Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ : ІСТОРІЯ ЕТНІЧНОСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Анатолій Пономарьов - ЕТНІЧНІСТЬ ТА ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ УКРАЇНИ:ІСТОРІЯ ЕТНІЧНОСТІ НАЦІОНАЛЬНИХ КУЛЬТУР

 

загрузка...

Багатонаціональний склад населення позначається на своєрідності духовної аури народу, на формуванні його культурного образу та характері міжнаціональних взаємин. Суттєве значення при цьому мають кількісні характеристики тієї або іншої національної групи, як і їхня частка в національному складі населення. Тому природно, що етнокультурна ситуація в Україні визначається насамперед етнічною поведінкою найчисленнішої й титульної української нації, яка історично виступала в ролі головного консолідаційного чинника творення державності.

Проте кожна з національних груп, сприяючи інтеграційним процесам, урізноманітнює форми їх прояву, переважно у напрямі регіонального розмаїття етнокультурної підоснови. Значення і характер впливу національних груп на етнокультурні й національні процеси обумовлюються здебільшого такими чотирма чинниками: компактністю розселення, чисельністю, мірою зв'язку із материнським етнорегіоном та характером вплетення національної групи в політичну систему.

Щодо перших трьох чинників, то вони зумовлюють пріоритетність національних груп у етнокультурному житті населення, насамперед у зонах міжетнічного пограниччя, а саме: українсько-російського, українсько-білоруського, українсько-молдавського, українсько-угорського, українсько-румунського, українсько-польського та українсько-словацького. Отже, такі національні групи, як росіяни, білоруси, молдавани, румуни, угорці, поляки, словаки, суттєво впливають на етнічну ситуацію в окремих регіонах міжетнічного пограниччя. Їхня роль у цьому процесі значно підвищувалася в ситуації, коли та або інша національна група належала до панівної нації. А такими націями за різних часів були польська, румунська, угорська, чехо-словацька та російська.

Суттєві корективи в етнокультурну ситуацію вносили, однак, не тільки національні групи, територіальне пов'язані з материнським етнорегіоном, а й відірвані від неї; не лише компактно розселені (до них можна віднести кримських татар, греків, болгар), а й дисперсне розпорошені (євреї, цигани). Словом, кожна національна група брала участь у творенні етнічності українського народу, хоча і з різною мірою значущості. Для ілюстрації розглянемо етнічність окремих національних груп у контексті формування етнічної історії України.

Однією з найчисленніших національнх груп України, що суттєво вплинула на її етнічність, є росіяни, їхня помітна роль у етнічній історії України виявляється, зокрема, схожістю антропологічної основи — східнослов'янської за походженням — з українцями. Проте в генетичному плані ці два етноси суттєво різняться. Українці з антропологічного погляду більш однорідні, оскільки мають сильно виражені особливості одного, понтійського расового комплексу, ближчого до венедського світу. Східнослов'янська основа росіян, етнічним ядром яких були в'ятичі, кривичі й словени, більш пов'язана зі скіфським світом, формувалася на стику трьох різних расових типів: понтійського, балтійського і уральського, включаючи такі етнічні компоненти, як комі-зиряни, сету, водь, іжора, карели, лопарі — в північному регіоні; мордва, марійці, удмурти, чуваші, татари — у східному регіоні; мері й мурома — в південному.

Щодо скандинавського впливу на етногенез росіян (як, до речі, й українців), то він був незначним; його дія позначилась в основному на етнонімії росіян-русів. У IX ст. цим терміном маркували соціальну верхівку східного слов'янства, яку тоді формували скандинавські вікінги (у перекладі зі шведського — «гребці»). Але пізніше, в XIII—XV ст., з посиленням на Русі впливу візантійської культури, поширювалася і греко-візантійська книжна традиція — іменувати свого північного сусіда «росами». Це сприяло остаточному закріпленню на російському етнічному грунті найменування «Росія», «Велика Росія», а її населення — «росіяни». Україна у цей період утворила вже інші політоніми та етноніми: «країна козаків» — «козаки», «Україна» — «українці»; тому назва «Росія» на українському грунті не призвичаїлася.

Формування російської національної групи на території України відбувалося кількома шляхами і у різні часові періоди — через це вона є етнографічно неоднорідною. Найбільш давній історичний пласт пов'язаний із етногенезом східних слов'ян та їх розселенням. Етногенетичним ядром слов'ян було, як вже згадувалося, Середнє Подніпров'я, звідки йшли міграційні хвилі, зокрема і у північні райони. Там, у верхів'ях Прип'яті та Дніпра, на зламі І—II тис. н. е. були переважно розселені балтійські племена, котрі частково відтіснялися слов'янами на північ, а частково асимілювалися ними. Отже, в той період основа майбутніх росіян і українців була схожою і з антропологічного, і з культурного погляду, тим паче, що вона творилася в межах єдиної Руської держави.

Культурна основа південної і північної частин східних слов'ян у принципових рисах була спільною. Деякі корективи вносилися здебільшого природними умовами. Вже тоді в середовищі всіх східних слов'ян склалася схожа агрокультура: подібна система сільськогосподарських занять (в основі хліборобська) , певне коло сільськогосподарських культур (сіяли, як правило, жито, просо, ячмінь, овес, пшеницю, горох, сочевицю, боби, а з городніх культур вирощували капусту, ріпу), аналогічний асортимент сільськогосподарських знарядь праці. Землю орали переважно сохою, хоча на території України традиційними ставали рало та плуг, котрий пізніше дістав назву «український плуг».

Подібність сільськогосподарських культур визначала і схожість східнослов'янської кулінарії, а також одягу. Основним матеріалом для нього слугували льон, коноплі, вовна та шкіра тварин. Одяг («порти») за матеріалом та кроєм практично був однаковим як у середовищі селян, так і у заможних верств населення, відрізняючись хіба що за кількістю та оздобленням. Основу костюма становила довга сорочка (у чоловіків — до колін, у жінок — до п'ят), до якої чоловіки одягали вузькі штани, а жінки — плахту (поньову). Як верхній одяг носили корзно (плащ) або свиту, взувалися в личаки, поршні чи постоли, голову покривали убрусом, клобуком або йоломкою. Саме такий комплекс одягу тривалий час зберігався на українсько-російському та українсько-білоруському прикордонні, набувши регіонального забарвлення.

