Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ : СИСТЕМА ТРАДИЦІЙНИХ ВЗАЄМИН

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:СИСТЕМА ТРАДИЦІЙНИХ ВЗАЄМИН

 

загрузка...

Традиційна взаємодопомога

Для традиційного способу громадського буття українців особливо характерним був звичай колективної взаємодопомоги та колективного дозвілля. Його витоки сягають ще доби Київської Русі (про що свідчать, зокрема, давньоруські літописи), але досить чітко він простежувався й у XVII—XVIII ст. Етнографічною літературою зафіксовані випадки, коли за один день громадою ставили церкву або підіймали важкі дзвони на дзвіницю, чи оборювали села під час епізоотії; коли, нарешті, за день до весілля ткали для молодої декілька рушників.

Така робота була під силу тільки колективу і застосовувалася вона, як правило, в екстремальних ситуаціях, наприклад, у випадках, коли у когось згорить житло або тяжко захворів голова домогосподарства, а треба зорати чи зібрати врожай. У такому разі люди зверталися по допомогу до «миру». Вважалось, що у подібних випадках гріх було не допомогти, і односельці безкоштовно виконували спільну роботу чи то на користь громади, чи то окремої родини або окремого її члена. Деякі дослідники, наприклад Д. К. Зеленій, навіть вважають, що саме з таких колективних робіт у благодійних цілях і виникли пізніші толоки — форми колективної взаємодопомоги при виконанні трудомістких робіт. Ймовірно, однак, що їх природа є набагато глибшою: вона виходить не лише з конкретних потреб у колективній праці, а є морально-етичною нормою людей. До того ж, толока нерідко використовувалась і як своєрідний спосіб зажити собі доброї репутації, так необхідної парубкам та дівчатам на виданні. Адже нерідко саме на толоці парубки обирали собі суджену, бо бачили, на що вона здатна у праці.

Колективна взаємодопомога, поширена серед багатьох народів, побутувала і в середовищі українців. Про це свідчить хоча б розмаїтість її форм. До речі, цей факт спростовує усталену думку про індивідуалізм українця, нібито замкненого в колі своїх домашніх інтересів. Навіть при тому, що український селянин вів відносно самостійне господарство, колективна взаємодопомога не була для нього рідкістю.

Звичаї колективної взаємодопомоги в Україні виявлялись у таких основних формах: толока, супряга, відробітки, супрядки. Кожна із цих форм трудової взаємодопомоги, у свою чергу, поділялася на різноманітні варіанти. Так, толока виступала у таких виробничих варіантах: косовиця, гребовиця, закладини, валькування хати, клака, возовиця, мастіння; супряга — у вигляді скіпщини (спольщини, десятини), зажину (зажону), замолоту; відробітки (одрібшина, отбучи) — у варіантах заорок, оборків, закосків, заграбків, зажинків, обжинків тощо; супрядки — у вигляді оденок, посиденьок, попряхів, досвіток, торочин. Залежно від способів організації допомога поділяється ще й на такі основні види: 1) скликання за ініціативою громади, як правило, у благодійних цілях; 2) за ініціативою когось з членів громади; 3) за запрошенням поміщика; 4) встановлена як почергова взаємодопомога.

Найбільш поширеною формою колективної взаємодопомоги в середовищі населення України була толока (у росіян — поміч, толока; білорусів — талака; болгар — тлака; поляків — тлука). Недаремно в народі казали: «Без толоки як без руки: ні хати не зробиш, ні сіна не скосиш». За своєю структурою вона являла собою складний звичай, який передбачав обряд запрошення, процес колективної праці, що поєднувався із розважальними елементами, церемонію пригощання, ритуал прощання та проведення розваг. Цієї усталеної структури толоки дотримувалися не повною мірою лише тоді, коли вона скликалася поміщиком: у цьому разі її називали в народі «прошеною». Люди, однак, розуміли, що «прошення» було зродні наказу, однією з різновидів панських повинностей. Запрошені на «прошену толоку» селяни, як правило, виконували сільськогосподарські роботи: орали землю, косили сіно або збирали врожай. Однак умовно вона вважалася добровільною, заохочувальна обов'язковим застіллям. У ранньому середньовіччі заведено було пригощати «медом і пивом», у пізніші часи — горілкою. Щоправда, з посиленням феодально-кріпосницьких відносин скликання «прошених» толок практикувалося частіше, а пригощання — рідше. Поміщик, як правило, чередував «мокру» (горілчану) толоку із «сухою», хоча годування учасників толоки було обов'язковим.

