Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої) : ЗМІЙ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої):ЗМІЙ

 

загрузка...

Був ранок, та такий, коли все сяє і виблискує, наче світ за ніч добре вимили й натерли.

Вишнева Вуличка угорі блискала до сонця шибками вікон - в будинках саме відчиняли віконниці.

А .внизу її залиту сонцем поверхню темними смужками переписували тонкі тіні вишень.

Але ще ніде ніщо не гомоніло, дзвенів тільки дзвінок Морозивника, що возив вулицями свого візка.

«Не минай мене! Купи! » - закликав плакат на ' передку.

Ось із-за рогу вийшов Сажотрус і підняв свою чорну від сажі руку.

Морозивник подзенькотів до нього.

- На пенні,- попросив Сажотрус.

І, спершись на свої мітелки, став кінчиком язика лизати морозиво. Вилизавши все, він обережно загорнув крихке відеречко в хустину й сховав у кишеню.

- Ви не їсте відеречок? - вражено спитав Морозивник.

- Ні, я збираю колекцію! - відповів Сажотрус, підняв свої мітли й подався [106] до будинку Адмірала Бума - через парадний вхід,- бо ж чорного в Адміраловому будинку не було.

Морозивник, видзвонюючи, знов повіз свого візка Вуличкою, і на ньому замигтіли смужки тіней і світла.

- Зроду ще тут не було так тихо!.- промимрив Морозивник, зиркаючи на всі боки - чи ніде часом не видно покупців.

Тієї ж таки миті з Будинку Номер Сімнадцять , почувся крик.

Морозивник мерщій повіз туди візка, сподіваючись на заробіток.

- Несила моя! Просто несила більше! - кричав містер Бенкс, сердито бігаючи від надвірних дверей до сходів і назад.

- Що сталося? - злякано спитала місіс Бенкс, вибігаючи з їдальні.- Що це ти там ганяєш ногами по всьому передпокої?

Містер Бенкс добре загилив ногою, і щось чорне підлетіло вгору аж до середини сходів.

- Мій капелюх! - процідив він крізь зуби.- Мій новісінький капелюх!

Він кинувся на сходи і знов підгилив капелюха ногою. Капелюх, мов дзига, закрутився на плитах, підлоги і впав під ноги місіс Бенкс.

- Що? Що з ним трапилось? - стурбовано спитала місіс Бенкс. Нишком вона потерпала, чи не трапилося чого з містером Бенксом?

- Подивися, то й побачиш! - ревнув він на неї.

Місіс Бенкс, тремтячи, нахилилася і підняла капелюха з підлоги. Він увесь був у великих, лиснючих, масних плямах і якось чудно пахнув.

Вона ще понюхала його криси.

-1 Так, наче гуталін,- сказала вона.

- Це справді гуталін! - підкреслив містер Бенкс- Робертсон Ей наваксував мого капелюха гуталіном - почистив його щіткою для взуття.

У місіс Бенкс від жаху опустилися кінчики вуст.

- Невідомо, що скоїлося з цим Будинком! - [107] вів своєї містер Бенкс.- Нічого не зроблять так, як слід! Віками! Вода для гоління - мов окріп, кава - як лід! А оце тобі ще й таке!

Він смикнув капелюха з рук у місіс Бенкс і вхопив портфеля.

- Я йду! - гукнув він.- І не знаю, чи повернуся коли. Можливо, подамся в морські мандри.

З цими словами він насунув капелюх на голову, хряснув дверима й вибіг у хвіртку так швидко, що збив з ніг Морозивника, який з цікавістю слухав цю розмову.

- Самі ж ви й винні! - сердито сказав містер Бенкс.- Чого вам тут стовбичити?

І він швидко попростував до Сіті, а його наваксований капелюх виблискував на сонці, мов коштовний камінь.

Морозивник обережно підвівся і, пересвідчившись, що всі кістки цілі, сів на край тротуару, з'їв велику порцію морозива й аж тоді підбадьорився.

