Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої) : СХІДНИЙ ВІТЕР

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Памела Ліліан Треверс - Мері Поппінс (Скорочений переклад Є. Горевої):СХІДНИЙ ВІТЕР

 

загрузка...

Якщо ви хочете знайти Вишневу Вуличку, простісінько розпитайте туди дороги у Регулювальника на перехресті. Він трохи зсуне набік шолома, задумливо почухає потилицю, а тоді наставить у той бік здоровенний палець своєї руки у великій білій рукавичці й скаже:

- Спочатку праворуч, потім ліворуч, тоді знов одразу праворуч - і ви там. Щасливої

І справді, коли ви йтимете точнісінько, як він сказав, то неодмінно опинитесь там - якраз посеред Вишневої Вулички: по один бік тягнуться будинки, по другий бік - Парк, а посередині наче до танцю стали вишні.

І коли ви шукатимете Будинок Номер Сімнадцять,- а, мабуть-таки, шукатимете, бо про нього уся оця книжка,- то дуже легко його знайдете. По-перше, це найменший будинок на всю Вуличку. А крім того, він єдиний трохи облупаний, і його б треба пофарбувати.

Але містер Бенкс, його господар, заявив своїй дружині, місіс Бенкс, - нехай, мовляв, вибирає: або гарненький, чистий, затишний [6] будинок, або четверо дітей. Те й друге заразом він не потягне.

І місіс Бенкс, гаразд обміркувавши справу, вирішила, що вже краще нехай у неї буде її Джейн, старшенька, і Майкл, трохи молодший, і Джон з Барбарою, Близнята - найменші.

Отак воно й вийшло.

Ось чому родина Бенксів оселилася в Будинку Номер Сімнадцять, разом з місіс Брілл, що варила їм їсти, і з Елін, що подавала до столу, і з Робертсоном Еєм, що підстригав газон, чистив ножі й черевики і, як завжди казав містер Бенкс, «марнував свій час і мої гроші».

І, крім них усіх, була ще нянька Кеті, про яку, правду кажучи, не годилося б і згадувати в цій книжці, бо саме тоді, коли починається моя розповідь, нянька покинула Будинок Номер Сімнадцять.

- Пішла собі, нікого не попередивши. Що ж мені тепер- робити? - бідкалася місіс Бенкс.

- Дати оголошення в газету, люба моя,- обізвався містер Бенкс, взуваючись у черевики.- І хотів би я, щоб ще й Робертсон Ей пішов собі, нікого не попередивши, бо він знов почистив тільки один черевик, а до другого й пальцем не торкнувся. Люди можуть подумати, ніби я дуже однобокий!

- Ну, це вже такі дрібниці! - сказала місіс Бенкс.- І ти не порадив, що мені робити з нянькою Кеті.

- Не знаю, як ти можеш щось з нею зробити, коли її немає,- відповів містер Бенкс.- Якби це був я, тобто, якби я був на твоєму місці, я б послав когось у «Ранкову газету» дати оголошення, що Джейн, і Майклові, й Джонові, й Барбарі Бенкс (не кажучи вже про їхню матір) потрібна якнайкраща нянька за якнайменшу плату і негайно. Тоді почекав би трохи й почав дивитись, як няньки стають у чергу під нашою хвірткою, і був би на них дуже сердитий, що вони затримують вуличний рух і мені через них доведеться дати шилінг Регулювальникові за клопіт. А тепер я мушу йти. [7]

У-у-ух, ну та й холодюка, мов на Північному полюсі! Звідки хоч вітер?

З цими словами містер Бенкс вистромив голову у вікно і подивився на будинок Адмірала Бума на розі Вулички. То був найпоказніший будинок на всю Вуличку, і вона страх пишалася ним, бо він на вигляд був точнісінько мов корабель. У садку перед будинком стояла щогла з прапором, а на даху позолочений флюгер, обрисами схожий на телескоп.

- Ух! - сказав містер Бенкс, мерщій втягнувши голову в кімнату.- Адміралів телескоп показує, що вітер східний. Я так і думав. Холодисько до кісток діймає! Одягнуся я, мабуть, у двоє пальт.

І він і неуважно поцілував дружину десь біля носа, помахав рукою дітворі й подався в Сіті.

А Сіті,- діти це чудово знали,- було таке місце, куди містер Бенкс ходив щодня, звичайно, крім неділі й свят, сідав там у велике крісло за великий стіл і робив гроші. Цілісінький день, не покладаючи рук, вирізував він пенси й шилінги, півкроновики і трипенсовики. Він приносив їх додому в невеличкому чорному портфелі й іноді давав яку монету Джейн і Майклові, щоб кинули у свою скарбничку, а як не мав чого дати, то казав:

- Банк луснув.

