Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої) : ПОВНИЙ МІСЯЦЬ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої):ПОВНИЙ МІСЯЦЬ

 

загрузка...

Цілий день Мері Пошіінс квапилася, а коли вона квапилась, то завжди бувала сердита.

Усе, що робила Джейн, було погано, все, що робив Майкл було ще гірше. Вона гримала навіть на Близнят.

Джейн і Майкл як могли намагалися не потрапляти їй на очі, бо знали, що часом краще, як Мері Поппінс тебе не бачитиме й не чутиме.

- От якби ми були невидимі,- сказав Майкл після того, як Мері Поппінс заявила, що самий но його вигляд понад силу кожному, хто себе поважає.

- Позалазьмо за канапу,- порадила Джейн,- то й будемо невидимі. Полічимо, скільки грошей у наших скарбничках, а після вечері вона, може, подобрішає.

Так вони й зробили.

- Шестипенсовик і чотири пенні буде десять пенсів, та півпенні, та три-пенсовик...- швидко лічила Джейн.

- Чотири пенні та три фартінги, та... та й усе,- зітхнув Майкл, склавши всі свої гроші на купку. [78]

- В карнавку для бідних буде добре,- пирхнула Мері Поппінс, кинувши погляд за канапу.

__ Ох, ні,- докірливо сказав Майкл.- Це мої.

Я собі наскладав.

__ Ух! Мабуть, на якийсь там гореплан,- зневажливо промовила Мері Поппінс.

- Ні, на слона - щоб у мене був свій слон, такий, як Ліззі в Зоопарку. Я тоді вас кататиму,- сказав Майкл, ніби й не дивлячись, а все-таки нишком зиркаючи на Мері Поппінс: як воно їй здасться?

- Гм,- сказала Мері Поппінс.- Вигадки!

Але діти помітили, що вона зовсім уже не така сердита, як була.

- Цікаво,- мовив Майкл,- а що робиться в Зоопарку вночі, як усі порозходяться додому?

- Хтось турбувався, та без носа зостався,- відрізала Мері Поппінс.

- Я не турбувався, я тільки цікавився,- сказав Майкл.- А ви знаєте? - спитав він у Мері Поппінс,

.. що квапливо змітала з столу крихти.

- Ще одне запитання - і ти, як раз та два, підеш спати! - промовила вона і так швидко кинулася прибирати в Дитячій кімнаті, що більше скидалася на вихор у капелюшку й фартусі, ніж на людину.

- Краще не питай її. Вона знає все, але ніколи нічого не каже,- шепнула йому Джейн.

- А нащо тоді знати, як нікому не розказуєш? - пробурчав Майкл, але тільки собі під ніс, щоб Мері Поппінс не почула.

Джейн з Майклом зроду не пам'ятали, щоб їх коли вкладали спати так швидко, як того вечора. Мері Поппінс погасила світло дуже зарані і так поквапливо подалася з дому, немов її підганяли усі вітри світу.

Проте дітям здалося, що не минуло й хвилини, як чийсь голос прошепотів від дверей:

- Швиденько, Джейн і Майкле! Накиньте щось на себе і йдіть мерщій! [79]

Здивовані і вражені, вони повискакували з ліжок.

- Швидко! - сказала Джейн.- Щось сталося! І потемки кинулась шукати якоїсь одежі.

- Швидше! - знов озвалось від дверей.

- Ой лишенько, я знайшов тільки свою матроську шапочку і рукавички,- казав Майкл, бігаючи по кімнаті, витягаючи шухляди й мацаючи по полицях.

- Нічого. Надягни їх. Надворі не холодно. Ходімо!

Самій Джейн пощастило знайти тільки маленьке Джонове пальтечко. Але вона просунула руки в рукавчата й відчинила двері.

За дверима не було нікого, але дітям здалося, що хтось кинувся сходами вниз. Джейн і Майкл метнулися туди ж таки.

Усю дорогу той хтось чи щось було попереду. Вони не бачили його, а проте добре знали, що їх хтось чи щось веде, раз у раз ніби манить за собою. Ось вони вийшли у Вуличку, і їхні капці м'яко зачовгали по тротуару.

- Швидше! - знов поквапив їх той самий голос із-за рогу, але й звернувши за ріг, вони не побачили нікого.

