Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Українська культура в умовах нової соціальної реальності

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Українська культура в умовах нової соціальної реальності

 

загрузка...

1. Формування нової соціокультурної дійсності та її риси.
2. Україна в світовому культурному просторі.
3. Культура України на етапі становлення державності.
1
Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення «холодної війни», поставили крапку в протистоянні двох ідеологічних систем - радянсько-комунстичної та ліберально-капіталістичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспільства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панівної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних культур та контркультур.
Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтернативні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння західного та східного впливів поступово стверджується особлива, специфічна для багатьох пострадянських суспільств соціокультурна перспектива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншого — розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо-нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, розвиток української нації та мови.
Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «посттоталітарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими стосунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.
Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мірою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового економічного й культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.
Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.
У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.
Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитивному означенні до нової соціальної реальності.
Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспільстві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою виглядає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилася у своєму соціальному виборі.
Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.
Оскільки в основі культури лежать цінності й норми, то й зміна соціальних орієнтацій супроводжується насамперед переоцінкою цінностей та формуванням їх нової ієрархії.
Особливо принципове значення у виборі шляхів подальшого розвитку української культури мало осягнення її природи й продовжуване з часів «перебудови» зняття з культури ідеологізаційного пресингу, яке можна означити поняттям «деідеологізація культури».
Зняття ідеологічних пут, як і всюдисущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення й втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманітності форм культурного життя.
У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіонах, яке завершилося постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури.
У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодермістськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, у шкалі й критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.
Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов’язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються й виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, інноваційності, авангардності справжньої народності.
Примітною особливістю розвитку української культури, пов’язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об’єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підгрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об’єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір. Характерною рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного й громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації.
Зростаюча з часів «перебудови» відкритість функціонування й розвитку української культури за своїм змістом є формою входження у світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури.
2
Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радянського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Україна швидко відчула на собі результат глобалізації світового інформа-ційного простору - інформаційно-культурний дисбаланс. Інформаційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інформаційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розвиваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й технологічному забезпеченні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий «культурний імперіалізм», коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор-маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має однонаправлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрапляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.
Особливісю української «інформаційної залежності» є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури вона відчуває сильний історично сформований інформаційно-культурний пресинг з боку Росії. Про культурну гегемонію західної цивілізації та Росії на українському медіа-просторі свідчить велика доля зарубіжного матеріалу порівняно з національним в ефірному наповненні українського телебачення. Інформаційно-культурний дисбаланс особливо відчувається в чотирьох складових культурного простору України: куль-турно-інформаційній (культурні продукти, інформаційні потоки); технічній; економічній, інфраструктурній.
Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими правителями, був закон про засоби масової комунікації, в якому говорилося про «звільнення» мас-медіа від цензури та державного ідеологічного диктату. І відразу з-за піднятої Залізної завіси на Україну вилився потік ще вчора недоступної «імперіалістичної» культурної продукції. Окрім ефекту «забороненого плода», таким жаданим західний продукт робила оптимістично-матеріалістична «культура найменшого спільного знаменника», котра орієнтована на загальнолюдське і має прихильників по всьому світу. Українські громадяни потребували подолання нестабільності, масової деміфологізації минулого й сучасності, що відбувалася через нещадну, приправлену сенсаційністю критику особистої та професійної некомпетентності радянських та пострадянських керівників.
Одночасно від уряду надійшло соціальне замовлення на розробку власної національної ідеї та ідентичності. І на другому каналі, на якому мовив Київ, з’явилися фольклорні програми з народними піснями та танцями, а також балакаючі голови, які на незрозумілій для більшості мешканців Східної України державній мові розповідали про українські традиції та місцеві новини.
Керівництво прекрасно розуміло, що в умовах економічної, політичної та соціальної нестабільності просте глушіння російських інформаційно-розважальних каналів може призвести до невдоволення з боку звиклої до них русифікованої української більшості. Хоча в Україні були спроби, на щастя, не на примусовому рівні, створення чисто українського культурного простору, але вони закінчилися розумним компромісом - заснуванням каналу «Інтер», трансляцією супутниковими та кабельними каналами російського телебачення, українськими представництвами популярних російських радіо, газет та журналів та власне Ін-тернетом, який не має кордонів, окрім мовних.
