Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Народні казки Європи. Переклади і перекази : БІЛИЙ КІТ. Ірландська народна казка

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Народні казки Європи. Переклади і перекази:БІЛИЙ КІТ. Ірландська народна казка

 

загрузка...

Давно-давно, коли ще світ був молодий, в одній далекій долині стояв великий мурований замок, а навколо замку росла густа пуща. Дерева там були височенні і ніколи не скидали листя. У тому замку жив велетень на ім'я Тренкос, тобто «Дужий у Ногах»,- такий запеклий і жорстокий войовник, що на всі околишні землі наганяв жах. [50]

Одного дня забаглося йому піти війною на сусіднього володаря, короля Злив. Він підступно напав на нього, самого короля забив, а його дочку, королівну Медб, забрав у полон.

Повернувшись до свого замку, велетень поселив королівну в розкішних покоях, надарував їй барвистих шовкових одінь і приставив до неї сотню карликів у червоних та зелених каптанчиках, щоб услуговували їй в усьому. І були там умільці-арфісти, що грали на арфах з ранку до вечора, і співаки, що співали мелодійних пісень. А ще подарував велетень королівні для забави цілий кошик коштовних самоцвітів - вони відбивали світло й іскристо променилися різними барвами. Тільки одного не дозволив їй велетень: виходити із замку. Він попередив її, що краще нехай і не важиться, бо в замку сотня дверей, і кожні стереже потворне псище із залізними іклами - ті пси розірвуть на шматки будь-кого, хто спробує вийти.

Невдовзі після того, як королівна опинилась у замку велетня, спалахнула війна між Тренкосом та королем Островів. Покидаючи замок, велетень увійшов до королівни й сказав, що візьме її за наречену, коли повернеться з війни.

Королівна відповіла йому:

- Я ніколи не одружуся з тим, хто убив мого батька!

Але велетень тільки засміявся на її слова - мовляв, нікуди вона не дінеться, яка буде його воля, так вона і вчинить. Потім ще він наказав карликам годити королівні, поки його не буде, і вийшов, покинувши бідолашну королівну всю в сльозах.

Наступного дня прокинулася вона раннім ранком. Встала, розчинила вікно і виглянула [51] вниз, чи не можна б якось спуститися на землю. Але вікно було дуже високо, а ще ж унизу попід стінами сторожували люті пси.

Страх і розпач пройняли її, і вона вже хотіла відійти від вікна, коли раптом їй здалося, ніби щось ворухнулося серед гілля дерева, найближчого до замку. Королівна знову виглянула й побачила, що на грубезній гілляці, зверненій у бік вікна, сидить маленький сніжно-білий кіт.

- Няв, няв! - голосно пронявчав він.

- Ой, який гарний котик! - промовила королівна.- Стрибни-но сюди у вікно!

- Відступися тропіки, і я стрибну,- відказав кіт людським голосом, що непомалу здивувало дівчину.

Онімівши вражено, вона ступнула крок убік. А кіт скік - і вже опинився у неї в покої. Там він стріпнувся трохи, тоді вибрався королівні на руки й замурчав.

- Як же тебе звати? І звідки ти взявся? - спитала його королівна.

- Не в цім клопіт,- відказав кіт.- Головне, що я твій друг і прийшов тобі допомогти. Тому слухай уважно. Коли велетень повернеться, ти кінець кінцем скажеш йому, що згодна вийти за нього заміж. Але перше його карлики повинні намотати три клубки чарівної роси, що вкривав траву туманного ранку. І ті клубки мають бути ось такі завбільшки.- Кажучи це, кіт приклав лапу до одного вуха, тоді до другого, і витяг три клубочки - один червоний, один синій і один жовтий.

- Та вони ж не більші від горошин! - скрикнула королівна.- Таке завдання їм дуже легко буде виконати.

- Не так-то й легко,- заперечив кіт.- На один клубок у них піде цілий місяць, отож ти [52] матимеш три місяці часу до того, як велетень присилує тебе одружитися з ним, бо він, коли вже пообіцяв щось, від слова не відступається.

- А ти побудеш у мене, поки він прийде? - спитала королівна.

- Ні,- відповів кіт,- мені треба повертатися до свого палацу. Я живу на прегарному острові посеред широкого моря, і туди ще зроду ніхто з людей не припливав. Тільки один чоловік ступить ногою на мій острів.

