Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський - Походження слов'ян : Археологічні джерела

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський - Походження слов'ян:Археологічні джерела

 

загрузка...

Наукова цінність писемних джерел, даних лінгвістики і антропології виключно велика. Вони незаперечно стверджують існування народу слов'ян-венедів на території Європи вже в перші століття нашої ери. Не викликає сумніву й та обставина, що слов'яни складали в цей час велику самостійну етнічну групу Європи поряд з такими значними етнічними спільностями, як германці, дакійці, сармати, угро-фіни, балти. У VI—VII ст. вони вже були відомі як грізна войовнича сила.
Однак необхідно враховувати, що інформація, вміщена у тих самих писемних джерелах, не є всебічною і повною. Вона відповідає уявленню античних авторів про хід історичного процесу в глибинних областях Східної і Центральної Європи, розміщених далеко від кордонів Римської імперії. Тому дані писемних джерел необхідно піддавати перевірці всіма доступними досліднику методами.
В цій ситуації важливого значення набувають археологічні матеріали. Вони не тільки значно доповнюють історичні, лінгвістичні, антропологічні та інші джерела, але й відкривають широкі можливості для вивчення історичного процесу, розкривають нові й часом несподівані риси соціально-економічного і культурного життя слов'янського населення. Саме археологія, що добуває і вивчає матеріальну культуру — житла, поховання, предмети побуту та праці, одежу та прикраси, створені відносно замкнутими групами людей, для яких характерні певні специфічні усталені риси, а головне які піддаються просторовим і хронологічним визначенням прн співставленні з історичними та мовними явищами, дає останнім необхідні орієнтири і прив'язки.
Археологічну культуру не можна розглядати як щось застигле, незмінне. Вона може змінюватись, втрачати ті чи інші риси, або набувати нові, розширювати територію, входити компонентом в нові культурні утворення, відображаючи зміни в розвитку тієї етнічної спільності, яку вона представляє. При цьому необхідно мати на увазі, що на кожному новому етапі в ній завжди залишаються елементи, що зв'язують її з попереднім. Таке розуміння археологічної культури дозволяє простежити послідовність розвитку матеріальної культури слов'ян, визначити її територіальні зміни і, застосовуючи ретроспективний метод, поступово поглиблюватись до її джерел.
Проте ретроспективно-типологічні дослідження можуть призвести до позитивних результатів лише за умов наявності матеріалів всіх хронологічних ланок, що вивчаються. Невивченість

20

будь-якої з них знижує можливості типологічних співставлень, і як наслідок призводить до помилкових висновків.
До нещодавнього часу таким слабким місцем у вивченні етногенезу слов'ян була відсутність старожитностей раннього середньовіччя — пам'яток слов'ян, які б пов'язували так званий римський час в історії слов'ян (І—IV ст.) з часом, що передував утворенню давньоруської держави (VI—IX ст.). їх вивчення почалося лише у 50-х роках нашого століття. Це призвело до появи ряду невдалих гіпотез, що грунтувалися на переконаності в прямій генетичній лінії розвитку слов'янських культур від початку І тис. до н. е. аж до періоду Київської Русі. Виходячи з правильного в цілому посилання про глибоке коріння слов'ян на території Європи, деякі дослідники приписували їм всі існуючі тут археологічні культури; при цьому вони розглядалися апріорі як послідовні ланки безперервного ланцюжка історичного розвитку слов'ян.
Так, в основі Вісло-Одерської теорії походження слов'ян, створеної польськими археологами на чолі з Ю. Костшевським, лежить мало доказове ствердження щодо слов'янської належності пам'яток тшинецької і лужицької культур II — першої половини І тис. до н. е. Пізніші археологічні культури на території між Віслою і Одрою розглядалися як наступні етапи розвитку одного і того ж населення аж до середньовіччя. Але сьогодні, при більш строгій ревізії фактів цієї теорії і на ширшій джерельній базі виявилася її повна неспроможність. Навіть найпізнішу з цих культур — пшеворську, яку називали венедською, що датується останніми століттями до нашої ери — початком V ст. н. е., не можна в цілому пов'язати із слов'янами. Що стосується визначення етнічної належності більш ранніх — лужицької, поморської культур, то воно теж далеке від остаточного вирішення.
Ця ж сама хиба якоюсь мірою властива й прихильникам Вісло-Дніпровської гіпотези походження слов'ян, яку започаткував В. В. Хвойко. Він першим оголосив, що всі отримані ним в Подніпров'ї матеріали, починаючи від скіфського часу і закінчуючи періодом Київської Русі, відбивають різні етапи розвитку слов'янської культури. Порівняно нещодавно ідеї В. В. Хвойка з позицій автохтонізму розвинув лінгвіст і археолог В. П. Петров [1972], якій запропонував розпочати історію слов'ян в Подніпров'ї з більш раннього часу — від носіїв трипільської культури. Підставою для такої пропозиції став той факт, що саме за часів трипільської культури на території України розпочинається землеробство.
Ряд радянських археологів (М. І. Артамонов, П. М. Третьяков, Б. О. Рибаков) в своїх наукових концепціях об'єднують вісло-одерську і вісло-дніпровську теорії, вважаючи, що прабатьківщиною слов'ян були з покон віків землі від Дніпра до Одри [Третьяков, 1966].
Так, М. І. Артамонов вважав, що раннім слов'янам належали лужицька, поморська, пшеворська культури в Польщі, а також

