Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої) : МІС ЖАЙВОРОН ТА ЇЇ ЕНДРЮ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої):МІС ЖАЙВОРОН ТА ЇЇ ЕНДРЮ

 

загрузка...

Міс Жайворон мешкала в сусідньому будинку.

Але перш ніж повести розповідь далі, треба вам сказати, який він був - сусідній будинок. А був він великий, чи не найбільший на всю Вуличку. Казали, що навіть Адмірал Бум заздрив міс Жайворон на її чудовий будинок, хоча в його власному будинку димарі були точнісінько мов корабельні труби, а в садку в нього стояла щогла. Мешканці Вулички не раз чули, як він, минаючи будинок міс Жайворон, вигукував:

- А, хай мені горлянка лусне! Навіщо їй такий будинок?

І найдужче Адмірал Бум заздрив на те, що до будинку міс Жайворон вело двоє воріт. Одні - для Родичів і Приятелів, а другі- для Різника, Пекаря і Молочаря. Якось Пекар помилився і зайшов тими ворітьми, що призначалися тільки для Родичів і Приятелів, і міс Жайворон так розгнівилася, що присяг-лась не брати в нього ніякого хліба.

Та кінець кінцем їй довелося пробачити Пекареві, бо на всю Вуличку тільки він умів пекти такі маленькі [29] булочки з хитромудро закрученим хрумким вершечком. А все ж відтоді вона не дуже-то його любила, і як він приходив, то насував капелюха аж на самісінькі очі,- щоб міс Жайворон думала, ніби то не він, а хтось зовсім інший. Проте її ніколи не можна було обдурити.

Джейн з Майклом завжди знали, коли міс Жайворон у себе в садку або десь поблизу у Вуличці, бо на ній було стільки брошок, намиста й сережок, що вона вся дзвеніла й бряжчала, наче полковий оркестр. І щоразу як вона їх зустрічала, то казала одне:

- Доброго ранку! (Чи «Добридень!», коли був уже день, а не ранок.) - Ну, то як наше здоров'ячко сьогодні?

І Джейн з Майклом ніколи не знали, чи вона питає про їхнє здоров'ячко, чи про здоров'ячко своє власне та свого Ендрю. Тому вони просто відповідали:

- Добридень! (Чи там «Доброго ранку!», якщо

це було вранці.)

Цілий день, хоч би де діти були, вони чули, як міс Жайворон голосно гукала:

- Ендрю, а де ти?

Або:

- Ендрю, не можна виходити надвір без пальта!

Або ж:

- Ендрю, іди-но до мамуні!

Чуючи таке, хтось би подумав, що Ендрю - маленький хлопчик. Та, зрештою, Джейн і думала, що для міс Жайворон Ендрю й є маленький хлопчик. Але Ендрю був не хлопчик. Ендрю був песик - один з тих малих, м'якесеньких пухнастих цуциків, які дуже нагадують хутряну муфту, поки не загавкають. Бо, звичайно, коли вже вони загавкають, тоді всі бачать, що то ніяка не муфта: хутряна муфта ніколи не зчинить такого галасу.

Отож цей Ендрю жив таким розкішним життям,

що ви б подумали - він замаскований персидський -шах. Він спав на шовковій подушечці у кімнаті [зо] міс Жайворон, двічі на тиждень їздив у її машині до Перукаря, що мив його шампунем; він їв вершки щосніданку, щообіду й щовечері, а інколи ще й креветки, і мав аж четверо пальт у смужку й картку різних кольорів. У Ендрю навіть буденного дня було повно усього такого, що іншому трапляється хіба там на день народження. А вже коли був день народження в Ендрю, то на його святковий пиріг ставили дві свічки замість однієї за кожний прожитий рік.

Наслідком усього цього було те, що Ендрю дуже не любили всі у Вуличці. Люди відверто сміялися, коли бачили, як він у розкішному пальті; сидячи в глибині машини міс Жайворон з прикритими хутряним килимом ногами, їхав до Перукаря. А того дня, коли міс Жайворон купила йому дві пари маленьких шкіряних черевичків, щоб він міг гуляти в Парку за будь-якої погоди, всі сусіди збіглись під його ворота - подивитися і нишком покепкувати над Ендрю.

- Фу! - сказав якось Майкл, коли вони удвох із Джейн стежили за Ендрю крізь садову огорожу.- Фу, ну вже ж він і німчема!

- А ти звідки знаєш? - спитала Джейн, дуже зацікавлена.

- Знаю. Я чув, так уранці назвав його тато! - відповів Майкл і зареготався так, щоб почув Ендрю.