- І хто ж то буде? - поцікавилась королівна.

- Це буде той, хто визволить тебе від велетня,- пояснив кіт.

- На жаль, це нікому не по силі,- зітхнула королівна.- Не викуто ще такого меча, щоб ним можна було подужати велетня та його псів.

- Такий меч уже є,- сказав кіт.- А зараз мені пора прощатися. Не забудь, що ти маєш сказати велетневі, і стеж за деревом. А коли побачиш когось любого тобі серед гілля дерева, кинь йому ці три клубки, тільки не озивайсь ані словом, бо все пропаде.

- Коли ж ти до мене ще прийдеш? - спитала королівна.

- Чекай і побачиш,- відказав білий кіт. Більше він не промовив ні слова, а просто вискочив з вікна й умить зник серед зеленого тріпотливого листя.

На другий день повернувся велетень. Невдовзі він зайшов до королівни і звелів їй лаштуватися до весілля, яке йому кортіло справити якнайшвидше.

- Але спершу пообіцяй мені одну річ,- сказала йому королівна.

- То кажи, я слухаю. [53]

Вона й сказала, що хоче, аби його карлики змотали три клубки роси.

----Це можна зробити заіграшки! - весело засміявся Тренкос.- Я сьогодні ж віддам наказ, і завтра вранці клубки будуть готові, тож не встигне надійти й завтрашній вечір, як ми вже будемо одружені.

- Але ти обіцяєш не силувати мене, поки не буде змотано всіх трьох клубків? - запитала королівна.

- Обіцяю! - врочисто запевнив велетень. Потім він скликав усіх карликів і наказав

уранці зібрати всю чарівну росу, що виступить на траві, і змотати її в три клубки - один червоний, один синій і один жовтий. Другого ранку карлики вийшли на пошуки - перебрали одну по одній геть усі Травинки, однак спромоглися зібрати чарівної роси тільки на таку коротеньку ниточку, як оленяча вія. Те саме повторювалося й третього ранку, й четвертого, і кожного наступного. Велетня Тренкоса це вкинуло у великий гнів - він і репетував на все горло, і бурчав стиха, але мусив дотримуватися слова й навіть близько не підходив до королівни.

Так минали день за днем.

Тим часом маленький білий кіт не байдикував: він гасав щодуху і вгору, і вниз, і туди, й сюди, аж поки нарешті знайшов королевича Срібної Річки, що був закоханий по вуха в королівну Медб. Королевич сидів самотою, думав про свою кохану і все сушив голову, де ж вона поділася. Смуток огорнув його душу, тож він спочатку й не помітив маленького кота. Але коли той скочив йому на коліна, королевич усміхнувся й сказав:

- Чого тобі треба, білий котику? [54]

- Я знаю таємницю, яку ти хотів би почути,- відповів йому кіт.

- Я тільки одне хотів би почути: як звуть того лихочинця, що викрав королівну Медб,- сказав королевич.

- Саме це я й збираюся тобі сказати,- промовив кіт.- Отже, слухай уважно, бо я не люблю двічі казати те саме. її забрав до свого замку велетень на ім'я Тренкос, і вона тепер у страшній небезпеці, бо він замірився якомога швидше одружитися з нею.

- Ти тільки скажи мені, куди йти, і я знайду його і збавлю віку! - запально вигукнув королевич.

- Провіщено, що жоден меч, зроблений людськими руками, не може заподіяти йому шкоди,- значливим тоном заявив кіт.- І його охороняють люті меткі пси із залізними іклами - вони роздеруть тебе на дрібні шматочки, коли ти спробуєш так просто підступити до замку.

- Тоді скажи, що я маю робити? - запитав королевич.

- Ти повинен дістатися через гори до пущі, яка оточує його замок. Там ти побачиш височенне дерево біля одного вікна, що звернене на захід. Видерись стовбуром угору, сядь на гілці й простягни до того вікна капелюха, оздобленого сріблястим пір'ям. Коли в твій капелюх вкинуть три клубки - один червоний, другий синій і третій жовтий,- чимдуж вертайся до мене. Але не мов ані слова, бо тебе почують сторожові пси.