21

скіфські культури Подніпров'я і Поділля, в тому числі історичні неври, гелони і будини. На рубежі нової ери і в першій половині І тис. н. е. слов'янам належали зарубинецька і черняхівська культури.
Ще далі пішов у цьому напрямку П. М. Третьяков. На його думку, культура шнурової кераміки, яка відома у II тис. до н. е. між Дніпром і Ельбою, була праслов'янською. Доповнюючи М. І. Артамонова, він вважав слов'янськими також верхньодніпровську і юхнівську культури. В останніх працях П. М. Третьяков починав слов'янську історію вже від зарубинецької і пшеворської культур рубежу нової ери.
Теорії автохтонізму в слов'янському етногенезі дотримується Б. О. Рибаков. Він починає слов'янську історію з XV ст. до н. е. і виділяє в ній кілька етапів розвитку [Рыбаков, 1981].
До першого етапу відноситься час існування комарівської і тшинецької культур (XV—XII ст. до н. е.). Праслов'яни займали в цей час територію між Одрою і Середнім Дніпром. То був, на думку Б. О. Рибакова, період першого відпочкування слов'ян. Другий етап він назвав лужицько-скіфським (XI—III ст. до н. е.), коли слов'янам належали лужицька, чорноліська, білогрудівська та скіфська культури.
Третій етап — період існування зарубинецької та пшеворської культур (II ст. до н. е.— II ст. н. е.); четвертий — черняхівської і пшеворської культур (III—IV ст.); п'ятий—період раннього середньовіччя.
Основним методом дослідження Б. О. Рибакова є картографія культур. Головним аргументом висунутої гіпотези є те, що всі включені ним до слов'янської історії культури займали в різні часи одну територію — межиріччя Дніпра і Одри. На жаль, гіпотеза Б. О. Рибакова, створена ще у 50-х роках на засадах пануючого в цей час автохтонізму, не зазнала до нашого часу ніяких змін, не зважаючи на значний розвиток археологічної науки як в польовому, так і в теоретичному плані.
За останні десятиріччя завдяки значному поповненню слов'янської археології новими матеріалами, кількість точок зору щодо проблеми походження слов'ян звузилася, спостерігається зближення позицій дослідників. Великого значення для вирішення цієї проблеми мало відкриття та вивчення ранньосередньовічних слов'янських культур: празької, пеньковської і колочинської.
Суть проблеми зводиться тепер до вирішення питання про генезис цих культур, тобто до пошуків джерел ранньослов'янських культур раннього середньовіччя. Докорінно змінюється методологія досліджень етногенезу слов'ян. Раніше дослідники, залучаючи численні, але багатозначні факти суміжних наук, намагалися створити загальну схему слов'янського етногенезу, причому основну увагу приділяли найдавнішим малоприступним етапам слов'янської історії. Тепер славісти намагаються оминути такі схеми, концентруючи увагу на певній, невеликій ділянці досліджень. Основною моделлю пошуків став рух не від невідомого до відомо-

