Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ : ТРАДИЦІЙНІ НОРМИ ПОВЕДІНКИ І ДОЗВІЛЛЯ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:ТРАДИЦІЙНІ НОРМИ ПОВЕДІНКИ І ДОЗВІЛЛЯ

 

загрузка...

Звичаєві норми спілкування й дозвілля

В середовищі трудового населення України сформувалася усталена система регламентації усіх дій: вони або дозволялися громадою, або заборонялися. Норми регламентації існували і щодо порядку роботи та відпочинку, сформовані відповідно до релігійно-етичних функцій громади, цехів та братств. Вони визначали як міру дозволеності, так і ступінь заборон на окремі види роботи й дозвілля у широкому діапазоні: від засудження з боку громадської думки до накладання штрафів.

Неоднаковими вони були і в різних регіонах України — в цілому найсуворіші в Західній Україні, де громадське життя більше підпорядковувалося церкві, ніж на Лівобережжі.

Повсюдно в Україні досить високим був ступінь контролю за дотриманням часу роботи і відпочинку. Існувала низка заповідних днів, коли не дозволялось працювати, або, якщо і дозволялось, то тільки за певних умов. Традиція заповідних днів своїм корінням сягала давнини, вона була усталеною і добре відомою людям. Проте громада періодично виносила питання про регламентацію їх норм на загальні збори. Часто скликалася спеціальна сходка — залогова, присвячена заборонам та результатам їх дотримання односельцями.

Залогова сходка, як правило, скликалася самими селянами або ремісниками без розпорядження громадської старшини. Вона ухвалювала рішення про заборони чи обмеження робіт у святкові дні, збирання тих чи інших фруктів та овочів і їх вживання, колективні сходки «стариків» та молоді тощо. Тут же визначалися й штрафи для порушників. Нерідко вони були по-народному прості: якщо селянин у заповідний день їхав у поле працювати, з його воза знімали колеса, повертаючи лише за викуп — гроші йшли в громадський бюджет на ремонт церкви, доріг або на колективне застілля.

Сходка пильнувала порядок організації толок, найму в поденники, що мали розмаїття відтінків. Скажімо, на толоці дозволялося працювати у недільні та святкові дні, крім великих свят, але при цьому важливо, скільки людей сходилося на толоку: якщо менше десяти, вважалося, що це не толока, а звичайна робота колективу родичів. Такі толоки у святкові дні не дозволялися і штрафувалися, якщо вони провадилися. Особливо суворими були санкції до толок, що влаштовувалися в святкові дні в зимовий період, але вони мали менше значення в літній період, особливо під час жнив: громада, як правило, дозволяла толоки по збиранню врожаю чи молотьбі зерна. Не забороняла вона і поденні роботи під час сінокосу чи збирання врожаю: «Бог за це простить».

Щоправда, у великі свята будь-які роботи заборонялися, у крайньому разі вони дозволялися лише в другій половині дня, причому із певними застереженнями. Можна було працювати, наприклад, на користь самої громади або церкви чи на користь потерпілої від стихійного лиха родини. Мало значення при цьому і те, яка саме робота виконувалася: з певними застереженнями дозволялася робота по збиранню врожаю, але заборонялася на сінокосі; можна було поратися, скажімо, біля хати, але не дозволялося працювати в полі; не заборонялося полювання чи збирання ягід у лісі, але не можна було рубати дерева; навіть у хатньому господарстві не всі роботи дозволялися. Можна було пекти пироги, випікання ж хліба вважалося за великий гріх.

Ступінь втручання громади в питання повної чи часткової заборони праць в недільні, святкові та інші дні залежав від їхньої значущості в системі релігійних уявлень. Щодо святкових днів, то вони поділялися на дві групи: на великі й малі свята. У великі свята, як правило, не дозволялося працювати. Заборона праці насамперед поширювалася на дванадесяті свята: Різдво, Великдень, Трійцю, храмові свята, а також на деякі народні й корпоративні свята (масниця, братчина, канун тощо), що не регламентувалися церквою.