Королевич не став баритися й того самого дня вирушив у дорогу. Переплив він через дві річки, перетяв широку рівнину, вибрався - все вище й вище - у сині гори, а тоді спустився схилом потойбіч і зрештою добувся до [55] густого непрохідного лісу, що оточував велетнів замок. Він знайшов височенне дерево, виліз на самий його вершечок і струсонув гіллям - там, де вікно лицем до надвечірнього сонця.

У ту ж мить вікно прочинилося і виглянула королівна Медб, і королевич побачив, яка вона сумна, але ще гарніша, ніж будь-коли раніш. Він уже мало не озвався до неї, та, вчасно згадавши пересторогу білого кота, тільки мовчки скинув капелюха з трьома сріблястими пір'їнами і простяг перед себе. Королівна вкинула в капелюх три різнокольорові клубки, послала повітряний поцілунок коханому, зачинила вікно й зникла.

І раптом королевич почув голос велетня - той саме вертався з полювання, співав і вигукував щось до своїх псів. Королевич перечекав, поки велетень увійшов усередину замку, тоді спустився з дерева й рушив у дорогу назад. І хоч спішив як тільки міг, добирався він додому цілий день, ніч і ще один день. Нарешті перед ним постав його палац, і найперше, що він помітив - це білого кота біля головного входу: кіт сидів і чистив свої вуса.

Побачивши королевича, кіт спитав:

- То як, дістав клубки?

- Дістав,- відповів королевич.

- Ну, тоді ходім зі мною,- сказав кіт. Вони й пішли вдвох. Минуло трохи часу і

палац залишився позаду, а попереду замріло море, блискуче під сонячним промінням.

Коли вони вийшли на берег, кіт обернувся до королевича й сказав:

- Візьми в руку червоний клубок, дістань з нього кінчик нитки й міцно затисни в долоні, а сам клубок кинь у воду. Потім почекай і побачиш, що буде.

Королевич так і зробив. Клубок легенько [56] поплив собі по хвилях, усе далі й далі від берега, аж урешті перетворився на крихітну цяточку вдалині.

- Тепер смикни за нитку,- сказав кіт. Королевич став обережно вибирати нитку і невдовзі побачив, як щось заяскріло у воді, щораз ближче й ближче з кожним посмиком, і кінець кінцем до берега прибився прегарний срібний човник.

- Сідай у цього човника,- сказав кіт,- і він запевне переправить тебе через море, на острів, куди ще жодна людина не ступала ногою. На острові ти побачиш палац. Коли ввійдеш до того палацу, у просторій його залі знайдеш на стіні меча. Це єдиний меч, яким можна забити велетня Тренкоса. Там ти знайдеш також таріль на столі, а на ньому сто маленьких пиріжків; якщо ти візьмеш їх із собою й кинеш по одному велетневим псам, вони всі й сконають. Тільки стережися, щоб нічого не їсти й не пити, поки дістанешся до палацу, а то геть усе забудеш про королівну.

- Я ніколи не зможу її забути, я все зроблю так, як ти кажеш,- сказав королевич.

Він сів у срібного човника, й човник швидко помчав удалину, аж геть за край світу.

Минали довгі сонячні дні й чарівні зоряні ночі, а човник усе плив і плив, і ось одного раннього ранку королевич нарешті побачив, як на самому обрії виступив із моря острів, і дуже зрадів, бо вже мало не охляв з голоду та спраги. Цілий той день плив човник, але острів наче зовсім не ближчав, і тільки на світанку другого дня королевич опинився біля острова, де до самої води посхиляли дерева свої віти, обважнілі від різнобарвних плодів.

Побачивши ті плоди, королевич зовсім забув обіцянку білому котові: він пам'ятав лише [57] про свій голод та спрагу. І коли човник врізався в берег, він кинувся до першого дерева й почав їсти смачнющі соковиті плоди. Королевич І не помітив, як човник тим часом тихенько відплив й зник за обрієм. Отак, на жаль, здійснилось те, про що перестерігав кіт: королевичу зовсім випало з пам'яті і королівна Медб, і велетень.

