Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ : ЕТНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНЦІВ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:ЕТНІЧНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ІСТОРІЇ УКРАЇНЦІВ

 

загрузка...

Історія імені народу

Етнічна історія українців (як і будь-якого іншого народу) виявляється насамперед через її ключові ознаки: етнонім (назва народу), етнічну самосвідомість (усвідомлення своєї причетності до родоводу та культурних цінностей народу), етнічну культуру та етнічну ментальність.

Особливе значення серед усіх цих ознак має етнонім, оскільки він, по-перше, фіксує сам факт сформованості народу, а по-друге, виступає у ролі знамена етносу, увібравши ідеологічні й духовні його функції. Уся складність етнічної історії українців відбивається, таким чином, у розмаїтті самоназв (етнонімів), їх назв з боку інших народів (екзоетнонімів), назв окремих крайових частин України (етнотопонімів) та назв держави (етнополітотмів). Всі ці назви й самоназви формувалися історично і, отже, для кожного окремого історичного періоду були іншими або дещо зміненими, віддзеркалюючи соціально-політичну та етнокультурну ситуацію в Україні, а також характер взаємин з сусідніми державами. Вони (етнонімічні характеристики), врешті-решт, проливають світло на проблему походження українців.

Згідно з етнологічною теорією етнос починається з творення субетнічної системи, з того моменту, коли ця система є достатньо розвинутою, включає низку етнічних компонентів. Натомість спрощення етнічної системи до мінімальної кількості субетносів (до одного-двох) призводить до руйнації етносу.

Щодо українського етносу, то він зароджувався в надзвичайно розмаїтій етнічній системі, що має глибоке коріння, її можна представити кількома історично-етнічними шарами. Найдавніший із них — індоєвропейська цивілізація (VI—V тис. до н. е.), слов'янська етнічна спільність (II—І тис. до н. е.), східнослов'янська етнокультурна спільність (початок І тис. н. е.), давньоруська цивілізація (VII—XII ст.) і власне українська етнічна спільність. По суті, кожний із зазначених історичних шарів вибудовував етнічну основу українців — різну за своїми ознаками — і лише останній із них одержав найменування українського.

Це зовсім не означає, що всі інші не були українськими: вони за своєю природою й духом, а в засаді й за антропологічними характеристиками становили українську підоснову. Просто тут ми натрапляємо на поширені в історії народів факти, коли історія народу та історія його імені не збігаються в часі. Звичайно, на кожному історичному етапі розвитку народу його етнічність мала суттєві відмінності, зберігаючи притому спільне етнічне ядро. Тільки за наявності спільного ядра і можна говорити про історію одного етносу, а не різних.

Те саме стосується й антропологічної основи етносу, котра щодо українців була, як вже зазначалося, надзвичайно строкатою, проте в основі — слов'яноукраїнською. Першу спробу визначення фізичного портрета власне українця здійснив наприкінці XIX ст. відомий український етнограф і антрополог Федір Вовк. «Українці, — писав він, — є досить одноманітне плем'я, темноволосе, темнооке, вище за середній зріст чи високого зросту, брахіцефальне, порівняно високоголове, вузьколице, з рівним і досить вузьким носом, з порівняно короткими верхніми та довгими нижніми кінцівками». Сукупність цих ознак учений назвав українським антропологічним типом. Подальші дослідження вдосконалили наведений портрет, додавши до нього чимало нових фарб. Виявилося, що українці, будучи з антропологічного погляду досить однорідним етносом, мають набагато більше іншоетнічних та іншорасових субстратів, аніж вважали до цього. У межах України нині вирізняється п'ять антропологічних областей і відповідно п'ять антропологічних типів: центральноукраїнський, нижньодніпровський, деснянський, волинський і карпатський.