- Він не нікчема! - промовила Мері Поппінс.- І годі балакати!

І вона сказала правду. Ендрю не був нікчема, як ви незабаром самі пересвідчитеся.

Не думайте, що він не поважав міс Жайворон. Він її поважав, навіть на свій лад любив. Та й як було йому не любити тієї, що завжди була до нього така добра, відколи він був ще малесеньким цуценятком,- хоч вона й занадто часто його цілувала. А проте не було сумніву, що життя, яким жив Ендрю, йому просто остогидло. Він віддав би половину усього свого багатства,- якби мав його,- [31] за шмат сирого м'яса, замість осоружної курячої груднини чи омлету зі спаржею.

Бо в найглибшому, найпотаємнішому куточку свого серця Ендрю плекав мрію бути простим дворовим собакою. Він ще й разу не минув свого родоводу, який висів на стіні у вітальні міс Жайворон, не здригнувшись із сорому. І не раз, не два він думав собі, що нехай би краще в нього не було ні батька, ні діда, ні прадіда, коли міс Жайворон із цим так носиться.

Через своє палке бажання стати дворовим собакою він і друзів собі вибирав серед дворових собак. І як тільки траплялась нагода, він так і летів до воріт і сідав там, чекаючи котрого з них, щоб перекинутися простим щирим словом. Але міс Жайворон ледве, було, його помітить, неодмінно зчинить галас:

- Ендрю, Ендрю, йди додому, любчику, не підходь до цих жахливих волоцюг!

І звичайно, Ендрю мусив іти додому, бо міс Жайворон не завагалась би віднести його на руках і тим самим навіки зганьбити. І Ендрю червонів і чимдуж кидався нагору сходами, щоб приятелі, буває, не почули, як хазяйка називає його «моїм золотком», «моїм щастячком», «моєю цукерочкою ».

Найбільшим приятелем Ендрю був не просто собі дворовий собака, а ПОСМІХ ЛЮДСЬКИЙ. Він був наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші. Де тільки траплялась на вулиці бійка, він ліз у найбільшу гущу; йому перепадало від Листоноші та Регулювальника. І найдужче в світі любив він нишпорити в риштаках і цебрах із сміттям. Він таки справді був ПОСМІХ ЛЮДСЬКИЙ для всієї Вулички, і чимало людей дякyвaло долі, що він не їхній собака.

«Аяв Ендрю любив його і, де лиш міг, шукав з ним зустрічі. Іноді їм щастило хіба що мимохідь обнюхати одне одного в Парку, але траплялось, хоч і дуже рідко, що вони довгенько гомоніли собі вдвох під хвірткою. Тоді приятель переказував [32]

Ендрю всі міські плітки і при цьому так безцеремонно реготався, що відразу було видно, як він усім тим гордує.

І раптом посеред розмови з вікна лунав голос міс Жайворон, і чужий пес підводився, показував їй язика, підморгував Ендрю і перевальцем рушав від хвіртки, ніби йому було байдужісінько про все на світі.

Ендрю, звичайно, ніколи не дозволялося виходити за хвіртку, хіба що з міс Жайворон - на прогулянку до Парку - або з котрою її служницею - робити манікюр.

Тож уявіть собі, як здивувались Джейн і Майкл, побачивши, що Ендрю сам-самісінький женеться повз них Парком, прищуливши вуха й задерши хвоста, ніби доганяючи тигра.

Мері Поппінс рвучко смикнула візок з Близнятами на себе, щоб Ендрю зопалу не увігнався в нього та не перекинув разом з дітлахами. А Джейн з Майклом почали його дражнити.

- Ти, Ендрю, а де твоє пальто? - загукав Майкл, підробляючись під тонкий, пискливий голосок міс Жайворон.

- Ендрю, капосний хлопчиську! - підхопила Джейн, і, звісно, голосок міс Жайворон вийшов у неї краще, бо вона ж була дівчинка.

Але Ендрю тільки зневажливо глянув на обох і голосно загавкав, дивлячись на Мері Поппінс.

- Гав-гав? - проказав він дуже швидко.

- Постривай лиш. Здається, звернути направо, і перший будинок з лівого боку,- сказала Мері Поппінс.

- Гав-гав? - знов так само швидко кілька разів промовив Ендрю.

- Ні, садка там немає. Тільки задвірок. Ворота майже завжди відчинені.

Ендрю знов загавкав.