Класична (тобто справді добровільна) толока за змістом була куди багатшою, органічно поєднуючи трудовий процес з розважальністю. Вона розпочиналася з запрошення, причому і в разі, коли вона скликалася окремим селянином, і коли рішення про її оганізацію приймалося громадою, сільчани йшли до неї добровільно. Селяни розуміли, що, беручи участь у толоці, вони забезпечували моральне право на власну толоку. Більше того, було прийнято приходити на толоку і без запрошень; найчастіше це практикувалося на молодіжних толоках, наприклад, при лущенні кукурудзи: дівчат зазвичай запрошували, а хлопці приходили самі.

«Одноденне товариство», як ще називали в Україні толоки, проходило весело: з жартами, піснями та забавами. Нерідко під час трудового процесу, коли було спекотно, обливалися водою; заради сміху вимазували один одного глиною при валькуванні хати; або вистілали дорогу стеблами кукурудзи (аби всі знали, що тут толока) при її лущенні в оселі однієї з дівчат.

Тривалість толоки була різною, але заведено завершувати увесь основний трудовий процес. Якщо обсяг робіт передбачався великим, господар частував «толокчан» сніданком (хлібом, салом, огірками). По закінченні роботи він влаштовував пригощання з музикою і горілкою, а далі вже самі толокчани влаштовували ігри, танці, іноді катання на конях. Селянська етика приписувала господарю толоки бути люб'язним до її учасників, навіть якщо чиясь робота йому і не подобалась; він сам і пригощав гостей, вважаючи за образу, коли хтось інший це робив би за нього. Звичай частування на толоці завжди визначався хлібосольством — і не тільки тому, що це вважалося справою честі та обов'язком перед толокчанами, а й через те, що він вплітався в більш загальну традицію «дарування та віддарювання». Селянська психологія розуміла це так: як ти почастуєш, так і тебе частуватимуть.

Дещо іншу морально-трудову основу містила в собі супряга як одна з форм гуртової праці. Вона також будувалася на засадах сусідської взаємодопомоги, проте включала елементи договору, тобто економічні розрахунки. Переважно економічна основа виявлялась у поширених в XIX ст. в Україні звичаях оренди землі та найму робочої сили — скіпщини, зажині та замолоті. І супряга, і скіпщина спиралися на трудові угоди, що укладалися між кількома сім'ями, або між родиною та заможним землевласником.

Супряга була однією з форм кооперування праці, яку не в змозі була зробити одна сім'я. Найчастіше вона практикувалася в південних районах України при розорюванні цілинних та перелогових земель. До міжсімейного об'єднання спонукала і необхідність потужного тягла для оранки: аби зорати важкі грунти, потрібно було не менше трьох пар волів і кількох погоничів.

Супряжна спілка об'єднувала в основному споріднені і, як правило, економічно рівноцінні сім'ї, полегшуючи тим самим умови неписаної угоди, її пункти передбачали, зокрема, рівну участь кожної сім'ї у корпорації: однакову кількість волів та реманенту, черговість виконання робіт, тотожність умов харчування людей та годування робочої худоби, ремонт реманенту. Харчування здійснювали або в складчину, або по черзі в хаті того, кому виконували роботу, також як і використання та ремонт реманенту. Якщо в супрязі брали участь сім'ї з різним економічним достатком, то домовлялися про відповідні умови розрахунку.

Отже, в основі супряги лежали передусім принципи рівного вкладу в колективну працю. Разом з тим великого значення надавалось і моральним підвалинам, котрі нерідко вносили істотні корективи в положення супряжної угоди. Основна їх спрямованість — взаємодопомога при пріоритеті допомоги сім'ям, де не було годувальника або він був хворий. Практикувалася також першочерговість виконання робіт у тих супряжних сім'ях, яких спіткало якесь лихо, а також в разі смерті годувальника. Смерть годувальника, до речі, не ставала причиною відлучення сім'ї від супряги, бо моральні принципи взаємодопомоги цінувалися вище, аніж суто економічні.