В основі заборони на працю у великі свята лежали давні християнські і дохристиянські апокрифічні погляди. Один із них пов'язаний з уявленням про шкідливість всього, що має якесь відношення до виникнення життя. Не можна було, наприклад, сіяти, бо сівба породжувала майбутній урожай; з цієї ж причини заборонялися статеві відносини. Але вмерти у велике свято вважалося благом, бо то був знак того, що Всевишній забирає людину до раю.

На малі свята (Юрія, Маковія, Спаса, Власія, Андрія, Катерини, Миколині святки та ін.) заборони були менш суворими. Проте людям приписувалися певні норми поведінки та регламент дій. Скажімо, на Петрівку було прийнято гуляти лише молоді і тільки наступного дня — дорослим людям. Регламентація ж великих свят здійснювалася за деталізованим сценарієм. Наприклад, на Великодні свята жінкам приписувалося: готувати їжу — великий гріх (вони її мали готувати напередодні Великодня), також непристойно ходити в гості. Навіть чоловіки, котрі завжди мали більше прав, одержували таке право лише через день, а разом із жінкою могли йти вітати родичів та сусідів тільки третього дня.

Взагалі статево-вікова сегрегація — характерна риса традиційного суспільства. В українському середовищі, де роль жінки у сім'ї та суспільстві у XVII—XVIII ст. була ще досить великою, вона виявлялася меншою мірою, ніж, скажімо, серед росіян чи білорусів. Однак і серед українців статеве і вікове розмежування було обов'язковою компонентою дозвілля та системи обрядовості.

Суто жіночим днем вважалася п'ятниця. У цей день жінкам не можна було займатися жіночою роботою, особливо обробляти землю. Витоки цього звичаю пов'язані з образом Параскеви П'ятниці — покровительки жіночої праці, святий день якої припадає саме на п'ятницю (у жовтні місяці). Пізніше звичай відзначення святої Параскеви поширився і на всі інші п'ятниці, дванадцять з яких вважались особливими. У різних районах вони пов'язувались із різними святами, проте декілька свят є загальними для України: святкували, наприклад, у п'ятницю перед Благовіщенням, перед різдвом Хрестовим, на першому тижні великого посту та ін. До речі, традиційно жіночий день — п'ятниця — з часом стає заповідним і для чоловіків, в міру того, як образ п'ятниці узагальнюється, поступово ототожнюючись з матір'ю-землею: чоловікам заборонялося в цей день працювати в полі — «щоб не запорошити мати — «П'ятницю».

Існували інші свята, що відзначалися роздільно жінками і чоловіками, парубками і дівчатами, дорослими і молоддю. Суто жіночими в Україні святами були «русалії», свято Колодія, Симона Золота (Зільника), звичай «гонити шуляка», «дівочим гралом» вважалося свято Андрія. Натомість день святої Катерини сприймався як суто парубоцьке свято. Молодіжними вважалися веснянки, «колодки на М'ясницю», купальські свята, а також колядування та щедрування.

Статево-віковий принцип покладено в основу всього громадського життя традиційного суспільства України, котрий відповідав, насамперед, селянській етиці. Він був визначальним при формуванні складу окремих угруповань, громад, зборищ, спрямованих передусім на проведення дозвілля, особливо у недільні та святкові дні. Подібні угруповання утворювалися або на досить тривалий час і були організаційно об'єднаними, або мали суто випадковий характер, розподіляючись, за традицією, на дорослих, молодь і підлітків.

Таке розмежування не було, однак, абсолютним: воно виявлялося залежно від ситуацій у різних варіантах. Основними варіантами складу громадських утворень були: диференційований за віком і статтю та змішаний. Останній включав або всі статево-вікові категорії населення, або деякі з них. Диференційованими, наприклад, були молодіжні громади, в тому числі парубоцькі й дівочі; жіночі посиденьки; чоловічі клуби; сільський сход. Змішаний склад був притаманний більшості сімейних свят (щоправда, кожному члену родини випадала в них все ж своя роль), толокам, супрягам, братчинам.