22

го, а навпаки. Опорним пунктом при цьому стали слов'янські ранньосередньовічні археологічні джерела, які добре пов'язуються з писемними даними про слов'ян.
Сьогодні визначилися три основні напрямки в пошуках джерел ранньослов'янської культури.
Представники першого напрямку (К. Годловський, І. Вернер, М. Б. Щукін), беручи в основу порівняльного розгляду соціально-економічну модель слов'янського суспільства середньовіччя, бачать її коріння на території Верхнього Подніпров'я, Подесення і Білорусії — в областях поширення пам'яток київської культури ІІІ-V ст.
Дослідники другого напрямку (І. П. Русанова, В. В. Сєдов), виходячи з морфологічних ознак самої матеріальної культури, головним чином з подібності або ідентифікації певних форм ліпної кераміки, елементів поховального обряду, висовують гіпотезу, що коріння слов'ян знаходиться в межиріччі Одри і Вісли, в областях поширення пам'яток пшеворської культури. Розглянемо в найбільш узагальненому плані основні положення авторів, що репрезентують обидві точки зору. Погляди третього напряму ми детально розглянемо трохи далі.
За І. Вернером, всі типи ранньосередньовічних слов'янських культур (празько-корчакська, пеньківська, колочинська) склалися у другій чверті І тис. н. е. в лісовій зоні Східної Європи на основі раніших місцевих культур: почепської на Десні та київської на Дніпрі.
До таких самих висновків, але з інших позицій, дійшов польський археолог К. Годловський. В основу власної концепції він поклав порівняльну характеристику введеного ним поняття «моделі» культур Східної і Центральної Європи римського часу та ранньосередньовічної слов'янської культури. К. Годловський вважає, що археологічну культуру слов'ян в період їх великих переселень на неосяжні простори від Дніпра до Лаби і Балкан характеризує не стільки певний склад основних категорій знахідок, скільки спільна модель, структура, що відбиває певний тип соціально-економічних відносин, звичаїв, вірувань [Godlowski, 1979].
Ця модель (квадратне житло з піччю-кам'янкою в кутку, специфічний поховальний обряд, горщик так званого празького типу, невеликі поселення) корінним чином, на його думку, відрізняється від моделі культур, що існували в лісостеповій частині Східної і Центральної Європи в римський час (черняхівська, пшеворська, вельбарська) з їх розвинутим і різноманітним ремісничим виробництвом, високим рівнем землеробства, торгівлею, розвинутими суспільними відносинами. З цього випливає, що ніякого зв'язку між носіями пам'яток римського часу і слов'янами ранньосередньовічної пори не може бути. Вони належали різним за походженням групам населення. Це, за переконанням К. Годловського, підтверджують і писемні дані, в яких ми знаходимо відомості про більшість народів Європи, навіть найпівнічніші —

23

наприклад, скандинавів, фенів, але там відсутні конкретні однозначні згадки про слов'ян в римський час.
За К. Годловським, модель слов'янської культури VI—VII ст. пов'язується з моделями пізньозарубинецької та київської культур. Вони, на його думку, мають ряд спільних рис: відсутність гончарної кераміки, металургійних центрів, стиль ліпної кераміки та поховального обряду, житлових і господарських будівель [Godlowski, 1979]. Однак прямого типологічного зв'язку між двома хронологічно послідовними культурами — київською і ранньослов'янською — К. Годловському знайти не вдалося. Невідповідності, що виникають при порівняльному аналізі цих двох культурно-історичних спільностей, К. Годловський пояснює тим, що культура слов'ян раннього середньовіччя сформувалася в дуже короткий час за межами первісної батьківщини, на території, яку вони заселили наприкінці IV—V ст., але на базі моделі київської культури. Приймаючи до уваги наявність пам'яток слов'ян V ст. на Правобережній Україні, К. Годловський робить висновок, що слов'яни мешкали на землях між Прип'яттю, Карпатами, Дніпром. Дорогу племенам київської культури з лісової зони в цей регіон проклали гуни, які у V ст. розгромили готів, носіїв черняхівської культури. Автор припускає можливість існування в середовищі черняхівської культури якоїсь кількості слов'янського населення, але вона, на його думку, не мала впливу на формування культури слов'ян празького типу.
Наявність у празьких старожитностях Правобережної України певних елементів черняхівської культури, а у Прикарпатті культури карпатських курганів К. Годловський пояснює тим, що київське населення асимілювало частину носіїв цих старожитностей, перейнявши тим самим деякі риси їх культури. Таким чином пояснюється і наявність у матеріальній культурі слов'ян VI—VII ст. деяких елементів пшеворської культури.
В цілому концепція історичного розвитку племен Східної і Центральної Європи на рубежі та в першій половині І тис. н. е. зводиться до слідуючого: на рубежі III—II ст. до н. е. під впливом кельтів і в результаті міграційних рухів північних і східних германців на територію сучасної Польщі виникають пшеворська і оксивська культури. В ранньоримський час оксивську культуру у північній Польщі змінює вельбарська. Пшеворська культура досягає свого розквіту у І—III ст., що призводить до демографічного вибуху. З цього часу починається рух пшеворців, яких К. Годловський вважає за германські племена лугіїв, вандалів, бургундів, на південь і південний схід, а вельбарців (готів, гепідів) на схід. Останні, переселившись наприкінці II ст. на Україну, створюють черняхівську культуру. Опустілу до V ст. територію Вісло-Одерського межиріччя займають у VI ст. слов'яни з Дніпро-Дністровського межиріччя [Godlowski, 1979, 1985].
Погляди І. Вернера та К. Годловського в нашій країні підтримує М. Б. Щукін та деякою мірою В. В. Кропоткін (Щукин, 1987].