А втім, вже наприкінці XVIII ст. з зародженням капіталістичних відносин моральні підвалини супряги починають поступатися практичним: капіталізм вивітрював людяність у людських стосунках, а віками виплеканий народний гуманізм замінювали меркантильні розрахунки. Одним із показників нової ситуації стала практика оренди землі (звичай скіпщини, або спольщини) та найму робочої сили (звичаї замолоту та зажину). Причому під скіпщиною розумілася оренда наймитом землі у землевласника, яку він обробляв, віддаючи частину врожаю за умовами договору; під замолотом — лише збирання врожаю та обмолот зерна (або тільки збирання врожаю — тоді цей вид оренди називався зажином) і також за умовами здольщини. Проте будь-які форми оренди (чи то скіпщина, чи то зажин, чи то замолот) зумовлювалися обезземелюванням селян та зубожінням міського населення, вимушеного йти у найми, зокрема до землевласників. Трансформація ж моральних народних засад була наслідком таких економічних процесів.

Умови оренди передбачалися угодами, які з часом ставали дедалі нерівноправнішими. Традиційною нормою скіпщини вважалася десятина — кожна десята копа віддавалася власникові землі; а норма замолоту — третина — кожна третя мірка (коробка) зерна йшла молотнику. Але вже на початку XIX ст. власникові землі почали віддавати кожну п'яту копу, тобто половину, а розрахунок при замолоті становив 4—5, а то й всі 7 мірок. Більше того, вводилися ще й додаткові види робіт для спольників та молотників — так звані басаринки, або додаткові, непередбачені угодою дні роботи у власника землі. Попервах вони практикувалися поміщицькими господарствами, а пізніше ставали нерідкими і в господарствах заможних селян.

За всієї недосконалості орендних форм роботи та її негативних трансформацій скіпщина, зажин та замолот сприймалися як прояви сусідської взаємодопомоги, бо давали можливість збіднілому селянинові та міському робітнику прогодувати свою сім'ю і одержати роботу. Такі соціально-моральні функції скіпщини та зажину грунтувалися на традиціях сільської громади, що дивилася на своїх односельців як на певну спільність, об'єднану багатьма зв'язками: культовими, моральними, а певною мірою й економічними; члени ж громади відчували свою відповідальність один перед одним.

Побратимство та кумівство

Усталені звичаї взаємодопомоги, що так вирізняли слов'яно-українську громаду, стали основою для виникнення таких оригінальних явищ, як побратимство (посестринство), кумління та кумівство, їхні історичні коріння сягають ще докиївської Русі, однак зафіксовані лише давньоруськими билинами.

Найбільш виразно історичною пам'яттю билин відтворено побратимство, до якого вдавалися казкові герої: Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович, Дунай, Михайло Поток, Святогор та ін. Найдавніший сюжет про побратимство пов'язаний з билинним Дунаєм, котрий на пропозицію князя Володимира взяти все, що потрібно для виконання доручення, просить одне:

«Мне-ка дай только два брателка названого:
Мне крестового два брателка названого:
Мне того ли Добрынюшку Никитиця,
Мне того ли Олешеньку Поповиця»

Наведений сюжет цікавий ще й тим, що він згадує, по суті, два історично різних типи побратимства, назване і хрестове. Назване (або духовне) — історично давніший тип. Його коріння сягає у дохристиянську старожитність слов'янства, із чим погоджуються, до речі, фахівці в області канонічного права: цей звичай був у давнину спільним для всіх індоєвропейських народів, християнська ж церква лише освятила укладання побратимства особливим релігійним обрядом.

Парубоцька громада. Початок XX ст.