- Ой лишенько! - вимовила місіс Бенкс, почувши, як хряснула хвіртка.- Це таки правда! Усе в нас тепер не так, як слід. То те, то інше. Відколи Мері Поппінс пішла собі, навіть не попередивши, усе в нас негаразд.

Місіс Бенкс сіла на нижній східець, витягла хустинку й заплакала.

І, плачучи, вона згадала все, що сталося, відколи Мері Поппінс так несподівано й загадково зникла.

- Тут тобі була, й тут тобі щезла! Просто хоч плач! - хлипала місіс Бенкс.

Невдовзі після Мері Поппінс з'явилася нянька Грін і покинула службу, не добувши навіть тижня, бо Майкл плюнув на неї. Потім прийшла нянька Браун, яка одного разу вийшла на прогулянку і зникла назавжди. Уже аж далеко згодом виявилося, що разом з нею зникли і всі срібні ложки.

Після няньки Браун з'явилася міс Квіглі, гувернантка, яку довелося звільнити, бо вона щоранку перед сніданням по три години грала гами, а містер Бенкс не дуже кохався в музиці. [108]

- А далі,- хлипала в хустинку місіс Бенкс,- Джейн захворіла на кір, і душ у ванній лопнув, і вишні мороз побив, і...

- Пані, я...

Місіс Бенкс підвела голову й побачила перед собою місіс Брілл, куховарку.

- У кухні сажа зайнялася в комині! - буркнула місіс Брілл.

- О господи! Чи буде цьому край? - скрикнула місіс Бенкс.- Скажіть Робертсонові Ею, щоб погасив. Де він?

- Спить у комірчині, пані. А вже коли цей парубійко спить, його ніщо в світі не розбудить, хіба землетрус або полк барабанщиків,- казала місіс Брілл, спускаючись слідом за хазяйкою вниз на кухню.

З горем та з бідою вони удвох погасили сажу, але й це ще був не кінець злигодням місіс Бенкс.

Неї встигла вона поснідати, як угорі на сходах щось гучно тріснуло, заторохтіло й гупнуло додолу.

- А це що таке? - підхопилася місіс Бенкс і кинулась нагору.

- Ой, нога, нога! - лементувала покоївка Елін. Вона сиділа на сходах, серед черепків порцелянового посуду, і голосно стогнала.

- Що з вашою ногою? - неласкаво спитала місіс Бенкс.

- Поламала! - понуро сказала Елін, злігши на поруччя сходів.

- Дурниці, Елін! Ви розтягли собі сухожилля в кісточці, та й годі!

Але Елін тільки знову застогнала.

- Ох, поламала ногу! Що ж мені тепер робити? - заголосила вона.

Тієї ж миті в Дитячій щосили заверещали Близнята. Вони побилися за синю целулоїдну качечку. За їхнім пронизливим вереском не так чути було сварку Джейн і Майкла: вони малювали на стіні малюнки й ніяк не могли дійти згоди, який хвіст пасує зеленій конячці: червоний чи фіолетовий. [109]

А над усім тим гамором і вереском, немов барабан бухкав, раз у раз басувала Елін:

- Ох, поламала ногу! Що ж мені тепер робити? - Ну,- сказала місіс Бенкс, рвучко обернувшись до Дитячої,- це вже остання краплина.

Вона довела Елін до ліжка і приклала їй на кісточку холодний компрес. Тоді кинулася нагору в Дитячу.

Джейн з Майклом підбігли до неї.

- Хвіст краще червоний, правда ж? - спитав Майкл.

- Ой, мамо, нехай він не плете дурниць! Не буває коней з червоним хвостом, еге ж?

- Аз фіолетовим що - буває? Ну, кажи, буває? - скрикнув Майкл.

- Моя качка! - верещав Джон, вихопивши іграшку в Барбари.

- Моя, моя, моя! - заходилася Барбара, вхопивши її з рук у Джона.

- Діти, діти! - розпачливо заломила руки місіс Бенкс.- Замовкніть, бо я збожеволію!

На мить запала тиша: всі четверо з цікавістю втупилися в матір. Чи справді вона збожеволіє? А яка вона тоді буде?

