Була субота.

У передпокої Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вуличці містер Бенкс постукував по барометру і казав місіс Бенкс, як зміниться погода.

- Вітер південний, помірний, температура не вища від звичайної, місцями грози; на морі легкі хвилі,- промовляв він.- Надалі прогноз невідомий. Гей, а це що таке?! - вигукнув він раптом, бо над головою в нього щось загупало й загримало.

Угорі на закруті сходів з'явився Майкл, дуже сердитий і набурмосений. Це він так гупав ногами, поволеньки переставляючи їх із східця на східець. А за ним, з Близням на кожній руці, ступала Мері Поппінс, підштовхуючи його коліном із східця на східець. Позаду ішла Джейн з капелюхами в руках.

- Головне - зрушити з місця. Іди, йди, будь ласка! - невблаганно приказувала Мері Поппінс.

Містер Бенкс обернувся від барометра і підвів очі вгору.

- Ну, що це з тобою? - невдоволено спитав він Майкла.

- Я не хочу йти гуляти! [124]

Хочу гратись своїм новим паровозом! - заявив Майкл і вмить затнувся, бо Мері Поппінс саме підштовхнула його на східець нижче.

- Вигадки, синку! - сказала місіс Бенкс.- Звичайно ж, ти підеш гуляти. Хто багато ходить, у того дужі, довгі ноги!

- А мені короткі кращі! - буркнув Майкл, важко гупнувши ногою об наступний східець.

- Коли я був маленьким,- сказав містер Бенкс,- я любив ходити на прогулянки. Я щодня прогулювався зі своєю гувернанткою до другого ліхтаря й назад. І ніколи не вередував!

Майкл так і став на сходах, недовірливо дивлячись на батька.

- А хіба ви були маленьким? - вражено спитав він.

Містер Бенкс, здавалось, дуже образився.

- Звичайно, що був. Я був гарнесеньким хлоп'ям із пишними ясними кучерями, в оксамитових штанцях і в черевичках з ґудзичками.

- Ніколи б не повірив,- сказав Майкл, умить збігши сходами наниз, уже з власної охоти, і вп'явшись очима в батька.

Він нізащо не міг уявити маленьким хлоп'ям цього дорослого, підстаркуватого, лисуватого чоловіка.

- А як звали вашу гувернантку? - спитала Джейн, підбігши слідом за Майклом.- Хороша вона була?

- її звали міс Ендрю, і вона була - Кара Небесна.

- Цс-с! - докірливо перехопила місіс Бенкс.

- Тобто, я хотів сказати,- виправився містер Бенкс,- що вона була... е-е... дуже сувора. І ніколи не помилялася. І любила кожного загнати на слизьке, щоб він почував себе мов черв'ячок. Отака-то була міс Ендрю!

Містер Бенкс скривився на саму вже згадку про свою колишню гувернантку. Дзень-д зелень-дзелень! [125]

Дзвінок на вхідних дверях задзеленчав так, що аж луна пішла по Будинку.

Містер Бенкс пройшов передпокій і відчинив двері.

На ґанку стояв хлопець, що розносив телеграми. Вигляд він мав страх поважний.

- Термінова телеграма Бенксам. Даватимете відповідь?

Він подав містеру Бенксові жовтогарячий конверт.

- Якщо новина добра, то я дам тобі шість пенсів,- сказав містер Бенкс. Він розірвав конверт і прочитав телеграму.

Обличчя його зблідло.

- Відповіді не буде,- уривчасто сказав він.

- І шести пенсів не буде?

- Звісно, що ні,- жалібно озвався містер Бенкс. Хлопець з докором поглянув на нього і ображеновийшов.

- Ой лишенько, що там таке? - занепокоїлася місіс Бенкс, збагнувши, що новина дуже кепська.- Хтось захворів?

- Гірше,- жалібно мовив містер Бенкс.

- Пропали всі наші заощадження? - Місіс Бенкс так перелякалася, що вся пополотніла.

- Ще гірше! Недарма ж барометр показував бурю! І невідомий прогноз! Ось послухай!

Він розгладив телеграму і голосно прочитав:

Приїду до вас на місяць. Буду сьогодні о третій дня. Будь ласка, добре натопіть у спальні.

Юфимія Ендрю.

- Ендрю? О, таке саме прізвище, як у вашої гувернантки! - сказала Джейн.

- Це й є моя гувернантка,- мовив містер Бенкс, походжаючи по кімнаті і неспокійно куйовдячи рештки колишнього чуба.- її звати Юфимія. І сьогодні о третій вона приїжджає до нас.