Обоє поряд, вони побігли туди, куди кликав той голос,- вулицями, алеями, попід арками, через парки,- аж поки, засапані, ледве зводячи подих, опинилися перед великим турнікетом у якійсь огорожі.

- Ось ви й прийшли! - сказав голос.

- Куди? - гукнув до нього Майкл.

Але відповіді не було. Джейн подалась до турнікету, тягнучи Майкла за руку.

- Глянь! - сказала вона.- Хіба ти не бачиш, де ми? Це ж Зоопарк!

З неба сяяв повний і дуже ясний Місяць, і при його світлі Майкл роздивився залізну огорожу й заглянув крізь грати. Ну звичайно! Який же він нетямущий - не впізнав одразу, що це - Зоопарк! [80]

- Тільки як же ми зайдемо? - спитав він.- У нас немає грошей.

- Не турбуйтеся! - пролунав грубий голос з-поза огорожі.- Для почесних гостей сьогодні вхід вільний. Штовхніть турнікет, будь ласка!

Джейн з Майклом скорились і вмить опинилися в Зоопарку.

- Ось вам квитки,- сказав грубий голос, і, підвівши голови, діти побачили здоровенного Бурого Ведмедя в куртці з мідними ґудзиками і кашкеті з козирком на голові.

Він простягав дітям два рожеві квитки.

- Але ж ми завжди віддаємо Контролерові квитки,- сказала Джейн,

- То ж завжди, а то сьогодні! Сьогодні їх вручають вам,- мовив Ведмідь і всміхнувся.

Майкл усе придивлявся до нього.

- А я вас пам'ятаю,- сказав він нарешті Ведмедеві.- Колись я був дав вам банку сиропу.

- Авжеж,- мовив Ведмідь.- І забув зняти ковпачок. Знаєш, мені довелось по помарудитися більш десятка днів, поки я його зняв. Надалі будь уважніший.

- А як це, що ви не в клітці? Ви вночі завжди так гуляєте? - спитав Майкл.

- Ні, тільки тоді, як День Народження припадає на повню Місяця. Але даруйте, я мушу стояти при вході.

Ведмідь обернувся і знов заходився крутити ручку турнікету.

Джейн з Майклом пішли мандрувати по Зоопарку.

Повний Місяць так і сяяв, і кожне дерево чи кущик, кожну квітку було видно, як удень. Отож діти могли дуже добре роздивитись усі павільйони й клітки.

- Здається, тут щось має бути незвичайне,- сказав Майкл.

І справді, на те скидалося. По всіх доріжках бігали звірі, то в супроводі птахів, то самі. Двоє Вовків тупотіли позаду дітей, жваво про щось розмовляючи [81] з Лелекою. Джейн із Майклом почули слова «День Народження» і «Повний Місяць». Вдалині йшли поряд троє Верблюдів, а неподалік від них - Бобер та Американський Гриф, заглиблені в розмову. І всі вони, як здавалося дітям, розмовляли про одне.

- Цікаво, чий це тут у них день народження? - сказав Майкл, але Джейн поспішала вперед, приваблена незвичайним видовищем.

Якраз біля клітки Слона бігав рачки туди й сюди дуже гладкий старий добродій, а на спині в нього на двох невеличких ослінчиках сиділо вісім мавпочок.

- Ну й ну! Все тут навиворіт! - скрикнула Джейн.

Добродій, минаючи їх, сердито поглянув на неї.

- Навиворіт? - пирхнув він,- Це я - навиворіт? Що за балачки? Це образа!

Вісім мавпочок гучно зареготалися.

- Ох, пробачте, я не на вас, а... на все тут,- виправдовувалась Джейн, поспішаючи за ним.- Завжди звірі катають людей, а тут людина катає звірят. Оце я й хотіла сказати.

Але старий добродій, сапаючи, побіг далі, одно кажучи, що його образили, і зник десь із мавпочками на спині.

Джейн побачила, що краще не гнатися за ним, узяла Майкла за руку й потягла вперед.

- Агов, ви, ви, двоє! Нуте лиш у воду! Побачимо, як вам пірнатиметься за шматком апельсинової шкурки, котра вам зовсім ні до чого! - почувся зненацька чийсь ображений, сердитий голос, і, глянувши вниз, діти побачили невеличкого чорного Тюленя, який гнівно позирав на них із срібної під Місяцем води.