- Ось що,- сказала місіс Бенкс.- Ваша поведінка мені не подобається. Бідолашна Елін забила кісточку на нозі, і вас нікому доглянути. Тож підіть у Парк і погуляйте там до чаю. Джейн, Майкле, наглядатимете за малятами. Джоне, дай погратись качечкою Барбарі, а ввечері знов забереш. Майкле, ти можеш узяти туди свого нового змія. Ну ж бо, надягайте капелюшки і гайда!

- А я хочу домалювати коня! - закомизився Майкл.

- І чого нам іти в той Парк? - затялася Джейн.- Там нема чого робити.

- Того,- сказала місіс Бенкс,- що мені потрібен спокій. І якщо ви зараз послухаєтеся і будете гарними дітками, до чаю буде кокосове печиво.

І не встигли вони розвередуватись знову, як вона [110] понадягала всім їм на голови капелюшки і швиденько вирядила дітей униз.

- Обережно переходьте вулицю! - гукнула вона, коли вони вже виходили у хвіртку. Джейн везла у візочку Близнят, а Майкл ніс свого змія.

За хвірткою діти спершу глянули праворуч. Нічого.

Тоді поглянули ліворуч. Там теж не було нікого, тільки в кінці Вулички дзеленькотів дзвоник Морозивника.

Джейн швиденько рушила через вулицю.

Майкл потюпав слідком.

- Ну й життя! - плаксиво сказав він до свого змія.- Ніколи тобі ні в чому не щастить.

Джейн довезла візочок до озера.

- Ану,- сказала вона Близнятам,- дайте сюди качку!

Близнята вп'ялися в качку руками з обох боків і заверещали. Джейн розчепила їхні пальці.

- Дивіться! - сказала вона і кинула качку в озеро.- Дивіться, дітоньки, вона пливе до Індії!

Качка загойдалася на воді й попливла. Близнята, хлипаючи, дивились на неї. Джейн оббігла озеро, спіймала качку і знов пустила її пливти.

- А тепер,- весело сказала вона,- хай пливе в Саутгемптон!

Близнят, як видно, це не дуже розважило.

- А тепер до Нью-Йорка! Малі заплакали дужче. Джейн сплеснула руками.

- Майкле, ну що нам з ними робити? Віддай її їм - вони поб'ються, а не давай - вони плачуть!

- Я зараз їм змія пущу!-сказав Майкл.- Дивіться, діти, дивіться!

Він підняв догори гарного, зелено-жовтого змія і-заходився розмотувати шнурок. Близнята дивилися на все те з слізьми в очах, зовсім неохоче. Майкл підняв змія над головою і трохи пробіг. Змій полопотів у повітрі й ляпнувся на траву.

А ти ще раз! - підбадьорила брата Джейн.

Ні

- Ти потримай, як я побіжу,- сказав Майкл. Цього разу змій піднявся трохи вище. Але коли

він поплив угору, його довгий, оздоблений китичками хвіст зачепився за гілля липи, і змій мляво повис серед листя.

Близнята одчайдушно заголосили.

- О господи! - сказала Джейн.- Нічого ніколи не виходить так, як треба!

- Агов, агов! Що це тут у вас? - почувся чийсь голос позад них.

Діти обернулись і побачили Паркового Доглядача, що здався їм дуже показним у своїй яскравій куртці та кашкеті з козирком. Він підбирав порозкидані папірці, настромлюючи їх на гострий кінець палиці.

Джейн показала на липу. Доглядач позирнув туди. Обличчя його вмить зробилося суворе.

- Еге-ге, ви порушуєте правила! Тут не дозволяється смітити, щоб ви знали - ні на землі, ні на деревах! Взагалі ніде!

- Це не сміття. Це - змій,- сказав Майкл.

І тоді раптом на обличчі в Доглядача заграла ніжна, розчулена, трохи безглузда усмішка. Він підійшов до липи ближче.

- То це змій? Он воно що! А я ж не пускав змія вжд хтозна й відколи - відколи був хлоп'ям!

Він миттю виліз на дерево і зліз, легесенько затиснувши змія під пахвою.