- Я не певна,- сказала Мері Поппінс.- Але, мабуть, що так. Він звичайно приходить о цій порі додому. [34]

Ендрю задер голову і щодуху припустив бігти. У Джейн і Майкла очі з дива поробились завбільшки як блюдця.

- Що він сказав? - в один голос запитали діти.

- Просто собі привітався,- промовила Мері Поппінс і так затиснула губи, наче не збиралась більше випустити з них ані словечка,

А Джон з Барбарою все щось лебеділи у візочку.

- Ні, не просто так,- озвався Майкл.

- Не просто! - підхопила Джейн.

- Ну, звичайно, ви ж краще знаєте. Як завжди,- згорда відказала Мері Поппінс.

- Я знаю! Він, мабуть, питався у вас, де хтось живе,- почав був Майкл.- Я знаю...

- Ну, коли ти знаєш, то чого ж морочиш мені голову й розпитуєш? - озвалась Мері Поппінс.- Я тобі не довідник.

- Ох, Майкл є,- вимовила Джейн.- Вона ж нічого ніколи не скаже, якщо ти з нею так говоритимеш. Мері Поппінс, скажіть нам, будь ласка, що вам казав Ендрю!

- Спитай он його! Він знає! Пан Всезнайко! - сказала Мері Поппінс, зневажливо кивнувши головою на Майкла.

- Ох, ні, я не знаю, слово честі, не знаю! Мері Поппінс, ну скажіть!

- Пів на четверту. Час іти на підвечірок,- сказала Мері Поппінс, повернула візок і знов так міцно стулила губи, наче це були не губи, а корабельний люк.

За цілу дорогу додому вона не промовила ані слівця.

Джейн з Майклом трохи відстали.

- Це ти винен! - сказала Джейн.- Тепер ми ніколи не дізнаємось!

- То й не треба! - затявся Майкл і щосили штовхнув свій самокат.- Я й не хочу знати.

Та насправді він страшенно хотів довідатись. І сталось так, що й він, і Джейн, і геть усі у Вуличці дізналися про це ще до підвечірку. [35] ти з Мері Поппінс саме мали перейти Вуличку навпроти свого Будинку, як почули крики біля сусіднього: там робилося щось дивне. Обидві покоївки міс Жайворон бігали, мов несамовиті, по садку, зазираючи під кожний кущ і заглядаючи на кожне дерево, так наче загубили найдорожчий скарб. Там-таки преповажно збавляв час і Робертсон Ей, змітаючи мітлою жорству на доріжці в садку міс Жайворон, ніби сподівався знайти загублений скарб під камінцями.

Сама міс Жайворон метушилася в садку, вимахувала руками й знай кричала:

- Ендрю, Ендрю! Ох, він пропав! Мій любий хлопчик пропав! Треба повідомити поліцію! Я поїду до Прем'єр-Міністра!

- Бідолашна міс Жайворон! - зітхнула Джейн і кинулась через дорогу.

їй стало страшенно шкода міс Жайворон, що здавалась такою пригніченою.

Але втішив міс Жайворон не хто інший, як Майкл. Уже повернувши до хвіртки Будинку Номер Сімнадцять, він окинув поглядом Вуличку і побачив...

- Он біжить Ендрю! Міс Жайворон, дивіться, оно, завертав за будинок Адмірала Бума!

- Де? Де він? Покажи! - вигукнула міс Жайворон, ледве зводячи подих, і подивилася туди, куди показував Майкл.

І справді, Ендрю був там. Він ішов так поволеньки й так спокійно, ніби нічим у світі не журився, а обіч нього виступав великий пес, що був наполовину ердель, наполовину гончак, і обидві половини були гірші.

- Ну, слава богу! - вигукнула міс Жайворон і голосно зітхнула.- Який тягар спав з моєї душі!

Мері Поппінс із дітьми стояли у Вуличці біля хвіртки будинку міс Жайворон. Сама міс Жайворон та обидві її покоївки посхилялися на огорожу. Робертсон Ей кинув замітати й сперся на держак мітли, і всі вони мовчки дивилися, як Ендрю повертається додому. [36]

А вони з приятелем спокійнісінько підходили до гурту, безтурботно помахуючи хвостами і попідводивши вуха; і, глянувши в очі Ендрю, кожний би сказав, що хоч би які цей собака мав думки, він не збирається від них відступатись.

- Ох, цей жахливий пес! - промовила міс Жайворон, углядівши супутника Ендрю.- Геть, іди геть, іди додому! - закричала вона.

Але пес тільки сів на тротуар, почухав лівою лапою праве вухо й позіхнув.

