеном! Удячність розв'язала йому язика, спонукала поділитися турботами, які він і його колеги відчували в нових обставинах, викликаних зміною трудової угоди. Могенсен, не зводячи з нього погляду й киваючи головою, почекав, поки він висловить свої міркування. Тоді широко, зверхньо всміхнувся.

- Любий Поульсене, ти лікар, фахівець. Ти згаяв чимало років, щоб опанувати свій фах. Навчання зробило тебе здатним до цієї праці, і ти повинен виконувати її. Але ти не вчився керувати, бути адміністратором.- Він сумно похитав головою.- І жодний головний лікар цього не вчився. Жоден із них не має про це ніякого уявлення. Громадськість обрала нас, політиків, щоб ми взяли на себе цю частину роботи. Для цього ми самовдосконалюємось.- Він знов усміхнувся.- Може, я навіть більше вчився, ніж ти, хтозна.- Вираз обличчя в нього був такий, наче він напевне знав, що вчився більше за Ельмо.- Твоя справа - лікувати пацієнтів, а моя - зняти з тебе тягар адміністративних обов'язків, організувати твою роботу так, щоб вона була для тебе легкою, щоб ніщо тобі не заважало.

Ельмо нервово поправив окуляри.

- Я, звичайно, вдячний тобі. Я добре знаю, що не ти опрацював цю трудову угоду. Ти розумієш, що коли молоді лікарі працюватимуть у лікарні тільки сорок годин на тиждень, їх неможливо буде нічого навчити. Вони не здобудуть досвіду, бо не матимуть змоги простежити весь перебіг хвороби в пацієнта, якого вони-беруть на лікування. Я...

Могенсен перебив його, піднявши руку. Усмішка його стала ще ласкавіша. [155]

- Любий Поульсене, це саме те, за що ми дорікаємо тобі й твоїм колегам, за цю зарозумілість... Так, вибач, але інакше цього не назвеш! Минули вже ті часи, коли одну роботу вважали кращою за іншу.

Ельмо хотів щось заперечити, проте Могенсен зупинив його владним поглядом і повів далі:

- Авжеж, ти це мав на думці. Що твоя робота краща за роботу, яку виконують медсестри, доглядальниці, санітари і ми, адміністратори. Але це застарілий погляд, Поульсене? Треба тобі відвикати від нього! Ми всі - працівники охорони здоров'я, наш внесок однаково важливий, тому ми повинні мати й однаковий робочий день.

Ельмо відчув легеньке тремтіння в щелепі і зрозумів, що треба бути обережним.

- Я не вважаю, що одна робота краща за іншу, але є речі, яких важче навчитися...

Могенсен підвівся.

- От бачиш. Тому ти вважаєш, що вона краща! - Він подав Ельмо руку.- На жаль, час не стоїть на місці. Тобі треба не відкладаючи прийти з дружиною до нас, і ми тоді докладніше й спокійніше поговоримо про наші спільні справи. Бувай.

Зустріч не дала ніякої користі. В директора школи й місцевого політика завжди було повно справ.

То був напружений, неспокійний час, враження мінялися мало не щоденно, Ельмо намагався пристосуватись до заведеного в лікарні ритму, але водночас потроху запроваджував свій власний. Самому йому здавалося, що робота більш-менш посувається. Найважче було налагодити стосунки зі старшою сестрою, панною Мадсен. Вона любила казати йому, як би те чи інше зробив Яльтесен. її помічниці були доброзичливіші. Рагна Єнсен, спокійна, трохи похмура, завжди робила все дуже грунтовно. І Елла... Поуль-сен сів на лежак, вперся ліктями в коліна й обхопив голову долонями. Елла була весела жінка, і він із самого початку відчув, що вона на його боці. Вона була не кращою сестрою за Ратну, зате працювала з радістю, вміла кинути метке, жартівливе слово, і найперше їй він був зобов'язаний тим, що почав відчувати себе певніше, більше, ніж такій самій позитивній, проте стриманішій Лісі. Ліса була чудова секретарка, практично сама організувала його робочий день і мала феноменальну пам'ять. Ельмо хотів би, щоб їхні стосунки були товариськіші, але вона завжди дотримувавсь 156

відстані. Через два тижні після приїзду Ельмо вона зайшла до нього і з невдоволеним, але покірним виразом обличчя сказала, що редактор Карл Якобсен хоче погово-ити з ним з приводу інтерв'ю.

