Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський - Походження слов'ян : Писемні джерела

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський - Походження слов'ян:Писемні джерела

 

загрузка...

Початкові етапи діяльності слов'ян, як сформованого етносу, відбувалися, ймовірно, в надрах європейського континенту, на територіях віддалених від центрів тогочасного культурного життя. Тому давні історики, політики, географи, які вивчали або цікавилися варварським світом і багато про нього писали, подали про слов'ян уривчасту, скупу і до того ж суперечливу інформацію. Твердо

11

і впевнено можна опертися лише на дані про слов'ян, які походять з раннього середньовіччя.
Для розуміння проблеми етногенезу слов'ян надзвичайно цінними є повідомлення історика VI ст. Йордана, вміщені в його основній праці «Гетика». Він пише, що всі групи слов'янського люду, які відомі в його час під іменем склавенів, антів і венедів, «походять з одного кореня» і в давнину називалися одним спільним іменем — «венеди» [Йордан, 1960].
Спробуємо відштовхнутися від цього важливого повідомлення й розглянути всі відомі нам дані про венедів.
Найраніша згадка цього етноніму на європейському континенті міститься у листах римського історика Помпоніума Мели, що відноситься до І ст. до н, е. і яка дійшла до нас через праці історика початку І ст. н. е. Плінія Старшого. Вони пишуть, що римський проконсул в Галії отримав в дар від германців двох «індів» (віндів), що торгували па балтійському узбережжі і яких буря загнала до берегів, зайнятих германськими племенами. Це місце розглядається багатьма істориками-славістами, особливо польськими і чеськими (Л. Шафарик, Г. Ловмянськнй), як свідоцтво проживання венедів-слов'ян на балтійському узбережжі уже в І ст. до н. е. Достовірності такого тлумачення повідомлення Мели заважає те, що етнонім «венеди» був у Європі в ці часи досить поширеним. Він зустрічається в Британії і в Галії. Г. Ловмянський пояснює це тим, що назва венеди перейшла до індоєвропейських народів, у тому числі й слов'ян від корінного населення Європи [Lowmianski, 1963]. Отже, повторення етноніму венеди в різних місцях європейського континенту є закономірним явищем. Справа лише в тому, яку саме з груп венедів вважати слов'янською? Переважає думка, що лише прибалтійські венеди, які згадуються в багатьох історичних джерелах, можуть мати зв'язок із слов'янами.
Якщо повідомлення Мели можна розглядати як таке, що має до слов'ян-венедів опосередковане відношення, то дані римського географа й природознавця Плінія Старшого вважаються першою прямою згадкою про венедів-слов'ян. Описуючи народи Прибалтики, він говорить, що тут живуть сармати, венеди, скірги, гірри. Дані Плінія походять з 5 р. н. е. і грунтуються на матеріалах експедиції римського флоту до гирла р. Вісли, подані римським істориком Філемоном. Г. Ловмянський й інші дослідники вважають, що етноніми сармати, венеди тут слід читати як «сарматські венеди», а не відокремлено. Тим самим Пліній Старший нібито хотів підкреслити негерманський характер венедського народу, його відмінність від інших (адріатичних або британських) венедів [Lowmianski, 1963].
Дані Плінія Старшого значною мірою суттєво доповнюються римським істориком другої половини І ст. н. е. Тацітом. Його повідомлення настільки для нас важливе, що заслуговує на повне відтворення.
12