- Та це не така вже й погана новина,- з полегкістю сказала місіс Бенкс.- Звичайно, доведеться [126] приготувати для неї кімнату, але це нічого. Я радо привітаю цю славну бабусю...

- Славну бабусю! - ревнув містер Бенкс.- Ти сама не тямиш, що говориш! Славну бабусю! Моя ненько! Постривай, ось ти її побачиш, тоді скажеш! Нехай-но ти тільки її побачиш!

Він ухопив капелюх і плащ.

- Але ж, любий мій! - скрикнула місіс Бенкс.- Ти ж повинен зустріти її. Бо буде нечемно! Куди це ти йдеш?

- Куди-небудь! Куди очі дивляться! Скажи їй, що я помер! - жалібно мовив він і стрімголов кинувся з дому, зовсім знервований і нещасний.

- Ой-ой-ой, Майкле, яка ж там вона, як тобі здається? - сказала Джейн.

- Цікавій кішці носа прищикнули,- озвалася Мері Поппінс.- Понадягайте капелюшки, будь ласка.

Вона посадовила Близнят у візок і повезла Вуличкою. Джейн із Майклом подалися за нею.

- Куди ми сьогодні підемо, Мері Поппінс?

- Через Парк, тоді за маршрутом тридцять дев'ятого автобуса, Головною вулицею, через міст і через залізничний переїзд - назад додому,- невдоволено розтлумачила вона.

- Ну, то це ми йтимемо цілу ніч,- прошепотів Майкл, дрібочучи ззаду поряд із Джейн.- І проґавимо міс Ендрю.

- Вона ж приїздить на цілий місяць,- нагадала Джейн.

- А я хотів побачити, як вона саме приїде,- поскаржився він, ледве плентаючи і щосили човгаючи по асфальту.

-- Ворушіться-но, будь ласка,-жваво сказала Мері Поппінс.- Замість вас можна було спокійно брати на прогулянку двох равликів!

Та коли діти її наздогнали, вона їх хвилин п'ять тримала під крамницею зі смаженою рибою, видивляючись на себе у вітрину.

Вона була вбрана в нову білу блузку в рожевий [127] горошок, і на її обличчі, відбитому в склі понад купами смаженої мерлузи, грала втіха. Вона трохи розхристала на грудях пальто, щоб дужче було видно блузку, і їй здалось, що Мері Поппінс ще ніколи не була така гарненька. Навіть смажені рибини, затиснувши в ротах смажені хвости, так, здається, й прикипіли до неї круглими від захвату очима.

Аж ось Мері Поппінс злегенька, задоволено кивнула своєму відображенню й заквапилася далі. Вони перейшли Головну вулицю, звернули на міст і незабаром підійшли до залізничного переїзду. І тут Джейн із Майклом не витримали - кинулися поперед візка і, не спиняючись, добігли аж до Вишневої Вулички.

- Таксі! - раптом щосили гукнув Майкл.- Мабуть, це міс Ендрю.

Вони стояли на розі Вулички, чекаючи на Мері Поппінс, і дивились, чи не видно міс Ендрю.

Таксі повільно проїхало до воріт Будинку Номер Сімнадцять. Тут воно зупинилося зі стогоном і брязком. Та й не диво, бо від коліс до даху воно все було напаковане речами. Самої машини майже й видно не було, так вона вся була вквітчана валізами - згори, з боків і спереду.

З вікон стирчали скриньки й кошики. Картонні коробки були поприв'язувані до підніжки, а два величезні саквояжі вмостились навіть на водієвому сидінні.

Аж ось і сам водій виринув з-під них і дуже обережно, ніби спускався з крутої гірської верховини, виліз із машини й відчинив задні дверцята. З них, підскакуючи, викотилась коробка для черевиків, за нею - велетенський рудий пакунок, а за ним парасолька й ціпок, зв'язані докупи шнурком. Насамкінець з машини, гримаючи й брязкаючи, вискочили невеличкі терези, і таксист, перечепившись через них, упав.

- Обережно! Помалу! - гукнув громохкий голос із таксі.- У мене дорогі речі! [128]

- дорогий шофер! - відмовив таксиот, підводячись і тручи ногу в кісточці.- Про це ви

забули, еге ж?

__ Відступіть, будь ласка, відступіть! Мені треба

вийти! - знову пролунав громохкий голос.

І відразу після цього на підніжці машини з'явилася нога - найбільша з усіх ніг, які будь-коли довелося дітям бачити. А далі вилізла й уся решта міс Ендрю.