- Ну ж бо, йдіть, ідіть, побачимо, чи припаде вам таке до смаку!

- Але ж... ми не вміємо плавати!..- вимовив Майкл.

- Що ж я вдію? - сказав Тюлень.- Було б думати [82] раніше. Ніхто ніколи не клопотався тим, чи вмію плавати я... Е, чого тобі? Що таке?

Останні слова він промовив до Тюленя, який виринув з води і щось зашепотів йому на вухо.

__ Хто? - буркнув перший Тюлень.- Кажи голосніше!

Другий Тюлень зашепотів знову. Джейн розчула слова: «Почесні Гості», «Друзі»... але більше нічого. Перший Тюлень, здавалося, був розчарований, але досить увічливо сказав до Джейн і Майкла:

- Ох, даруйте ласкаво! Радий вас бачити. Даруйте ласкаво!

І, виставивши з води ласт, він незграбно потиснув дітям руки.

- Дивися, куди йдеш! - несподівано гукнув він.

Тієї миті щось стукнулося об Джейн. Вона швидко обернулась і злякано відскочила, побачивши перед собою величезного Лева. Очі його заблищали, коли він помітив її.

- Ох, слухайте...- почав він.- Я не знав, що це ви! Тут сьогодні такий натовп, а я так кваплюся побачити, як годуватимуть людей, що, мабуть, таки не дуже роздивлявся, куди йду. Ходімо зі мною! Такого ніяк не можна пропустити.

- Може б,- чемно сказала Джейн,- ви ласкаво показали нам туди дорогу?

Вона не дуже довіряла Левові, але він наче був не злий. «До того ж,- подумалось їй,- цієї ночі все навиворіт».

- За-алюбки! - сказав Лев, силкуючись, щоб голос його лунав якнайніжніше, і подав Джейн лапу.

Дівчинка взялася за неї, але для певності міцно вчепилась другою рукою за Майкла: він був увесь такий м'який і кругленький... Бо, зрештою, Лев є Лев...

- Чи гарна моя грива? - дорогою спитав Лев.- Задля сьогоднішнього свята я її завив.

Джейн глянула. Грива була старанно напомаджена й завита. [83]

- Дуже гарна,- промовила дівчинка- але хіба... хіба не дивно, що Лев дбає про гриву? Я думала...

- Що? Моя люба юна леді, Лев, як вам відомо, цар над усіма звірами. Він повинен пам'ятати про своє становище. І щодо мене, то я про нього забувати не люблю. Я вважаю, що Лев завжди повинен мати бездоганний вигляд, хоч би де він перебував. Сюди, будь ласка.

І він, граційно махнувши лапою, показав на великий Павільйон Котячих і повів дітей туди.

Обом їм аж дух перехопило, коли вони побачили те, що постало перед їхніми очима. У великому приміщенні було повно звірів. Декотрі посхилялись на бар'єр, що відділяв клітки від глядачів, інші стояли на кріслах, що ярусами здіймалися навпроти кліток. Тут були пантери й леопарди, вовки, тигри й антилопи, мавпочки і їжаки, вомбати, гірські кози й жирафи; зібрався тут і цілий гурт чайок та яструбів.

- Чудово, правда ж? - гордо сказав Лев.- Просто наче за давніх добрих часів у джунглях. Але ходімо швидше, треба знайти собі гарні місця.

І він почав прокладати в натовпі дорогу, погукуючи: Розету піться, розступіться!» і тягнучи Джейн із Майклом за собою.

Незабаром, десь посеред павільйону, їм трапилась невеличка прогалина, й стало видно клітки.

- Ох,- сказав Майкл і з дива роззявив рота.- У клітках повно людей!

І так воно й було.

В одній клітці два опасистих літніх добродії в циліндрах і смугастих штанях снували туди й сюди і з тривогою вдивлялись поза грати, ніби на щось чекали.

У другій клітці метушились діти - які тільки є на світі на зріст і на вигляд, від малят у довгих сорочечках і далі.

Звірі біля клітки дуже зацікавлено розглядали цю малечу, а декотрі намагались розсмішити, дітлахів, [84] просуваючи в клітку лапу або хвіст. Жирафа витягла свою довгу шию понад головами інших звірів,- так, щоб хлопчик у матроському вбранні полоскотав їй носа.