- Ну,- сказав він,- отепер ми намотаємо шнурочок і пустимо його, і воно полетить-полетить!

Він простяг руку до палички. Майкл міцно стиснув її в руках.

- Дякую, але я хочу сам.

- Ну, я тобі допоможу, добре? - покірно сказав Доглядач.- Я ж тобі його зняв, і, знаєш, я ж не пускав змія, відколи ще був хлоп'ям!

- Добре,- сказав Майкл.

Він не хотів здаватися жорстоким.

- Ох, щиро дякую! - радісно скрикнув Доглядач.- Отже, я беру змія і ступаю десять кроків по моріжку. А як скажу: «Гайда!»-ти побіжиш. [112]

Доглядач рушив, уголос відлічуючи кроки:

- ...вісім, дев'ять, десять!

Він обернувся і підняв змія над головою.

- Гайда! Майкл побіг.

- Пускаю! - крикнув Доглядач.

Майкл почув позад себе легеньке лопотіння. Шнур натягався, аж паличка шарпалася у хлопця в руках.

- По-олетіло! - скрикнув Доглядач. Майкл озирнувся.

Змій летів у небі, нестримно набираючи висоту. Він здіймався вище й вище,- дедалі меншою зелено-жовтою цяткою коливаючись у блакиті.

У Доглядача полізли на лоб очі.

- Зроду не бачив такого змія. Навіть як був хлоп'ям,- промимрив він, вдивляючись у височінь.

Легенька хмарка набігла на сонце і за мить попливла далі.

- Вона летить на змія,- стурбовано прошепотіла Джейн.

Зелено-жовтий хвіст змія коливався усе вище й вище, поки став здаватись ледве помітною темною цяточкою в небі. Хмарка повільно пливла на нього. Ближче, ближче!

- Ну, все,- сказав Майкл, коли цяточка зникла за тонким сірим серпанком.

Джейн стиха зітхнула.

Близнята тихенько сиділи у візочку. Дивна тиша запанувала над ними всіма. А шнур так і- рвався в Майкла з рук, ніби зв'язуючи їх з тією хмаркою, а землю з небом. Затамувавши подих, вони всі чекали, коли змій з'явиться знову.

І раптом Джейн не втерпіла.

- Майкле,- скрикнула вона,- тягни, тягни! Вона торкнула натягнутий шнур рукою. Майкл обернув паличку і потягнув скільки мав сили. Шнур не піддавався. Хлопець знов потягнув, і знов,- поки геть засапався.

- Не можу! - сказав він.- Не тягнеться!

- Давай удвох! - скрикнула Джейн. [113]

Але хоч як вони тягли, шнур не піддавався, і змій не показувався з-за хмарки. ,

- Ану я! - поважно сказав Доглядач. Коли я був малий, ми робили отак...

І він узявся за шнур трохи вище від Джейн і рвучко, раптово смикнув. Шнур нібито злегка піддався.

- Ану всі гуртом - раз! - гукнув Доглядач. Він скинув кашкета і мідно вперся ногами в землю. Джейн з Майклом потягли що мали сили.

- Спускається! - засапано сказав Майкл.

Враз шнур подався, і якась невеличка в'юнка тінь, пробивши сіру хмарку, попливла донизу.

- Змотуй! - просичав Доглядач, блимнувши оком на Майкла.

Але шнур тепер намотувався на паличку ніби сам собою. Все нижче й нижче спускався змій, перекидаючись і шалено метляючи вгорі. Джейн ковтнула повітря.

- Що ж це таке? - вигукнула вона.- Це не наш змій! Це якийсь зовсім інший!

Усі вп'ялися в нього очима.

І таки справді. Згори спускався не їхній зелено-жовтий змій. Цей мав інший колір - темно-синій.

Змій спускався все нижче, звиваючись і підскакуючи.

Раптом Майкл закричав:

- Джейн! Джейн! Та це ж зовсім не змій! Це наче... Ох... Це ж наче...

- Змотуй, Майкле, змотуй швидше! - аж задихалася Джейн.- Я більше не можу!