Вона була в широчезному пальті з хутряним коміром, на голові стовбурчився чоловічий фетровий капелюх, а з нього спадав довгий попелястий серпанок.

Діти, пригинаючись поза парканом, обережно підкралися ближче і з цікавістю роздивлялись велетенську тітку, з гачкуватим носом, лютим ротом і невеличкими очицями, які сердито зирили крізь окуляри. А своїм голосом вона майже оглушила дітей - так завзято сперечалася з таксистом.

- Чотири шилінги три пенси! - казала вона.- Казна-що! За таку силу грошей я б зробила пів кругосвітньої мандрівки! Я стільки не платитиму! І поскаржуся на вас поліції!

Таксист знизав плечима.

- З вас стільки належить,- спокійно сказав він.- Якщо ви вмієте читати, подивіться на лічильник. На таксі не їздять задарма, вам це відомо, та ще з такою купою речей!

Міс Ендрю засопіла і, заклавши руку до своєї величезної кишені, витягла малесенький гаманчик. Діставши звідти монету, вона простягла її таксистові. Той глянув на монету і довгенько вертів її в руках, мов якусь дивовижу. Тоді глумливо засміявся.

- Це - на чай? - насмішкувато спитав він.

- Аж ніяк. Це плата за проїзд. Я принципово не даю на чай.

- Я так і знав,- сказав таксист, дивлячись їй просто у вічі. І додав, звертаючись ніби сам до себе: - Речей стільки, що пів-Парку зайняли б, а на чай принципово не дає. Гарпія! [129]

Та міс Ендрю його не слухала. Діти стали у хвіртці, і вона заквапилась, щоб привітати їх, гримаючи по доріжці черевиками і розмаявши позад себе довгий серпанок.

- Ну! - прогула вона, ледве розтягнувши губи в усмішці.- Ви, звісно, не знаєте, хто я?

- Знаємо, знаємо! - вихопився Майкл. Він говорив якнайпривітніше, бо був дуже радий, що побачив-таки міс Ендрю.- Ви - Кара Небесна!

Цеглястий рум'янець, піднявшись від шиї, залляв усе обличчя міс Ендрю.

- Ти дуже брутальний, невихований хлопець! Я поскаржуся твоєму батькові!

Майкл здивовано поглянув на неї.

- Я не хотів бути невихованим,- почав він.- Це тато сказав...

- Тихо! Замовкни! Не смій сперечатися зі мною! - промовила міс Ендрю і обернулася до Джейн.- А ти - Джейн, я не помиляюся? Гм. Ніколи не любила цього імені.

- Доброго здоров'я! - ввічливо сказала Джейн, хоча нишком подумала, що їй не дуже подобається ім'я Юфимія.

- У тебе занадто коротка сукня,- ревнула міс Ендрю.- А де твої панчохи? Коли я була маленька, дівчатка ніколи не ходили з голими ногами. Я говоритиму про це з твоєю матір'ю.

- Я не люблю панчіх,- сказала Джейн.- Я ношу панчохи тільки взимку.

- Не будь зухвалою! Діти не повинні обзиватись, вони повинні мовчки слухати, що їм говорять! - сказала міс Ендрю.

Вона схилилась над візком і привіталася з Близнятами - поплескала обох по щоках своєю велетенською долонею.

Джон з Барбарою заплакали.

- Фе! Що за манери! - вигукнула міс Ендрю.- Сірка й патока - ось що сюди треба! - повела вона далі, обернувшись до Мері Поппінс.- Добре виховані діти ніколи так не галасують. Негайно [130] сірки й патоки! Та ще й якомога більше. Не забудьте!

- Дякую,- сказала Мері Поппінс.- Але я виховую дітей, як сама знаю, і не питаю нічиєї ради.

Міс Ендрю остовпіла з дива. Здавалося, вона не вірить власним вухам.

Мері Поппінс дивилася на неї спокійно і безстрашно.

- Юна особо! - промовила міс Ендрю, опам'ятавшись.- Схаменіться! Як ви смієте так зі мною розмовляти? Я подбаю, щоб вас вирядили звідси! Затямте моє слово!

Вона шарпонула хвіртку й подалася до Будинку, гнівно вимахуючи округлим предметом, прикритим картатою тканиною, і раз у раз вигукуючи: «Фу-фу!»

Місіс Бенкс вибігла їй назустріч.