У центральноукраїнській області антропологічний склад слов'янського населення відчував вплив давнього ірано-скіфського та сармато-аланського морфологічних субстратів, а на південній Київщині, Черкащині та Полтавщині — певної монголоїдної домішки (насамперед половецької). Карпатська область визначається найбільш вираженим європеоїдним комплексом рис морфологічної будови, близьким до слов'янських груп Балкан та Центральної Європи. У його формуванні відчувається, однак, помітний вплив фракійського субстрату. Те саме можна сказати про нижньодніпровсько-прутську область (Буковину, Дніпропетровщину та південну Полтавщину), але з помітним впливом ще й іранського субстрату. Деснянська область виявляє давні риси слов'янської морфологічної будови з домішками балтського компонента, що у незначній пропорції присутній і в інших регіонах України: Волині, Західному Поліссі, Прикарпатті.

Отже, антропологічні характеристики українського населення засвідчують строкатість його типологічних ознак, що склалися на спільній слов'янській основі.

Етнічна культура українців (про що докладно йтиметься в наступних лекціях) — регіональне різна, але єдина за своєю національною сутністю. Щодо етнонімічних характеристик, то вони впродовж тривалої історії українців неодноразово змінювалися, по суті, фіксуючи різні етапи розвитку народу: етап формування українського етносу пов'язаний з етнонімом «русь», формування української нації — із самоназвою «українці». За часом перший етап охоплює історію до XII ст., другий розпочинається з XII ст., тобто від того часу, коли етнос утворив державу. Така періодизація узгоджується і з етно- та націогенетичною теорією: етнос стає нацією за умов визначеності національної самосвідомості та створення держави.

Торкаючись проблеми націогенезу українців, слід застерегти основні її положення, оскільки вони нині розуміються по-новому, як і саме поняття «нація». Донедавна категорія нації трактувалась як етнічна спільність, що склалася історично на певній території і має ряд спільних ознак: спільність мови, культури, побуту, психічного складу, етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, та усвідомлення єдності родового походження. До цих ознак додавалися й такі характеристики нації, як наявність у межах її розселення спільного ринку, державних інститутів та розвиненість капіталістичних соціально-економічних відносин. Виходячи з такої концепції, націогенез українців відносили до XIX ст., тобто до того часу, коли в Україні дійсно бурхливо розвивався капіталізм.

Однак така концепція хибує на еклектизм, оскільки включає в одну систему індикатори різного рівня: з одного боку, такі, що розкривають внутрішню сутність нації (єдність мови, культури, самосвідомості тощо), а з іншого — такі, що окреслюють лише умови для її формування (наявність спільного ринку, розвиненість капіталізму тощо).

На противагу такому підходу сформувалась інша концепція, спрямована на пізнання таких структуроутворюючих нації, котрі розкривали б її внутрішню сутність. Серед головних складників нації, що становлять її основу, виступають національні інтереси: якщо вони не сформовані і не визначені, творення нації не може відбутися. В свою чергу, національні інтереси приводяться у рух визрілою національною ідеєю, довкола якої кристалізується етнос. Головним проявом національної ідеї є формування у людей національної самосвідомості, що може виявлятися в підвищеному інтересі до національного коріння, етнічної історії, рідної мови. Результатом прояву національної самосвідомості, національної культури, ідеї та національних інтересів постає творення національної культури, а серед зовнішніх атрибутів — національної держави. Рушійною силою всього цього механізму виступає загальне національне піднесення, котре на українському грунті вилилося в національно-визвольну війну.

Якщо виходити з такої націогенетичної концепції, етногенез українців слід відшукувати в київсько-руських пластах. Проте націогенетичний процес тоді було перервано і відновлено у XVI—XVII ст. На хвилі національного піднесення, каталізаторами якого виступили: загроза фізичного винищення українців з боку Степу, польське національне гноблення та внутрішня зрада, формувалися всі ознаки української нації, замішаної на козацькому грунті, в межах козацької християнської республіки. Щоправда, географічні кордони генетичного процесу формування українців швидко розширилися, бо національна ідея оволоділа всім населенням України, як і національний дух — в основі спільний для всіх українців.

Зародившись у буремні часи національно-визвольної боротьби, націогенетичний процес тривав і далі. Він «дозрівав» через низку етапів, відомих як національно-культурне відродження. Розпочавшись у XVI ст. як воєнно-політичне відродження, воно розвивалося наприкінці XIX ст. у сфері культури й духовності, у 20-х роках XX ст. — як державно-політична розбудова, нарешті, в 90-х роках XX ст. як загальнонаціональне піднесення, що охопило всі важливі сфери життя українського народу. Самоназви «Україна» й «українці» стали національними символами націогенезу українців.