24

В концепції цих авторів, по-своєму стрункій і завершеній, є багато слабких місць, пов'язаних з недостатньою вивченістю пам'яток, з помилками методичного характеру. Так, немає ясності у питанні щодо співвідношення пшеворської культури на території Польщі з більш ранніми — поморською і кльошовою культурами. На це нещодавно вказала І. П. Русанова, яка виділила у складі пшеворських старожитностей стійкий і відносно значимий поморсько-кльошовий компонент. В наведеній концепції ігноруються явні зв'язки між пшеворськими старожитностями та культурою слов'ян раннього середньовіччя на цій самій території. На ці недоліки вказують Й. Земан та В. Д. Баран, які після аналізу пам'яток слов'ян на території Польщі аргументовано пропонують виділити їх в окремий локальний варіант, що сформувався на основі субстрату.
Й. Вернер і К. Годловський занадто перебільшують роль готів в історії Східної Європи, вважаючи їх творцями і носіями черняхівської культури. Такий погляд не підтверджується даними археологів, які вивчають цю культуру. Суперечить фактам теза І. Вернера щодо наявності хіатусу між Дніпром та Віслою наприкінці IV—V ст. Вона спростовується багатьма відкритими тут за останні десятиріччя слов'янськими пам'ятками з матеріалами V ст.
Автори цієї концепції явно схильні до абсолютизації пізньо-зарубинецької і київської культур у слов'янському етногенезі. Говорити про роль цих культур у слов'янській історії можна лише стосовно генези пеньківських і колочинських старожитностей. До культури празького типу київські старожитності, судячи за сьогоднішніми даними, мають опосередковане відношення.
Необхідно зазначити, що наведена вище концепція базується виключно на засадах міграціонізму — методі, який вже неодноразово доводив свою безперспективність при вирішенні історичного процесу в первісну епоху.
З протилежних позицій до проблеми походження ранньосередньовічних слов'янських пам'яток підходять московські вчені І. П. Русанова та В. В. Сєдов. Вони вважають, що Верхнє Подніпров'я не входило до ареалу, що відноситься до формування слов'янського етносу. На їх думку, ці райони займали балтські племена. Балтськими дослідники вважають також пам'ятки типу Колочина і раніші пізньозарубинецькі. Пеньківська група пам'яток, за В. В. Сєдовим, є. подальшим розвитком середньодніпровського варіанту черняхівської культури, що виник внаслідок асиміляції пшеворськими племенами місцевого скіфо-іранського населення. Пам'ятки празького типу утворили пшеворські племена, які просунулися у Подніпров'я з межиріччя Вісли і Одри.
І. П. Русанова на відміну від В. В. Сєдова вважає, що пеньківська культура стала слов'янською лише на пізніх етапах свого розвитку, в результаті асиміляції її носіїв, в основному кочовиків, населенням празької культури. Єдино слов'янськими І. П. Руса-