В.она стояла в дверях, почервонівши й опустивши очі.

- Мені обов'язково приймати його, Лісо?

- Так,- відповіла вона.- Але будь обережний» Якобсен формує тут громадську думку. Він людина приємна, пише гарно. Та ніколи не знаєш... Він може спонукати тебе сказати те, чого ти не думаєш.

- Звичайно, це було надто давно, щоб ти мене впізнав.

Карл Якобсен стояв у дверях з люлькою в зубах, у темно-рудому капелюсі з вузькими крисами. Ельмо підвівся й нерішуче рушив назустріч гостеві. Звідкись він знав цього чоловіка, але звідки саме, не міг пригадати, і це його бентежило.

- Соня,- мовив редактор і скинув капелюха. Його карі очі пильно стежили, яке враження справить на Поульсена це ім'я.- Що, ти і її забув? Ми разом складали екзамени в першій групі. Ти витримав, а я, на щастя, провалився. Медицина була не для мене.

Він знов надяг капелюха, підбив його ззаду й криво всміхнувся.

- Ти справді не пам'ятаєш Соні? Ти перехопив її в мене, за що я тобі й досі вдячний. Як я розумію, ти теж кинув її.- Якобсен безцеремонно розсівся на стільці й заходився вичищати люльку.- Твою дружину звати Доріт, і ти маєш дочку Тове. Бачиш, я розпитувався про тебе.

Ельмо лишився стояти, не знаючи, як йому повестися. Якобсен теж підвівся й простяг йому руку:

- Здоров, Ельмо, вітаю тебе в Алькюбіні. Ти "міг би вибрати краще місце, але міг би й гірше. Алькюбін справді не таке вже й погане містечко, якщо триматися далі від його мешканців.

Початок був безглуздий, а проте допоміг їм нав'язати контакт. Редактор, наповнюючи кабінет тютюновим димом, без угаву торохтів:

- Не скажу, що я заздрю тобі, не так легко замінити Яльтесена. Він був похмурий, буркотливий чоловік, але являв собою цілий заклад. І вабив до себе хворих, як купка собачого лайна вабить мух.. Вони йшли до нього з усієї округи або й ще з дальших місць. Тому тут і збудували лікарню, урізавши кошти на все інше. Принаймні так вони [157] виправдовувались. А насправді наш любий бургомістр, Альс- ; Єнсен, захотів лишити пам'ятник своїй діяльності, отож він та його зброєносець Могенсен і залагодили цю справу. А тепер тобі треба подбати, щоб її не спіткав ганебний кінець.- Карл Якобсен неприємно засміявся.- Багато хто вважає, що це будівництво - марна трата коштів, і радо скористається нагодою здерти з Могенсена й Альса-Єнсена скальпи. Тому вони обидва зацікавлені, щоб тут усе йшло як по шнурочку, будь певен. Навіть тепер, коли вже на носі їхнього ковчега не стримить як оздоба фігура Яльтесена. Як це так, Ельмо, в тебе нема чого випити? На щастя, один родич пригостив мене пляшкою віскі.- Карл Якобсен налив собі повну чарку.- Я працюю зранку,- повів далі він,- Кінчаю роботу до десятої, потім перекушую сухариком. Решту роблять молоді, збирають новини й таке інше. Газета виходить після обіду. Тоді я звичайно випиваю чарочку, а згодом ще дві.- Він задоволено глянув на пляшку й налив ще одну чарку.- Ми тут улаштували такий собі затишок. Зробили з лікарні ідилію. Тут чудово, наче вдома, правда? Я виходжу з того, що Могенсен уже прочитав тобі лекцію. Може, ти з ним згоден? Приємно, якщо так. Мені буде легше. В кожному разі я напишу, що ти поділяєш Могенсенові погляди. Але що ти сам розкажеш мені, Ельмо? Треба щось таке, що б викликало довіру, не балачки про якісь там далекі проблеми. І ми ще дамо фотографію. Я пришлю завтра хлопця. Не думай, що в мене ціла купа людей. Один хлопець і одна дівчина, обоє учні. Хлопець трохи фотографує. Сподіваюся, він упорається з цим завданням.