У своїй великій праці «Германія», завершеній у 98 р., але відтворюючій реалії середини І ст. н. е., він пише:
«Тут кінець Свебії. Чи віднести певкинів, венедів і феннів до германців чи сарматів, я не знаю, хоча певкини, яких деколи називають бастарнами, мовою, способом життя, осідлістю і домівками повторюють германців. Неохайність у всіх, ледарство і млявість серед знаті. Із-за змішаних шлюбів їх вигляд робиться все огиднішим і вони набувають рис сарматів.
Венеди перейняли багато з їх звичаїв, бо ради грабунку рискають між певкінами і фенами. Все ж їх скоріше можна зарахувати до германців, бо будують собі домівки, носять щити і пересуваються пішими, причому з великою швидкістю; все це відмежовує їх від сарматів, які проводять своє життя на возі і на коні» [Тацит, 1970).
Отже, в наведеному уривку завдяки, за слушним висловом Г. Ловмянського, «некомпетентності автора «Германії», подано єдиний в давній літературі й конкретний опис не лише території венедів, але й кількох важливих рис їх життя та побуту.
Венеди-слов'яни, на відміну від сарматів, будують домівки, тобто є осілим народом — землеробами. Венеди носять щити, вони хороші воїни — ведуть активні воєнні дії з певкінами і фенами.
Таціт не спеціально вказує територію проживання венедів, лише зауваживши, що вона розміщена на схід від германців. Однак описуючи діяльність венедів, досить точно окреслює її — простори між фенами і певкінами, проти яких вони чинять грабіж. Певкіни, як встановлено дослідниками, мешкали в гирлі Дунаю і, можливо, десь над Дністром, вздовж східних відрогів Карпат. Фени — на північ від балтів за Двиною і Верхньою Волгою; германці — на захід від Вісли. Отже, за Тацітом, венеди у І ст. н. е. займали територію на схід від Вісли, на південь від фенів та балтів, й на північ від бастарнів. Па думку Г. Ловмянського, ареал венедів на сході сягав лівого берега Дніпра, оскільки лінгвісти простежують контакти слов'янської мови з племенами Приазов'я — спадами (звідси архаїчне слов'янське слово «ісполін») [Lowmianski, 1963].
Факт проживання великого народу венедів у басейні Вісли знаходимо у географічній праці вченого з Олександрії — Птолемея (90—170 рр.). Його дані, отримані з більш раннього джерела, відносяться, як вважають дослідники, до того ж часу, що й Таціта. Описуючи сарматію, Птолемей вказує, що цей край населяють великі народи і серед них венеди над цілою венедською затокою, а над Дакією — певкіни і бастарни. Дані Птолемея не сходяться з даними Таціта. Його венеди локалізуються на великій відстані від бастарпів і сарматів, на східному узбережжі Балтики, де Таціт і пізніші автори розміщують племена готів та естіїв. Дослідники вважають, що Птолемей поєднав в єдине ціле давніші свідоцтва про староєвропейських венедів, які мешкали на південно-східному узбережжі Балтики, і пізніші щодо великого народу венедів, який жив далеко від моря у Східній Європі. Визначаючи ареал

13

венедів, Птолемей використав давне джерело, а їх етнополітичну значущіть («великий народ») почерпнув з іншого, можливо, сучасного йому джерела [Lowmianski, 1963].
В «Географії» Птолемея, на думку окремих дослідників, є відомості про слов'ян під їх власною назвою, але дещо перекрученою. Поряд з ланцюжком племен, проживаючих на південь від венедів, Птолемей називає народи, які творили інший ряд, сягаючий від Прибалтики далеко на схід. Це галінди, судини, ставани, алани. Назви ставали і слов'яни ідентифікувало багато вчених, починаючи від М. Ломоносова. На думку Г. Ловмянського, ця низка народів пов'язана з торговим шляхом від Балтійського до Азовського морів, який міг існувати у І—II ст. н. е. Народ ставанів Г. Ловмянський розміщував у Середньому Подніпров'ї та Подесенні. Назва ставани (слов'яни) вживалася, на його думку, купцями, що вели торгівлю між народами Балтійського узбережжя та аланами. Від них ця назва потрапила в одне з джерел, яке використав Птолемей. Етнонім «венеди» вживався лише тими народами, які проживали вздовж бурштинового шляху, що контролювався германцями.
Ще одну, більш пізню згадку про слов'ян-венедів знаходимо в так званих Певтінгерових таблицях — карті римських шляхів, які, найімовірніше, відносяться до другої половини III ст. [Lowmianski, 1963]. Карти дійшли до нас в копії, зробленій у XIII ст. Це довгий сувій паперу з позначенням доріг. Він використовувався подорожніми та купцями як географічна карта. На ній подано перелік народів та земель, розміщених в напрямку з заходу на схід, і серед них венедів. Останніх локалізовано на північ від Дакії, точніше Семиграддя, праворуч від лугіїв. Це територія на північ від Карпат у Верхньому Подністров'ї та західніше.
Другий раз назва «венеди» зустрічається на карті багато південніше, в гирлі Дунаю, між Дунаєм і Дністром.
Інтерпретація цього джерела викликала значну дискусію. Майже в кожній праці, присвяченій раннім слов'янам, воно згадується і по-своєму пояснюється. Дослідники, які проводять пошуки прабатьківщини слов'ян у Верхньому Подніпров'ї або межиріччі Вісли й Одри, як правило, ігнорують значення Певтінгерових таблиць; прихильники південної Подунайської прабатьківщини слов'ян наголошують на їх достовірності. В останньому десятиріччі молдавськими та українськими археологами виявлено археологічні пам'ятки III—V ст. типу Етулії, що за характером житлового будівництва, поховального обряду та кераміки близькі до слов'янських пам'яток цього часу Верхнього й Середнього Подністров'я. Останнім часом Певтінгерові таблиці набувають особливої ваги. Це перша звістка щодо заселення слов'янами-венедами у III—IV ст. областей між Нижнім Дністром і Дунаєм, що підтверджується археологічними даними.
З аналізу писемних джерел перших століть нашої ери можна дійти таких висновків. Етнонім «венеди» відноситься до слов'ян. Слов'яни (венеди-ставани) становили у ці часи великий народ