Особливістю давньоруського житла є його первинна двотипність: у південних регіонах розселення східних слов'ян (власне, на території України) побутували заглиблені в землю житла — напівземлянки, в північній (на території Росії) — наземні зрубні будинки, одно-, дво- та трикамерні. Основна трансформація слов'янського житла відбувалася в напрямку переважання наземного, а надто зрубного житла. Щоправда, зрубне житло ставало традиційним насамперед серед росіян, у тому числі й тих, які мешкали на суміжній з Росією території України. Характернішими для них залишалися також багатокамерні житла, як ознака існування у росіян великої, або розширеної родини, на відміну від малої, більш притаманної українцям.

Розселення східних слов'ян, зокрема у північні райони, збіглося з їхньою християнізацією, що учинила переворот у світобаченні й духовному житті. Вона позначилася і на творенні іншого образу родини (індивідуальної), і на всій системі її внутрішньої організації, і на духовній основі домашнього вогнища, і на системі свят та обрядів. Процес утвердження нової віри був тривалим і поступовим, що опановував спочатку свідомість населення південної Русі і набагато пізніше — населення північної Русі. Етнічна прикордонна смуга між ними, власне, і ставала вододілом двох типів вірувань та двох типів культури, з одного боку — християнізованих, з іншого — язичницьких. Духовним осередком росіян того періоду залишалася демонологія — поклоніння богам, що уособлювали головним чином сили природи.

Така поступовість духовного процесу разом із іншими чинниками визначила етнографічну ієрархічність слов'янства, що виявилася, зокрема, у формуванні трьох етнокультурних масивів: українського, південноросійського і північноросійського. Два перших масиви характеризуються спільним і давнім культурним грунтом: для них характерна наявність плуга поряд із сохою, багатодвірських сільських поселень, наземного житла, поліхромного орнаменту, колоритного народного весілля тощо.

Стикання різних етносів — українців і росіян, як і багатоетапність формування їхньої культури, позначилося на утворенні серед росіян українсько-російського прикордоння низки етнографічних груп, генетичне пов'язаних із давньоруським населенням. Серед них — «поляхи», власне, мешканці Полісся у межиріччі Десни та Сейму, котрі мають давні спільні етнокультурні коріння з білорусами; «саяни» Курщини, з'єднані з білорусами й литовцями, як і «горюни» Сумщини, «цукани» Воронежчини.

Пізнішим нашаруванням на цьому грунті стали переселенці із внутрішніх районів Росії у вільні землі Півдня. Серед них — «служилі — ратні люди», що поселялися в XVI—XVIII ст. для охорони степових кордонів, з яких згодом вийшли «однодворці», або селяни «четвертого права». Нерідко вони, освоюючи нові землі, змішувалися з українцями, створюючи своєрідну побутову культуру. Для них характерною була безсистемна забудова поселень, житла-фортеці, огороджені муром, одяг, що поєднував давньоруські, великоруські та українські елементи.

Особливу етнографічну групу російських мігрантів утворили козаки, зокрема кубанські. У їх складі були й українські козаки — вихідці із Запорізької Січі, скасованої наприкінці XVIII ст. урядом Катерини П. Соціальний стан козаків, достатньо високий рівень їхнього економічного забезпечення, специфіка військової служби, порівняно демократична система самоврядування значно вирізняли цю етнографічну й соціальну групу росіян-українців серед іншого населення. Своєрідною була й традиційно-побутова культура козаків, сформована не тільки шляхом культурних взаємовпливів українців та росіян, але й шляхом запозичень культурних компонентів неслов'янських, степових народів.

На етнічному грунті України в XVII—XVIII ст. склалася надзвичайно своєрідна етнографічна група росіян-старовірів — різна за історично-етнічною долею, але єдина за природою: духобори, молокани, липовани, пилипівці, некрасівці. Вона сформувалася на хвилі протесту як проти церковної реформи, що у XVII ст. запровадив патріарх Росії Никон, так і проти посилення кріпосницького гноблення, особливо відчутного за часів царювання Олексія Михайловича. Після низки поразок розкольників вони були оголошені поза законом і змушені були тікати на окраїни Російської держави та в околичні країни — Річ Посполиту, Румунію, Болгарію тощо.

Найраніша хвиля старообрядових міграцій спрямовувалася в Україну, на землі Чернігівщини, де в районі Стародубщини утворилися найбільші центри попівщини — однієї з головних течій старовірів. Історичні документи зберігають такі свідчення про переселення розкольників: «Русаки наши как узнали друг от друга малороссийскую дорогу, то беспрестанно один за другим туда приходили, й редкий беглец при собственном имени оставался для того, чтоб в случае поисков нельзя было познать их». До речі, через це багато хто з російських старообрядців має українські, білоруські та польські прізвища.

Перші поселення російських старообрядців (а серед них були селяни, що втекли від поміщиків, солдати-втікачі, посадові люди, ченці, торгівці, козаки), розташовані на території Стародубського та Чернігівського полків, зазнавали подальших утисків з боку царської влади. Тому вони змушені були починаючи з 1682 р. тікати за межі Росії, розселяючись, зокрема, на території Речі Посполитої. На річці Сож виникла ще одна велика колонія — «Ветка», котра налічувала до 100 тис. старообрядців. Така сама велика община старообрядців виникла в 1724 р. в Буковині на землях монастиря Митокул Драгомирний, у липовому лісі (до речі, через це російських старообрядців там називали «липованами»), пізніше, в 1743 р., — на землях монастиря Пробота, що став духовним центром старовір'я в Молдавії, а з другої половини XVIII ст. — в Добруджі.

У подальшому ставлення до російських старообрядців дещо змінюється; принаймні царський уряд був зацікавлений у тому, аби в Лівобережній Україні не тільки існувала соціальна група російських людей, а й щоб вона кількісно збільшувалася. Відповідно до цього видавалися «милостиві» маніфести, що закликали російських старообрядців повертатися на українські землі, де їм обіцяли певні пільги, зокрема звільнення від подвійного подушного окладу.