Хлопець упорався з завданням. Доріт була дуже задоволена і знімком, і інтерв'ю. Воно було помірно оптимістичне в тій своїй частині, де йшлося про хист Ельмо, а кінчалося кількома дуже негативними зауваженнями про університетську лікарню, яких Поульсен не робив. Він сподівався, що його колеги не помітять того інтерв'ю.

Вони й справді не помітили його. «Алькюбінських вістей» поза містечком ніхто не читав. Ліса, почервонівши, промурмотіла, що вийшло не найгірше. Вона глянула на Ельмо збоку з таким виразом, ніби хотіла ще щось додати, але стрималась. Він нічого не питав, проте не сумнівався, що там щось негаразд. Ларсен уперше був роздратований і немов чимось ображений. Могенсен зателефонував того самого дня.

- Я радий був прочитати твої висловлювання в газеті, а [158] надто про добру їжу в лікарні й доброзичливе ставлення до пацієнтів. Але ти не в усьому маєш слушність, Ельмо, вибач, що я кажу про це. Не треба було так гостровисловлю-ватись про фахівців поза лікарнею. Та й заголовок «Соціальне страхування на випадок хвороби не повинне конкурувати саме з собою» досить провокаційний, тобі не здається? Я телефонував Карлові Якобсену, щоб висловити йому свої претензії, але він сказав, що це було найважливіше у твоїх відповідях.

В Ельмо затремтіли руки. Він витер рукавом піт з чола.

- Більшість того, що написане в інтерв'ю,- думки самого Якобсена,- мовив він. Могенсен пирхнув на другому кінці дроту.- Я лише сказав, що хочу, аби лікарня працювала так, щоб пацієнтам не треба було шукати допомоги поза нею.

Могенсен відповів після короткої паузи:

- Тут я з тобою згоден. Але ж ми трохи дбаємо й про те, щоб поширити свою діяльність і поза медичні заклади, хоч би працю з профілактики.- Голос у нього, як завжди, був люб'язний.

- Так, проте я мав на думці не профілактику, а лікування у фахівців. Коли ми маємо таку сучасну лікарню, не треба було б платити десь збоку за те, що ми можемо робити в себе. Саме це я й мав на увазі.

Минула довга хвилина, поки Могенсен відповів:

- Я не заперечую, може статися й таке, коли страхову суму у зв'язку з хворобою виплатять двічі... раз лікареві збоку, а раз лікарні. Але це справа багато складніша, ніж тобі здається. Візьмімо тебе чи мене. Ми волітимемо звернутися до фахівця, правда ж? Щоб нас краще оглянули, та й інші також захочуть цього.

Ельмо тоді ще не знав Могенсенових манер. Він думав, що з ним можна сперечатись як рівний з рівним, тому повів далі:

- Але ж таких є лише одиниці. Було б недемократично, коли б хтось у той чи інший спосіб користувався кращим оглядом, як ти його називаєш. Хіба ні? Я не вважаю, що це такий страх - звертатися до лікарняної амбулаторії. Вона добре обладнана, та й фахівці там подеколи сидять. А то навіщо ж вони вчилися?

Голос у Могенсена змінився, став гострий і непривітний:

- Слухай, Ельмо, ти тут поставлений лікувати пацієнтів, а не політикувати. Я просив би тебе не забувати цього, навіть тоді, як тебе вмовляють виступити в пресі.- Він помовчав і повів далі вже своїм звичайним тоном: - Ми повинні [159] дивитися вперед, Ельмо, будувати краще суспільство. Це наша мета. А гасло - успіх в окремому і тим самим у всьому. Приємно було поговорити з тобою. Вітання дружині. Треба нам вибрати якийсь вечір, щоб спокійно посидіти й про все побалакати.

Зайшла Ліса підписати кілька листів.

- Могенсен був невдоволений,- сказав Ельмо.- Я думав, що редактор уклав у мої уста його погляди, тож і був більш-менш згодний з тим, що він написав.

