Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої) : ПРО ДЖОНА ТА БАРБАРУ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої):ПРО ДЖОНА ТА БАРБАРУ

 

загрузка...

Джейн з Майклом пішли в гості, прибравшись у свій найкращий одяг,- такі виряджені, сказала покоївка Елін, «наче зійшли з вітрини крамниці».

Будинок аж до вечора стояв тихий і спокійний, ніби думав якусь свою думу чи, може, дрімав.

Унизу, в кухні, місіс Брілл, примостивши на ніс окуляри, читала газету. Робертсон Ей сидів у садку й пильно бив байдики. Місіс Бенкс умостилась на канапі у вітальні, підібгавши ноги. І Будинок стояв дуже тихенький, наче снив' якийсь свій сон чи про щось думав.

Нагорі, в дитячій кімнаті, Мері Поппінс гріла біля каміна малі сорочечки Близнят. Сонячний Промінь зазирав у вікно, вигравав на білих стінах, танцював понад ліжечками малят.

- Слухай, ану посунься. Ти ж мені просто в очі лізеш! - сказав Джон.

- Вибач,- озвався Промінь.- Але що я вдію? Наказ є наказ. Цілий день я маю посуватися з сходу на захід, і моя дорога чомусь пролягає через цю кімнату. Вибач! Заплющ очі - і ти не бачитимеш мене. [68]

Золоті сонячні стріли простяглись через усю кімнату. Вони силкувались посуватись якнайшвидше, щоб не заважати Джонові.

- Який ти м'якенький, який ніжний! Я тебе люблю! - сказала Барбара, простягаючи руки до того теплого сяйва.

- Славне дівчатко! - похвалив малу Сонячний Промінь і легенько перебіг по її щічках і волоссячку.- Тобі так гарно? - спитав він, неначе тільки й ждав, щоб йому знов сказали щось приємне.

- Чу-удово! - промовила Барбара, зітхнувши від утіхи.

- Галу-балу, галу-балу, галу-балу! Зроду ніде не чув стільки балаканини, як отут! Вічно хтось торохтить у цій кімнаті! - почувся чийсь пронизливий голос од вікна.

Джон з Барбарою подивилися в той бік.

То був Шпак, що мешкав на вершечку димаря.

- Оце так! - сказала Мері Поппінс.- Ти на себе оглянься! Цілий день кричиш, пищиш і верещиш, де сядеш - на даху чи телеграфному стовпі! Ти б кожного на смерть забалакав! Вже Горобець і той кращий! Справді!

Шпак схилив голову набік і подивився на неї згори, зі свого сідала на лутці вікна.

- Ну,- сказав він,- у мене справи. Консультації, дискусії, наради... Тут, звичайно, не обійдешся без... е-е-е... спокійної розмови.

- Спокійної! - підхопив Джон і зайшовся веселим сміхом.

- А я не з вами розмовляю, мій юначе! - сказав Шпак, стрибнувши на підвіконня.- Вам би вже краще не озиватись, Я ж бо чув - ти годинами не вгавав минулої суботи. Господи, я думав, ти ніколи не замовкнеш! Ти так базікав, що не дав мені заснути цілу ніч!

- Я не базікав,- сказав Джон.- Я...- він затнувся.- Я просто... нездужав.

- Гм! - мовив Шпак і скочив на бильце ліжечка Барбари. Він боком-боком пострибав по ньому, [69] поки опинився в головах. Тоді промовив ніжним, улесливим голосом:

- Ну, Барбаро Бенкс, чи не вділиш чого сьогодні старенькому?

Барбара, вхопившись за бильце, підвелась і сіла в ліжечку.

- Ось, лишилося півкоржика,- сказала вона і простягла Шпакові свій пухкенький, круглий кулачок з гостинцем.

Шпак миттю пурхнув з бильця, вхопив коржика, майнув на підвіконня й почав жадібно клювати.

- Дякую,- багатозначно промовила Мері Поп-пінс.

Але Шпак так допався до їжі, що не помітив докору.

- Я сказала «Дякую»,- знов озвалася Мері Поппінс, цього разу трохи голосніше.

Шпак підвів голову.

- Е-е... що? А, облиш, голубонько, облиш! Я не маю часу на такі дурниці! - І він ще жадібніше взявся до коржика.

В кімнаті стало дуже тихо.

Джон, розімлівши на сонечку, запхав пальці правої ноги до рота і провів ними в тому місці, де саме починали різатися зуби.