Наслідком такої політики стало масове переселення російських старообрядців із Речі Посполитої до Лівобережної України, а пізніше до Новоросії, Бессарабії, Поділля. Був перенесений тоді з польських старообрядських слобод у слободи Лівобережної України і духовний центр «біглопопівської згоди». Законодавство ж Росії закріплювало обіцяні пільги за старовірами, які переселилися на українські землі, зокрема за указом Сенату від 5 червня 1761 р. про пільговий термін, що надавався тим, хто повертався з-за кордону, на відміну від стародубських розкольників.

Слід зазначити, проте, що взаємини російських старообрядців з корінним населенням, а особливо з місцевою владою були далеко не простими. Вони характеризувалися значним протистоянням. Його суть проглядається в царському указі, виданому в 1716 р., за яким старообрядців переведено в розряд державних селян: «...по указу велено, где явятся великороссийского народу раскольщики, и оных переписать, всех налицо подробно и кто на каких грунтах, и за кем живут в подданстве, велено им жить на тех же грунтах, на которых они поселились, а владельцам ими, раскольщиками, отнюдь не владети, и податей с них не имати, и никакими делами не ведати, и обид им не чинити...»

На противагу цьому українська старшина, зокрема в особі гетьмана Лівобережної України К. Г. Розумовського, відчайдушно захищала власні інтереси, по суті, право на ті землі, на яких оселялися старовіри, наполягаючи, аби «все жительствующие в Малой России раскольщики по всем криминальным, так и по другим расправным делам полковым и сотенным судам были послушны».

Отже, російські старовіри опинилися в Україні в досить скрутному становищі: між російськими законами і «Малоросійськими правами» та між загальноросійським законодавством і законодавством по розколу. Все це сприяло, по-перше, консолідації старообрядців як єдиної суспільної групи, а по-друге, консервації їхньої архаїчної культури. Останнє позначилося і на їхній певній відокремленості від місцевого населення, що на побутовому рівні мало відносний і тимчасовий характер.

Пожвавленню взаємозв'язків з місцевим населенням (в основному українцями, білорусами і поляками) сприяли як віротерпимість, здобута під час їхнього перебування в Речі Посполитій, так і волелюбність, характерна для російських старовірів. На думку російського дослідника Федора Болонєва, «народ туди стікався відчайдушний та підприємницький, жа-добний до вільного життя й жаркої праці. На нових місцях були створені умови, сприятливі для взаємного культурного впливу та взаємозбагачення тим досвідом, що його накопичили народи». Одним із найрельєфніших показників тісних контактів російських старообрядців з місцевим населенням є змішані шлюби, котрі не були, однак, частими.

Етнокультурні контакти формувалися поступово, в міру накопичення досвіду й освоєння культурних цінностей. Щодо початкового етапу розселення російських старообрядців в Україні, то він характеризувався значним їх відокремленням від місцевого населення, здебільшого через суттєві відмінності в їхній традиційно-побутовій культурі. Головна з них пов'язувалася зі світоглядними уявленнями, яких старовіри чітко дотримувалися, хоча в своєму етнічному середовищі лояльно ставилися до різних відправ. А таких серед старообрядців в основному було три: богослужіння попівців, безпопівців, єдиновірців. Їх об'єднували давня православна віра та традиційний російський дух, що виявлявся через систему традицій, характерних для Московської Русі XVII—XVIII ст. Осередком цих традицій була сім'я, до якої старовіри ставилися з особливою повагою, як і до батьків, до старших, до своїх предків та до подружжя. За часів свого розселення в Україні молодим заборонялося брати шлюб з іновірцями та з людьми інших національностей, але згодом церква не стала перешкоджати таким шлюбам. Практично незмінною залишилася їхня мова, успадкована від того пласта загальноросійської мови, котра побутувала у XVII ст. Звичайно, мова російських старообрядців з часом включала українські, польські, румунські, болгарські нашарування, але як елемент духовної культури залишилася російською. Адже вона зберегла всю красу і всю строкатість народної російської поезії, як і багатий російський фольклор. Отже, мова для старообрядців — не просто форма спілкування, вона є основою їхнього духу, чинником збереження етнічної самобутності, що розкривається в заповіті предків: «Потеряете язык — себя не сбережете».

Певною своєрідністю відзначалася і матеріальна культура російських старообрядців — одяг, житло, предмети ремесла, що також несуть у собі ідею вірності заповітам предків та наслідування давньоруської культури. Показовим щодо цього був одяг старовірів, уявлення про який дає указ Петра І від 1722 року: «А раскольникам и бородачам, какого они звання ни были, носить же указанное раскольническое платье, чтобы оные по тому во всех местах явньї были и ни под каким предлогом нигде прикрыться и от положенных за них денег минуть никак не могли... и в котором указе повелено носить им, раскольникам, старое платье, а именно: зипун со стоячим клеевым козырем, ферези и однорядку с лежачим ожерельем...»

Проте тривале мешкання в іншоетнічному, зокрема українському, білоруському та польському середовищі, відбилося на своєрідності костюма старовірів. У їхню традиційну основу — яскраву за кольоровою гамою та багату за оздобленням — вплелись і суто українські компоненти: прикрашення головного вбрання жінок та дівчат квітами, різнобарвними стрічками, качиним пір'ям («кучери»), оздоблення плечового одягу кораловими прикрасами. Щодо чоловічого одягу, то він, за визначенням Г. С. Маслової, був змішаним: сорочка суто російська — косоворотка, а штани — українсько-білоруського типу.

Зберігався в одязі старообрядців і звичай прикрашати його вишивкою, що в українсько-російському середовищі поєднувала як російські (російська вишивка полухрестом), так і українські («український шов» — хрестом) елементи. Подібне поєднання традицій виявляється і в практиці оздоблення житла. Росіяни внутрішніх районів Росії, як правило, не вибілювали ззовні свої житла; в українському ж середовищі така практика була ними започаткована. Вони з часом стали обмазувати стіни будинків глиною або масляною фарбою, полегшуючи тим самим традиційне миття житла, що мало для старовірів не тільки косметичне, а й ритуальне значення.

У етнічній історії України чільне місце посідає національна група білорусів — різнопланова в етнографічному відношенні й неоднорідна — за формою розселення. Білоруси, компактно розселені в Українському Поліссі та на Слобожанщині, являють собою три історичних шари й, власне, три етнографічних групи: поліщуків («палещуків»), литвинів та пінчуків.