Бо, хоча те, що було на кінці шнура, ширяло ще високо - вище найвищих дерев,- та все ж його стало краще видно. Зелено-жовтого змія не було ані сліду, замість нього вгорі витанцьовувала якась постать, нібито чужа і водночас дивно знайома - в синьому пальті з срібними ґудзиками і солом'яному капелюшку, оздобленому стокротками. Під пахвою в неї була парасолька з головою папуги на кінці держачка, в одній руці - брунатна килим'яна [114] сумка, а другою постать міцно трималася за шнур.

- Ох! - радісно вигукнула Джейн.- Це вона!

- Я так і знав! - закричав Майкл, тремтячими руками змотуючи шнур на паличку.

- Моя ненько! - кліпаючи очима, сказав Доглядач.- Моя ненечко!

А постать спустилася ще нижче. Тепер вона вже черкалася верховіття дерев. Ось стало видно обличчя з такими знайомими рисами, чорні, як вугілля, коси, ясні сині очі і ніс, трішки задертий догори, мов у дерев'яної ляльки. Коли останні метри шнура почали намотуватись на паличку, постать попливла донизу поміж липами, і ось вона гордовито опустилась на траву.

У Майкла випала з рук паличка. Він метнувся до неї, а Джейн - слідком.

- Мері Поппінс, Мері Поппінс! - кричали обоє, вчепившись за неї.

А позад них у візочку заходилися Близнята, мов півники на світанку, і Доглядач Парку то розтуляв, то стуляв рота, ніби хотів щось сказати, та все ніяк не знаходив слів.

- Прийшла! Прийшла! Прийшла! - на всі груди кричав Майкл, хапаючись то за її руку, то за сумку, то за парасольку,- що на очі трапило,- аби лише мати певність, що це таки вона, Мері Поппінс.

- Ми знали, що ви повернетесь! Ми знайшли ваш лист про «о ревуар»! - гукала Джейн, обвиваючи руками синє пальто.

Задоволена усмішка майнула по обличчі Мері Поппінс, торкнувши і уста, і трішки задертий ніс, і сині очі. Але відразу й зникла.

- Будьте такі ласкаві, пригадайте, що ми - в Громадському Парку, а не в Зоопарку. Як ви поводитесь?! Таки можна подумати, що опинився в Зоопарку! А де, дозвольте запитати, ваші рукавички?

Діти враз кинулись шукати по кишенях. [115]

- Гм! Надягніть їх, будь ласка!

Тремтячи з хвилювання й захвату, вони понатягали рукавички і надягли капелюшки..

Мері Поппінс підійшла до візочка. Близнята радісно залебеділи, коли вона повмощувала їх зручніше й розправила плед. Потім вона озирнулася довкола.

- Хто пустив цю качку в озеро? - спитала вона таким знайомим їм сердитим голосом.

- Я,- сказала Джейн.- Забавляла Близнят. Вона пливе до Нью-Йорка.

- Ну, ось що, витягни її звідти! - звеліла Мері Поппінс.- Вона попливе не до Нью-Йорка чи куди там ще,- а Додому Пити Чай.

І, почепивши свою килим'яну сумку на ручку візка, вона рушила з ним до виходу з Парку.

Доглядач, що раптом віднайшов мову, заступив їй дорогу.

- Слухайте-но,- сказав він, вп'явшись у неї очима.- Мені доведеться написати рапорт. Це порушення правил! Отак звалюватися на голову! І звідки, хотів би я знати, звідки?

Він замовк, бо Мері Поппінс зміряла його з голови до п'ят таким поглядом, що йому раптом захотілось опинитися десь-інде.

- Якби я була Доглядачем Парку,- промовила вона згорда,- я б надягла на голову кашкета і по-защібалася. Дозвольте!

І, відвівши його вбік владним порухом руки, вона повезла візок далі.

Доглядач, спаленівши з сорому, нахилився підняти кашкета. А коли він випростався, Мері Поппінс із дітьми вже сховалися за хвірткою Будинку Номер Сімнадцять.