І діти розуміли, що того дня тато вирізав дуже мало грошей.

Отож містер Бенкс пішов із дому, взявши свого чорного портфеля, а місіс Бенкс подалася до вітальні, сіла на канапі і цілий день писала листи до газету прохаючи якнайшвидше прислати декількох няньок, бо вони їй негайно потрібні; а нагорі, в Дитячій кімнаті, Джейн із Майклом дивилися у вікно, цікаві побачити, хто ж то до них прийде. Діти раділи, що нянька Кеті пішла собі, бо вони її не любили. Вона була стара й гладка, і від неї завжди тхнуло ячмінним виваром - ним вона лікувалася. Кожна інша нянька усе-таки буде краща за няньку Кеті, думали діти, а може, ще й багато краща.

Коли день уже почав ховатися кудись за Парк, [8] місіс Брілл і Елін прийшли дати Джейн і Майклові вечеряти й викупати Близнят.

А після вечері Джейн із Майклом посідали біля вікна, виглядаючи містера Бенкса і слухаючи, як східний вітер шумить між голим гіллям вишень у Вуличці. Дерева так нагинались і викручувались, що в сутінках здавалося, ніби вони збожеволіли і самі виривають із землі своє коріння.

- Он він! - раптом вигукнув Майкл, показуючи на якусь постать, що несподівано наче виросла перед хвірткою.

Джейн напружено вдивлялася у згуслі сутінки.

- Ні, це не тато,- сказала вона.- Не він.

Постать унизу, згинаючись під вітром, натиснула на клямку хвіртки й відчинила її,- і тоді діти побачили, що то була жінка. Однією рукою вона притримувала на голові капелюшок, а в другій несла сумку. І враз Джейн і Майкл, що не спускали з жінки очей, побачили щось дивовижне. Тільки-но жінка опинилася по цей бік хвіртки, її ніби вітром підкинуло вгору і понесло до Будинку. Так неначе й перед тим її до брами приніс вітер, почекав, поки вона відчинить хвіртку, а тоді знов підхопив з усім, що вона несла, й поставив перед дверима Будинку. Надворі щось гримнуло, і Будинок аж задрижав, коли вона опустилася додолу.

- Ой-ой-ой! Такого я ще ніколи не бачив! - скрикнув Майкл.

- Ходім подивимося, хто це! - сказала Джейн, ухопила Майкла за руку і через усю кімнату потягла його на сходи.

Звідти вони завжди дивились, що діялося внизу.

Цього разу діти побачили, що з вітальні вийшла мати, а слідом за нею незнайома жінка. Джейн з Майклом угляділи, що в неї блискуче чорне волосся («Наче в дерев'яної ляльки»,- прошепотіла Джейн), і що вона струнка, руки й ноги в неї великі, а маленькі очі сині й проникливі.

- Ви побачите, що вони дуже славні діти,- казала місіс Бенкс. [9]

Майкл штовхнув Джейн ліктем під бік.

- З ними не буде ніякої мороки,- вела далі місіс Бенкс, не дуже впевнено, ніби сама не вірила в те, що казала.

Дітям почулося, немовби незнайома пирхнула, наче й вона також не повірила.

- Ну а щодо рекомендації... - казала місіс Бенкс.

- О, я взяла за правило обходитися без рекомендацій,- твердо промовила незнайома.

Місіс Бенкс сторопіла.

- Але ж, я гадала, так заведено,- почала вона.- Тобто...,Так усі роблять.

- Дуже старомодний звичай, як на мене,- почули Джейн з Майкл ом суворий голос.- Дуже. Можна сказати, украй застарілий.

А, щоб ви знали, місіс Бенкс страх не любила здаватися застарілою. Просто терпіти не могла.

- Ну, гаразд. Байдуже про ті рекомендації. Я просто спитала, бо, може, ви... е-е-е... самі б хотіли... Дитяча кімната нагорі.

І вона рушила до сходів, ні на мить не змовкаючи. Тим-то вона й не помітила того, що робилося в неї за спиною. Зате Джейн з Майклом добре бачили згори, яку нечувану штуку втнула незнайома.

Звичайно, вона піднялася сходами нагору слідом за місіс Бенкс, але зовсім не так, як усі люди. З величезною сумкою в руках вона легесенько... виїхала нагору поруччям сходів і опинилася під дверима Дитячої одночасно з місіс Бенкс. Такого,- Джейн і Майкл це твердо знали,- ще нікому не пощастило зробити. Спуститися - інша річ, вони й самі не раз спускалися поруччям. Але щоб нагору виїхати - ні, ніколи!