Пінчуки, як і більшість дисперсних білоруських груп (Новоросії, Бессарабії, Запоріжжя), — найбільш пізня хвиля переселень білорусів і переважно пов'язана з першим поділом Польщі. Саме тоді велика кількість селян з Пінської землі переселилася в українські землі, нерідко водночас із білоруськими старообрядцями. Білоруські литвини пов'язані з історією XIII—XVI ст., коли Білорусь опинилася в складі Великого князівства Литовського, — тоді українці й росіяни стали називати білоруське населення України «литвинами».

Щодо поліщуків («палещуків», «полісян»), то ця етнографічна група білорусів формувалася в міру зародження білоруського етносу. Його етногенетичним ядром були давні східнослов'янські племена дреговичів, радимичів і кривичів, представлених археологічною культурою курганних поховань VII—IX ст. Найхарактернішими її ознаками були великі металеві намистини, прикрашені зерню, притаманні дреговичам; семипроменеві скроневі кільця радимичів і браслетоподібні скроневі кільця кривичів.

Антропологічний образ білорусів складався саме на цих трьох етнічних гілках східних слов'ян із включенням до них балтського субстрату, а образ етнічної спільності — в рамках політоніма «Русь» (до XII ст.), «Руська земля» (до XIV ст.), а відтак і «Біла Русь» (з XIV ст.) та через трансформацію самоназв: «руси», «русичи», «руські» — до XVII ст., «білорусьці» — з XVII ст., «білоруси» — з XVIII ст. У XV—XVI ст. сформувалася і самоназва «палещуки» для визначення частини білорусів, що мешкали в Поліському краї.

Вони належали до південного етнографічного масиву, близького до української культури. Він характеризується такими особливостями: для його розмовної мови притаманно «окання» та переважання твердих приголосних звуків «р» та «ч», відсутність пом'якшеного приголосного «д». У матеріальній культурі, як зазначає білоруський етнограф Михайло Пилипенко, поширений особливий тип сохи, відомої під назвою «поліська», своєрідна форма стодоли («на сохах»), відсутність на подвір'ї лазні, розвиненість коровайних звичаїв і обрядів, притаманних українській обрядовості.

Регіон Полісся як основна територія розселення білоруської національної групи в Україні був певною мірою перехідною (зоною від власне української до білоруської культури, від південного до північного етнографічного масиву. Разом з тим традиційно-побутова культура білорусів, насамперед поліщуків, мала риси регіональної своєрідності: в їхній матеріальній, уховній і етикетній культурі, як і в сімейному укладі, залишиюся багато архаїчних, а в своїй основі давньоруських рис. Склався традиційно білоруський комплекс як одягу — поньова, фартух, андарак, саян, так і традиційного планування поселень — вуличне планування та усталене розміщення селянського двору — одно- або дворядний «погонний двір». Саме північних районах України утворився «українсько-білоруський» тип житла і відповідний інтер'єр хати.

Певна ізольованість краю зумовила цілість у ньому багатьох архаїчних елементів культури, наприклад, курної та напівкурної хати, пережиткових форм патріархальної сім'ї, права успадкування майна старшим братом. Усе родинне і громадське життя в поліських районах України, як і земельне право, майже до XIX ст. регулювалося Литовським статутом 1529 р. Відповідно до цього там удержувалися найбільш архаїчні щодо дворищного устрою сябринні громади (сябр — сусіда, товариш), подібні до великої патріархальної сім'ї, котрі в інших регіонах давно розпалися.

Натомість, своєрідність історичних умов Поліського краю сприяла збереженню серед поліщуків усього розмаїття народної творчості, зокрема усної. Фольклор і обрядовість супроводжували всі життєві події білорусів, виявляючись у найдавніших формах, які своїм корінням сягали ще докиївських часів. Серед них — величально-поздоровчі пісні, що оспівували найважливішу мрію селянина — мрію про великий врожай та достаток хлібороба; колядки, в тому числі «християнські колядки», які на той час вже не мали значного поширення в Україні; зажинки та дожинки, в яких оспівувався ще дохристиянський міфічний персонаж — «Спориш», здатний магічним шляхом забезпечити добрий врожай.

Особливий жанр пісенної творчості білорусів становили історичні пісні, що в XV—XVI ст. стали символом кардинальних змін у їхньому духовному житті. Вони, пройняті бойовим аастроєм, відтворювали героїку народних повстань, національно-визвольної боротьби білорусів, і тому білоруські історичні пісні близькі до українських історичних пісень. Усе це свідченням схожості історичних умов розвитку українського білоруського народів.

Великий пласт у етнічній історії України являє собою Єврейство, відоме в Україні ще за часів Київської Русі. Тоді воно в основному розселялося в Києві окремими кенаанимами — етнорелігійними громадами. Проте масове переселення євреїв у Україну відбувається пізніше, у XV—XVI ст., коли Західна Україна та Правобережжя були підпорядковані Речі Посполитій — саме тоді і відкрився шлях в Україну західноєвропейським євреям — ашкеназі. Цей процес тривав майже чотири століття, втягуючи різні регіони України, і, по суті, все українство.

Роль єврейського компонента в етнічності України вагома. І це при тому, що традиційно єврейство функціонувало як замкнена група, майже не втручаючись у громадське життя суспільства. Для цього були серйозні підстави — усунення євреїв від землеволодіння та постійні на них гоніння. Спираючись на матеріали актів XV—XVII ст., Володимир Антонович так описував цю ситуацію: «...євреї не тільки не користувалися заступництвом з боку уряду та володарів міст, а навпаки, завжди виключалися з числа тих, хто користувався пільгами, як, наприклад, міщани-християни, а іноді вони навіть зазнавали гонінь з боку влади».

Так, королівською грамотою 1619 р. їм було заборонено здобувати осілість або займатися торгівлею в Києві під загрозою конфіскації як куплених будинків, так і привезених для продажу товарів, їм не дозволялося також зупинятися у місті більш як на один день. У Каменці та його околицях євреям заказувалося оселятися та торгувати, в Кременці вони не мали права займатися виготовленням вина, пива, меду і торгувати цими напоями, у Ковні вони мали селитися лише на одній, спеціально відведеній для цього вулиці.