У третій клітці були три літні дами в плащах і в галошах. Одна з них щось плела, а решта дві стояли біля ґрат, кричали на тварин і штурхали їх парасольками.

- Паршива звірото! Іди геть, я хочу додому, хочу чаю! - верещала одна.

- Правда ж, кумедна? - казали тварини і голосно реготали з неї.

- Джейн, диви! - скрикнув Майкл і показав на крайню клітку.- Ото ж...

- Адмірал Бум! - сказала Джейн, страшенно здивувавшись.

І то таки справді був Адмірал. Він кидався у своїй клітці, кашляв, сякався і аж сичав з досади.

- Щоб мені горлянка луснула! Усі до помп! Земля на горизонті! Хай мені горлянка лусне! - кричав Адмірал.

Щоразу як він підходив до ґрат, Тигр злегенька торкав його палицею, і Адмірал тоді ще дужче сердився.

- І як тільки вони там усі опинилися? - спитала Джейн у Лева.

- Загаялись,- відповів той,- чи, краще сказати, заґавились. Усі ці люди ловили гав у Зоопарку та й незчулись, як замкнулася брама. Ну, треба ж було їх десь діти, от мій розмістили їх тут. Оцей ось небезпечний, он, погляньте! Нещодавно мало не вкоротив віку доглядачеві. Близько не підходьте! - Лев показав на Адмірала Бума.

- Відступіть, будь ласка, відступіть! - почули нараз Джейн із Майклом крики.- Не товптесь! Про-пустіть-бо!

- А, це зараз їх годуватимуть! - сказав Лев, жваво пробираючись крізь натовп.- Ось і доглядачі. [86]

Четверо Бурих Ведмедів, усі в кашкетах з козирками, везли візки з кормом вузеньким коридором, що відділяв клітки від натовпу звірів.

__ Гей, відійдіть-но! - гукали вони, коли хто з тварин заступав їм дорогу.

Потім вони по черзі відчиняли невеличкі дверцята в клітках і на вилах просували в них корм. Джейн і Майклові було все добре видно у проміжок між Пантерою та Динго. Малятам кидали в клітки молоко в пляшках, вони хапали їх в обидві руки й жадібно тягли до рота. Старші діти хапали з вил коржики й кекси і тут-таки наминали. Дамам у галошах подали тонісінькі бутерброди і ячне печиво на тарілочках, а добродіям у циліндрах - котлети з баранини і заварний крем у склянках. Узявши в руки харч, добродії в смугастих штанях понесли його в куток, попростеляли на колінах носові хустинки й заходились їсти.

Коли доглядачі вже обійшли клітки, позаду раптом почувся несамовитий лемент:

- Хай мені горлянка лусне - це називається вечеря? Крихта м'яса й капустина! А де йоркширський пудинг? Ганьба! Підняти якір! А де мій портвейн? Портвейн де, чуєте? Сюди його мерщій! Гей, ви там, у камбузі, де адміральський портвейн?

- Он як розходився! Я вам казав, що він небезпечний, отой он! - сказав Лев.

Джейн і Майклові не треба було пояснювати, про кого це він. Вони дуже добре знали Адміралову звичку розмовляти.

- Нарешті,- промовив Лев, коли гомін у павільйоні трохи вщух.- Здається, вже все. Тепер мені, з вашого дозволу, доведеться відійти. Побачимося згодом, під час Великого Танку. Я вас знайду.

Він провів їх до дверей, попрощався й пішов собі, струшуючи своєю завитою гривою. Його золотава шерсть пінилася від місячного світла й тіней.

- Ой постривайте!..- гукнула йому навздогінці Джейн. Але він уже зник.- Я хотіла спитати, чи [87] їх хоч коли випускають. Бідолашні люди! Це ж і Джон з Барбарою простісінько могли тут опинитись. Або й ми з тобою.

Вона обернулася до Майкла, але його поряд не було. Він звернув на бічну доріжку. Джейн подалася за ним і, підійшовши ближче, побачила, що він розмовляв з Пінгвіном. Той стояв посеред доріжки, затиснувши під одним крилом великий зошит, а під другим здоровенний олівець, кінчик якого він раз у раз покусував у задумі.