14

північної частини Сарматії. Вони проживали на території між Віслою, східними відрогами Карпат і Дніпром. Тут слов'яни мали свої домівки. З цієї території вони здійснювали військові похода проти бастарнів на півдні, балтів і фенів на півночі.
Говорячи більш конкретно, слов'яни на рубежі та в перших століттях нашої ери займали землі сучасних Полісся, Волині, Поділля та Середнього Подніпров'я. На заході вони межували з територією германців, приблизно по середній течії Західного Бугу; на півдні — між степом та лісостепом, межуючи з іраномовним населенням (приблизно по лінії верхньої течії Південного Бугу в напрямі до Дніпра). Північний та східний кордони за писемними джерелами не простежуються.
В якийсь час (ймовірно у II—III ст.) венеди з Волині та Поділля прориваються через землі, що належали бастарнам та дакійцям, і освоюють територію між гирлом Дунаю й Дністра.
Виразно, з прив'язкою до певної території, писемні джерела фіксують слов'ян в середині І тис. н. е., коли вони з'являються на історичній арені Європи, як численна і сформована суспільно-політична сила. На цей час припадає і їх найінтенсивніше розселення. На північному сході фіксується інфільтрація слов'ян в області, раніше зайнятій балтами; на заході — в другій половині VI — початку VII ст. вони з'являються в межиріччі Ельби та Заале; на півдні — оселяються на Балканському п-ові, активно воюючи з Візантійською імперією. Все це збуджує інтерес до слов'ян.
Візантійські автори VI ст. — Йордан, Прокопій Кесарійськнй, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта, а також Маврикій Стратег, які знають слов'ян під іменем венедів, антів та склавінів, відводять їм в своїх працях значне місце як численному народові, що бере активну участь в подіях Південної та Південно-Східної Європи і впливає на її історичний розвиток. Виходячи з інтересів Візантії, вони розглядають питання внутрішньої організації та соціально-політичної структури слов'янського суспільства, розвиток військової справи, взаємовідносини з імперією та іншими народами не тільки союзниками, але й супротивниками.
Для нас в цьому випадку особливо важливі свідчення візантійських авторів щодо території слов'ян у середині І тис. н. е. Готський історик Йордан у своїй праці «Гетіка», написаній в середині VI ст. і присвяченій північно-германському племені готів, характеризує низку племен Центральної і Східної Європи, з якими готи у III—IV ст. зіткнулися під час переходу з Нижнього Повіслення у Північне Причорномор'я. Серед них значне місце займають племена венедів, антів і склавінів. Нове в праці Йордана, порівняно з писемними даними ранішого часу, є не тільки те, шо він крім венедів, називає ще й антів та склавінів, але й що найбільш важливе, він розглядає їх в єдності походження. За Йорданом вони походять від одного кореня.
«...Починаючи від місця народження Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їх