- Ласкаво просимо, міс Ендрю, ласкаво просимо! - чемно примовляла вона.- Як гарно, що ви до нас завітали! Така мила несподіванка! Гадаю, подорож була приємна?

- Страшенно неприємна. Я зроду не любила їздити,- відказала міс Ендрю, сердитими, прискіпливими очима поглядаючи довкола.

- Яке недбальство, просто сором! - з огидою мовила вона.- Послухайтесь моєї поради - повикидайте геть оце-о,- вона вказала на соняшники,- й понасаджуйте щось вічнозелене. Буде куди менш мороки. Та й показніше буде. А ще краще - взагалі ніяких грядок. Просто рівний заасфальтований двір, і все.

- Але ж...- заперечила місіс Бенкс,- я дуже люблю квіти!

- Казна-що! Дурні витребеньки! Ви нерозумна жінка! І діти у вас страх розбещені, а надто хлопець.

- Ох, Майкле, я просто здивована! Ти був нечемний з міс Ендрю? Зараз же перепроси її.- Місіс Бенкс дуже розхвилювалась, почувши таке.

- Та ні, мамо, я нічого... я тільки...- почав був [132] пояснювати Майкл, але громохкий голос міс Ендрю перебив його:

__ Він мене тяжко образив,- наполягала вона,-

його негайно слід віддати до закритої школи. А дівчині треба взяти гувернантку. Я сама знайду. Що ж до тієї особи, яка доглядає ваших дітей тепер,- вона кивнула головою на Мері Поппінс,- її цієї ж хвилини треба звільнити. Вона недотепна і просто підозріла.

Місіс Бенкс була вкрай перелякана.

- О, ні, ви помиляєтесь, міс Ендрю! Ми її добре знаємо, вона просто скарб!

- Ви не розумієтесь на цьому. Я ніколи не помиляюся. Звільніть її!

Міс Ендрю рвучко рушила до Будинку. Місіс Бенкс кинулася за нею слідом, страшенно стурбована й пригнічена.

- Сподіваюсь, що... що вам буде в нас добре, міс Ендрю! - промовила вона, хоч сама вже не дуже в це вірила.

- Гм! Будиночок не вельми розкішний. Та ще й страшенно занедбаний, просто ось-ось завалиться. Вам слід послати по теслю. А коли у вас мили оці східці? Вони бруднющі.

Місіс Бенкс закусила губу. Міс Ендрю кількома словами обернула її гарненький, затишний Будиночок у щось недоладне і вбоге, і на серці в неї стало дуже невесело.

- Завтра я звелю їх помити,- збентежено промимрила вона.

- А чому не сьогодні? - обурилася міс Ендрю.- Нічого не відкладай на завтра. А навіщо ви пофарбували двері білим? Темно-брунатний - ось для дверей найкращий колір. Та й дешевше. І бруд не так видно. Ви ж тільки погляньте на оці ось плями!

І, поставивши округлий предмет на «східці, кинулась показувати.

- Ось! Ось! Ось! Усюди! Просто сором!

- Я зараз же до цього візьмуся,- промовила [133] місіс Бенкс кволим голосом.- Чи не хочете піднятися нагору у свою кімнату?

Міс Ендрю погупала слідом за нею в Будинок.

- Сподіваюсь, там є камін?

- О, звичайно! Чудовий камін! Сюди, міс Ендрю. Робертсон Ей перенесе ваші речі.

- Та нехай там якомога обережніше. У валізах пляшечки з ліками. Я мушу дбати про своє здоров'я.

Міс Ендрю рушила сходами нагору. Вже на східцях вона обвела поглядом передпокій.

- Тут треба змінити шпалери. Я поговорю про це з Джорджем. До речі, цікаво знати, чому він не зустрів мене? Це дуже нечемно. Я бачу, він так і не навчився поводитися як належить.

Громохкий її голос дедалі глухішав, що вище вона вибиралася сходами. І дедалі тихшав голос місіс Бенкс, яка, заникуючись, погоджувалася з усім, чого бажалося міс Ендрю.

Майкл обернувся до Джейн.

- А хто це - Джордж?

- Татко.

- Його ж усі звуть містер Бенкс.

- Так, але ім'я в нього Джордж. Майкл зітхнув.

- Місяць - це страшенно довго, правда, Джейн?

- Довго - аж чотири тижні і ще трохи,- сказала Джейн, відчуваючи, що місяць з міс Ендрю стане за рік.

Майкл присунувся до неї ближче.

- Слухай,- занепокоєно прошепотів він.- Вони ж не виженуть Мері Поппінс через неї, правда ж, ні?