25

нова вважає лише празькі старожитності. За її переконанням, вони виросли з пшеворської культури [Русанова, 1976].
В. В. Сєдов в основу схеми еволюції слов'янської культури поклав лужицьку культуру. З неї виростає не лише слов'янська культура підкльошових поховань, а й культура італіків, германців, кельтів. Останні увійшли якоюсь мірою у наступну слов'янську пшеворську культуру, що існувала до IV ст. З лужицької виросла також поморська культура, що належала балтам. З неї, в свою чергу, виросли балтські зарубинецькі старожитності. На базі пшеворської культури в ранньому середньовіччі створилися всі відомі В. В. Седову слов'янські культури: празько-корчакська на території між Дніпром і Віслою; суково-дзедзіцька в Польщі; культура довгих курганів на новгородщині; пеньківська на Лівобережній Україні, але через посередництво черняхівської культури [Седов, 1979].
Подібно поглядам попередньої групи дослідників, ця гіпотеза має малоаргументовані або зовсім неаргументовані місця.
Насамперед потребує вагомих доказів теза щодо виключно балтської належності пам'яток Верхнього Подніпров'я. Безперечно, старожитності типу Колочина свідчать про наявність у них крім слов'янських також елементів балтських культур. Ймовірно, ці пам'ятки необхідно розглядати як свідчення нашарування на балтський субстрат слов'янського етносу в процесі освоєння ними північних регіонів Подніпров'я і Білорусії.
Не підтверджується, як показав В. Д. Баран, теза щодо балтської належності носіїв зарубинецької культури. Пам'ятки цієї культури знаходяться в таких регіонах, де ніколи не було балтів, наприклад на Південному Побужжі. Крім того, деякі форми кераміки, типологічне пов'язаних з пізньозарубинецькою і київською культурами, знайдено на пам'ятках типу Пеньківка й Корчак, а також на черняхівських пам'ятках, що ніяк не узгоджується з уявою про їх балтську належність.
Одним з найвразливіших місць в цій гіпотезі є абсолютизація ролі пшеворської культури в слов'янському етногенезі. Так В. В. Сєдов, аналізуючи пшеворську культуру, справедливо признає, що вона належала, головним чином, германським племенам, але в її ареалі, на його думку, жили і слов'яни-венеди. Визнаючи, що пшеворська культура є надзвичайно стабільною у власних компонентах в усіх регіонах, В. В. Сєдов пропонує поділити її на два етноси за принципом, запропонованим ще у 30-і роки Р. Ямкою і розкритикованим в польській літературі. Він, слідом за Р. Ямкою, пропонує визначити слов'янськими так звані бідні ямні поховання на пшеворських могильниках, а урнові «багаті», де нерідко трапляється зброя,— германськими. За його висловом, перші концентруються нібито в основному в східному регіоні культури, другі — західному. Висунута В. В. Сєдовим гіпотеза не підтверджується даними археології. Ямні й урнові поховання рівномірно поширені по всій території пшеворської культури. Їх співвідношення змінюється лише в хронологічному діапазоні.