15

назва тепер міняється відповідно до різних родів і місцевостей, все ж переважно вони називаються склавінами й антами». Далі Йордан пише: «Після поразки герулів Германаріх направив військо проти венетів. Останні, хоч і достойні презирства із-за слабості зброї, одначе могутні завдяки своїй чисельності, намагалися спочатку давати відсіч. Але нічого не варта велика кількість нездатних до війни, особливо в тому випадку, коли і Бог допомагає і багато озброєних підступає. Ці венети, як ми уже розповідали на початку нашого викладу — саме при переліку племен, — походять від одного кореня і сьогодні відомі під трьома іменами: венетів, антів, склавінів. Хоч зараз із-за наших гріхів вони бушують повсюдно, але тоді всі вони підкорялися владі Германаріха» [Йордан, 1960]. Наведений уривок вносить ясність в питання, хто такі венеди перших століть нашої ери, що жили в межах Сарматії на схід від Вісли і яку могутню силу вони являли собою у VI ст. за часів Йордана.
Йордан, таким чином, окреслює територію багатолюдного племені венедів північними схилами Карпат із півдня, а на заході — верхів'ям Вісли. На північ та схід ця територія простяглася на далекі відстані, але її кордони йому не відомі. Отже, свідчення Йордана не суперечать відомостям, які почерпнуті нами з праць авторів І—II ст. н. е. — Плінія Старшого, Таціта і Птолемея.
Дещо краще ніж венедів, Йордан та інші візантійські автори локалізують слов'янські племена склавінів та антів. Йордан пише, що склавіни живуть від міста Новієнтуна й озера, що зветься Мурсіанським, до Данастра, а на північ до Віскли (Вісли). Анти, сильніші із них, поширюються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин [Йордан, 1960]. За даними Маврикія ці племена займали суміжні регіони, оскільки між ними немає великої відстані, яку варто було б згадувати [Маврикий, 1903]. Якщо границі розташування склавінів та антів, окреслені Дніпром і Дністром, не викликають ніяких сумнівів, то географія міста Новієнтуна та Мурсіанського озера залишається дискусійною. їх пошуки проводяться вже багато років і не закінчені й зараз. Похожі назви місцевостей відомі в Панонії (Невіодун), та інших місцях.
Мурсіанське озеро також локалізують або в Панонії, або Румунії, дельті Дунаю. В. П. Кобичев вважає, що південно-західна межа склавії Йордана знаходилась в Середньому Подунав'ї. В цьому його переконують такі рядки із «Гетіки» Йордана: «Скіфія межує з землею Германії аж до того місця, де народжується ріка Істр (Дунай) і простягається Мурсіанське озеро. Вона тягнеться до рік Тіри, Данастра (обидві назви відносяться до р. Дністра) і Вагосоли (судячи за порядком перелічених рік - Південний Буг), а також великого того Данапра» [Йордан, 1960, 30]. Все це вказує на дуже відносні можливості прив'язки давніх утрачених географічних назв до сучасних. Крім того, у звістках античних авторів відсутні відомості про час заселення слов'янами того чи іншого району, тому немає підстав усі регіони, де перебу-