- Ні, навряд. Але вона дуже чудна. Недарма татко пішов з дому.

- Чудна?! - несподівано пролунало позад них. Вони обернулись. Мері Поппінс дивилася вслід міс Ендрю нищівним поглядом.

- Чудна! - знову сказала вона, протягло пирхнувши.- Це не те слово. Гхм! Я, бачте, не знаю, [134] як виховувати дітей! Я зухвала, недотепна і взагалі підозріла особа, так? Добре, побачимо!

Джейн із Майклом звикли до погроз Мері Поппінс, та сьогодні в її голосі лунало щось таке, чого вони досі ніколи не чули.

Вони мовчки дивились на неї, розмірковуючи, що може скоїтись.

Раптом десь поруч почувся тихесенький звук - чи то щось зітхнуло, чи ледве-ледве свиснуло.

- Що воно? - швидко озвалася Джейн. Звук почувся знову, вже виразніше.

Мері Поппінс схилила голову набік і прислухалася.

Від надвірних дверей знов долинув так мовби тихесенький пташиний свист.

- А! - раптом сказала Мері Поппінс.- Я давно мала б догадатися!

І, вмить підскочивши до округлого предмета, що його залишила на східцях міс Ендрю, зірвала з нього клапоть картатої тканини.

Під ним була мідна клітка, блискуча, аж сяяла вся. А в клітці, на поперечці, зіщулившись, сиділа невеличка ясно-брунатна пташка. Вона на мить заплющилась, коли яскраве світло дня вдарило на неї. А потім урочисто повела довкола своїми круглими, темними оченятами і помітила Мері Поппінс. І, здригнувшись, ніби впізнавши її, розтулила дзьобика й тихенько свиснула. Джейн і Майкл зроду не чули такого жалібного голосочка.

- Та невже ж вона... Тц-тц-тц! Просто не ві-риться! - промовила Мері Поппінс і співчутливо покивала головою.

- Чірр-іррап! - сказала пташка, сумно попустивши крила.

- Що? Два роки? В оцій клітці? Ганьба їй! - скрикнула Мері Поппінс, почервонівши від гніву.

Діти заніміли з дива. Пташка говорила своєю пташиною мовою, і все-таки Мері Поппінс на очах у них розмовляла з цією пташкою, так ніби простісінько її розуміла. [135]

- Що вона каже?..- почав був Майкл.

- Тс-с! - сказала Джейн, ущипнувши його за руку, щоб мовчав.

Вони мовчки дивилися на пташку. А вона раптом прискочила поперечкою ближче до Мері Поппінс і щось запитливо проспівала.

Мері Поппінс ствердно кивнула головою.

- Так, звичайно, я знаю це поле. Там вона тебе й спіймала?

Пташина кивнула головою. І знов щось проспівала, наче спитала.

Мері Поппінс якусь мить подумала.

- Ну,- сказала вона,- це не дуже далеко. Десь за годину долетиш. Звідси рушай просто на південь.

Пташка, здавалось, ожила. Вона стала пританцьовувати на своїй поперечці і жваво забила крильми. Потім знов заспівала, залилася дзвінким щебетом, благально дивлячись на Мері Поппінс.

Та повернула голову і нишком глянула вгору на сходи.

- Чи я згодна? А ти як гадаєш? Ти хіба не чув, як вона назвала мене недотепою? Мене!

Мері Поппінс пирхнула майже з огидою. У пташки затремтіли плечі, так наче вона сміялась.

Мері Поппінс нахилилася до клітки.

- Що ви хочете зробити, Мері Поппінс? - вигукнув Майкл, далі не втерпівши.- Яка це пташка?

- Жайворон,- уривчасто сказала Мері Поппінс, відсуваючи на клітці засув.- Ти бачиш у клітці Жайворона вперше і востаннє.

І, сказавши це, вона шарпнула дверцята. Жайворон розпростав крила, вилетів із клітки з дзвінким криком і сів Мері Поппінс на плече.

- Гхм! - сказала вона, повернувши до нього голову.- Мабуть, так краще, еге ж?

- Чірр-ап! - згодився Жайворон, кивнувши головою. [136]

__ Ну, а тепер лети,- нагадала йому Мері Поппінс.- Вона ось-ось прийде.

Жайворон, почувши це, так і зайшовся співом, раз у раз торкаючись крильми щік Мері Поппінс і киваючи головою.