Доглядач подивився на доріжку. Тоді позирнув на небо і знов на доріжку.

- Зроду-віку такого не бачив! - сказав він тремтячим голосом.- Навіть як був хлоп'ям!

І, вкрай спантеличений, щось бурмочучи собі під ніс, подався геть. [116]

О, та це ж Мері Поппінс! - сказала місіс

Бенкс, коли вони увійшли до передпокою.- Звідкіля ви взялися? З блакиті небес?

__ Авжеж,- радісно почав був Майкл.- Вона спустилася на...

Він раптом урвав, бо Мері Поппінс кинула на нього грізний погляд.

__ Я зустріла їх у Парку, пані,- сказала вона,

обернувшись до місіс Бенкс,- і забрала додому.

__ Отже, ви залишитесь у нас?

- Так, пані, на якийсь час.

- Але ж, Мері Поппінс, минулого разу ви пішли від нас, не попередивши. Звідки я знатиму, що ви знову такого не зробите?

- Нізвідки, пані,- спокійно відповіла Мері Поппінс.

Місіс Бенкс сторопіла.

- Але ж... але ж... як ви гадаєте? - нерішуче спитала вона.

- Я не можу сказати заздалегідь, пані.

- Ох! - тільки й вимовила місіс Бенкс, бо нічого іншого не спало їй тієї миті на думку.

І не встигла ще вона до кінця схаменутись, як Мері Поппінс, узявши свою сумку, повела дітей нагору.

Місіс Бенкс дивилася їм услід, поки почула, що двері Дитячої тихенько зачинилися за ними. Аж тоді вона полегшено зітхнула і кинулася до телефону.

- Мері Поппінс повернулася! - радісно повідомила вона в трубку.

- Справді? - сказав містер Бенкс на тому кінці дроту.- Ну, то, може, я теж повернуся.

І повісив трубку.

Нагорі в Дитячій Мері Поппінс скинула пальто. Вона повісила його на гачок біля дверей спальні. Тоді скинула капелюшок і хазяйновито почепила його на ріжок ліжка.

Джейн з Майклом стежили за її рухами, такими [І17] знайомими їм. Усе в ній було таке самісіньке, як завжди. їм аж не вірилося, що вона їх кидала.

Мері Поппінс нахилилася і відімкнула сумку.

В сумці не було нічого, крім величезного градусника.

- А для чого він? - спитала з цікавістю Джейн.

- Для тебе,- відповіла Мері Поппінс.

- Та я ж не хвора,- заперечила Джейн.- У мене вже два місяці немає кору!

- Розтули рота! - сказала Мері Поппінс таким голосом, що Джейн умить заплющила очі й роззявила рота. І градусник опинився там.

- Я хочу знати, як ви поводились, поки мене не було,- суворо пояснила Мері Поппінс.

Вона вийняла градусник і піднесла його до світла.

- «Недбала, легковажна і нечепурна»,- прочитала вона.

Джейн тільки очі витріщила.

- Гхм! - сказала Мері Поппінс і впхнула градусник у рота Майклові.

Він міцно стиснув градусника губами, але вона вирвала його і прочитала:

- «Дуже крикливий, неслухняний настирливий хлопчак».

- А от і ні,- буркнув сердито Майкл. Замість відповіді вона тицьнула йому градусника під ніс, і він прочитав по буквах:

- «К-р-и-к-л-и-в-и-й...»

- От бач! - сказала Мері Поппінс, переможно дивлячись на нього.

Потім вона поставила градусник Джонові.

- «Вередливий і задерикуватий»,- така була його температура.

А коли перевірили температуру в Барбари, на градуснику стояло:

- «Вкрай розпещена!»

- Гхм! - пирхнула Мері Поппінс.- Здається, я повернулася вчасно!

Наостанку вона швидко поставила градусник самій собі, мить потримала і, вийнявши, прочитала: [118]

- «Дуже достойна особа, в усьому взірцева».

Гордовита, вдоволена усмішка заграла на її устах, коли вона вголос повідомила свою температуру.

- Так і має бути! - сказала вона повчально.- А зараз чай - і в ліжка!