Щодо формування українського етносу, то ключове поняття цього етапу консолідаційного процесу — «Русь». Для етнічної історії України воно має неоціненне значення, оскільки виступає зв'язуючою ланкою між Київською Руссю та Україною, східними слов'янами і українцями, стародавніми русичами та нинішніми русинами-українцями і водночас — між окремими землями України, що протягом століть підпадали під вплив сусідніх держав.

Ті східнослов'янські землі, що формувалися на території України, як би вони не відстоювали свою суверенність, завжди були тісно пов'язані між собою, причому не лише духовно, а й економічно, політичне і, звичайно, спорідненістю та свояцтвом їхніх мешканців. Щодо генетичного їхнього єднання, то воно підкреслювалося символічною самоназвою «Русь», яка мала багато варіантів: Рустія, Руська сторона, Київська Русь, Червона Русь, Біла Русь, Чорна Русь, Підкарпатська Русь, Угорська Русь, Мала Русь, Малоросія, Південно-Східна Русь. Разом із тим це все ж таки єдина Русь, або Руська земля, цілісність якої завжди підкреслювалася у літописах та історичних документах: «дай нам Бог за землю руську голови сложить».

Поняття «Русь» виступає також і символом спадкоємності українських державних утворень, відомих за різних часів під різними назвами. Хронологія цієї етнополітонімічної трансформації така: у VI—VIII ст. — Русь, VIII—IX — Руська сторона, X—XIV — Київська Русь, з 1395 р. — Мала Русь, у XVII ст. — Малоросія, у XVIII—XIX ст. — Україна, на зламі XIX—XX ст. — Україна-Русь, з початку XX ст. — Україна. Отже, ключове етногенетичне поняття «Русь» пронизує всі історичні шари, акцентуючи увагу на етнічне ядро України — Київщину (Середню Наддніпрянщину, Лівобережжя), де не лише кристалізувався український етнос і українська нація, а й зароджувалися їхні етноніми та етнополітоніми. Саме там, на Київщині, сформувалися поняття «рос», «рус» та «Русь» — у VIII—XI ст. і там же (на Переяславщині) у XII ст. — поняття «Україна».

Як перший, так і другий етнонім та етнотопонім дуже швидко поширилися на все населення України, а етнонім «Русь» — на все східне слов'янство. Давньоруські літописи фіксують процес інтенсивної консолідації східних слов'ян ключовим поняттям «русь»: «ми от рода рускаго», «руские грады», як і культурну єдність — спільністю руської мови: «а словенский язык и руский одно єсть». Такі ключові етногенетичні поняття майже водночас траплялися і в творах київських, московських, новгородських літописців, хоча у творах київських літописців вони з'явилися трохи раніше. Це свідчить про етнічне ядро, звідки йшло це поняття, і про те, наскільки швидко відбувався процес етнічної консолідації східних слов'ян.

Етнічним його ядром була невелика область Середньої Наддніпрянщини поблизу Києва, а час зародження — VIII—IX ст. Про це вже йшлося у четвертій лекції, тому, аби не повторюватися, звернемо увагу на природу формування самоназв та назв народів. Це надзвичайно цікаве, а водночас і складне явище, проте підпорядковане закономірностям розвитку суспільства. Відповідно до них першими виникли назви інших народів, необхідні для того, аби відрізнити «своїх» від всіх інших, тобто від «чужих». Потреби у маркуванні свого племені не виникало, оскільки до «своїх» ніколи не ставилися вороже.

Отже, «свої» сприймалися позитивно, власне, як люди, на противагу чужим, «нелюдям». Такий принцип розмежування визначив назви багатьох народів, буквально означаючи — «люди», «справжні люди», «товариші», «друзі». Скажімо, німці називають себе давнім словом «дейч», що означає «народ, люди», так само як і багато хто із тюркських народів (слово «тюрк» означає «людина»), і ціла група народів, назви яких закінчуються на «ар» («ар» означає «людина») — болгари, татари, хозари, авари тощо. Ключовим поняттям інших народів служить слово «друг», «товариш» (як це характерно, наприклад, для аланів), або слово «свій», яким, до речі, називали себе слов'яни.