Пізніше політика щодо євреїв ставала більш заохочувальною, особливо в системі польсько-литовського права. Руське право переважно спрямовувалося на покращання їх побутових умов, майже не торкаючись громадянських прав. Починаючи з 1835 р. запроваджено систему заборон та обмежень і регламентацію діяльності єврейських общин. Все це призвело до того, що, з одного боку, обмежувалася сфера діяльності єврейських общин (вони, власне, становили третій стан), а з іншого — створювалася вузько корпоративна система самоврядування та замкнена сфера життєдіяльності. А втім, саме така система внутрішньої організації і дозволила євреям вижити як цілісній національній групі.

Щодо корпоративного устрою, то він був багатоієрархічним, включаючи систему громадського управління і внутрішню самоорганізаційну структуру. Єврейська община (кегіл) великих міст становила громадську систему самоврядування, в якій обирали рабина (голову) та кагальних суддів (школьників), а община невеликих містечок — прикагалок з такою ж структурою управління. Керівництво общиною здійснювалося за положеннями талмуда та звичаєвого права євреїв — через це постанови кагала («єврейські сеймики») користувалися необмеженою довірою, отже, не було потреби у втручанні в справи єврейських общин з боку урядовців. Створено, таким чином, ніби державу в державі.

Основою внутрішньої організації общин євреїв є братства, що сформувалися відповідно до системи звичаєвого права і спрямовувалися на матеріальну, моральну та духовну взаємо-підтримку членів общини. Структура братств була дуже різноманітною, але основні з них такі: «святе братство» («хевра-кадиша»), братство «хліб бідним» («ляхом евіоним»), «відвідування хворих» («бікур-холим»),«виховання сиріт», братство «вдягання нагих» («малбиш арумим»), «чесні діячі» («паць»), «братство талмуда» та ін. Керували цими братствами «шамо-шими» — прислужники товариства, котрі неухильно слідкували за дотриманням в общині звичаїв та обрядів предків, організацією ритуальних служб, а головне — за своєчасним наданням матеріальної допомоги бідним, сиротам, молодому подружжю тощо.

Прибутки братфва складалися з періодичних внесків його членів, а також пожертвувань («кицви») — спеціальних внесків. З цією метою виділяли пару набожних жінок, котрі обходили всі єврейські будинки, збираючи милостиню «на шабаш», «на п'ятницю», «на пшеницю для бідних». Крім братства, заснованого на милосерді, серед євреїв побутували і товариства, в основі яких лежали ділові, товариські угоди. Власне, вони були однією з форм кооперації праці, коли один із товаришів виступав у ролі вкладника капіталу, а другий — діяча, або товаровиробника.

Традиційно усталена замкненість єврейської общини сприяла певній архаїзації їхньої традиційно-побутової культури, зокрема одягу, житла, обрядів. Майже до XIX ст. євреї одягали традиційне вбрання: чоловіки — довгий чорний шовковий сюртук з чорним поясом, міхові шапки й панчохи з черевиками, а хасиди — чотирикутну накладку з вирізом для шиї білого кольору з синіми смугами; жінки — сорочку із спідницею, турецьку головну пов'язку та туфлі із панчохами, молоді єврейки нерідко одягали перуки. Згідно із звичаями жінки, особливо заміжні, не мали права з'являтися на людях з непокритою головою, як і чоловіки — під час читання молитов. З цією метою вони одягали «кіпи», оскільки вважалося, що не можна згадувати ім'я Бога з непокритою головою. Біблійські звичаї приписували іудеям також носити довге волосся, бороди й «пейси».

Такого ж звичаєвого й навіть магічного значення набула і єврейська кулінарія, вписана в концепцію гармонії з природою та моральними принципами людських взаємин. Через це дозволялося вживати в їжу лише рослинні продукти та м'ясо свійських тварин і птиці, розбираних спеціальним різником, котрий добре знав талмудські настанови. «Непридатне» м'ясо оберталося в «треф» і продавалося християнам. При прийнятті їжі суворо дотримувалися релігійних канонів і заборон: заказувалося, наприклад, вживати вино, що приготував язичник, а також пити вино разом із язичником. Святе Писання дає пояснення цим заборонам: розпиваючи разом із язичником вино, іудей вступає з ним у близькі стосунки, а пиття вина може спричинити споживання язичницького хліба, тобто спільну участь у трапезі, а це останнє може призвести до одруження з його дочкою, що веде вже до поклоніння ідолам. Така теорія заборони поширювалася не лише на випадки спільної трапези євреїв з християнами, але навіть з євреями, котрі, на їхню думку, відійшли від канонів іудаїзму (наприклад, з караїмами). Пізніше ці засади зазнали деяких змін, виявившись, зокрема, в тому, що іудеям дозволялися шлюби з християнами, щоправда, лише громадянські.

Шлюби з вінчанням можливі були лише у середовищі євреїв, оскільки вони пов'язувалися із складною релігійною системою, вплетеною в усі сфери побуту, та світоглядними уявленнями, підтриманими вченням «кабалли» та хасидизмом. Релігійною символікою були пройняті усі весільні дії: сватання, що розпочиналося з відвідування молодими та їхніми родичами синагоги; дівич-вечір («форшпиль»), участь близьких та друзів на якому вважалася богоугодним, як, до речі, і на заручинах, вінчанні й власне весіллі; омовіння, пов'язане із очищенням молодої від гріхів; вінчання, що розумілося як акт покаяння та відпущення гріхів. Шлюбу євреїв з іновірцями, крім зазначених релігійних уявлень, заважала і усталена практика ранніх заручин у єврейському середовищі (своїх дітей євреї заручали у 10—12 і навіть 5—6-річному віці), як і розтягнена у часі шлюбно-весільна церемонія: від заручин до весілля проходило кілька років.

Єврейські свята розподілялися на два види: на завітні та історичні. До першого належала субота, пасха, п'ятидесятниця і скинопігія, новий рік та день відпущення гріхів; до другого — Маковій та Гаман. По суті, свята як першого, так і другого виду грунтувалися на єдиних релігійних канонах; історичні свята освячували ще й вузлові етапи історії народу та історії його релігії через виголошення гімнів та псалмів, вдячності за звільнення євреїв з «рук фараона та єгиптян».