Диференційовано формувалась і структура сільського (також і міського) «миру» та окремих його систем, котрі, однак, були спільними для всіх осередків громадського дозвілля.

Осередки громадського дозвілля

Головним громадським осередком традиційного села і робітничого селища були церква та майдан біля церкви. Церква виступала насамперед центром духовного, культового єднання мирян, включаючи всю обрядово-ритуальну систему: тут правили богослужіння, освячували шлюб, хрестили дітей, влаштовували загальносільські молебні, звідси розпочиналися ритуальні процесії тощо.

У традиціях української церкви (а певною мірою й білоруської) — використовувати досвід роботи організацій напів-церковного характеру — братств, відомих ще під назвою медових братств. Вони виникли у XV ст. для підтримання порядку в церквах і колись мали дуже тісні зв'язки з братчинами — сходинами членів сільських громад або ремісничих корпорацій, що мали деякі судово-адміністративні права. Вони, зокрема, організовували колективний молебень на честь свого святого покровителя та спільне застілля. Починаючи з XVI ст. братчини суттєво трансформуються, перетворюючись переважно на звичай колективної трапези. Натомість, медові братства зміцнилися, розширивши коло своїх функцій.

Головною з них залишилося відзначення храмового свята, центральним дійством якого було виготовлення братської, або мирської, свічі. Вона символізувала єдність громади або цеху та інших громадських утворень і їхній зв'язок зі своїм покровителем. Кожна громада (цех) мала свою свічу, яку виготовляли медові братства з канунного меду. За описом Дмитра Зеленіна, такі свічки були вагою до 60 кг, нижній їх кінець товщий за верхній. Зверху мали два виступи, подібні до рук, на які одягали сорочку. Щороку в день того святого, котрому вона присвячувалась, її проносили по селу, після чого здавали на збереження на цілий рік до нового господаря. Братську свічу завжди глибоко шанують. Вважається, що тим, хто її зберігає, вона приносить достаток і щастя. І більше того — вона, за давніми уявленнями, охороняє мир і спокій громади — досить лише помолитися на свічу. Для цього її хоча б раз на рік запалюють, виголошуючи молитву: «Братечку воск, ось прийшло твоє свято; всі ми зібралися до тебе з хлібом-сіллю; Дай нам здоров'я і гарного життя. Хай вродиться у нас хліб та множиться худоба. Оселі наші збережи від вогню і всілякого нещастя». Колись над полум'ям свічі спалювали волосся — аби згинуло нещастя, пізніше ритуал обмежився виголошенням молитви та званим обідом. Кожного року в день покровителя свічу переносили до нового господаря — і так доти, поки вона не побуває в усіх родинах громади. Після цього її жертвували церкві, а для мирян відливали нову свічу.

Майдан коло церкви — другий важливий осередок громадського життя традиційного суспільства. Він був тісно пов'язаний з церквою, але мав і власні функції. Головне його призначення — скеровувати соціальне життя односельців і забезпечувати святкове дозвілля. На майдані відбувалося передусім громадське спілкування людей. Адже саме сюди вони приходили на громадський сход, вирішуючи всі свої соціальні проблеми, тут робили оголошення про громадські толоки, провадилося «повалання» — привселюдне оголошення царських указів та інформації про скоєні злочини; нерідко на майдані вбивали кіл, на якому позначалися умови колонізації «слобід» — вільних земель в Україні. На майдан у вільний час приходили люди, аби заявити про свою провину, наприклад, про те, що вони працювали у заповідні дні. Якщо люди пробачали, провинений міг після цього спокійно сплатити штраф. Нерідко до людей на майдані зверталися і ображені з проханням захистити. До такої акції могла вдатися дівчина, яку образили тим, що вимазали дьогтем ворота її дому. Відомо, що вимазати дьогтем ворота колись вважалося великою неславою не тільки для дівчини, а й для її родини. Змити цю ганьбу можна було або щиросердним розкаянням перед людьми, або захищаючи свою честь на мирському сході, якщо звинувачення було несправедливим. В останньому разі дівчина просила зібрати сход, аби виступити на ньому із спростуванням звинувачень.