І дійсно, обряди братання були різними, паралельно побутуючи деінде в Україні майже до XVIII ст. Ті, хто браталися, в присутності свідка клялися «до віку бути рідними братами», тричі обіймалися, тричі цілувалися, іноді обмінювалися дарунками. Символом клятви при цьому виступала земля: названі брати повинні були з'їсти жменю землі. До речі, саме так передусім клялися й запорізькі козаки. Земля у цьому випадку несла широке ідейне навантаження, як символ побратимства не тільки названих братів, а й названого братства усього козацтва, а в давніші часи — всіх руських ратників, охоронців Руської землі.

Хрестове побратимство ототожнювалося з християнськими символами: ті, хто братався, обмінювалися натільними хрестами, одержуючи назву хресних братів. Приходили до церкви, свідчить Печорський патерик, і клялись перед храмовою іконою у вічній братерській любові та відданості. Згідно з церковними канонами хрестове побратимство прирівнювалося до спорідненого братства, а тому визнавалося за гріх кровозмішення не тільки у родстві, але й у кумовстві, сватовстві та побратимстві. З кола тих, хто побраталися, вилучалися сестри і брати хресних братів. Щоправда, серед козаків був поширений дещо інший звичай — намагалися з'єднати своїх дітей шлюбом, аби міцнішими були взаємини між родинами хресних братів.

Козаки браталися і з чужинцями, і з людьми інших національностей — головне, щоб були добропорядні люди. Хіба це не є для нас, знівечених іржею нетерпимості, добрим прикладом наслідування?! А козаки ж вміли-таки цінувати братство й побратимство. Мало який козак, зазначає відомий фахівець з традиційних норм поведінки М. М. Громико, не мав названого брата, з яким він і укладав союз на життя і на смерть. Коли під одним з названих братів вбивали у бою коня, інший брав його до себе на коня або ж спішувався й поділяв його участь. Якщо козак потрапляв до полону, то названий брат вишукував усі можливі засоби, аби визволити його. У середовищі козацтва дещо по-іншому відзначався і ритуал побратимства. Він відбувався в присутності третьої особи, котра не була сторонньою людиною, а відігравала активну роль — міняла хрести у побратимів. Вона так і називалася — названий або хресний батько.

Побратимство в середовищі українців різнилося від подібних звичаїв інших народів, наприклад росіян та білорусів, й тим, що воно могло укладатися не тільки між чоловіками, а й між хлопцем і дівчиною. До побратимства нерідко вдавалися сироти, котрі не мали старших братів. Давши клятву на вірність, парубок опікав дівчину, проводжав її на вечорниці, справляв їй весілля, залишаючись хресним братом і після заміжжя дівчини.

Подібні мотиви побратимства — прагнення допомогти у найскрутніші часи — взагалі були притаманні інститутові українського побратимства, особливо поширені серед простого люду. «У нас, людей освічених, — не без іронії писав Володимир Даль, — братаються за чаркою вина, а в народі, помолившись перед іконою, або в полі, на схід, або ж на тільний хрест, обіймаються, дають один одному клятву або зарікання У вірній дружбі». Побратимство завжди слугувало гарантією надійності людини. Недаремно ж казали: «За доброї години і куми побратими», що характеризувало побратимство як набагато сильніші і надійніші взаємини між людьми, ніж кумівство чи сватання.

Посестринство (посестріє) було аналогічним звичаєм у жіночому середовищі і достатньо поширеним в Україні явищем. Як і побратимство, воно також існувало в двох варіантах: названому і хресному. Неоднозначним воно було і за своєю природою. Щодо цього можна виділити три їх різновиди: однокупельне, звичайне і кумленне. Перший різновид посестрин (так само як побратимства), пов'язаний із хрещенням немовлят, коли їхні батьки-побратими, бажаючи продовжити братні узи через дітей, хрестили їх у одній купелі. Такі діти називалися «однокупельними» (хресними) сестрами і братами.