__ Годі, годі! - невдоволено сказала Мері Поппінс.- Нема за що дякувати. Я зробила це собі на втіху. Не можу дивитися на Жайворона в клітці! А крім того, ти ж чув, як вона мене назвала!

Жайворон закинув голову догори і чимдуж залопотів крильми. Здавалося, ніби він щосили зареготав. Потім схилив голову набік і прислухався.

- Ох, я ж зовсім забула! - почувся згори громохкий голос.- Я ж залишила Кару зо надворі. На тих брудних східцях. Піду заберу.

І на сходах залунала важка хода міс Ендрю.

- Що? - озвалась вона на якесь запитання місіс Бенкс.- О, це мій Жайворон, просто Жайворон - Карузо. Я його так назвала, бо він колись чудово співав. Що? Ні, тепер він зовсім не співає. Відколи я його спіймала й посадила в клітку. Не розумію чому.

Голос, наближаючись, лунав усе гучніше.

- Ні, ні,- знов озвався він до місіс Бенкс.- Я принесу сама. Я не можу здатися на цих нечемних дітей. Поруччя слід виглянсувати. І негайно!

Гуп-гуп! Гуп-гуп! Кроки міс Ендрю залунали вже в передпокої.

- Ось вона! - прошепотіла Мері Поппінс.- Лети мерщій! - Вона легенько труснула плечем.

- Швидше! - хвилювався Майкл.

- Ох, не барися! - підхопила Джейн. Близнята замахали руками.

Жайворон умить схилив голову і висмикнув у себе з крила пір'їнку.

- Чірр-чірр-чірріррап! - проспівав він і заткнув пір'їнку за стрічку на капелюшку Мері Поппінс. Тоді розгорнув крила й шугнув угору.

Саме тієї хвилини міс Ендрю з'явилася в дверях. [137]

- Як? - гукнула вона, побачивши Джейн із Майклом і Близнят.- Ще й досі не полягали спати? Ну, це не діло! Усі добре виховані діти,- вона з осудом глянула на Мері Поппінс,- повинні йти спати о п'ятій годині. Я неодмінно говоритиму з вашим батьком.

Вона озирнулася.

- Ну, подивлюся... Де я залишила свою...- Вона раптово урвала.

Просто під ногами в неї стояла накрита клітка з відчиненими навстіж дверцятами. Міс Ендрю втупилась туди, ніби не вірила власним очам.

- Коли? Як? Що? Хто? - розгублено забурмотіла вона.

І нарешті голос її прорізався на повну силу.

- Хто розкрив клітку? - гримнула вона так, що діти затремтіли.

- Хто відчинив дверцята? Ніякої відповіді.

- Де мій Жайворон?

Усі мовчали. Міс Ендрю пронизала поглядом кожного з дітей. Аж ось її невблаганні очі вп'ялися в Мері Поппінс.

- Це ви зробили! - гукнула міс Ендрю, тицьнувши в Мері Поппінс велетенським пальцем.- Я по вас бачу! Та як ви посміли? Сьогодні ж таки вас і близько не буде в цьому Будинку! Ви зухвала, нахабна негідниця!..

- Чірп-іррап!

Згори долинув стриманий сміх. Міс Ендрю підвела голову. Жайворон легко гойдався на крилах понад соняшниками.

- А, Карузо, то ти он де! - гукнула міс Ендрю.- Іди-но сюди! Не бари мене! Іди ж у свою гарненьку, чистеньку кліточку, і я зачиню дверцята!

Але Жайворон усе так само висів у повітрі й аж заходився сміхом, закидаючи голову і б'ючи себе по боках крильми.

Міс Ендрю нагнулася, підхопила клітку й підняла її над головою. [138]

- Карузо, що я тобі сказала? Іди зараз же! - скомандувала вона, наставивши клітку. Але Жайворон майнув повз неї, майже черкнувши крилом капелюшка Мері Поппінс.

- Чірп-іррап! - сказав він на льоту.

- Гаразд! - озвалась Мері Поппінс, кивнувши головою.

- Карузо, ти чуєш, що я сказала? - закричала міс Ендрю.

-Але в голосі її чулось тепер ледве помітне збентеження. Вона поставила клітку і спробувала піймати Жайворона руками. Але він шугнув убік, раз-дру-гий пурхнув повз неї, тріпнув крильми й майнув у небо.

Потоком полився його спів до Мері Поппінс.

- Готово! - відгукнулася вона, А далі сталося щось дивовижне.