26

Однаковою мірою урнові поховання бувають «бідними», тобто малоінвентарними, так само як і ямні «багатими». Зброя — основний за В. В. Седовим атрибут «германської» належності поховання, властива не лише урновим, а й ямним похованням з певною, правда, перевагою в перших.
Аргументи І. П. Русанової щодо слов'янської належності носіїв пшеворської культури базуються, головним чином, на специфічному, так званому «празькому» горщику, який є одним з найяскравіших показників ранньосередньовічної слов'янської культури пражського типу. На думку І. П. Русанової, генеза цього горщика пов'язана з пшеворською культурою, тобто вся слов'янська культура також сформувалася в ареалі пшеворської.
Така абсолютизація одного елементу культури при вирішенні глобального питання походження слов'ян зустріла гостру критику з боку польських та радянських вчених.
Незважаючи на ряд слабких місць, значення праці, проведеної І. П. Русановою і В. В. Сєдовим, не можна применшувати. В загальному хорі сьогоднішніх польських і значної частини радянських дослідників, відкидаючих будь-яку причетність носіїв пшеворської культури до етногенезу слов'ян, ці автори висвітлили перспективність пошуків щодо виявлення в ній слов'янського компоненту.
На основі багаторічних польових робіт з накопиченням величезної кількості нового археологічного матеріалу, завдяки використанню набутих джерел київській школі дослідників вдалося створити власну якісно нову концепцію слов'янського етногенезу. Вона виходить з того, що генезис ранньосередньовічної слов'янської культури був набагато складнішим, ніж уявлялось досі. Їх формуванню передували складні етнокультурні й соціальні процеси, що втягнули в своє коло ряд культур і культурних угруповань Південно-Східної і Центральної Європи І—IV ст. Концепція виходить з позицій автохтонності слов'янства між Дніпром і Одрою, враховуючи одночасно важливу роль міграцій в етногенетичних процесах первісної епохи.
Методологічною основою київської концепції в те, що формування слов'янського етносу мало поетапний характер і здійснювалося протягом тривалого часу шляхом інтеграції з іншими етно-культурними групами: балтами на півночі, іраноязичними племенами на півдні, германцями на заході, фракійцями на південному заході.
Нижче коротко подамо зміст поглядів київських дослідників.
На рубежі III—II ст. до н. е. процес формування слов'янського етносу проходив головним чином у Повисленні, охоплюючи також територію Волині в ареалах лужицької і поморської підкльошової культур. З виникненням зарубинецької культури, головним субстратом якої були прийшлі поморсько-підкльошові племена з включенням місцевих компонентів (балтських, іраномовних), центр слов'янського етногенезу перемістився у межиріччя Вісли й Дніпра.

27

Синхронна зарубинецькій — пшеворська культура, сформована в основному східногерманськими племенами під впливом кельтської культури, також містила в собі слов'янський компонент. Однак свого проявлення в матеріальній культурі слов'яни з пшеворського ареалу до VI ст. н. е. не мали.
У другій половині І ст. н. е. зарубинецька культура Подніпров'я розпадається під ударами сарматів. Зарубинецьке населення в основній масі покидає власні домівки і переселяється у лісові райони Верхнього Подніпров'я та Подесення, частково — у Південне Побужжя. Освоюючи північні регіони, слов'яни поступово змішуються з місцевими балтськими племенами. Наслідком цих процесів стало виникнення там своєрідних пам'яток типів Кісмені — Чечерськ та Почеп, що датуються І—II ст. н. е. та входять до складу пізньозарубинецької культурної групи.
Зарубипнецьке населення, яке залишилося в Середньому Подніпров'ї, змішавшись з прибулими сюди у значній кількості східнопшеворськими племенами, а також увібравши деякі балтські елементи, створило місцеві пізньозарубинецькі пам'ятки. На цій основі на рубежі II—III ст. складається київська культура.
Дещо інакше йшов розвиток слов'янських старожитностей у західній частині України.
В середині І ст. н. е., приблизно в той самий час, що і в Подніпров'ї, зарубинецькі племена Прип'ятського Полісся мігрували на південь, в райони Волині та Подністров'я.
В процесі інтеграції зарубинців з проживаючими на Волині та Подністров'ї носіями верхньодністровського варіанту пшеворської культури (нащадками поморсько-кльошових племен, асимілювавших якусь частину германців) у другій половині І ст. н. е. створюються пам'ятки зубрицької групи. Вони мають багато спільних рис з пізньозарубинецькими старожитпостями Подніпров'я і Південного Побужжя й, очевидно, генетичне пов'язані з ними. Це цілком зрозуміло, оскільки обидві етнокультурні спільності мають в своїй основі єдиний пшеворсько-зарубинецький субстрат, сягаючий своїм корінням до поморсько-кльошової культури. Носіями зубрицьких пам'яток були, ймовірно, венеди, описані Тацітом.
У III ст. зубрицьке населення в інтеграції з фракійцями (носіями липицьких пам'яток Подністров'я) під впливом провінціально-римської культури створює старожитності черняхівської культури. До ареалу цієї культури увійшла також частина пізньозарубинецьких племен Середнього Подніпров'я; інша частина прийняла київську культуру.
Наприкінці IV—V ст. на основі цих старожитностей формується ранньосередньовічна так звана празько-корчакська культура слов'ян.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170