Вгамувавши голод, королевич зліз із дерева й рушив рівною ясною дорогою, що слалася перед ним. Недовго він і пройшов, як почув звуки музики, а ще трохи далі побачив трьох дівчат з арфами - вони прямували йому назустріч. Дівчата привітали його радісними вигуками:

- Ласкаво просимо на наш острів, королевичу Срібної Річки! Ми проведемо тебе до палацу - там твого приходу дожидають король і королева разом з красунею-королівною Ейлін.

Отож королевич разом із ними підійшов до палацової брами, де й справді стояли король та королева. Але гість на них тільки мигцем глянув, бо коли уздрів їхню вродливу дочку, то вже не зміг від неї і очей відвести. І він зразу закохався в прегарну Ейлін, бо ж геть забув про королівну Медб. І так стали збігати день за днем, а потім тиждень за тижнем, усе в бенкетах, і співах, і танцях, і забавах на зеленому моріжку перед палацом, і таке гарне те все було, як передзвін ніжних дзвіночків.

А карлики тим часом невтомно мотали клубки з роси, і вже вони скінчили один клубок і половину другого, тоді як бідолашна Медб дивувалася, чому більш нічого не чути про її коханого королевича.

Королевич же попросив у короля й королеви руки їхньої дочки Ейлін і дістав згоду, і вже [58] недалекий був день весілля. І ось напередодні цього дня, коли королевич сидів сам-один у себе в покої, чув він раптом, як щось доторкається до його ноги. Глядь він униз - аж то білий кіт докірливо так нявчить до нього. Тільки-но побачив королевич кота, як відразу згадав і королівну Медб, і велетня, і відчув, який він страшенно нещасний, але кіт не дав йому часу на жалі.

- Ти повинен почекати до завтра,- сказав кіт,- і тоді, тільки-но зазоріє, зійдеш до моря, не оглядаючись ні лівобіч, ні правобіч, і пильнуватимеш, щоб жодна жива істота тебе не торкнулася, коли не хочеш залишитися тут назавжди. А ставши на березі, кинеш синій клубок у воду і, коли срібний човник підпливе близько, швиденько стрибнеш у нього. І вже аж по тому можеш оглянутися назад і вибрати, яка з двох королівен була б тобі любішою дружиною.

Усю ту ніч королевич очей не склепив, і як тільки почало світати, нишком вибрався з палацу й гайнув до берега. Там дістав синього клубка, кинув у море, зачекав, поки він зникне вдалині, а тоді давай тягти нитку. І невдовзі показався срібний човник, усе ближче й ближче, сяючи, мов зоря, серед хвиль.

На цей час у палаці похопилися, що королевич десь подівся, і всі кинулись його шукати, і зчинилася велика метушня. Коли виявили, що його немає ніде в палаці, король, і королева, і королівна Ейлін, і всі придворці та покоївки вибігли надвір і найкоротшою стежкою подалися на берег моря.

Королівна своїм ніжним мелодійним голосом стала кликати його на ім'я, і він уже ладен був оглянутись, але вчасно згадав котові слова і хутко скочив у човника, що зразу ж [59] рвонувся вперед по воді, як морська птаха знімається в небо. І раптом пролунав потворний скрик. Королевич обернувся і, на свій жах, замість королівни з батьком та матір'ю поварив трьох здоровезних витких зелених змій - у них були червоні люті очі й гострі висолоплені язики, вони сичали й звивалися на березі.

А королевич плив і плив, усе далі й далі, мавши надію, що срібний човник безпечно доправить його до рідного острова.

Коли це рано-вранці одного дня, вже потроху й розпачем пройнятий, він примітив якийсь острів у морі, вогненно-іскристий під ясним сонцем. Човник підплив ближче, і королевич побачив, що той острів оторочують деревця, а на них рясно леліють ясно-червоні ягоди. Пахли вони так звабливо, що у зголоднілого юнака аж слинка потекла. Але, пам'ятаючи свою недавню пригоду, він остерігався навіть доторкнутися до них. Потім, однак, розважив, що ніякої шкоди не станеться, коли покуштувати бодай одненьку ягідку. Він уже чекав, щоб човник швидше підійшов під те нависле гілля, коли раптом знявся вітер, стріпонув деревами, і з них посипались ягоди, мов осіннє листя, і деякі попадали в човник. Королевич ковтнув одну ягоду й ту ж мить забув, про що думав перед тим,- тільки одне лишилось у нього на думці - який він голодний та як чудово смакують ягоди.