- Нічогісінько не спадав на думку,- почула Джейн Майклові слова, мабуть, відповідь на якесь запитання.

Пінгвін обернувся до Джейн.

- А може б, ви мені допомогли? - промовив він.- Підкажіть риму до «Мері». Я відмовився від рими «на папері», бо так абихто заримує. Хочеться знайти щось незвичне, своє. Якщо вам спало на думку «сизопері» - не кажіть, не треба. Я й сам уже про це думав. Ні, й це не те. Не так слід про неї говорити.

- Тетері! - раптом сказав Майкл.

- Гм! Не дуже поетично,- мовив Пінгвін.

- А як - «до вечері»? - озвалася Джейн.

- Ну...- Пінгвін нібито обмірковував.-...Не дуже гарно,- сказав він журливо.- Мабуть, доведеться й від цього відмовитись. Розумієте, я складаю пісню до Дня Народження. Мені здалось, що непогано буде почати так:

«0 Мері, Мері...»

Але далі в мене не пішло. Так прикро! Від Пінгвіна всі сподіваються чогось незвичайного, і я не хочу нікого розчаровувати. Ну, гаразд... Не баріть мене. Я мушу знайти якусь раду.

І з цими словами він квапливо подався геть, втупившись у зошит і покусуючи одинця.

- Просто дива! - сказала Джейн.- Чий це тут день народження, цікаво знати?

- Ну, ходіть же й ви, ходіть! мабуть, і вам хочеться привітати з Днем Народження, і взагалі...- [88] почувся зненацька біля них чийсь голос, і, обернувшись, вони побачили того самого Бурого Ведмедя, що дав їм квитки при вході.

- О, звичайно,- швидко озвалася Джейн, зміркувавши, що найкраще буде відповісти саме так, хоча зовсім не здогадувалась, кого слід вітати з днем народження.

Бурий Ведмідь обняв їх за плечі й повів поперед себе доріжкою. Його м'яка шерсть тепло торкалася до них, і діти чули, як гуло в нього всередині, коли він говорив.

- Ось ми й тут! - прогув Бурий Ведмідь, спинившись перед невеличким будиночком.

Вікна в будиночку так ясно світилися, що якби ви на власні очі не бачили над собою Місяця, то подумали б, що то так сяє сонце.

Ведмідь одчинив двері й легенько підштовхнув дітей уперед.

Спершу їх осліпило яскраве світло, але за мить очі. звикли до нього, і діти побачили, що вони - в Тераріумі. Усі клітки стояли відчинені, і змії повиходили з них - декотрі позгорталися великими клубками й відпочивали на підлозі перед дверцятами кліток, інші плавно ковзали по підлозі.

І просто посеред усіх цих змій, на колоді, яку, певно, принесли сюди з якоїсь клітки,- діти не повірили власним очам! - сиділа Мері Поппінс!

- Ще двоє з поздоровленням, ваша милість,- шанобливо сказав Ведмідь.

Усі змії зацікавлено повернули голови до дітей. Мері Поппінс не поворухнулася. Зате вона озвалась:

- Я б хотіла знати, де твоє пальто,- спитала вона і сердито глянула на Майкла, наче зовсім не здивувалася.- А твій капелюх і рукавички де?- невдоволено звернулася вона до Джейн.

Але відповісти діти не встигли, бо саме тієї миті Тераріум дивно ожив.- Ш-ш-ш! Ш-ш-ш!!

Усі змії, стиха засичавши, попідводились на кінчиках хвостів і вклонялися комусь, хто був за спинами в Джейн і Майкла. Бурий Ведмідь скинув з голови кашкета. І Мері Поппінс повільно підвелася. [89]

- Моя дитино! Моя люба дитино! - почувся чийсь тихий, лагідний, хрипкуватий голос.

І з найбільшої клітки неквапливо, плавно й нечутно вилізла Королівська Кобра. Плавкими рухами ковзнувши поміж схилених у поклоні змій, обминувши Бурого Ведмедя, вона спинилася перед Мері Поппінс і, підвівшись передньою половиною свого золотавого довгого тіла, витягла догори голову, вип'яла золотистий лускуватий капшук і ніжно поцілувала іменинницю спочатку в одну, а тоді в другу щоку.