Мері Поппінс уп'ялася очима в міс Ендрю, і міс Ендрю, наче зачарована тим дивним похмурим поглядом, так і затремтіла вся. Вона через сипу ковтнула повітря, нетвердо ступнула вперед і чимдуж кинулась до клітки. І зненацька чи то міс Ендрю так поменшала, чи клітка побільшала,- Джейн і Майкл не могли сказати з певністю. Одне вони знали твердо: дверцята клітки, дзенькнувши, за-хряснулися і замкнулись за міс Ендрю.

- Ох! Ох! Ох! - закричала вона.

А Жайворон шугнув униз і підхопив клітку.

- Що зі мною діється? Куди це я? - залементувала міс Ендрю, здіймаючись угору.- Мені ніяк поворухнутися! Мені нічим дихати! - заводила вона.

- І йому було так само! - спокійно сказала Мері Поппінс.

Міс Ендрю вчепилася в клітку й щосили затрясла нею.

- Відчиніть дверцята! Відчиніть! Випустіть

мене, чуєте? Випустіть?

- Гхм! Чи й не так! - сказала Мері Поппінс неголосно й глузливо.

А Жайворон, виспівуючи, здіймався дедалі вище. [139]

Важка клітка з міс Ендрю загрозливо перехилялася й гойдалась у повітрі, ніби щохвилини мала вислизнути з його кігтів.

А дзвінку Жайворонкову пісню перекрикувала міс Ендрю, тарабанячи об клітку руками.

- Невже це я? Я, Така Бездоганно Вихована? Я, що ніколи не помилялася? І я до такого дійшла?!

Мері Поппінс якось чудно засміялася.

Жайворонок тепер здавався зовсім малесеньким, але й далі колами здіймався у височінь з голосним, переможним співом. І клітка з міс Ендрю все гойдалася й перехилялася з боку на бік, мов корабель у бурю.

- Випустіть мене, чуєте? Випустіть! - верещала міс Ендрю.

Зненацька Жайворонок змінив напрям. Спів його на мить змовк - поки він рвучко звернув убік - і задзвенів знову - вільний і радісний. І враз Жайворон струснув кільце клітки з лапок і полинув на південь.

- Полетів! - сказала Мері Поппінс.

- Куди? - скрикнули разом Джейн і Майкл.

- Додому - до рідних нив,- відповіла вона, слідкуючи очима за пташкою.

- Він же випустив клітку! - гукнув Майкл, широко розкривши очі.

Та й було чого. Клітка перевертом летіла додолу. Діти добре бачили, як міс Ендрю то ставала на голову, то знову на ноги. Клітка летіла донизу, аж шуміло, і враз ляпнулася просто на верхній східець.

Міс Ендрю люто шарпонула дверцята й вискочила з клітки. І тепер діти побачили, що вона така сама величезна на зріст, як була, й ніби ще страшніша.

Якусь мить вона стояла, тяжко дихаючи, неспроможна вимовити й слова. Обличчя її, було ще червоніше, ніж досі.

- Як ви посміли? - нарешті прошепотіла вона здушеним голосом, тицяючи тремтячим пальцем на Мері Поппінс. [140]

І Джейн з Майклом побачили, що її очі були вже не люті й глумливі, як досі, а повні жаху.

- Ви... ви...- заникуючись, хрипіла міс Ендрю,- ви жорстоке, непоштиве, лихе, зіпсоване дівчисько... як ви могли? Як могли?

Мері Поппінс перевела погляд на міс Ендрю і довго дивилася на неї, примружившись.

- Ви сказали, що я не вмію виховувати дітей,- вимовила вона повільно й виразно.

Міс Ендрю затремтіла від страху й позадкувала.

- Ви... вибачте,- насилу промовила вона.

- Що я зухвала, недотепна і дуже непевна особа,- вів далі незворушний, невблаганний голос.

Міс Ендрю вся зіщулилася під тим пильним поглядом.

- Я... помилилася... Даруйте мені це,- мимрила міс Ендрю.

- Що я - нахабне дівчисько! - безжально вела далі Мері Поппінс.

- Я беру всі свої слова назад,- видушила з себе міс Ендрю.- Всі до одного. Тільки пустіть мене. Більше я нічого не прошу.- Вона заломила руки і благально втупилася в Мері Поппінс.- Я не можу тут бути,- прошепотіла вона.- Ні, ні! Тільки не тут! Благаю, пустіть мене!

Мері Поппінс добру хвилину задумливо дивилася на неї. Тоді махнула рукою кудись поза огорожу Будинку Номер Сімнадцять.

- Ідіть собі! - сказала вона. Міс Ендрю полегшено зітхнула.