Отже, система свят, обрядів та звичаїв була певною мірою етнічним кодом духовності єврейського народу й внутрішньою основою його національної ідеї. Вона спрямовувалася на внутрішню консолідацію євреїв довкола цінностей історичної землі, формуючи внутріетнічну солідарність і водночас замкненість. Остання посилювалася через те, що євреї, по суті, були відірваними від землі, на якій вони мешкали, і, отже, від системи цінностей, пов'язаних із землею і землеробською працею. Недаремно навіть наприкінці XIX ст. Павло Чубинський зазначав, що євреї усвідомлюють себе прийшлим народом.

Проте адаптація євреїв до системи української культури, яка грунтувалася саме на цінностях землеробської праці, все ж відбувалася, як і усвідомлення ними власної причетності до української землі, що ставала для них етнічною землею. Одним із показників цього явища можуть бути шлюби, що беруться євреями з людьми інших національностей України. Ще наприкінці XIX ст. такі шлюби були рідкістю. Той, хто брав їх, нерідко виганявся з общини і за ним, мов за померлим, правили панахиду. Але вже на початку XX ст. індекс гомогамії єврейських шлюбів (тобто тих, яким надавалась перевага) становив 95 %, у 1969 р. — 66 %, а у 1989 р. — 62 %.

Значний вплив на українську етніку мала польська національна група, розселення якої в українських землях пов'язане із агресією Речі Посполитої, розпочатої ще у XIV ст. Його дієвість зумовлювалася двома головними чинниками: тривалістю полонізації (в окремих регіонах України — понад чотири сторіччя) та тим, що вона була складовою державної політики Польщі. Нарешті, мали значення й релігійні чинники — покатоличення українського населення, етнокультурним наслідком якого стало утворення своєрідної історично-культурної зони в західному регіоні України.

Цей процес при всій значущості відбувався на близькому етногенетичному грунті: адже поляки належать до однієї слов'янської гілки колись єдиної індоєвропейської сім'ї. Більше того, етнічна основа поляків формувалася у спільній для слов'янства системі взаємодії та метисації носіїв східної частини лужицької та пшеворської культур давньоєвропейських племен з племенами поморської культури, мова яких походила від проміжного давньоєвропейсько-балтського діалекту. Пізніше, у V—VII ст., ця основа пов'язана з культурою празько-корчацького типу, область поширення якої на східних окраїнах доходила до Дністра.

Безпосередніми предками польських слов'ян були венеди басейну Вісли та лугії басейну Одри, зокрема племена ляхитів (лендзитів), від яких пішло ляське населення — народ Лядської (тобто Польської) землі. Етимологія терміна «лях» пов'язана із визначенням необробленої землі, тобто з полем — тому природною є трансформація цього терміна з пізнішим — «поле» і, отже, з етнонімом «поляки». До речі, і зараз поляків рівнинної частини Польщі нерідко називають ляхами.

Відповідно до такої етнокультурної основи, близької й українському населенню, взаємини між поляками і українцями, започатковані у XIV—XV ст., розвивалися спокійно. Не дуже ускладнювала цей процес і розбіжність у релігійних поглядах місцевого українського населення та поляків, котрі розселялися на території України. Навіть Люблінська унія 1569 р. не надто на ньому позначилася.

Власне, спольщення й покатоличення розпочалося в міру зростання антифеодального руху в Україні, спрямованого не тільки проти польських панів, а й українських. Саме тоді українська шляхта, шукаючи покровительства польського уряду, переходила в католицизм або унію, спольщуючись. Цьому сприяло і пізніше законодавство Польщі, початок якому поклав король Ян Казимир, давши урочисту присягу «не надавати жодного місця в Сенаті, жодної посади, жодного староства некатоликам». Природно, що головним сенсом козацьких повстань, а згодом гайдамаччини стала боротьба за незалежність нації та чистоту віри.

Спрямованість офіційної політики Польщі, а пізніше і Росії (до польського повстання 1830 р.), що визнавала польські пріоритети в Україні, певною мірою визначила як характер побутових міжетнічних взаємин, так і структуру польської національної групи в Україні. Вона складалася з кількох шарів і відповідних соціальних каналів формування: магнатів, офіціалістів, мазурів, околичної шляхти та ходачкової шляхти. Мазури — одна з етнографічних груп поляків, що переселилися в Україну з польської землі Мазовії, відомі ще під назвами «будників» і «рудників». Ця група поляків зберегла католицьку віру, але в культурно-побутовому плані зукраїнилася. За системою повір'їв, звичаїв та обрядів вона майже не відрізнялася від українських селян, хоч і вважала себе шляхтою.

Окрему соціальну й етнографічну групу поляків України становила «ходачкова» шляхта, різна за своїм складом. До неї входили «чиншовики», «державці» (орендатори), «заставники» (ті, що давали пану гроші, одержуючи право на користування землею), «печеняржі» (власне, приживалки), «дворжани» (службовці при дворі феодала). Соціальною основою цієї групи була дрібна шляхта Польщі, котра за часів існування Речі Посполитої формально прирівнювалася до магнатів. Про таких шляхтичів у народі казали: «шляхтич на одному городі рівний воєводі».

З часом, із скасуванням Речі Посполитої, потреба в підтримці магнатів дрібною шляхтою відпала, як і матеріальна її підтримка феодалами — так що в соціальному відношенні «ходачкова» шляхта зрівнялася з українськими селянами і була навіть бідніша за них.

Не дуже відрізнялася «ходачкова» шляхта і за світоглядними уявленнями від українських селян, хоча залишалася католицькою. Свою польську приналежність вона підкреслювала деякими традиційними елементами одягу, що в основі був переважно вже українським. Польські шляхтичі носили фарбовані шаровари, камизельки, спенцери, картузи, а за верхній одяг їм слугували довгополі свити без кобеняка. Обов'язковим елементом одягу шляхтичів була шийна хустина, а шляхтинь — кацавейка та чепчик.

Прямою протилежністю «ходачковій» шляхті були офіціалісти — державні службовці, котрі підкреслювали своє польське походження (вони додержувалися польських звичаїв та обрядів, носили лише польський одяг) та католицьке віросповідання.

Окрему групу серед польського населення утворила околична шляхта, що здебільшого сповідувала православ'я. Певну частину околичної шляхти становили поляки, що розселилися в Україні ще до Люблінської унії, — індеферентні до польських цінностей; в основному вона складалася з українців — нащадків знатних фамілій, спольщених у ті часи (XVII—XVIII ст.), коли все громадське життя зосереджувалося в руках поляків. Католицька релігія не була, однак, для них світоглядом, а свого роду засобом пристосування до умов, коли відбувалося покатоличення.