- Навіщо ти це робиш? - спиталася Барбара своїм лагідним, потішним голосочком, у якому завжди бринів сміх.- Однаково ж ніхто не бачить.

- Я знаю,- сказав Джон, виграючи на пальцях ноги якусь мелодію.- Та це просто так, щоб не забути. Такі штуки страшенно подобаються дорослим. Ти бачила, тітка Флоссі вчора мало не вмерла з утіхи, як я так зробив. «Золотко, розумничок, дивонько, ластів'ятко»,- хіба ж ти сама не чула, що вона наговорила?

Джон випустив ногу з рота і просто зайшовся з сміху, згадавши тітку Флоссі.

- Моя витівка їй теж сподобалася,- запишалась Барбара.- Я постягала шкарпетки з обох ніг, а вона: «Ох ти ж, моя рибонько, я так би тебе [70] й з'їла!» Чудасія, правда? Я, як скажу, що з'їла б щось, то з'їм! Бісквіт, сухарик, кульку з ліжка чи там що. Дорослі ж завжди кажуть одне, а думають інше, так мені здається. Не хотіла ж вона мене справді з'їсти!

- Та ні! Це вони тільки так по-дурному люблять говорити,- сказав Джон.- Навряд, чи я коли навчуся розуміти дорослих. Вони всі такі якісь тупі. Навіть Джейн і Майкл часом бувають тупі. Аж дивно!

- Угу,- замислено погодилася Барбара, стягаючи і знов надягаючи шкарпетки.

- Вони, наприклад, нічогісінько не розуміють з того, що ми їм кажемо. І ще гірше: вони не розуміють, що говорять речі! Ти знаєш, минулого понеділка Джейн сказала, що хотіла б знати мову вітру!

- Пам'ятаю! - підхопила Барбара.- Аж не віриться! А Майкл! Ти ж чув, він завжди каже, що нібито Шпак кричить: «Ві-ті-ті!» Так наче й не здогадується, що Шпак зовсім не те кричить, а розмовляє тією ж самою мовою, що й ми. Звісно, нема чого сподіватись, щоб про це знали тато й мама,- вони нічого не тямлять, хоч і дуже славні. Але ж Джейн із Майклом, здається, могли б...

- Колись вони все розуміли,- сказала Мері Поппінс, згортаючи нічну сорочку Джейн.

- Як?! - в один голос вигукнули Джон з Барбарою, страшенно здивовані.- Виходить, вони розуміли, що говорить Шпак, і Вітер, і...

- ...і Дерева, і Сонце, й Зірки,- авжеж, розуміли,- сказала Мері Поппінс.- Колись...

- Але ж як?... Як же це, що вони все позабували? - Джон аж чоло наморщив, так хотів збагнути.

- Ага,- лукаво мовив Шпак, відірвавшись від решток коржика.- Вам кортить це знати?

- Бо вони стали старші,- озвалася Мері Поппінс.- Барбаро, зроби ласку, зараз же надягни шкарпетки! [71]

- Такого не буває! - сказав Джон, суворо дивлячись на неї.

- І все-таки це правда,- відказала Мері Поппінс, якнайщільніше підв'язавши Барбарі на ногах шкарпетки.

- Це тільки Джейн і Майкл такі забудькуваті,- вів своєї Джон,- а я нічого не забуду, як підросту, ось побачите.

- І я - ні,- підхопила Барбара, задоволено смокчучи палець.

- Забудете,- твердо сказала Мері: Поппінс. Близнята підвелися в ліжечках і витріщилися на неї.

- Хха! - зневажливо пирхнув Шпак.- Вони - це не абихто, восьме диво світу! Ще й як забудете, незгірш від Джейн і Майкла.

- Ні! - закричали малі, дивлячись на Шпака так, немовби ладні були його розірвати.

Шпак тільки свиснув.

- Забудете, забудете,- знов сказав він. Потім додав уже лагідніше:-Звичайно, ви не винні! Просто ви тут нічого не зарадите. Ще не траплялося, щоб хтось не забув, досягши щонайбільше року. Крім неї, звісно,- він через плече кивнув головою на Мері Поппінс.

- Але чому вона може пам'ятати, а ми - ні? - не вгавав Джон.

- Е-е, вона - то інша річ. Вона - Великий Виняток. Про неї не будемо говорити,- сказав Шпак, посміхнувшись.