- Ссслухайте,- ласкаво засичала вона.- Це сссправді щассстя! Давно твій День Народження не випадав на повню Місяця, дитинко!

Вона повернула голову.

- Сссідайте, друзззі! - промовила вона, плавно вклонившись решті змій, і вони, почувши це, враз усі опустились на підлогу, поскручувались клубками і звернули повні найглибшої пошани очі до Кобри й Мері Поппінс.

А Кобра тим часом повернула голову до Джейн і Майкла,- діти аж здригнулися з дива - така це була манісінька й старенька, зморщена голівонька. А таємничий догляд її очей ніби приковував і тягнув до себе, так що Джейн із Майклом мимоволі ступнули вперед. Очі ті були вузькі й довгасті і нібито тьмяні й сонні, та десь глибоко в них незгасними самоцвітами жевріли причаєні іскри.

- А це хто, цікаво знати? - спитала Кобра своїм лагідним і водночас моторошним голосом, не спускаючи з дітей пильного погляду.

- Міс Джейн і мастер Майкл Бенкси, з вашого дозволу,- сказав Бурий Ведмідь хрипко, мов зі страху.- ї ї приятелі.

- А, це її приятелі? Ну то ласкаво просимо! Сідайте, любі!

Джейн і Майклові раптом здалося, що то лунає [90] королівський голос, а такого з ними не було, навіть коли до них звертався Лев.

Насилу відірвавши очі від владного погляду Кобри, діти озирнулися, шукаючи, на чому сісти.

Тоді Бурий Ведмідь присів, і вони примостились на його волохатих колінах.

- Вона говорить, мов королева.

- Бо вона і є наша Королева, наша наймудріша, найгрізніша Повелителька,- тихо й шанобливо відповів Бурий Ведмідь.

Кобра усміхнулася довгим, повільним, загадковим усміхом і обернулася до Мері Поппінс.

- Сестричко,- лагідно промовила вона.

- Вона справді їй сестра? - прошепотів Майкл.

- Небога в третіх - по матері,- й собі пошепки відповів Бурий Ведмідь, приставивши до рота лапу.- Та краще слухаймо. Зараз королева зробить іменинниці дарунок.

- Сестричко,- знов сказала Кобра.- Давно вже твій День Народження не випадав на повню Місяця. І давно ми не відзначали цієї події так, як нині. Тож я мала час поміркувати, який би тобі зробити подарунок. І я вирішила...- Вона замовкла, і все в Тераріумі завмерло, затамувавши подих.- Я вирішила, що найкраще буде подарувати тобі одну з моїх власних шкір.

- О, ви занадто ласкаві, сестро...- почала була Мері Поппінс, але Кобра порухом голови звеліла їй мовчати.

- Дрібниці, дрібниці! Ти знаєш, що я час від часу змінюю шкіру, й на одну більше чи на одну менше - для мене мало важить. Хіба ж я не...- вона замовкла і обвела очима Тераріум.

- Володарка джунглів! - просичали одразу всі змії, так неначе й запитання і відповідь були частиною добре знайомого всім їм обряду.

Кобра кивнула головою.

- Тож мені здається: що добре для мене, те й для тебе буде добре. Це, звичайно, не якийсь багатий подарунок, люба Мері, але з нього можна [91] зробити пояс, або черевички, або там стрічку на капелюшок, а це ніколи не зайве, сама знаєш.

І, сказавши це, вона повільно загойдалася з боку на бік, і Джейн та Майклові здалося, що по всьому її тілу, від хвоста до голови, пройшли ледве помітні хвилі.

І враз вона вся рвучко звилася й стрепенулася - і золотава шкіра спала з неї на підлогу, а натомість сріблястим блиском засяяла нова.

- Стривай! - сказала Кобра, коли Мері Поппінс нахилилась, щоб підняти золотавий подарунок.- Я хочу написати на ній вітання.

І вона кінчиком хвоста швиденько перебігла по скинутій шкірі, спритно скрутила золотавий пасочок кільцем і, підхопивши його на голову, мов корону, елегантно простягнула Мері Поппінс. Та, вклонившись, узяла його.

- Я просто не знаю, як вам дякувати,- почала вона й замовкла.