За таким самим принципом утворювалися і назви (екзоет-ноніми) народів їхніми сусідами, проте в основі цих назв лежало поняття «чужий», «незрозумілий», «ворожий» — одним словом, «варвар». Варварами тривалий час для еллінського світу були і слов'яни, котрі, щоправда, мали і конкретніші назви, одержані від тих племен, що прилягали до Еллади. Так, слов'ян називали «скуфами», а їхню країну «Великою Скуф'ю», за ім'ям численних скіфських племен, розселених у північному Причорномор'ї, власне Україну називали «Сарматією», за ім'ям сарматських племен, а з боку латинських країн — «Рутенією», тобто «Руссю». Терміном «Русь» у раннє середньовіччя називали все східне слов'янство, в тому числі Україну, а пізніше, у XVI—XVII ст., Україну знали як «Країну козаків», а українців як «козацьку націю». До цього українці були відомі як «нація рутенів» — руська нація.

Поняттям «Русь» українці позначалися на етапі їхньої етнічної консолідації, тобто тоді, коли вони пройшли певний етап історичного розвитку і коли ім'я потрібно було їм для вираження своєї причетності до свого племені, свого народу. Отже, це поняття було знаком вже сформованої етнічної самосвідомості, характерної для зрілого етносу. Виникає, однак, питання про раніші самоназви слов'ян-українців. З достовірних джерел відомо лише про племінні самоназви — полян, сіверян, уличів, тиверців та ін., відомо і про певну спільність цих племінних об'єднань, і про більш ранні східнослов'янські спільності, історія яких сягає у глибини сторіч.

Намагаючись підняти ті давні історичні пласти, відомий український вчений Володимир Шаян звертається до «Слова про похід Ігоревий», в якому згадуються і маловідомі нам часи Вусові, і часи готських дів над Руським морем, про невідомі нам перемоги над Шаруканем, про цілі доби, названі там «віками», зокрема про «сьомий вік Трояна». Отже, були ще шість віків історії слов'ян-українців, відомі нам лише з археологічних даних і поки що невідомі з етнонімічного погляду.

Щодо етноніма та політоніма «Русь», то вони протягом сторіч, майже до XVIII ст., образно кажучи, були етнічним знаменом і всього східного слов'янства, і українців у тому числі. Руський етнічний пріоритет проглядається в усіх історичних документах та літописах, наприклад, у словах митрополита Іларіона (XI ст.): «Не плохо и в отдельных землях владычествовать, но нельзя без Руси, которая известна и о которой слышат во всех четырех концах земли».

Традиція спадкоємності руської етнічності тривалий час побутувала на українському етнічному грунті навіть тоді, коли утверджувалися українські етноніми та етнополітоніми. Князі окремих українських земель, котрі мали свої назви, іменували себе все ж князями Русі, а їх населення вважало себе русами, русичами, русинами. До речі, ця традиція — називати себе русинами, руськими — збереглася в деяких регіонах України (в Закарпатті, Західному Поділлі, в окремих районах Галичини) й досі.

Дворівнева етнічність виявлялась і в назвах окремих земель України. Так, галицько-волинський князь Юрій-Бо-леслав у одній із грамот 1335 р. титулує себе «князем Малої Русі» — і це при тому, що Галицько-Волинське князівство було на той час досить самостійною і могутньою землею-державою, а Київська Русь вже втрачала своє політичне значення. Прилучення до витоків Русі набувало у XIV ст. нового імпульсу з утвердженням нової назви Південної Русі — «Малої Русі». Вона була зафіксована грамотою царгородського патріарха і, власне, означала етнічне ядро стародавньої Русі, на відміну від «Великої Русі» — соборних земель східних слов'ян.