- Ох, дякую! Дякую! - скрикнула вона і, не спускаючи з Мері Поппінс очей, позадкувала з східців, а потім повернулася і, спотикаючись, кинулась доріжкою до хвіртки.

Таксист, що досі витягав з машини речі міс Ендрю, якраз тоді завів мотор і мав уже рушити.

Міс Ендрю махнула йому тремтячою рукою.

- Постривайте! - судорожно гукнула вона.- Почекайте мене! Я дам вам десять шилінгів на чай, якщо ви зараз же мене відвезете. [141]

Шофер витріщив на неї очі.

- Правду вам кажу! - не вгавала міс Ендрю. - Ось! - Вона гарячково помацала в кишені.- Ось гроші. Беріть - і рушаймо!

Все ще тремтячи, міс Ендрю влізла в машину і гупнулась на сидіння.

Таксист, досі ще з роззявленим з дива ротом, захряснув за нею дверцята.

А сам квапливо кинувся заносити в машину речі міс Ендрю. Робертсон Ей устиг заснути на купі валіз, але таксист, щоб не гаятися довше, не будив його, а просто стягнув на узбіччя доріжки і швидко повкладав усе сам.

- Здається, тіточка схибнулася! Зроду-віку не бачив когось ртакого приголомшеного! Зроду-віку!

Але що ж саме тіточку так приголомшило, таксист не знав і нізащо не здогадався б, якби навіть прожив на світі цілу сотню років...

- А де міс Ендрю? - запитала місіс Бенкс, що вибігла шукати гостю аж у передпокій.

- Поїхала,- сказав Майкл.

- Як-то - поїхала? - Місіс Бенкс страшенно здивувалася.

- Ну, не схотіла залишитися,- сказала Джейн. Місіс Бенкс спохмурніла.

- Що це все означає, Мері Поппінс? - спитала вона.

- Сама не знаю,- відповіла Мері Поппінс незворушно, так наче все це її аніскільки не цікавило. Вона перевела погляд на свою нову блузку і розгладила її.

Місіс Бенкс подивилася на всіх по черзі й похитала головою.

- Це все дуже дивно! Я просто нічого не збагну! Саме тієї миті хвіртка відчинилася і, тихо дзенькнувши, зачинилася знову.

Доріжкою навшпиньочки ішов містер Бенкс. Він нерішуче завмер на одній нозі, добачивши їх усіх.

- Ну що? Приїхала? - спитав він нервовим гучним шепотом. [142]

- Приїхала й поїхала,- сказала місіс Бенкс. Містер Бенкс закам'янів з несподіванки.

- Поїхала? Тобто як - зовсім поїхала? Місіс Бенкс ствердно кивнула головою.

- О радість, яка ж радість! - скрикнув містер Бенкс і, підхопивши руками поли плаща, просто посеред доріжки пішов танцювати шотландський танок. Та раптом він зупинився.

- Але як? Коли? Чому? - засипав він.

- Щойно. В таксі. Через те, що діти були з нею нечемні, так мені здається. Вона мені на них скаржилася. Нічого іншого мені просто й на думку не спадає. А вам, Мері Поппінс?

- Ні, пані, мені також ні,-сказала Мері Поппінс, дуже старанно струшуючи порошинки в себе з блузки.

Містер Бенкс обернувся до Джейн з Майклом:

- Ви були нечемні з міс Ендрю? З моєю гувернанткою? З цією славною бабусею? Мені сором за вас, просто сором!

Він говорив суворо, але в очах у нього блискали сміхотливі іскорки. % '

- Такий уже я нещасний,- вів він далі, заклавши руки в кишені.- Отак день при дні працюю, мов каторжний, щоб виховати вас^як фіід, і яку ж маю від вас дяку? Нечемність до міс Ендрю! Ганьба! Обурливо! Я просто не знаю, чи зможу коли-небудь вам таке пробачити. Але...- казав він далі, вийнявши з кишень два шестипенсовики і врочисто простягаючи їх дітям,- але я старатимусь. Старатимуся з усієї сили!

Він, сміючись, одвернувся набік.

- О! - вигукнув він, спіткнувшись об пташину клітку.- А це звідки тут узялося? Чия вона?

Джейн з Майклом і Мері Поппінс мовчали.

- Ну дарма,- сказав містер Бенкс.- Тепер вона моя. Я поставлю її в садку, нехай плететься пахучий горошок. »

І він подався туди з кліткою в руках, превесело наспівуючи. [143]