Ліса на мить завагалася, потім сказала:

- Карл Якобсен любить підкласти комусь свиню, просто задля жарту.

Ельмо кивнув головою.

- Так, можна собі уявити. То Ларсен також невдоволений? - запитав він.

- У Ларсена найбільша в містечку приватна практика,- відповіла секретарка, вже виходячи.

У дверях хтось стояв. Ельмо вражено глянув на годинника. О цій порі його звичайно не турбували. Виявилося, що це гладкий комісар карного розшуку. З-за його спини виглядав вартовий. Тюге пройшовся по камері, тоді підбадьорливо кивнув Ельмо.

- Ми оглянули помешкання Елли Гансен. Ви вийшли тими дверима, що в кухні, так?

Ельмо кивнув головою.

- Вони були замкнеш? - запитав Тюге.

Ельмо замислився, намагаючись пригадати все. Елла лежала на підлозі, йому довелося переступити через неї.

- По-моєму, ні,- відповів нарешті він.- Мені навіть здається, що вони були прочинені.

Вій підвівся і став посеред камери, стежачи поглядом за комісаром.

- А ще мене цікавить та платівка, що грала, коли ви зайшли,- повів далі Тюге.- Що то була за музика?

Він зупинився перед Ельмо, пильно дивлячись на нього.

- Я не знаю,- затинаючись, відповів той.

- Вам та музика була незнайома чи ви просто її не слухали?

Ельмо похитав головою і тихо відповів:

- Незнайома.

Тюге, стоячи перед ним, витяг з кишені папірця.

- Це Скрябін. Третя симфонія, «Божественна поема» [160]

Він запитально глянув на Ельмо, але той похитав головою.

- Я її не знаю.

- Дама, яка мешкає на першому поверсі, пані Асмусен, та, що вас бачила...- Тюге зробив паузу, тоді докінчив: - Та дама запевняє, що не раз бачила, як ви приходили до Елли Гансен.

Поульсенові запаморочилося в голові, він залюбки сів би, але не зважився.

- Тільки один раз,- пробелькотів він.- Я не пам'ятаю, щоб... щоб у неї була якась справа... тобто раніше.

Тюге задумливо дивився на нього.

- Поміркуйте про це, поки ми знов зустрінемось. Спробуйте згадати, як часто і з якої причини ви зустрічалися.- Він знову став колишнім, привітним Тюге.- На сьогодні все,- мовив він і кивнув головою.- До побачення, докторе Поульсене.

Двері за ним зачинилися. Зарипів ключ.

Може, він сказав щось не так? Про двері в кухні. Начебто для Свенсена ця деталь була особливо важлива. І про платівку. Ельмо знову сів на лежак і підпер руками голову. Він тоді цілий день був неуважний і дратівливий, усе думав про той візит до Елли. Не важко було вгадати, як відбуватиметься засідання комісії. Панна Мадсен заявить, що не може рекомендувати Еллу Гансен. Та надто неточна, не може працювати на керівній посаді. Панна Йокумсен перестане тихенько мугикати й приєднається до думки колеги, не знаючи, про що йдеться. Ларсен набалакає силу гарних слів про Еллу, але наприкінці пошкодує, що в неї нема ґрунтовної освіти, потрібної для такої посади. Що міг сказати Ельмо? Нічого, що могло б змінити ухвалу, до якої вже прийшов Могенсен. Елла не отримає місця. Ельмо був певний цього, коли проти свого бажання йшов до неї. В канавах лежав брудний сніг. Скрізь було сіро й непривітно. Він піднявся надвірними сходами й зупинився перед дверима. Вій рідко коли грунтовно обмірковував справу перед її обговоренням, тому часто шився в дурні. Не те, що Елла Вона завжди була добре підготована. Навіть тепер! Сказала була щось таке, що прозвучало, як погроза. Що їй конче треба отримати цю посаду й що вона має намір використати всі способи. На мить йому закортіло повернутись, ухилитися від зустрічі,- але ж ні, це нічого не допоможе. Обов'язково треба поговорити з пою, паніть задля себе.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170