Такий статус Малої Русі визнавався всім східнослов'янським світом і шанувався ним, у тому числі Московським, Тверським, Новгородським та Псковським князівствами. Усі ці назви князівств набували тоді етнічного значення, зокрема Московії, однак консолідуючим чинником їхнього населення виступав все ж загальний етнонім «русский» («руський»). Ідея причетності населення всіх земель північної частини східних слов'ян пронизує всі давні літописи та історичні документи, такі, скажімо, як «Слово о погибели Руськой земли», «Сказание о Мамаевом побоище», молитви князя Дмитрія Івановича про те, або «хоробрий рустии да серцем утверждалися». Тож традиція причетності до Русі, зокрема, до її ядра — Руської сторони (правий берег якої називався «московським») і Київської Русі була усталеною. Вона виявлялась і в етнополітонімі Московського князівства, що вже у XVI—XVII ст. мало подвійну назву: за прийнятою тоді в Європі традицією воно іменувалося Московією, а фактично — Великою Руссю, пізніше — Росією.

У етнічному житті України також тривалий час, майже до XVIII ст., широко вживалася давня етнічна і політична назва «Русь». Вона побутувала і тоді, коли зароджувалася нова самоназва «Україна». Вперше назва «вукраина» згадується в Іпатському літописі під 1187 р. у зв'язку зі смертю на Переяславщині князя Володимира Глібовича — одного з організаторів відсічі половецькому вторгненню: «И плакали о нем се переяславцы, ибо он наполнен был всякими добродетелями, а без него вукраина много потеряет».

Термін Україна, що пізніше став політонімом держави, зазнав декілька смислових трансформацій: майже до XVI ст. ним позначали прикордонні землі; з XVI по XVIII ст. він набув значення конкретного географічного поняття, рівноцінного багатьом історично-етнографічним регіонам — Волині, Поділлю, Червоній Русі, Сіверщині, Покуттю, Запоріжжю тощо; починаючи з XVIII ст. термін «Україна» вживається як політонім для позначення Української держави.

На користь того, що термін «Україна» на етапі його зародження сприймався як «край», «пригранична земля», свідчать численні літописи та хроніки. В одному з літописів згадується, наприклад, що галичани у 1189 р, запросили на князювання Ростислава Берладнича: «й приехавшю же ему ко украине Галичкой й взя два города Галичькии й оттоле поиде к Галичю». В іншому — про те, як Данило Романович з братом Васильком у 1213 р. повернули під свою владу «Берестий, и Угровеск, и Верещин, и Столпье, и Комов, и всю Украину». У Литовській хроніці згадуються «краины Руские» в значенні русько-литовського прикордоння: «по смерти Радивиловой Микгайло, снн его, вступил на князство Новгородское и Подляское, також и все краины русские от Бильна аж до жродел Немановых...»

Окраїнного значення термін «Україна» мав і в місці свого виникнення — Переяславщині, щоправда, там він був позначений символічністю. Адже він, як трактують деякі вчені, означав приграниччя двох етнокультурних світів: слов'ян і степових кочівників. Слов'яни ж на цьому перехресті у IV ст. були представлені антами, назва яких саме і означає «край», або «кінець», що, на думку вчених, у фонетичному і семантичному плані цілком бездоганно і символічно.

Поступово термін «Україна» набуває географічного поняття, означаючи певну землю-окраїну. На це вказує, зокрема, Густинський літопис під 1517 р., ототожнюючи Україну з Галицьким Пониззям Дністра: «Жигмонт король хотя ему сей смех отдати, посла Прецлава Лянцкоронського на Украйну собирати люду». Актові документи другої половини XVII ст., У яких землі українсько-молдавського прикордоння, розмежовані між двома державами за Зборовським договором по лінії Студениця — Могилів — Ямпіль — Рашків, названі «Україною». Це стверджують і описи Гійома Левассера де Боплана, Самоїла Величка, Григорія Кониськаго тощо. Вони, як і історичні документи, рясніють назвами окраїнних земель типу: Малоросійська Україна, Казакоруська Україна, Козацька Україна, Литовська Україна, Смоленська Україна, «государевы Украинные городы».