16

вали ті чи інші слов'янські племена за часів Йордана, вважати їх первісною територією. Ці відомості необхідно перевіряти даними археології та інших наук.
Як буде показано нижче, слов'янські пам'ятки на Середньому Дунаї з'являються лише у VI ст., тобто за часів їх великого розселення. Усі раніші старожитності Середньо-Дунайського регіону археологам не вдається пов'язати із слов'янами. Про те, що слов'яни у VI ст. займали землі на північ від Середнього Подунав'я, свідчать дані, приведені Прокопієм Кесарійським у відомій праці «Війни з готами», написаній у 50-ті роки VI ст.: «Коли герули були переможені в бою з лангобардами і повинні були піти із місць проживання батьків, то одні з них... поселилися в країнах Іллірії, останні не захотіли ніде переходити через ріку Істр, а влаштувались на самому краю заселеної землі. Очолені багатьма вождями царської крові, вони насамперед пройшли підряд через усі слов'янські племена, а потім через велику пустинну область і досягли країни так званих варнів» [Прокопий из Кесарии, 1950]. Як бачимо, згідно відомостей Прокопія Кесарійського, величезна територія між Середнім Подунав'єм і Прибалтикою, де жили у VI ст., була зайнята слов'янами, напевно, склавінами. Найімовірніше, шлях герулів із Подунав'я в Прибалтику проходив по Віслі.
Анти за писемними даними займали регіони на схід від склавінів та на північ від утігурів, між Дніпром і Дністром. Прокопій Кесарійський пише, що народи, які тут живуть, в давнину називались кіммерійцями, тепер звуться утігурами. Далі на північ від них (утігурів) займають землі незліченні племена антів. Сама назва «анти» проіснувала недовго, до початку VII ст. Після 602р. вона зникає із сторінок історичних хронік. Напевно, вони в процесі розселення на Балкани змішуються із племенами склавінів і приймають загальну назву слов'ян. Хоча з цього приводу існують різні точки зору як істориків, так і лінгвістів.
Таким чином, склавіни, назва яких в дещо зміненому вигляді поширилась на всі слов'янські племена, у V—VI ст. вийшли за південні межі венедських земель. Візантійські автори вже знають їх на Дунаї. На північному заході писемні джерела пов'язують їх із Віслою; па сході — із Дністром, де вони межували із антами, що займали в цей час межиріччя Дніпра, Дністра і Дунаю. Прокопій із Кесарії вважає склавінів та антів єдиним народом. Північні й східні межі землі склавінів та антів візантійським авторам були маловідомі, тому вони не називали їх кордонів, а обмежувалися загальною термінологією, що визначала їх просторовість або характер ландшафту. Торкаючись питань характеру побутових і соціально-економічних умов життя склавінів, Йордан вказує, що вони живуть в болотах і лісах. Маврикій Стратег також характеризує побут антів. Все це свідчить, що в середині І тис. н. е. землі антів і склавінів на півночі простягалися до Полісся і Верхнього Подніпров'я, де ландшафт відповідає наведеним характеристикам. Щодо згадки Йордана про заселення антами вигину чорноморсько-

17

го узбережжя, то її у світлі сучасних археологічних досліджень слід вважати приблизною. Пам'ятки пеньківської культури, яка, безсумнівно, пов'язується з антами, відкрито в Середньому Подніпров'ї, верхній частині Південного Бугу, Середньому Подністров'ї та Молдавії, але вони невідомі на Нижньому Дніпрі. Серед племен Подунав'я VI ст. склавінів неодноразово називають Менандр і Феофілакт Сімокатта [Мишулин, 1941].
Оцінюючи в цілому дані Прокопія про слов'ян, необхідно мати на увазі, що вони датуються серединою VI ст., а тому повинні відображати становище слов'ян в дещо раніший час, можливо, в першій половині цього століття, або наприкінці V ст. Підкреслимо, що писемні джерела VI ст. чітко фіксують слов'ян склавінів і антів на лівому березі Дунаю, відзначаючи їх наскоки на прикордонні райони імперії по всій середній течії цієї великої ріки. Десь наприкінці VI — початку VII ст. слов'яни переходять Дунай.
Важливе місце в дослідженні слов'янського етногенезу належить мовознавчій науці, оскільки вивчення мови в її розвитку невідривне пов'язане з історією народу — її носія. Мовознавці багато зробили для реконструкції загальнослов'янської мови «як реальної лінгвістичної одиниці, що існувала протягом багатьох століть» (Ф. Л. Філій). Вони досить успішно вирішили питання щодо відношення слов'янської мови до інших індоєвропейських мов і тим самим показали слов'ян як окрему етнічну спільність в сім'ї індоєвропейських народів. Картографування архаїчних слов'янських гідронімів і топонімів має важливе значення для пошуків стародавньої території слов'ян та визначення шляхів і районів їх розселення.
В. М. Топоров і О. М. Трубачов провели картографування та аналіз архаїчних гідронімів Верхнього і Середнього Подніпров'я, а також Верхнього Подністров'я. В результаті виявилося, що слов'янські назви найчіткіше і у великій кількості виступають на південь від Прип'яті й Десни. Вони опускаються по Дніпру до р. Псьол, сягаючи його верхів'я, і заходять на Лівобережжі в межиріччя Псла та Орелі. На півдні Правобережжя вони сягають верхньої течії Південного Бугу та середнього Дністра, на заході — верхів'я Дністра та Прип'яті. На північ від Прип'яті та Десни виступають суцільним шаром балтські гідроніми, які дещо заходять на Правобережжя, де чергуються зі слов'янськими назвами.
З півдня в лісостепову смугу території України, головним чином в межиріччя Дністра та верхів'я Прип'яті, заходять гідроніми ілірійського та фракійського походження, а на Лівобережжя — іранські. Германські гідроніми, що складають на схід від Вісли лише сім назв, розосереджені: на північному Підкарпатті (два), па правому березі верхнього Дністра (один), у верхів'ї Південного Бугу (два), на східній Волині (один) і на правому березі Орелі (один). Якщо поширення іранських гідронімів з південного сходу, фракійських та ілірійських з півдня, германських з заходу та північного заходу, балтійських з півночі не викликав сумнівів,