Технічна складова. Залежність від західної техніки та стандартів. Технічні стандарти створюються та приймаються переважно у розвинутих країнах, на які припадає більше 70% світового ринку інформаційних технологій. Часто відбувається ситуація, коли країни, в яких певна технологія ще не розроблена або розроблена недостатньо, змушені підлаштуватися під ці вже існуючі стандарти заради сумісності технічних пристроїв, а отже, можливості спілкуватися, співпрацювати.
Економічна складова. Культурно-інформаційний дисбаланс включає економічну боротьбу за комунікації, розвиток яких потребує фінансових інвестицій. І тут можна сказати, що міжнародний інформаційний дисбаланс є складовою частиною міжнародного економічного дисбалансу.
Інший аспект, притаманний саме інформаційній економіці, створення якісного продукту коштує немалих грошей. Але відмінністю культурно-інформаційних продуктів від матеріальних є те, що ними може користуватися безмежна кількість споживачів і при цьому вони нe зношуються і не зменшуються. Через це америксанський телесеріал, який вже окупив себе на національному ринку та ринках розвинутих країн, продається аудиторії країн Третього світу та СНД за такими низькими цінами, за якими вони самі ніколи не зможуть зробити продукт подібної якості. І купувати його стає для місцевих медіа набагато економічно вигідніше, ніж створювати власний.
Також медіа як технічний носій залежать від якості цієї техніки та у випадку інтернет-проектів, програмних кодів, які коштують дуже дорого. В українських компаній немає вільних ресурсів для інвестування, наприклад, у розробку програм.
Економічна складова також включає платоспроможність населення, наприклад, здатність громадян країни сплачувати за інтернет, купувати газети, журнали.
Інфраструктурна складова. Успішне функціонування інформаційної економіки залежить від наявності добре розвинутої інформаційної та комунікаційної інфраструктури. Як і у звичайній економіці, в інформаційній багато залежить від дистрибуції, яка доносить продукт до кінцевого споживача.
З одного боку, інформаційний дисбаланс є негативним явищем, пов’язаним з культурною уніфікацією та втратою місцевих культурних особливостей та можливостей інформаційного збагачення від потерпаючих від дисбалансу культур, зокрема України. З іншого боку, новий світовий інформаційний порядок тісно пов’язаний з концепціями «вільних інформаційних потоків», «вільної преси», «свободи вираження та комунікації», як невід’ємного права нації та індивіду «шукати, отримувати та розповсюджувати інформацію’’. Якщо ми говоримо про новий інформаційний та комунікаційний порядок як про рівні можливості учасників міжнарод-ного співробітництва в інформаційній сфері, то ми можемо бачити такі перспективи для України:
1) Технологічний прогрес. Сьогодні існує набагато більше способів створювати та розповсюджувати інформаційно-культурну продукцію, ніж раніше, коли, наприклад, не існувало кабельного чи супутникового телебачення, а поліграфія була неймовірно дорогою. В інформаційній сфері відбувається падіння витрат на виробництво. Це заохочує медіа-плюралізм, який надає можливість «говорити самостійним голосом» навіть невеликим культурам, через глобалізацію масових комунікацій, має свій глобальний сегмент аудиторії, створює так звану віртуальну культурну діаспору. Це працює на підтримку українського голосу.
2) Поява та розвиток Інтернету дає можливість кожному громадянину створити свій власний «глобальний засіб масової комунікації» у вигляді веб-сторінки. Тобто мова йде скоріше не про насильницьку смерть маленьких культур під тиском культурних імперій, а про внутрішню життєздатність культури.
Хоча від розпаду Радянського Союзу минуло 13 років, за роки незалежності суспільство не спромоглося знайти ідеї, яка б його об’єднала. Після ідеологічної деформації природної сутності особистості криза ідентичності посилюється внаслідок руйнування людини як духовної та культурно-історичної істоти. Головна проблема - у відсутності саме української ідеї, бо тоді важко вибрати щось з-поміж інших. Якась інша ідея може замінити невизрілу національну - і ми ніколи не станемо тим, чим би хотілося.