«Під церкву» нерідко йшли люди, аби послухати розповіді та пісні мандрівних лірників, кобзарів, бандуристів, що були колись головним каналом інформації та носіями національної культури, їхні історичні думи, пісні-балади та соціально-побутові пісні збуджували інтерес до власної історії і національних цінностей. Виконуючи ж народні танцювальні мелодії, вони часом започатковували розваги і народне гуляння, особливо, коли це збігалося з якимось святом.

Одним із таких свят, що мало громадський характер, було храмове (престольне) свято на честь місцевої церкви. У його святкуванні брало участь усе село, а нерідко запрошувалися і мешканці сусідніх сіл. Розпочиналося свято в церкві, куди приходили на заутреню односельці, а продовжувалося на базарі, спеціально влаштованим на майдані. На базарі купували подарунки для гостей, обмінювалися інформацією, гомоніли, гуртуючись за віковими категоріями: окремо «старики» — чоловіки середніх літ, окремо парубки та дівчата. Дорослі палили, розмовляли, запрошували знайомих до себе в гості; молодь влаштовувала хороводи (коло, гуляння, танки), в яких нерідко брали участь і літні.

Хоровод як елемент дозвілля має два значення: широке (воно тотожне поняттю «вулиця», «клуб» і означає один із головних видів молодіжного спілкування) і вузьке — як художньо-ігрова форма колективного руху по колу з піснями, іноді сценічними діями. Хоровод як форма молодіжного дозвілля і хоровод-танці зазвичай розпочиналися на майдані. Щоправда, хоровод-вулиця пізніше міг переміститися на вигін, на луг, до лісу чи до чиєїсь хати; хоровод-танці розпочиналися і, як правило, закінчувалися на майдані.

Українське коло (хоровод) відзначалося веселістю, ігровим характером, сценічністю. До кола хлопці і дівчата гарно вдягаються, іноді у театралізоване вбрання — адже кожна пара грає різноманітні драматичні сцени. Ними могли бути і обробка льону, і гаптування килима, і саджання капусти, і загальновідоме сіяння проса. Остання сцена в її традиційному варіанті зображувалася як суперечка між двома групами селян із-за поля, що закінчувалася сплатою викупу.

Кульмінацією хороводу, за свідченням Дмитра Зеленіна, була сцена, в якій брали участь усі дійові особи, їй передувало запрошення — набір — до участі в грі дівчат та парубків, що також супроводжувалося піснею. Спочатку двоє «заводил» ходять, тримаючись за руки, потім кожний із них обирає собі дівчину. Взявшись за руки, вони учотирьох утворюють коло й починають ходити за рухом сонця. При цьому вони співають коротенькі пісні, а в перервах між ними запрошують усіх присутніх стати до кола. Поступово до них приєднуються інші пари. Коли утворюється повне коло, всі починають співати пісні, що закінчуються вимогою поцілуватися. Після кожної пісні пари цілуються.

Такий вид кола був особливо характерним для молодіжних вулиць — вечорниць. Коли хоровод виконувався в дні громадських свят, де брали участь і дорослі, він набував більшої помірності. Його ядром був рух по колу із драматичними сценами, що чергувалися танцями — парами або поодинці. Найпоширеніші із них — гопак, козачок, тропак, чумак, голубець, гандзя, горлиця, в три ноги, рибка, бички, журавель, шевчик та ін., характерні тим, що вони давали можливість для вияву індивідуальної творчості кожного учасника, комбінуючи різні па. Адже багато з українських танців визначалися великою різноманітністю, нараховуючи понад 40 па.

Заводити хороводи традиційно було обов'язком молодіжної громади і свого роду дорученням мирської громади. Під час виконання молодіжні громади, якщо їх було декілька в селі, об'єднувалися. У великих селах, а тим більше у селищах, як правило, було кілька громад, відповідно до кількості «кутків». Адже традиційні населені пункти поділялися на окремі «кінці» («кутки», «магали»), кожен з яких мав свій громадський центр, іноді свою церкву, кладовище і свої назви — Слобода, Гончари, Магала, Заріччя, Молдаванка та ін. Вони відбивали або багатонаціональний склад населення, або різні ремісничі утворення.