Саме серед останніх категорій дрібної шляхти — «ходачкової» та околичної — виникали демократичні рухи та угруповання: балагульщина, польсько-католицьке козацтво, що було однією з форм соціального протесту проти великих феодалів; козакофільство та хлопоманія, спрямовані на подолання історичної несправедливості колонізації України Польщею, котре тільки і могло нібито відродити для українців православ'я і національну мову. Етнічна історія України переконливо довела, що духовне відродження, як і національно-духовний розвиток взагалі, можуть відбуватися тільки на національному грунті і лише за допомогою внутрішніх потенцій нації.

Те саме стосується і творення такої національної групи, як кримські татари. Кримські татари як етнос надзвичайно цікаві насамперед з огляду на те, що вони акумулюють у собі розмаїття етногенетичних процесів, що відбувалися на рубежі Східної Європи та Великого Степу. Кримські татари стали витвором тих процесів, увібравши компоненти всіх тих народів, шляхи яких перехрещувалися в Північному Причорномор'ї та Криму.

Згадаймо її шляхи. Зрубна культура бронзового віку та початок заліза (з середини II тис. до VII ст. до н. е.) пов'язані на Кримському півострові з кіммерійцями. Водночас з ними у гірському Криму та на південному його узбережжі мешкали таври, що дали назву цій частині Криму — Таврії (Тавриди, Тавріки). З середини VII ст. до н. е. частину кіммерійців відтіснили скіфи в передгір'я Криму, а на його південному узбережжі розселяються елліни (в VI—V ст. до н. е.). Згодом (на початку VI ст. до н. е.) і скіфи були витіснені мідійцями, а з кінця III ст. до н. е. розпочинається панування сарматів, щоправда, короткочасне, оскільки воно змінюється на панування готів (з кінця II ст. до IV ст. н. е.).

Отож, склалося етнічне ядро населення Криму — в основі іранське — із значними домішками слов'янських (наддніпрянських) , північнокавказьких та тюркомовних племен: кіммерійці, таври, скіфи, греки, сармати, алани, слов'яни, готи.

З приходом у Причорноморські степи та Крим гунів (IV—VI ст. н. е.) розпочинається формування другого етнічного шару населення — тюркського, котрий розчинив попередній — іранський. Тюркський етнічний пласт, започаткований у IV ст. н. е. гунами, що належали до булгаро-хозарської групи алтайської сім'ї, посилювався пізнішими, переважно тюркськими нашаруваннями — аварами (утигурами, кутургурами, сабірами) — з VI ст.; хозарами та болгарами (VI—IX ст.), уграми (IX ст.), печенігами (X—XI ст.), половцями (XII—ХІІІ ст.).

На загальному етнічному тлі цього історичного періоду рельєфно відтіняються два етнічних утворення: кримчацьке угруповання і слов'янський субстрат. Формування кримчаків як етнічної групи належить до VIII ст., коли Таврією оволоділи хозари, прийняли іудейську релігію і до яких пізніше приєдналися єрусалимські євреї, що тікали від наступу арабів. Від єрусалимських євреїв-переселениів, власне, і походять кримчаки, що дотепер збереглися як народність.

Щодо слов'ян, то вони втручалися в етнічні процеси Степового Причорномор'я та Криму двома шляхами: через колонізацію цих земель, на яких було утворено Тмутороканське князівство (в XI ст.), та через етнокультурні й родинні зв'язки з тюркомовними половцями (куманами). Майже двохсотрічна історія цих двох народів — половців і слов'ян — була, як писала С. О. Плетньова, надзвичайно складною і повною «шлюбів та битв, набігів та воєнних союзів». У етногенетично-му плані процес' їх взаємозв'язків позначений утворенням тюркського субстрату в слов'янській етнічній основі і слов'янського — в тюркській, зокрема половецькій.

Повністю тюркизовано було татаро-монгольське населення, що, частково підкоривши половців, залишилося в Криму після розпаду Золотої Орди. Це сталося через те, що більшість населення Криму задовго до татаро-монголів сформувалася як тюркське і у культурному відношенні була вищою за татаро-монголів.

Незважаючи, однак, на спільну тюркську основу, населення Криму, що пізніше одержало назву «кримські татари», етнічно неоднорідне, включає три групи. До першої належать мешканці південного узбережжя Криму, в етногенезі яких взяли участь кіммерійці, греки, римляни, генуезці, турки і які, по суті, дали назву всім кримським татарам. Адже саме їх називали «татами» — «своєвільними людьми». Щоправда, і гірське населення Криму називали «татарами», тобто «людьми гір» (тат — гора, ар — людина).

Другу групу складає населення передгір'я й Кримських гір, в етногенезі якого брали участь таври, скіфи, алани, готи, гуни, хозари, генуезці й частково кипчаки.

Третю групу становлять передкримські степовики, сформовані переважно на кипчацько-половецькій основі: кипчаки, хозари, печеніги, гузи, частково татаро-монголи та ногайці.

Отже, з етнічного й антропологічного поглядів кримські татари різні: населення узбережжя належить до середземноморського типу, близького до населення Греції, Риму й Степової України; горяни — до готського типу, а кримські степняки наближені до монголоїдного типу.

Такі самі відмінності характерні й для традиційно-побутової культури кримських татар різних груп. Культура південнокримських поморян пов'язана з етнічною історією найдавнішого Середземномор'я, насамперед стародавньої Греції. До цього типу належать і поселення, розташовані поблизу моря, і саклеподібні будинки з плоским дахом, і одяг, близький до традицій греків та південних слов'ян. Він складався з сорочки з прямим коміром, заправленої у штани, суконних узорних жилетів, коротких камзолів, короткої куртки або кожушка («танчук»), смушкової шапки («холпах») чи суконного башлика, постолів («чариків») або черевиків на каблуках. Жіночий одяг також складався з сорочки, поверх якої одягалась стьобана сукня («зубун») з широким вирізом на грудях, оздобленим монетами; вовняної шалі, обгорнутої довкола талії, фартуха та «папучів» — сап'янових туфель.