Коли човник підплив під самий берег, королевич зійшов на землю й почав походжати між дерев та розглядатися. Аж це гульк! - просто на нього котиться величезний залізний м'яч. Ледве він устиг відскочити осторонь, як надбіг цілий гурт велетнів. Один з них помітив його, схопив і підніс угору. Бідний королевич мало духу не випустив, так його стисли велетневі [60] пальці. Побачивши це, велетень поставив його назад на землю, нахилився і спитав:

- Хто ти такий, чоловічку?

- Я королевич Срібної Річки,- відказав той.

- Он як! І на що ж ти вдатен? - поцікавився велетень.

Королевич не встиг щось на це відповісти, коли озвалася гладка жінка котрогось велетня, що стояла обік,- у неї було лише одне око, та й те на підборідді.

- Аз нього був би ласенький шматочок мені на вечерю!

її слова велетні привітали дружним гучним сміхом, що розкотився, наче грім.

- Та він же такий мізерний - його й на один кусень не стане,- зауважив інший велетень.

- Дарма,- заперечила та сама велетка.- Я його швидко відгодую.

На тому й зійшлися - що вона візьме на себе турботу про королевича.

Бідолашний королевич був страшенно переляканий, і спершу йому й їжа до горла не йшла, хоч якими пресмачними ласощами спокушала бранця велетка. Та коли вона кінець кінцем розсердилася й пригрозилась присмалити його на вогні, він вирішив, що краще вже їсти, аніж згоріти на попіл.

І так минали дні один за одним, а в замку Тренкоса королівна Медб усе чекала й чекала, хоч ніхто не показувався. Карлики вже намотали два клубки й узялися за третій.

Одного вечора королевич сидів на самоті тяжко зажурений, бо велетка сказала, що він уже в сам раз погладшав, щоб його з'їсти. Назавтра його мали засмажити велетням на обід. Отож сидить він, похнюплено думає про свою [61] долю, коли це чує поблизу тихеньке мурчання. І зразу ж згадалось йому все про королівну Медб та велетня Тренкоса, і він аж спаленів із сорому.

- Я прийшов не заради тебе,- суворо сказав йому кіт.- Ти заслужив, щоб тебе з'їли. Але королівні Медб не вибратись на волю без твоєї допомоги, а ще ж вона кохає тебе, хоч ти й не вартий її кохання. Тим-то добре вважай цього разу на мої слова: не послухаєшся мене, я вже більш ніколи не прийду тебе визволяти. Вранці ти повинен спуститись до моря, а там уже сам знаєш, що треба робити. Мені ж зараз пора йти-я чую, як вертається велетка.

З цими словами він зник-так само несподівано, як і з'явився.

Велетка, увійшовши до королевича, сказала йому таке:

-; Завтра ти помреш, тож проси чого хочеш - тобі все буде дозволено.

- Коли так,- сказав королевич,- то я хотів би зійти на берег і востаннє помилуватись морем.

- Добре, завтра вранці й сходиш,- погодилась велетка.

- Дякую,- відповів королевич, радий, що тепер йому не треба буде крийцем сходити до моря.

Ніч тяглася так довго, що здавалось, їй кінця не буде, але нарешті край неба спалахнуло перше сяйво світанку. Королевич поспішив надвір і хутенько спустився до берега. На березі він кинув у воду третій, останній клубок, і той поплив далеко-далеко. Потягши за нитку, королевич побачив, що до нього мчить срібний човник, прудкий, як морська ластівка. Коли човник підплив близенько, врадуваний королевич скочив у нього, і невдовзі острів хижих [62] велетнів змалів удалечині і зробився дрібненькою цяточкою на обрії.

Човник плив прямо вперед цілий день і цілу ніч, і коли остання зірка поблякла в небі й перший навскісний сонячний промінь торкнувся землі, спраглої світанку, човник врізався носом у берег мальовничого зеленого острова.