- Геть, іди геть! Іди собі! - Міс Жайворон люто махала на пса руками.- А ти, Ендрю,- вела вона далі,- іди додому зараз мені! Щоб оце піти собі кудись, та ще як - самісінькому й без пальта! Я вкрай тобою незадоволена!

Ендрю спроквола гавкнув, але не поворухнувся.

- І що тільки ти, Ендрю, собі думаєш? Іди додому, зараз же! - наполягала міс Жайворон.

Ендрю знов гавкнув.

- Він каже,- озвалася Мері Поппінс,- що не піде додому.

Міс Жайворон обернулася і згорда подивилася на неї.

- Звідки ви знаєте, що каже мій собака, дозвольте вас запитати? Звичайно ж, він піде!

Але Ендрю тільки труснув головою і кілька разів стиха завив.

- Він не піде,- знов сказала Мері Поппінс.- Не піде, якщо разом з ним не піде його приятель.

- Які нісенітниці! - розсердилася міс Жайворон.- Такого бути не може! Невже б я пустила оцього незугарного приблуду до свого садка?

Ендрю кілька разів гавкнув.

- Він каже, що він саме цього хоче,- пояснила Мері Поппінс.- Та й це не все: він каже, що піде собі геть звідси і житиме разом з своїм приятелем, якщо приятелеві не дозволять жити тут із ним.

- Ох, Ендрю, ти цього не зробиш, як ти можеш, після всього, що я для тебе зробила, і взагалі...

Міс Жайворон мало не плакала. [37]

Ендрю гавкнув і відвернувся. Чужий пес підвівся.

- Ох, він таки піде! - злякалась міс Жайворон.- Бачу, що піде! Він піде від мене!

Міс Жайворон якусь хвилину схлипувала в хустинку, тоді шморгнула носом і сказала:

- Що ж, нехай так, Ендрю. Я згодна. Нехай цей... цей... дворовий пес лишається. Звісно, з умовою, що спатиме він у підвалі, де вугілля.

Ендрю знов гавкнув.

- Він каже, пані, що так він не згоден. Його приятель теж повинен мати шовкову подушку і спати у вашій кімнаті. А ні - то він спатиме в підвалі з своїм приятелем,- пояснила Мері Поппінс.

- Ендрю, як ти можеш? - простогнала міс Жайворон.- Я ніколи на таке не згоджуся!

Ендрю поворухнувся, ніби збирався рушати. Чужий пес і собі.

- Ох, ох, він мене кидає! - вереснула міс Жайворон.- Ну, добре вже, Ендрю, нехай буде, як ти хочеш. Він спатиме в моїй кімнаті. Та я ніколи вже не буду щаслива. Ніколи, ніколи! Через цього поганого пса!

Вона втерла сльози і повела далі:

- Я ніколи такого не сподівалася від -тебе, Ендрю! Та я нічого більше не скажу, нехай я страждатиму мовчки. А це... е-е-е... створіння я зватиму Приблудою чи Знайдою... чи...

При цих словах міс Жайворон чужий собака поглянув на неї вкрай обурено, а Ендрю голосно гавкнув.

- Вони кажуть - ви повинні звати його Віллебі, й ніяк інакше...- сказала Мері Поппінс.- Його ім'я - Віллебі.

- Віллебі? Ну й ім'я! Чимраз то краще! - сказала міс Жайворон у розпачі.- А що він зараз каже? - обернулася вона до Мері Поппінс, бо Ендрю знов гавкнув.

- Він каже, що коли він повернеться, ви більше не повинні силувати його одягатися в пальто і їздити [38] до перукарні. Це його останнє слово,- відповіла Мері Поппінс. Запала тиша.

- Що ж, гаразд,- озвалася нарешті міс Жайворон.- Але я тебе попереджаю, Ендрю: якщо ти помреш від застуди - я не винна!

Сказавши це, вона повернулася і з ображеною міною пішла сходами вгору, шморгаючи носом і змахуючи зі щік останні сльозини.

Ендрю задер голову до Віллебі, немов казав: «Ходімо!», і приятелі біч-о-біч неквапом подалися садовою доріжкою, вимахуючи хвостами, ніби прапорами, і слідом за міс Жайворон увійшли до будинку.

- А бач, він і не нікчема! - сказала Джейн на сходах, коли вони з Майклом йшли до своєї кімнати.

- Ні,- погодився Майкл.- Але як тобі здається, звідки Мері Поппінс знала про це?

- Хтозна,- відповіла Джейн.- А вона нам ні-коли-ніколи не скаже, це я знаю.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170