Бони зачудовано дивилися на незнайому гостю.

- Отже, ми з вами домовилися,- сказала їхня мати і полегшено зітхнула.

- Майже. Настільки мене влаштовуватиме,- промовила незнайома, втерши носа великою барвистою хустиною.

- Ну, діти,- сказала місіс Бенкс, раптом помітивши [10]

Джейн і Майкла,- що ви тут робите? Це ваша няня Мері Поппінс. Джейн, Майкле, привітайтеся. А це,- вона показала на малят у ліжечках,- Близнята.

Мері Поппінс прискіпливо роздивлялася дітей, переводячи погляд з одного на друге, наче зважувала, подобаються вони їй чи ні.

- Ми вас влаштовуємо? - спитав Майкл.

- Майкле, не будь нечемою,- застерегла мати. Мері Поппінс усе розглядала дітей допитливими

очима. Нарешті голосно втягла в себе повітря, ніби на ознаку того, що вона все зважила, і сказала:

- Я залишуся у вас.

- Сказала так,- розповідала згодом місіс Бенкс чоловікові,- начеб зробила нам он яку ласку.

- А може, й зробила,- сказав містер Бенкс, на мить виткнувши носа з-за газети і одразу ж знов сховавши.

Коли мати пішла, Джейн з Майклом бочком-бочком підійшли ближче до Мері Поппінс, яка все стояла, мов укопана, згорнувши на грудях руки.

- Як ви прийшли? - спитала Джейн.- Вас так неначе вітром принесло.

- Вітром же,- коротко відповіла незнайома, потім розмотала з шиї шарф, скинула капелюшок

і почепила на ріжок ліжка.

Вона ніби не збиралась більше нічого казати, тільки час від часу пирхала. Тому й Джейн не озивалася. Та коли Мері Поппінс нахилилася, щоб розпакувати сумку, Майкл не втерпів:

- Яка чудна сумка! - сказав він.

- Килим! - пояснила Мері Поппінс, встаючи ключика в замок.

- То в ній - килим?

- Ні, вона - з килима.

- А, розумію,- сказав Майкл, хоч насправді нічого не розумів.

Тим часом сумку вже було розкрито - і діти здивовано побачили, що вона порожнісінька.

- О! - вимовила Джейн.- Та там нічого немає! [12]

[13 та 14 сторінки відсутні]

- Мері Поппінс, ви нас ніколи не покинете, еге ж? З-під нічної сорочки не почулось ніякої відповіді. Майкл не міг з цим змиритися.

- Ви ж не покинете нас, ні? - стурбовано перепитав він ще раз.

Голова Мері Поппінс виринула з-під сорочки. Нянька здавалася дуже сердитою.

- Ще одне слово з цього кутка,- грізно мовила вона,- і я гукну поліцію!

- Я тільки хотів сказати,- нерішуче озвався Майкл,- ми... ми сподіваємося, що ви не підете від нас так одразу? - Він збентежився й замовк.

Мері Поппінс мовчки міряла очима то його, то Джейн. І кінець кінцем тільки пирхнула.

- Пробуду, поки вітер зміниться,- тільки й сказала вона, дмухнула на свічку й лягла в своє ліжко.

- Ну, то все гаразд,- промовив Майкл чи сам до себе, чи до Джейн.

Та Джейн його не чула. Вона думала про те, що сталося, і ніяк не могла надивуватись...

Отак Мері Поппінс оселилася в Будинку Номер Сімнадцять по Вишневій Вуличці.

І, хоча інколи дехто з його мешканців нишком зітхав, згадуючи звичне тихе життя часів няньки ІКеті, проте, загалом, усі вони раділи, що з'явилась Мері Поппінс.

Містер Бенкс радів, що вона прийшла, не спинивши вуличного руху, і не довелося давати Регулювальникові шилінг за клопіт. Місіс Бенкс раділа, бо мала нагоду перед кожним похвалитись: мовляв, у її дітей нянька така передова, що не визнає рекомендацій. Місіс Брілл з Елін раділи, бо тепер їм можна було днями пити в кухні чай з великих чашок і не морочити собі голови вечерею в Дитячій. І Робертсон Ей радів, бо в Мері Поппінс були тільки одні черевики, і вона чистила їх сама.

Але ніхто не знав, що думала про це сама Мері Поппінс, бо вона ніколи нікому нічого не розповідала.

| Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170