Було видно, що подарунок їй дуже сподобався, бо вона перепускала його то туди, то сюди на долонях, не могла відірвати від нього захоплених очей.

- Нема за що дякувати,- промовила Королівська Кобра.- Ц-с-с! - раптом сказала вона і вип'яла капшук, ніби до чогось прислухалася...- Коли не помиляюсь, це сигнал до Великого Танку.

Усі прислухались. Задзвенів дзвоник. Чийсь басовитий голос, усе наближаючись, гукав:

- Великий Танок! Великий Танок! Всі - на середину Парку! Хутчій, хутчій! Великий Танок - заключний номер свята! Всі - у Великий Танок!

- Я так і знала,- з усмішкою промовила Кобра.- Іди, голубонько, стань у коло! Без тебе там не почнуть. Прощавай! До наступного Дня Народження!

Вона знову підвелася і поклала поцілунок на обидві щоки Мері Поппінс.

- Швидше! - сказала Кобра.- Я подбаю про твоїх маленьких друзів. [92]

Бурий Ведмідь заворушився, і Джейн з Майклом попідводились з його колін. Під ногами в них звивались змії, поспішаючи до виходу. Мері Поппінс церемонно вклонилася Кобрі і, не оглядаючись на дітей, швиденько подалася до великого майданчика посеред Зоопарку.

- Ви можете йти,- сказала Кобра Ведмедеві, і він, покірно вклонившись, з кашкетом у лапі, кинувся й собі слідом за всіма звірами - туди, де вони збиралися в танок довкола Мері Поппінс.

- Хочете піти зі мною? - лагідно спитала Кобра Джейн і Майкла.

І, не чекаючи відповіді, ковзнула поміж ними, порухом голови звелівши їм іти обабіч неї.

- Почалоссся! - радісно промовила вона.

З просторої галявини посеред Зоопарку залунав голосний гамір, і діти зрозуміли, що то почався Великий Танок. Наближаючись, вони спершу почули, як там співають і вигукують, потім побачили леопардів, левів, бобрів, журавлів, антилоп і ще багато всяких звірів і птахів, які стали у велике коло з Мері Поппінс посередині. Потім усі вони заходили кружка, застрибали на задніх ногах, щосили виспівуючи Дику Пісню Джунглів, раз у раз вискакуючи поза коло, міняючись одне з одним місцями, як танцюристи в кадрилі.

Зненацька з усього того гамору вирізнився чийсь тонкий, пискливий голосок:

О Мері, Мері, Ти - наче зорі, Ти - наче з-о-орі!

І діти побачили Пінгвіна, що линув у танку, махаючи куцими крильми і весело виспівуючи. Він помітив дітей, уклонився Кобрі й вигукнув: '

- Чуєте мою пісню? Я сам склав! Звісно, вона не дуже досконала. «Зорі» - не вельми точна рима до «Мері», та дарма! Можна співати!

І він, підскочивши, вхопив під лапу Леопарда. Джейн з Майклом, стоячи обабіч мовчазної і таємничої [93] Кобри, дивилися на танок. Коли знайомий дітям Лев, порівнявшись з ними, нахилився й подав лапу Бразільському Фазанові, Джейн несміливо спробувала висловити те, що почувала.

- Я думала, ваша величність,- почала вона й збентежено замовкла, не знаючи, говорити далі чи ні.

- Кажи, дитино! - мовила Кобра.- Що ти думала?

- Ну... що леви з птахами, а тигри з малими тваринами...

- Що вони між собою вороги? - допомогла їй Кобра.- Що Лев неодмінно з'їсть птаха, якщо тільки зможе, так само й Тигр Зайця... Правда ж?

Джейн, зашарівшись, кивнула головою.

- Що ж, твоя правда, це буває. Та тільки не в День Народження,- сказала Кобра.- Сьогодні слабші не бояться дужих, а дужі захищають слабших. І навіть я...- вона замовкла, ніби глибоко замислившись,- навіть я такого дня, зустрівши Дику Гуску, й не подумаю про обід. Та зрештою,- вела вона далі, і її страхітливий, роздвоєний маленький язичок то показувався, то ховався,- можливо, що їсти й бути з'їденим - це кінець кінцем те саме. Моя мудрість каже мені, що, мабуть, це так. Ми всі - з тієї самої речовини, не забувай цього: і ми, в Джунглях, і ви, в Містах. Всі-всі ми - з одного: дерево над головою, камінь унизу, птах, тварина, зірка - усі ми одне й до одного йдемо. Пам'ятай це, коли вже забудеш про мене, моя дитино.