Населення гірського Криму носило вільні халати з довгими рукавами, шаровари («шалвар»), на ногах — «терлик», сап'янові туфлі, оздоблені бісером; як верхній одяг — кафтан, підперезаний сріблястим поясом. Жіночий одяг включав тунікоподібну сорочку з розширеними донизу рукавами, сукню («фістан»), поверх якої одягався фартух («еглюк»), розшиті шаровари і халат. Заміжні жінки обов'язково носили головний убір — «баш явлух» з тонкого домотканого полотна, по краях гаптований шовком, гарусом або металевою ниттю, яким вони обмотували не тільки голову, а й шию. Обов'язковим елементом жіночого одягу були прикраси, котрими оздоблювався як нагрудний одяг, так і головний убір. Використовувалися також скроневі оздоби у вигляді оксамитової стрічки, розшитої перлами, а також прикраси для волосся. Вони являли собою мідну пластину, до якої підвішувалися розмаїті металеві оздоблення та жмутики з червоних гарусних нитей.

Подібний тип одягу був характерним і для населення степової частини Криму, щоправда, за багатьма компонентами він був ближчим до слов'янських комплексів Степової України. По суті, український Степ був перехідною зоною між двома культурами: кримсько-татарською і українською, ядром якої виступало запорізьке козацтво. Саме воно перейняло традиційні компоненти тюркського типу одягу — особливо зручного для козацького способу життя. Разом з тим і татарське населення запозичувало багато слов'янських рис, що виявлялося, зокрема, в назвах його одягу — слов'янських за походженням та в окремих елементах костюма: запасках, хустинах, чоботях — українських за походженням.

Такі самі тенденції спостерігаються і в інших компонентах традиційно-побутової культури, зокрема в житлі кримських татар. За плануванням воно близьке до українського, бо також складалося з трьох приміщень: хати, сіней та комори. Щоправда, за інтер'єром і функціональним призначенням житло кримських татар було оригінальним, оскільки пов'язувалося з іншою етнічною ментальністю, побудованою на чоловічому началі (на відміну від української, в якій духовним началом виступала жінка).

Відповідно до менталітету кримських татар їхнє житло розподілялося на дві частини: чоловічу та жіночу, як і специфічним було призначення кожного з приміщень. Скажімо, сіни, де зосереджувалося життя жінок, обов'язково опалювалися (на відміну від холодних сіней українського житла): будувався відкритий комин («уджак»), а під ним — власне вогнище («фурун»), головний корпус печі розміщувався в суміжній кімнаті. Таке функціональне призначення житлових приміщень, як і відкрите вогнище в сінях, властиве традиціям багатьох народів Причорномор'я, Криму й навіть Кавказу, відтворює давні історично-культурні зв'язки між тюркськими, іранськими та слов'янськими племенами. Кримські татари пізніше просто закріпили ці традиції, надавши їм етнічного колориту.

Він виявився і в особливостях житлобудівництва, і характері поселень, і побутових особливостях їх населення. Колоритне його описання подав наприкінці XIX ст. Євген Марков. «Вся невигадлива торгівля і домашнє життя Бахчисарая, — писав він, — перед вами: всі лавки, харчевні, кофейні, відкриті на вулицю навіси, тут голять голови, там жарять шашлики, снідають, п'ють каву, зовсім не соромлячись перехожих. Тут же і ковалі, і мідники грюкають молотками, тут же сидить на прилавку, підігнувши ноги, гладкий крамар серед акуратно розкладених пірамідок картоплі, яблук й кавунів. Будиночки Бахчисарая мальовничі, хоч і являють собою мазанки з черепичним дахом, з балкончиками, галерейками, прибудовами і надбудовами, що нібито висять у повітрі. Вони наповнюють довгу ущелину, так що один будинок; здається, стоїть на даху іншого, а цей на даху третього...»

Своєрідність культури та побуту будь-якої національної групи зумовлена насамперед специфічністю етнічної історії, що для кожної із них складалася по-своєму. Але разом з тим вона у певні часи історії впліталася в етнічну історію українського народу: для євреїв, скажімо, цей час припав на X—XI ст., караїмів — на XI—XII ст., циган — XIV—XV ст., молдаван — XV—XVI ст., росіян — XVI—XVII ст., поляків, болгар, сербів — на XVII—XVIII ст. тощо. Об'єднані історично, всі національні групи становили не просто громадянство України, вони формували новий тип етнічності — розмаїтої за культурними характеристиками і єдиної за історичною долею. Історичне їх єднання стає ознакою такої етносоціальної спільності, котру сьогодні можна визначити як український народ.



---| література |---------------------------------------------------------------------

Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Материалы и исследования, собранные П. П. Чубинским. СПб., 1872;

Серая Шаншал. Караимы и Чуфут-Кале в Крыму. СПб., 1896;

Лилеев М. И. Из истории раскола на Ветке и в Стародубье XVII—XVIII вв. Киев, 1896. Вып. 1;

Косичь М. Н. Литвины — белорусы Черниговской губернии, их быт и песни. СПб., 1902;

Происхождение и этническая история русского народа. По антропологическим данным. М., 1965;

Губогло М. Н. Малые тюркоязычные народы (к вопросу о происхождении гагаузов). М., 1967;

Болгария: Очерк традиционной народной культуры. М., 1984;

Материалы к этнической истории Крыма VII в. до н. э. — VII в. н. э. Киев, 1987;

Гумилев Л. Н. Древняя Русь и Великая Степь. Л., 1989;

Агеева Р. А. Страны и народы: происхождение названий. М., 1990;

Друц Е. А., Гесслер А. Н. Цыгане: Очерки. М., 1990;

Греки Украины: История и современность. Симферополь, 1991;

Традиционная духовная и материальная культура русских старообрядческих поселений в странах Европы, Азии и Америки. Новосибирск, 1991;

Ганцкая О. А., Григорьева Р. А. Белорусы: Историко-этнографический очерк традиционной культуры. М., 1992;

Пилипенко М. Ф. Возникновение Белоруссии (новая концепция). Киев, 1992;

Меметов А. Крымские татары (историко-лингвистический очерк). Симферополь, 1993;

Украинцы. Этническая история. Антропология. Язык. Расселение / Под ред. А. П. Пономарева. М., 1994. Кн. 1;

Беренштейн О. Б. Дискримінаційна політика царського уряду щодо євреїв у другій половині XVIII — першій половині XIX століття: Автореф. Дис. канд. іст. наук. К., 1995.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170