Звичайні посестрини майже не відрізнялися від побратимства: сестрилися так само, як і браталися. Тільки подарунки були іншими: рушник, курка або щось з жіночого господарства. Загальна ситуація посестринства та побратимства зафіксована етнографічними матеріалами. На Херсонщині до кінця XVIII ст. серед населення, яке складалося з українців і росіян, були досить поширені побратимство і посестринство. Браталися друзі, бажаючи закріпити дружбу. Найчастіше побратимами ставали особи, котрі не мали рідних та сестер. Звичай був рівною мірою поширений як серед чоловіків, так і серед жінок. Між тим, хто побратався або посестрився, усталилися більше, ніж кревні взаємини: піклувалися один про одного в разі хвороби; брали активну участь в усіх значних сімейних подіях один одного; при цьому активну участь у таких подіях брали і дружини їх або чоловіки; без згоди один одного не вирішували питання про одруження дітей; допомагали один одному матеріально в скрутних становищах.

Найпоширенішою в Україні формою посестринства було колективне обрання наречених сестер через обрядове кумлення (кумання, кумування). Воно відбувалося в давні часи лише на Семик — четвер напередодні Трійці, а пізніше (наприкінці XIX ст.) — й у Петрів день (29 червня), зазнавши відповідно і структурних змін. Колись посестринство пов'язувалося з міфом про водних німф — русалок, які, за давніми уявленнями, жили поблизу своїх могил, а у Клечальну неділю виходили гуляти в поля. Аби змусити їх покинути поля, дівчата і «кумилися» з ними. До настання того моменту, писав Дмитро Зеле- ; нін, коли русалок виганяли або чемно просили залишити поля, їм пропонують різноманітні розваги і навіть кумляться з ними, тобто укладають тимчасовий братній союз, який незабаром розривають особливим обрядом розкумлення. Кумівство, або посестринство, з русалками триває три дні або трохи довше і потім розривають обрядом. Такий короткочасний союз укладається з певною метою, а саме: щоб дізнатися у русалки про свою долю: вінок, на якому покачалася кума-русалка, кидають у воду і по тому, випливе він або потоне, провіщають' майбутнє; аби надати русалці розвагу, пов'язану з еротичним кумівством (спадок давніх весільних періодів), і взагалі, щоб заспокоїти її, аби вона у майбутньому не мстила людині, а допомагала.

Дівоча громада. Початок XX ст.

Описаний обряд мав ще колись назву «хрещення зозулі», бо за своєю природою він був близьким до хрестин, роль хресника в якому виконувала зозуля (вона в обряді зображувалася у вигляді жмутика трави).

Давній звичай кумлення, пов'язаний з культом рослин та культом залежних покійників, з часом значно трансформувався і вже у XVIII ст. був відомий здебільшого як посестринство дівчат. Він відбувався у вигляді ритуальної гри «завивання берези»: дівчата ставали парами у танок і, проходячи під березою, обмінювалися хустками або намистом — сестрилися, присягаючись вічною дружбою. Крім усталеного змісту — покумитися, визнати подругу нареченою сестрою, окстити зозулю, обряд «завивання берези» був і свого роду моментом ініціації — переходом дівчаток до стану «дівчат на порі».

Кумівство — ще один поширений в Україні різновид духовної спорідненості, спрямований на опікування дітей, а через них — і на духовні взаємини між їхніми батьками. Звичаю кумівства надавалося в середовищі українців надзвичайно великого значення: воно цінувалося не менше, ніж кревна спорідненість, а у плані духовного, культового єднання мало більшу вагу.

Щодо структури, то розрізняють три варіанти кумівства: 1) історично найдавніший варіант — це такий, коли для хресника обирали одного кума або одну куму; 2) пізніший варіант — обрання пари кумів; 3) регіональний підтип колективного кумівства — обрання декількох пар кумів.

Коріння інституту кумівства, зокрема першого його варіанта, сягає часів матріархату, коли всі народжені в роду діти вважалися причетними до матері, а їхні брати брали на себе їх опіку (роль батька тоді ще не була вирішальною). Цю практику пізніше використала християнська церква в обряді хрещення, визначивши для новонародженого «воспреємника» — в миру хрещеного батька, який мав заплутати диявола, котрий міг завдати лихо дитині, якщо її не передати під захист християнських святих. Народна ж традиція мала інші символічно-числові критерії, віддаючи перевагу парі. Саме тому і хрещених батьків обирали пару, називаючи їх кумами. Така практика колись побутувала скрізь по Україні, але пізніше (деякі дослідники пов'язують це з проникненням в Україну католицького віросповідання) у куми почали обирати кілька пар кумів.