- Як же це дерево може бути каменем? Я - не пташка, Джейн - не Тигр,- уперто сказав Майкл.

- Ти так гадаєш? - промовила Кобра.- А придивися!

І вона кивнула головою на всіх тих, що об'єднались у Великому Танку, де звірі й птахи саме сходились докупи, щільно оточуючи Мері Поппінс, яка й собі стиха похитувалася туди й сюди. Коло то широко роздавалося, то знов сходилось докупи, гойдалося в єдиному ритмі, немов маятник годинника. [94] Навіть дерева то легенько нагинались, то випростувались, і сам Місяць угорі, здавалося, гойдався, наче корабель на хвилях.

- Звір і птах, камінь і зірка - всі ми одне, усі одне...- тихо примовляла Кобра, опустивши капшук і теж погойдуючись у проміжку між дітьми.- Дитина і змія, зірка і камінь-усі ми одне...

Голос її дедалі тихшав. І крики тварин у Великому Танку неначе даленіли, завмирали. Джейн з Майклом, дослухаючись, незчулись, як самі легенько загойдались, чи то, може, хтось їх загойдав.

М'яке, притемнене світло упало їм на обличчя.

- Обоє сплять і бачать сни,- пошепки сказав над ними хтось. Може, то говорила Королівська Кобра, а може, мама, котра, як і щовечора, зайшла до кімнати дітей підтикати їм ковдри?

- То й добре,- озвався хтось інший хрипкуватим басом,- може, Бурий Ведмідь, а може, містер Бенкс?

Джейн з Майклом усе гойдалися, усе гойдалися... Вони не могли сказати, не могли вгадати...

- Мені такий чудний сон приснився,- сказала Джейн за сніданком, посипаючи цукром кашу.- Нібито ми були в Зоопарку, і в Мері Поппінс був день народження, і в клітках були люди, а звірі гуляли на волі...

-- О, це ж мій сон, мені таке приснилося! - промовив Майкл, дуже здивований.

- Не могло нам обом снитися те саме,- сказала Джейн.- Ти добре пам'ятаєш? Тобі снився Лев із завитою гривою? І Тюлень, що хотів...

- Щоб ми пірнали за шкурками з апельсина! Авжеж снився! І діти в клітках, і Пінгвін, що не міг знайти риму, й Кобра...

- Ну то тоді це зовсім не сон,- значуще сказала Джейн.- Тоді це правда! І якщо це бу...- Вона зацікавлено зиркнула на Мері Поппінс, яка гріла молоко.

- Мері Поппінс,- сказала Джейн,- міг нам з Майклом приснитися однаковий сон? [95]

- Мовчіть уже з своїми снами! - пирхнула Мері Поппінс.- їжте он краще кашу, бо не бачити вам грінок з маслом!

Але Джейн не вгамовувалась. Вона мусила довідатися.

- Мері Поппінс,- сказала вона, не зводячи з няньки погляду,- ви були цієї ночі в Зоопарку?

Мері Поппінс впилася в неї очима.

- У Зоопарку? Серед ночі? Я? Нормальна, добропорядна людина, яка чудово знає, що

Рано вставай,

Рано лягай -

Будеш здоров і щаслив,

Так і знай!

- Ні, ви скажіть, чи ви були,- наполягала Джейн.

- Ну, це вже красненько дякую. Буде з мене мавпочок і в цій кімнаті,- згорда відповіла Мері Поппінс.- Сядь рівненько і не плещи казна-чого!

Джейн налила в кашу молока.

- Тоді це нам приснилося,- промовила вона.- Мабуть-таки, приснилося.

Але Майкл, роззявивши рота, дивився на Мері Поппінс, що саме підсмажувала грінки.

- Джейн,- лунко зашепотів він,- поглянь, Джейн!

Він показав очима, і Джейн також побачила те, на що він задивився.

Стан Мері Поппінс був перехоплений пасочком із золотавої, в лусочку зміїної шкіри, на якій примхливими, звивистими літерами було написано:

Дарунок від Зоопарку.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170