Найчастіше «кут» об'єднував людей однієї професії, однієї супряги чи сябринного утворення, або коло близьких родичів. У будь-якому випадку він виступає осередком сусідського єднання і в силу цього характеризувався особливо дружніми стосунками. Кожний «кут» мав свою молодіжну громаду або принаймні свої вечорниці і свою «вулицю». Вечорниці могли об'єднуватися, але досягалося це шляхом спеціальних усних угод між отаманами кутянських громад.

За принципом кутів нерідко влаштовувалися і колективні зустрічі представників різних поколінь: старих, молоді, підлітків — бесіди. Вони відбувалися або стихійно, або за запрошенням господаря однієї з хат. Збиралися здебільшого чоловіки, приносячи з собою роботу, поступово до них приєднувалася молодь. Розпочиналися такі бесіди переважно з господарських тем (види на врожай, стан із косовицею, якість закуплених сільськогосподарських інструментів тощо), котрі перемежовувалися розповідями бувалих людей (колишніх солдатів, відхідників, мандрівників), а також жартами, анекдотами. Часом затягували пісню. Власне, це був один із найважливіших каналів передачі міжпоколінної етнокультурної інформації та соціального досвіду, своєрідна школа виховання молоді.

Разом з тим кожна «магала» чи кожне село, як правило, віддавало перевагу якомусь одному виду усної народної творчості, створюючи тим самим своєрідну ментальність. Були села (або їхні окремі «кутки»), що зажили собі слави переказами або легендами чи заговорами та передбаченнями. І нерідкими були випадки, коли до таких сіл приїжджали послухати з навколишніх сіл. Для етнографів такі села є особливо цінними, бо слугують джерелом пізнання народної творчості.

Корчма (коршма, шинок) — невід'ємний компонент традиційного українського села та селища, призначений для відпочинку й харчування подорожніх і односельців. Корчма мала право продавати, а іноді й виробляти горілку, тому до неї обов'язково заходили ті, хто розпивав могорич. Не випадково корчма розміщувалася, як правило, у центрі села, біля торговельних рядів та місця проведення ярмарків. Цей старовинний заклад для продажу їжі та горілки насправді мав і зовсім інші функції: він був найважливішим осередком громадського і суспільного життя, а, на думку Миколи Сумцова, ще й «чоловічим домом».

Саме в корчмі збиралася мирська старшина для обговорення громадських справ, нерідко шинок використовувався війтом і для вирішення судових справ, винні селяни приходили до нього, аби покаятися та сплатити штраф. У корчмі відбувалися й найважливіші акції соціалізації: прийняття хлопців до парубоцької громади та частування ними «співгромадян», зарахування парубків до гурту дорослих з правом «пити, люльку палити і до дівчат ходити», що проходило у формі обряду визволок, на доброго косаря, і ознаменування переходу ремісника-учня до статусу майстра, нарешті, прилучення до чоловічого роду дитини, що відбувалося через обряд пострижин.

Шинок був і своєрідним сільським клубом, куди приходили люди, аби обмінятися інформацією, почути новини чи просто послухати кобзарів та бандуристів, котрі полюбляли грати в корчмі. У холодну пору року в ній збиралися й вечорниці, і тоді також лунали пісні та відбувалися танці, а у престольні свята до неї приходили навіть сім'ями: адже жінкам не заборонялося відвідувати корчму, хоча вони визнавали за краще з'являтися туди з чоловіками.

Щодо чоловіків, то для них шинок слугував зручним місцем для укладання угод та проведення торгів, благо, що там завжди були люди, котрі погодилися б виступити у ролі свідка, до того ж, там завжди була можливість відзначити зроблену справу могоричем. Як правило, у корчмі розв'язувалися спірні питання між чоловіками, у тому числі за допомогою бійки. Адже згідно із звичаєвим правом бійки на сходках та вулиці вважалися неприпустимими, проте дозволяли їх у корчмі та на базарі. Якщо чоловіка образили на людях, він намагався заманити свого кривдника до шинку і там розправитись з ним кулачною бійкою. Щоправда, перед тим він мав довести «громаді» свою невинність, коли ж доказів у нього не було, бити кривдника йому не дозволяли.