Королевич зійшов на землю й рушив уперед. Довгенько довелось іти, щоб добратися до вузької долини, над якою підносився осяйний білий палац. Коли королевич підступив до головних дверей, ті самі розчахнулися перед ним. Він увійшов у розкішний просторий передпокій, проминув одну за одною кілька палат і ніде не зустрів жодної живої душі. Та коли дістався до найчудовнішої округлої зали, то побачив там із тисячу мармурових стовпців, і на кожному стовпці сидів сніжно-біли^і котик з іскристими чорними очима-тільки один стовпчик посеред зали був порожній.

Обвівши поглядом стіни, королевич завважив, що там висить багато золотих і срібних браслетів, і ще великих мечів, руків'я в яких із золота й срібла, і ще безліч самоцвітів, які міняться голубим, зеленим і рожевим кольором. І були там також столи, а на них срібні ріжки з усілякими напоями, і тарелі, ущерть повні розмаїтих смачнющих наїдків.

Зачудовано розглядаючись на цю дивовижу, королевич звернув увагу, що коти перескакують з одного стовпця на інший, але жоден не займає вільного стовпця посеред зали. Він став міркувати, що б то воно за знак, аж раптом у подиві побачив, що той стовпець уже не порожній: на ньому сидить не хто, як добре йому знайомий маленький білий кіт.

- Упізнав мене? - спитав кіт.

- Авжеж, упізнав,- відказав королевич. [63]

- Що ж, добре. Тоді я скажу тобі, хто я такий. Це палац маленького білого кота, і я тут король. А тепер ходім трохи перекусимо, бо ти, мабуть, зголоднів.

І вони влаштували розкішну учту,- стали їсти й пити усе, що було на столах перед ними, і час минав жваво та весело.

А другого дня король білокотячого королівства дав королевичу великого меча із золотим руків'ям-того меча, що може завдати смертельного удару Тренкосові,- і сто пиріжків для сторожових псів велетня.

- Бери цього меча і швидше в дорогу, щоб не спізнитися,- сказав кіт.- Завтра карлики скінчать третій клубок і велетень дістане право одружитися з королівною Медб. Та візьми ще ось цей подарунок їй від мене.- І кіт поклав королевичу на долоню брошку - таку переливну, яких той, скільки жив, не бачив.

Після цього король-кіт і королевич у супроводі решти котів спустилися на берег, і там королевич сів у срібного човника, попрощався, і суденце легко й прудко помчало його понад морськими хвилями. І так він плив цілий день і цілу ніч.

А коли настав світанок, човник підплив до берега острова, королевич зійшов на берег і хутко подався через гори й доли, аж поки добувся до замку Тренкоса. Почувши його ходу, пси заскреготіли зубами й загарчали в нестямній люті, але тільки-но вони підскочили до нього, як він почав кидати їм отруйні пиріжки: кожен пес ухопив по одному пиріжку, і всі вони тут-таки на місці й поздихали.

Тоді королевич Срібної Річки поставив перед собою щита й тричі лунко вдарив по ньому мечем. Тренкос почув ті звуки і послав карликів подивитися, хто там такий. [64]

Карлики доповіли, що це його викликав на двобій королевич Срібної Річки. Велетня пойняв страшний гнів, він схопив свою величезну довбню з наїженими цвяхами й рвонувся вперед.

І почався бій, і тривав він довго-довго, але жоден супротивник ані на крок не відступав. Нарешті, вже надвечір, велетень закричав:

- Годі на сьогодні, ми вже наборолися! Відпочиньмо, а завтра на світанку знов почнемо.

- Ні,- заперечив королевич.- Сьогодні кінчаймо!

- Ну, то стережися! - вереснув Тренкос і розмахнувся залізною довбнею, щоб розчерепити королевичу голову. Але королевич не дався застукати зненацька: він сам ураз скочив наперед, виважив меча і вгородив його велетневі в серце - той тільки ревнув на весь голос і гепнувся неживий на землю.

Королівна Медб зі свого вікна стежила, як билися королевич з велетнем. Побачивши, що велетень загинув, вона швидко вибігла привітати переможця, і незмірна була їхня радість, коли вони двоє зустрілися.

Наступного дня королевич з королівною і всі карлики й арфісти вирушили в дорогу до палацу королевича і незабаром там відсвяткували бучне весілля королевича Срібної Річки й королівни Медб. І жодна з коштовних оздоб, які мала на собі наречена у день весілля, не могла зрівнятися з тією брошкою, що подарував їй король білокотячого королівства. [65]

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170