Дітям здалося, що не минуло й хвилини, а вони вже напилися молока з кокосовим печивом, ще й викупались. Як звичайно, в Мері Поппінс усе робилося вмить. Гачки з петельками не розщібалися, а розлітались, ґудзики так і поривались розщібнутися, губка й мило літали, як блискавиці, а рушники витирали одним махом.

Мері Поппінс пройшлася біля ліжок і попідтикала дітям ковдри. її накрохмалений білий фартух аж лопотів, і від неї йшли чудові пахощі свіжо-підсмажених грінок.

Підійшовши до Майклового ліжка, вона нахилилася й хвилину щось шукала під ним. Потім обережно витягла звідти своє розкладне ліжко, на якому лежало чепурненько складене усе майно Мері Поппінс: шматок «Сонячного», зубна щіточка, пакуночок шпильок для кіс, пляшечка парфумів, складний стільчик і коробочка м'ятних таблеток. Та ще сім байкових нічних сорочок, чотири бавовняних, черевички, доміно, дві шапочки для купання і альбом з листівками.

Джейн з Майклом спантеличено попідводилися на ліжках.

- Де це все тут узялося? - допитувався Майкл.- Я разів із сто лазив під ліжко, і я добре знаю, що там його не було.

Мері Поппінс не відповіла. Вона почала роздягатись.

Джейн з Майклом перезирнулися. Адже вони знали - розпитувати дарма: Мері Поппінс ніколи нічого не розповідає.

Вона скинула свій накрохмалений білий комірець і взялась розщібувати ланцюжок на шиї.

- Що там усередині? - зацікавився Майкл, задивившись [119] на маленький золотий медальйон на ланцюжку.

- Портрет.

- Чий?

- Дізнаєшся, як настане час - не раніше,- невдоволено сказала вона.

- А коли час настане?

- Коли я піду звідси.

Вони злякано витріщилися на неї.

- Але ж, Мері Поппінс! - скрикнула Джейн.- Ви ж нас більш ніколи не покинете, ні?

Мері Поппінс пильно глянула на неї.

- Веселеньке життя в мене буде,- озвалась вона,- якщо я його все пробуду з вами!

- Але ж ви залишитеся? - гаряче благала Джейн. "

Мері Поппінс підкинула на долоні медальйон.

- Залишуся, поки не урветься ланцюжок,- коротко сказала вона.

І, нап'явши на голову нічну сорочку, почала під нею роздягатись.

- Тоді нічого,- прошепотів Майкл до Джейн.- Я бачив - ланцюжок дуже міцний.

І він бадьоро кивнув їй головою. Вони підібгали ноги, кожне в своїй постелі, і дивилися, як Мері Поппінс таємниче вовтузиться під своїм наметом з нічної сорочки.

І вони згадали, як вона вперше з'явилась у Вишневій Вуличці і скільки потім сталося усього дивовижного і неймовірного; згадали, як вона полетіла від них на парасольці, коли змінився вітер; про довгі, тоскні дні без неї і про її сьогоднішнє чудесне повернення з неба...

Майкл раптом стрепенувся.

- А змій? - сказав він і сів у ліжку.- Я зовсім забувся! Де мій змій?

Голова Мері Поппінс виткнулася з-під нічної сорочки.

- Змій? - промовила вона сердито..- Який тобі змій? Що за змій? [120]

- Мій, з китичками, жовтий і зелений! Той, що ви на ньому спустились додолу, на шнурку від нього!

Мері Поппінс уп'ялась в нього очима. Він не знав, чого в них було більше - подиву чи гніву, але й те й те було - він добре бачив.

Та ще зловісніший, ніж погляд, був у неї голос, коли вона озвалася:

- Якщо я тебе добре зрозуміла,- вимовила вона звільна, крізь зуби,- то я ніби спустилася звідкись на шнурку?

- А хіба ж ні?..- затну вся Майкл.- Сьогодні. З хмари. Ми вас бачили.

- На шнурку? Як та мавпа в цирку чи павук на павутині? Я? Так, Майкле Бенкс?