Ці традиції селянської етики з часом, однак, руйнувалися. Вивітрювався із них, зокрема, елемент доказовості, «справедливість» бійок, все більшого значення в розв'язанні спірних питань набувала сила. Шинок поступово уособлювався із злиднями та бідою. Не даремно казали: «Де Бог церкву ставить, там дідько корчму». Така трансформація традиційного шинку — колишнього осередку громадського життя та центру дозвілля людей — зумовлювалась не внутрішньою логікою його розвитку, а тим соціальним кліматом, який спричинювали капіталістичні соціально-економічні відносини. З одного боку, вони викликали полярність суспільства і, зокрема, різке розшарування громади, з іншого — формували нові критерії права — силу грошей та силу влади.

Колективні громадські трапези

У традиціях українського народу — відзначати мир, мирне розв'язання спірних питань колективною трапезою. Ця традиція простежується з найдавніших часів, становлячи систему дохристиянських обрядів. Пізніше вона дещо трансформувалася у складчинне бенкетування — пирування (від слова пиро — жито, звідси й пиріг, частування пирогами), котре, за словами митрополита Іларіона, супроводжувалося питтям і піснями. Воно було звичайним у нашому стародавньому житті, проте завжди пов'язаним із культом і культовими обрядами. Як правило, колективні трапези присвячувалися окремим святам та святим, що відбилося у самій назві: Микільщина, Іллющина, Михайлівщина, Покровщина.

Історично склалося кілька типів колективних трапез: братчина (канун), свіча, престол, складка (зсипка), мольба і трапеза з обітниці.

З усіх названих тут колективних трапез чи не найдавнішими і не найсталішими (вони чітко простежувалися у XVII—XIX ст.) є трапеза з обітниці та мольба, бо саме вони містять архаїчні елементи жертвоприношення й навіть тотемізму. В їхній основі лежить звичай давати зарікання чи обітницю у разі хвороби — індивідуальні, коли йдеться про біду окремої людини або родини, і колективні — при загальній для громади біді. Обітниця завжди давалася з певною умовою: «Якщо все закінчиться добре і для того, аби закінчилося благополучно, обіцяємо зробити...» В пам'ять святого покровителя обіцялося принесення в жертву якоїсь тварини — вона називалася «приреченою твариною»: «приречена тварина — не животина», її спеціально відгодовували на кошти, пожертвувані усією громадою; м'ясо тварини йшло на громадське частування, що відбувалося біля каплички або у дворі володаря приреченої тварини. На місце трапези приносили з церкви ікони і здійснювали богослужіння з водосвяттям, після чого влаштовували застілля з пивом, а відтак — хороводи та танці з піснями.

Близькими за змістом до трапез з обітниці були мольби. Єдине, чим вони відрізнялися, — на них не приносилися в жертву тварини; їх заміняло пиво, зварене із зерна, зібраного серед мешканців села. Мольби також приурочувалися до певних свят, причому їх влаштовували до чотирьох разів на рік, вважаючи, що то богоугодна справа. Мольби та трапези з обітниці, незважаючи на всю архаїчність, широко побутували навіть наприкінці XIX ст.

Зазнали випробування часом і такі громадські частування, як складка (складчина, зсипка). їх влаштовували дівчата п'ять разів на рік — на Козьму та Дем'яна (1 листопада), за день до початку різдвяного посту, на другий день Різдва і двічі на масницю. Частування робилося у складчину, як і виготовлення пива. Трапези дівчата готують для себе і для парубків, хоча в деяких регіонах прийнято готувати три складчини: для дівчат і парубків, для дітей та для літніх людей.