Починаючи із XVII ст. окреслюється чітке географічне поняття «Україна», прив'язане до Середньої Наддніпрянщини. Вперше таку прив'язку зробив у 1651 р. Боплан, підготувавши регіональні карти та їхній опис. У листі до польського короля він писав: «Беру на себе сміливість з цілковитою покірністю і глибокою повагою піднести Вашій Августійшій Величності опис цього великого пограниччя — України, розташованої між Московією і Трансільванією». Пізніше Самоїл Величко уточнив регіон, відомий тоді під назвою «Україна», віднісши до нього Черкаський, Уманський та Білоцерківський повіти — по правому березі Дніпра — і Переяславський, Ніжинський та Лубенський — по лівому. Саме у цих районах «козаки умные и исправные» поширювали універсали гетьмана Острянина, в яких містився заклик на боротьбу з польською шляхтою.

Загального визнання назва «Україна» набула лише у XVII—XVIII ст., співіснуючи з офіційно визнаною назвою «Малоросія», що усталилася в зв'язку з входженням України до складу Великої Росії. На відміну від колишньої самоназви «Мала Русь», що підкреслювала генетичний зв'язок із Київською Руссю, термін «Малоросія», як і назва її мешканців — «малоросіяни», сприймався з відтінком певної зневаги до України та українців як до окраїни та провінціалів. Ця обставина позначилася на прискоренні процесу усвідомлення малоросіянами своєї причетності до українських цінностей, зокрема до таких суто національних самоназв, як «козак», «українець».

Щодо самоназви «українець», то вона утвердилася значно пізніше, ніж політонім «Україна», що пояснюється особливою роллю козацтва як головного носія етнічності, з котрим пов'язувалася реалізація національної ідеї — здобуття незалежності України. Етноніми «козак», «хрещена людина» тоді співіснували з давніми самоназвами — «руські», «русини». Така багатошаровість етнічної самосвідомості обумовлена реакцією на національне гноблення з боку Польщі, Росії та інших держав, що підкорювали окремі землі України. Відстоюючи свої національні права, українці, природно, зверталися до власного етнічного коріння — Русі. Такі звернення знаходимо, наприклад, і в першому підручнику української історії — «Синопсисі» Інокентія Гізеля (1674 р.), і у відомому творі української патріотичної думки — «Історії Русів». Сам Богдан Хмельницький, котрий очолив національно-визвольну війну українського народу і відродив державність України, іменував себе то «князем руським», то «гетьманом України».

Самоназви «Україна» та «українці» набували значущості в міру національного піднесення у XVII—XVIII ст. у Східній Україні (Малоросії, Гетьманщині), що ставала центром активного національного життя. Там ім'я України утверджувалося разом із сподіваннями українців відродити національно-культурну самобутність і політичну незалежність — тож поняття «Україна» сприймалося вже у значенні не тільки краю, а й держави.

Спалах цих прагнень був особливо помітним наприкінці XIX ст. Для пізніших поколінь він ставав провідним вогнем на шляху національного відродження і розвою. «В міру того, — писав Михайло Грушевський, — як зростала свідомість тяглості і безперервності етнографічно-національного українського життя, це українське ім'я поширювалося на всю історію українського народу. Аби підкреслити зв'язки нового українського життя з його давніми традиціями, це українське ім'я вживалось в складній формі «Україна-Русь», «українсько-руський»: старе традиційне ім'я зв'язане з новим терміном національного відродження і руху».

На зламі XIX—XX ст. етнополітонім «Україна», етнонім «українці» набувають самостійного і самодостатнього значення: всі інші паралельні самоназви, як і крайноніми, виявлялися лише на регіональному рівні. Цей процес дістав логічного завершення на нинішньому етапі національно-культурного і державного відродження України, що є свідченням формування і нового типу національної самосвідомості українців.



---| література |---------------------------------------------------------------------

Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. М., 1822;

Кониский Г. История Русов. М., 1846;

Летопись событий Самоила Величка. М., 1954. Т. І;

Боплан Г. Л. Опис України. К., 1990;

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. К., 1990;

Аркас М. Історія України-Руси. К., 1990;

Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV сторіччя. К., 1991;

Сафонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. К., 1992;

Толочко П. П. Назва «України» в південно-руських літописах і актових документах // Київ, старовина. 1994.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170