Мері Поппінс так розгнівалася, що здавалася удвічі вища, ніж була насправді. Величезна й грізна, вона височіла наданим у своїй нічній сорочці, чекаючи відповіді.

Майкл для певності вчепився в постіль.

- Не обзивайся більше, Майкле! - застережливо прошепотіла з свого ліжка Джейн.

Але він уже не міг спинитися.

- Ну то де тоді мій змій? - хоробро сказав він.- Якщо ви не спустились... е-е... так, як я сказав, то де дівся змій? Його на шнурі не було.

- Ум-гу? Виходить, була я? - допитувалася вона з глузливим сміхом.

Аж тепер він збагнув, що дарма говорити. Він нічого не доведе. І він мусив поступитися.

- Н-ні,- промовив він тоненьким, жалібним голосом.- Ні, Мері Поппінс.

Вона відвернулась і вимкнула світло.

- Твоя поведінка,- гостро сказала вона,- не поліпшилася, відколи я пішла звідси. На шнурку, отак-то! Мене ще ніколи так не ображали! Зроду!

Вона гнівно відкинула ковдру на своїй постелі, швидко лягла і вкрилася з головою.

Майкл лежав нищечком, ще й досі вчепившись руками в постіль. [121]

- Вона ж спустилась, правда, Джейн? Ми ж бачили,- раптом прошепотів він до сестри.

Та Джейн не відповіла. Вона тільки вказала на двері спальні.

Майкл обережно підвів голову.

Біля дверей на гачку висіло пальто Мері Поппінс. Срібні ґудзики на ньому блищали при світлі нічника. А з кишені виткнулася ціла низка китиць - паперових китиць з хвоста зелено-жовтого змія. "

Діти довго дивилися на них.

Тоді кивнули головами одне одному. Вони ж бо знали - говорити нічого не треба,- з Мері Поппінс іноді трапляється таке, чого вони ніколи не зрозуміють. Вона повернулась - ось що найважливіше, її рівний подих долинав до них з розкладного ліжка. І їм раптом стало так спокійно, й гарно, й радісно.

- Добре, Джейн, нехай хвіст буде фіолетовий,- несподівано прошепотів Майкл.

- Ні-ні, Майкле! - відказала Джейн.- Червоний кращий.

Незабаром у Дитячій не стало чутно нічого, крім спокійного людського дихання...

П-п! П-п! - казала містерова Бенксова люлька. Теньк! Теньк! - казали спиці місіс Бенкс. Містер Бенкс поклав ноги на грати каміна й трохи придрімнув.

Перегодом місіс Бенкс озвалася:

- То як, ти думаєш податися в морські мандри? - спитала вона.

- Е-е... мабуть, що ні. З мене поганенький моряк. А знаєш, з капелюхом усе добре обернулося. Мені його наваксували тут на розі геть увесь, і він став як новенький. Навіть кращий. Ну, а Мері Поппінс повернулася, то вода для гоління тепер буде така, як слід...

Місіс Бенкс нишком усміхнулась, не кидаючи плести. [122] їй було радісно, що містер Бенкс поганенький моряк і що Мері Поппінс повернулася.

Унизу в кухні місіс Брілл робила Елін свіжу перев'язку.

__ Я не дуже її полюбляла, коли вона тут була,-

казала місіс Брілл,- одначе, правду мовити, сьогодні в Будинку все стало зовсім інакше. Спокійно, мов тобі в неділю, і чистенько, аж блищить, мов новенький дев'ятипенсовик. Я нічого не маю, що вона повернулася.

- І я теж, сказати правду,- підхопила Елш і подякувала місіс Брілл за перев'язку.

«І я теж,- подумав сам собі Робертсон Ей, що дослухався до розмови через стіну комірчини.- Тепер хоч вряди-годи спочинок матиму!»

Він якомога зручніше примостився на перекинутій догори дном лопаті для вугілля і заснув, схилившись головою на щітки.

Але що думала про все це Мері Поппінс, ніхто ніколи не дізнався, бо вона думками ні з ким не ділилася й нікому нічого не розповідала.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170