Традиційний громадський бенкет по типу братчини, крім його класичного варіанта — громадських зборів членів сільських громад (літніх чоловіків) для вшанування святого покровителя (його опис вже подано в попередньому розділі), мав і дещо інший характер — звичаю колективного вшанування свого покровителя всією громадою, хоча його структура в принципі залишається класичною.

Основними елементами громадської трапези-братчини були: громадський молебень, присвячений святому покровителю, колективна трапеза, влаштована в складчину всією громадою, обряд свічі, молебень у полі з його скропленням, застілля після молебня, котрий ще називали кануном, — він включав пиво, чай і обід.

Нерідко увесь звичай колективної трапези зі громадським молебнем називали кануном, а іноді й свічею. Це правомірно, але тільки стосовно пізнішого його побутування, коли він настільки трансформувався, що втратив ознаки окремих складових обрядів — кануну та свічі. Власне, назви «братчина», «канун» та «свіча» вживалися у XVII—XVIII ст. як рівноцінні поняття. І більше того, вони іноді виступали як самостійні обряди поза генетичного зв'язку з іншими обрядами давнього звичаю колективних трапез.

Обряд мав значне побутування наприкінці XIX ст., наприклад, на Чернігівщині. Серед громадських розваг, інформував один із місцевих селян, в нашій місцевості варті уваги свічі. Це означає, що в селі, де немає церкви, виділяється один день, обраний для святкування в пам'ять того, хто шанується народом, наприклад, угодники Флор та Лавр. Напередодні свята збирається сходка, на якій вирішуються грошові та організаційні справи, необхідні для виконання звичаю. Громада встановлювала ціну на хліб та горілку і виділяла двох людей для збирання коштів на божу свічу, а ще одного — «бращика» — для збирання припасів на громадське пирування.

Громадський характер зберігали й інші колективні свята та ритуали. Серед них — храмові свята (відомі ще під назвами свято та престол), близькі за характером до братчин, бо теж присвячувалися або вшануванню пам'яті покровителя, або даті освячення місцевої церкви. Коли церква мала декілька вівтарів, стільки ж справлялося і храмових свят. Також колективно вшановували померлих, влаштовуючи під час проведення проводів (гробків) спільні молебні.

Отже, індивідуальне життя людей у традиційному суспільстві хоч і мало можливість для самостійного прояву та ініціативи, проте було підпорядковане усталеним нормам, що відбивали передусім інтереси громади та інших громадських утворень. Громада виступала насамперед контролюючим органом за поведінкою своїх членів. Але не тільки. Вона була головним осередком збереження і передачі традиційних етичних уявлень та норм поведінки, що забезпечувалося за допомогою громадської думки. Адже використовуючи механізм громадської думки, громада сприяла формуванню необхідних норм поведінки людей. З одного боку, вона заохочувала тих, хто відзначався моральними якостями або особливими успіхами в праці чи громадській діяльності і хто мав неабиякий талант, а з іншого — засуджувала порушників етичних норм.

Водночас громада (або цех, братство) була головним інструментом соціального життя мирян, грунтуючись на принципах колективної взаємодопомоги та колективних форм спілкування. Саме ці засади за скрутних соціально-економічних умов були найдієвішими, дозволяючи не тільки вижити, але й створити досконалу систему духовного єднання.



---| література |---------------------------------------------------------------------

Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. СПб., 1872—1877. Т. І—VII;

Боржковский В. «Парубоцтво» как особая группа в малорусском сельском обществе // Киев. старина. 1887. № 8;

Ефименко А. Я. Южнорусские братства. СПб., 1905. Т. 1;

Украинский народ в его прошлом и настоящем. Пг., 1916;

Митрополит Іларіон. Дохристиянські вірування українського народу. Вид. 2. Вінніпег, 1981;

Громыко М. М. Традиционные нормы поведения и формы общения русских крестьян XIX в. М., 1986;

Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. К., 1987;

Общественный, семейный быт и духовная культура населення Полесья. Минск, 1987;

Курочкін О. В. Громадський побут і звичаєвість // Культура і побут населення України. К., 1991;

Украинцы. Материалы серии «Народы и культуры». М., 1994. Вып. IX, кн. 1.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170