3
Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:
1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.
2. Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.
3. Проникнення і адаптація на національному грунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.
Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком в посткомуністичних суспільствах». Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».
Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду.
За остані роки було зроблено чимало для адапації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кадри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський національний університет культури і мистецтв, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. П. Чайковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші.
Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті «Декларація прав національностей України», закон «Про національні меншини в Україні».
Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.
Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері культури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності.
Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має непослідовний і в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.
Основними причинами, що зумовили існуючий незадовільний стан у сфері культури є:
1. Невиконання або ігнорування органами державної влади ухвалених законодавчих актів у сфері культури, які стосуються фінансування культури чи соціального захисту працівників культури.
2. Систематичне порушення органами державної влади конституційних прав громадян і невідповідність українського законодавства міжнародно-правовим зобов’язанням у частині гарантованого доступу до культурних цінностей, що виявляється у скороченні мережі закладів культури і зниженні якості культурних послуг.
3. Недостатнє врахування інтересів культури в законах, що регулюють суспільно-економічні сфери життя, зокрема в податкових фінансово-бюджетних.
4. Недосконалість галузевого законодавства у сфері культури (потребують оновлення закони про мови в Україні, про державні соціальні стандарти у сфері культурних послуг, про неприбуткові організації в галузі культури тощо); деякі сфери діяльності в галузі культури досі перебувають поза межами законодавчого регулювання (не прийнято закони про гастрольно-концертну діяльність, про механізми громадського контролю над прийняттям рішень у сфері культури, про соціальний захист митців тощо).
5. Недотримання норм законодавства України про культуру та невідповідність деяких його положень європейським нормам у цій галузі.
6. Найнижча заробітна плата працівників галузі культури порівняно із середньою у народному господарстві.
Учасники парламентських слухань «Українська культура: стан та перспективи розвитку», які відбулися в червні 2004 року, обговоривши питання реалізації державної політики в галузі культури, відзначили, що стан розвитку культури в Україні та її державна підіримка є незадо-вільними. Вони не відповідають прагненням і можливостям незалежної держави, яка декларує свої наміри щодо створення суспільства загального добробуту. Виходячи з цього, учасники слухань рекомендували органам державної влади зробити рішучі кроки у вирішенні проблем у цій важливій сфері життя суспільства.
Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. Це зокрема перехід на 12-річну середню школу, впровадження сучасних навчальних технологій, комп’ютеризація навчального процесу тощо.
Система вищої освіти України сьогодні налічує близько тисячі навчальних закладів, у яких навчається понад 1,5 млн. студентів. Зачисельністю населення з вищою освітою Україна випереджає такі розвинені країни, як Великобританія, Німеччина, Франція. Але безумовним є й той факт, що ні зміст, ні якість навчання ще не задовольняють потреб суспільства. Тому в країні триває напружена робота по реформуванню вищої школи. Пошук нової моделі вищої освіти в Україні пов’язаний з полегшенням доступу до вищої освіти, розширенням її масштабів, створенням умов для безперервного навчання, переходом до багаторівневої підготовки, посиленням фундаменталізації, гуманізації та інформатизації навчання, органічним поєднанням освіти й науки, інтеграцією у світовий освітній простір тощо.Заплановано, що в 2005 році Україна приєднається до Болонського процесу.
Український народ має багату й самобутню культуру. Однак протягом століть її відтісняли на периферію суспільного буття та людської свідомості. Нині ж відбувається складний і суперечливий процес повернення українського суспільства до свого культурного «Я». У час переходу суспільства від тоталітарного до демократичного ладу держава покликана забезпечити реальну свободу творчості, матеріально-фінансову підтримку справжнім талантам, творцям національно-культурної духовності, одночасно сприяти формуванню нової культурної інфраструктури, що відповідала б умовам ринкової економіки, принципам демократії та громадянського суспільства. Відроджена, де-маргіналізована українська культура в усій повноті й різнорідності її компонентів, збагачена здобутками світової культури і світового життя, має стати основою дальшого державницького й економічного прогресу України.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170