Особливо характерним це стало для Наддністрянщини, де у куми обирали по 5—6 пар. До речі, куми там звалися так, як і серед молдавського населення, — нанашками. Певний виняток із такої системи становить населення Карпат, зокрема бойки. Серед них усталилася практика обирання неоднакової кількості кумів для дівчаток і для хлопців: для перших обирали пару кумів, для других — 2—3 пари. З них було заведено виділяти старшу пару — ту, що «тримала дитину до хреста». До неї ставилися з особливою повагою і саме їй надавали право записати дитину до метричної книги. Всі інші пари кумів, що за звичаєм тримали свічки в церкві під час хрестин, називалися молодшими, а гості, що брали участь у хрестинах, — підкумами.

Розрізнялися куми і за способом їх обрання, поділяючись на проханих (кликаних), стрічених (здибаних, стрітенних) і одкупних. Кумів на кумівство, як правило, запрошували переважно з кола близьких добропорядних людей, що жили у парі. Запрошувати йшов батько немовляти з хлібом-сіллю та дарунками (крижмом). Вважалося за гріх відмовитися «вести дитину в хрест», а погодившись на роль «хресних батьків», вони ставали найближчими для батьків дитини людьми, а для хрещеника — другими батьками, духовними наставниками. До їх обов'язків, до речі, входило виховання хрещеника аж до його одруження; у свою чергу, хрещеник зобов'язаний був доглядати названих батьків до смерті.

У разі, коли діти в родині часто вмирали або хворіли, вдавалися до інших способів обрання кумів: або запрошували першого стрічного, «божого посланця» — стрічного кума, або наймали кумів за гроші, «одкупали». Існували спеціальні обряди заміни хрещених батьків «одкупними», котрі повторювали давні язичницькі оберегові прийоми захисту дитини — відволікання різними ритуальними діями злих сил від дитини. Такі магічні прийоми й донині подекуди зберігаються в Українських Карпатах.

Заміна ж нової пари кумів відбувалася через хрестини. Куми йшли з дитиною до церкви на хрестини, а повернувшись додому, передавали її батькам через поріг, як це було прийнято у наших пращурів, садовили на вивернутий догори хутром кожух (символ достатку та обереговий знак родини), перевдягали в чисту білизну. У західних регіонах України було ще прийнято давати нове ім'я дитині. Тобто робилося все, аби відволікти від дитини недобру силу, забезпечуючи тим самим їй здоров'я.

Успіх таких ритуальних дій багато в чому залежав від моральних норм поведінки кумів — так вважали в народі. Тому і сам вибір кумів, і контроль за їхньою поведінкою з боку громадськості були особливо ретельними. У народі склався свого роду еталон взаємин між кумами, сповнених пристойності, соромливості, духовності, відповідно до морального ідеалу українців. Цей образ підтримувався і батьками хрещеника, котрі вважали, що куми — найперші порадники у родині. Не випадково без них не обходилася ні одна подія в сім'ї: кумів запрошували до супряги, толоки, на найважливіші свята й обряди, вони заправляли хрестинами, пострижинами, весіллям — і це є одним із свідчень їх соціальної і обрядової значимості: «кого люди за люди мають, того в куми обирають».



---| література |---------------------------------------------------------------------

Чубинский П. П. Очерк народных юридических обычаев и понятий в Малороссии // Записки РГО. СПб., 1869. Т. 2;

Василенко В. Обычное право в земледелии Малороссии // Юрид. вести. 1881. № 9;

Сумцов Н. Ф. К истории развития понятий народа о нравственном значений кумовства // Киев. старина. 1889. № 10;

Громыко М. М. Традиционные нормы поведения и формы общения русских крестьян XIX в. М., 1986;

Этнография восточных славян. Очерки традиционной культуры. М., 1987;

Зеленин Д. К. Восточнославянская этнография. М., 1991;

Українська минувшина: Ілюстрований етнографічний довідник. К., 1994.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170