Джон з Барбарою примовкли. Шпак пояснював далі:

- Бачите, вона не така, як інші. Не на вигляд, звичайно. Кожне з моїх щойно вилуплених писклят вродливіше, ніж будь-коли була Мері Поппінс.

- Ах ти ж, нахабо,- сердито сказала Мері Поппінс, рвучко обернувшись і махнувши на нього фартухом.

Але Шпак відскочив, перелетів на лутку, так, щоб вона не дістала, і безсоромно засвистів. [72]

- А що, думала - ти мене цього разу спіймала? - насмішкувато крикнув він і помахав їй крильми.

Мері Поппінс пирхнула.

Сонце посувалося через кімнату, і довгий золотий слід тягся за ним. За вікном схопився легенький вітрець і щось тихо зашепотів вишням у Вуличці.

- Слухайте, слухайте, Вітер говорить! - сказав Джон, схиливши набік голову.- Невже ви справді думаєте, що ми його не чутимемо, як підростемо, га, Мері Поппінс?

- Чому ж не чутимете? - відповіла Мері Поппінс.- От тільки не розумітимете.

У відповідь Барбара тихенько заплакала. І в Джона на очі набігли сльози.

- Що ж, проти цього нічого не вдієш. Так уже воно ведеться в світі,- повчала Мері Поппінс.

- Ти глянь, ти тільки глянь на них! - сміявся Шпак.- Ану-ну, хто кого переплаче? Невилуплені шпаченята й ті розумніші за вас! Плаксій з плаксійкою! Ні, чи ви бачили таке?

Бо Джон з Барбарою тепер аж заходилися в своїх ліжечках з великого жалю та образи.

Двері відчинились, до Дитячої увійшла місіс Бенкс.

- Мені здалось, маленькі плачуть,- мовила вона і кинулася до Близнят.- Що, мої ріднесенькі? Ох, мої золоті, мої рибоньки, мої голуб'ятка! Чого це вони так плачуть, Мері Поппінс? Цілий день були такі спокійні, ані писнули. Щось сталося, Мері Поппінс?

- Так, пані. Ні, пані. Мабуть, у них ріжуться зубки, пані,- казала Мері Поппінс, зумисне не дивлячись на Шпака.

- Ох, справді! Звичайно ж, це зубки! - зраділа місіс Бенкс.

- Не треба мені тих зубів, коли через них я забуду все, що так люблю! - лементував Джон, кидаючись у ліжечку.

- І мені не треба! - голосила Барбара, ховаючи личко в подушку. [73]

- Мої бідолашечки! Мої кохані! Усе буде добре, як тільки капосні зубиська проріжуться,- втішала місіс Бенкс, схиляючись то над тим, то над другим ліжечком.

- Ви нічого не розумієте,- аж заходився Джон.- Не треба мені зубів!

- Усе буде погано, а не добре! - ридала в подушку Барбара.

- Атож, атож. Ну, годі, годі. Мамуся знає, мамуся розуміє. Все буде гаразд, коли проріжуться зубки,- знай щебетала місіс Бенкс.

Од вікна почувся якийсь звук. То Шпак квапливо проковтнув сміх. Мері Поппінс подивилася на нього. Він схаменувся і вже поважно став дивитися, що буде далі.

Місіс Бенкс пестила малят, то одне, то друге, приказуючи над ними всілякі ніжні слова, що, як їй здавалось, мали їх утішити.

І враз Джон замовк. Він був дуже чемний і страх як любив свою маму і пам'ятав свої обов'язки перед нею. Вона ж, бідолашна, не винна, що завжди говорить не до речі. Вона просто нічого не розуміє, думав Джон. І, щоб показати, що він прощає їй це, малий перекинувся на спину і з дуже сумним обличчям, ковтаючи сльози, вхопив обома руками свою праву ногу і впхав її до рота.

- Ох ти ж моє найрозумніше! - в захваті вигукнула мати.

Він знову зробив те саме, і вона не могла натішитися.

Тоді й Барбара, щоб не відстати від свого чемного братика, підвела личко від подушки і, ще вся в сльозах, стягла з обох ніг шкарпетки.

- Ну, бачите, Мері Поппінс! Ось вони й затихли. Я завжди вміла їх угамувати. Нічого, нічого! - приказувала вона, мовби співала колискову.- Зубки скоро проріжуться.

- Так, пані,- спокійно сказала Мері Поппінс. І всміхнулася до Близнят.