18

то слов'янські пов'язуються саме із зазначеною територією. Але для підтвердження цього припущення необхідні аналогічні дані з межиріччя Вісли та Одри, а також Подунав'я.
І. Удольф, проаналізувавши всі дані слов'янської архаїчної гідронімії, дійшов висновку, що найдавніші слов'янські гідроніми і компактно вкривають верхів'я Пруту, Середнє і Верхнє Подністров'я до верхів'їв Вісли. Насиченість архаїчних слов'янських гідронімів в регіоні між Верхнім і Середнім Дніпром, верхів'ям Вісли, Верхнім Дністром і Прутом, наявність балтослов'янських, іранослов'янських та германослов'янських мовних зв'язків, а також відсутність в стародавній слов'янській мові слів, що позпачають специфічні риси гір, моря та деяких порід дерев, поширених в Середній Європі (бук, тис, явір тощо), свідчить про те, що вказана територія вимагає особливо уважного підходу при вивченні археологічних культур, які передують ранньосередньовічним старожитпостям та їх кореляції з історичними та писемними джерелами. Тим більше, що найраніші слов'янські ранньосередньовічні поселення, які виникають у V ст., також відкриті у Подніпров'ї, верхів'ях Південного Бугу, на Середньому і Верхньому Дністрі і верхів'ях Пруту.
Ми не можемо погодитися з Ф. П. Філіним, який твердить, що співставленім («накладання») ареалів археологічних культур та реконструювання лінгвістичних регіонів позбавлене перспективи [Филин, 1962]. Така думка викликана деякою переоцінкою можливостей лінгвістики і недооцінкою археологічних джерел в розв'язанні проблем етногенезу. Зрозуміло, що археологам, як і історикам, на шляху до вивчення проблем походження слов'ян зустрічається багато труднощів. Але й порівняльне мовознавство має власні слабкі місця. Мовні явища, як правило, не піддаються датуванню, що значно зменшує їх історико-пізнавальні можливості. Крім того, не можна забувати, що поняття історія мови й історія народу хоча й пов'язані між собою, але не тотожні. Останнє значно ширше і різноманітніше, воно включає ще й низку інших важливих характеристик не доступних лінгвістиці, як предмет вивчення.
Не можна не відзначити тієї корисної роботи, яку провели антропологи по виявленню фізичного типу слов'ян, виділенню його серед інших етнічних угруповань. Крім того, визначаючи єдність процесів слов'янського етногенезу, антропологи встановили, що в різних регіонах слов'янської території існують помітні відмінності у фізичній будові слов'янського населення. Це дало їм можливість дійти висновку про вплив на слов'ян іншоетнічних рис — балтських, германських, фракійських та ін. Цей висновок дуже важливий при визначенні ядра території стародавніх слов'ян. На жаль, антропологічні дослідження в галузі слов'янського етногенезу також мають свої труднощі. До них насамперед необхідно віднести обмеженість джерел і навіть їх повну відсутність протягом цілих століть. Загальновідомо, що у V—VIII ст. більша частина лісостепового населення Східної та Центральної Європи ховала своїх небіжчиків шляхом трупоспалення. Зокрема, найраніші достовірні слов'янські поховання V—VIII ст. виявилися трупоспаленнями.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170