Місіс Бенкс вийшла і причинила двері. [74]

Тієї ж миті Шпак гучно зареготався.

- Пробачте мені,- вигукнув він.- Але ж справді, я вже не міг далі витримати! Ох і комедія!

Джон не зважав на нього. Він притулився обличчям до металевих прутів свого ліжечка і тихо, сердито сказав Барбарі:

- Я не буду такий, як інші! Нізащо не буду! Нехай собі,- хитнув він головою на Шпака і Мері Поппінс,- нехай собі кажуть, що хочуть. Я ніколи не забуду, ніколи!

Мері Поппінс знов нишком усміхнулася, наче сама собі казала: «Я краще знаю».

- І я ніколи! - промовила Барбара.

- А, щоб я хвоста позбувся! Чули таке? - вереснув Шпак, ляснувши себе крильми по боках із реготу.- Так начебто це в їхній волі! Ось побачите, через місяць-два, ну нехай через три,- вони забудуться навіть, як мене звати, дурненькі! Дурні, недорослі зозуленята! Ха-ха-ха!

І, ще раз зареготавшись, він розправив свої рябі крила й майнув за вікно.

Невдовзі після того, як зубки, добре попомучивши Близнят, прорізались, як і належить усім на світі зубкам, в родині Бенксів відсвяткували. перший день народження Джона та Барбари.

Другого дня після вечірки Шпак, що літав на канікули до моря, повернувся до Будинку Номер Сімнадцять на Вишневій Вуличці.

- Привіт! Привіт! Привіт! - радісно гукнув він і, злегка похитнувшись, сів на підвіконня.

- Ну то як тут наше дівча? - безцеремонно обізвався він до Мері Поппінс, схиливши набік голову і розглядаючи її своїми бистрими, блискучими, веселими очима.

- З вами добре, а без вас ще краще! - відрізала Мері Поппінс, закинувши назад голову.

Шпак засміявся.

- Не була б то Мері Поппінс! - сказав він.- Аніскілечки не змінилася! А що там інші? Як зозуленята? [75] - спитав він далі і позирнув на ліжечко Барбари.- Ну, Барбарино,- мовив він до неї отим своїм ніжним, улесливим голосом,- чи не вділиш чого сьогодні старенькому?

- Га-ла-ла-ба-ла-ла-та-ла-ла,- залопотіла Барбара, жуючи печиво.

Шпак, здригнувшись з несподіванки, прискочив трохи ближче.

- Я сказав,- промовив він виразніше,- чи нема в тебе сьогодні чого-небудь для старенького, Барбі, серденько?

- Бу-бу-бу-бу,- пробубоніла Барбара, задивившись на стелю й ковтнувши рештки печива.

Шпак не зводив з неї очей.

- Ха! - нарешті сказав він і, обернувшись, запитливо глянув на Меррі Поппінс. Вони довго дивилися одне на одного.

Потім Шпак пурхнув на ліжечко до Джона й сів на бильце.

У Джона в руках був великий, волохатий іграшковий баранець.

- Як мене звати? Як мене звати? Як мене звати? - допитувався Шпак різким, тривожним голосом.

- И-их! - сказав Джон, роззявив рота і впхав туди баранцеву ногу.

Шпак злегка похитав головою й відвернувся.

- Ось і все,- тихо мовив він до Мері Поппінс.

Вона кивнула головою.

Якусь мить Шпак прикро дивився на Близнят. Тоді здвигнув рябенькими плечима.

- Ох, та я ж знав, що так буде. І завжди казав їм про це. А вони мені не вірили.

Він знову помовчав, дивлячись на дитячі ліжечка. Тоді бадьоро стрепенувся.

- Ну так, треба мені летіти. Погляну на димар. Тепер, весною, там повно роботи!

Він перелетів на підвіконня і звідти ще раз оглянувся на кімнату. [76]

- А все-таки чудно буде без них. Мені завжди подобалося з ними погомоніти, я звик до них. Мені їх бракуватиме.

Він швиденько провів крилом по очах.

- Заплакав? - уколола Мері Поппінс. Шпак випростався.

- Я заплакав? Де там! Це я... трохи застудився в дорозі додому, ось і все. Авжеж, трішечки застудився. Нічого страшного.

Він пурхнув на надвірне підвіконня, розправив дзьобом пір'ячко на грудях і, вигукнувши задерикувате: «Фр-р-р-р!», розпростав крила і зник...

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170