Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Культура ХХ століття

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Культура ХХ століття

 

загрузка...

1. Індустріальна цивілізація й проблеми культури.
2. Художні стилі й напрямки культури модернізму.
3. Виникнення та утвердження масової та тоталітарної культури.
4. Постіндустріальне суспільство, постмодернізм та глобальні проблеми сучасності.
1
Ідеали й настанови сучасної культури є сплавом того, що було відкрито людством у ХІХ ст., і того, що досягло людство у кінці ХХ ст.
Найважливішим фактором, що визначає розвиток культури минулого століття, є наука. Вона вперше посіла належне місце, стала лідером культури (кількість сучасних учених становить 90% усіх учених, що жили до цього на землі). У процесі свого розвитку наука мала все більший зв’язок з технікою. Характерною рисою науки є значно більш безпосередня та швидка реалізація наукових відкриттів. Науково-технічна революція дала світу телефон, телеграф, радіо, електрику, літак, автомобіль, телебачення, комп’ютери, іншу електричну техніку.
Всі ці та інші технічні нововведення здійснили вплив на соціально-економічний розвиток людського суспільства, багаторазово примножили сили й можливості людини, збільшили господарський потенціал людства. Були зроблені величезні кроки на шляху технізації життя, яка стала невід’ємною стороною культури, методом і результатом її розвиту.
Світова наукова цілісність, що складалася в ХХ столітті, поклала початок економічному об’єднанню світу, передаванню в усі куточки земної кулі передових засобів виробничої культури. Реальністю постала все більш зростаюча інтернаціоналізація господарських зв’язків. Одним з виявлень цього процесу стали транснаціональні корпорації з їх єдиними формами організаційної культури, які діяли в десятках країн і на різних континентах (на їх частку припадає більше третини промислового виробництва, більше половини зовнішньої торгівлі, майже 80% нової техніки й технологій). Про зростання інтернаціоналізації життя сучасного світу свідчить всеохоплюючий характер науково-технічної революції, принципово нова роль засобів масової інформації й комунікації.
Оптимістичний світогляд, зумовлений успіхами наукової думки, втілений у світовій промисловості й техніці, що перетворює вигляд планети, став основою для виникнення характерного для людини ХХ ст. відчуття космічності свого буття.
Космізм – унікальне, найцікавіше явище сучасної культури, значення якого стало все більш усвідомлюватися на порозі третього тисячоліття. Космізм як течія особливого розвитку отримав у працях К. Циолковського, В. Вернадського, О. Чижевського, Тейяра де Шардена, які вважали Землю часткою Всесвіту, а отже, і людину з її розумом – провідною силою світового буття, тому вона мала брати на себе відповідальність за космічну еволюцію.
У своїй програмній праці «Научная мысль как планетарное явление» В. Вернадський на рівні енцеклопедичних узагальнень вивів синтетичне бачення розвитку еволюції Землі як єдиного геологічного, біогенного, соціального та культурного процесу. Він доводить, що еволюція світової культури – природне явище в еволюційному розвитку. Під впливом об’єднаного людства біосфера закономірно перейде в якісно новий стан – ноосферу (від грецьк. Noos – розум та sphaira – куля). Людина, її розум – не просто кінцевий результат еволюції, а також початок нового виміру, який має створити «сферу розуму», він і визначить силу еволюційного розвитку в недалекому майбутньому.
Ноосферна культура пов’язана з реальним процесом експансії розуму в еволюційний процес (людство володіє біосферою і максимально перетворює її) і розвитком науки, що стала могутньою геологічною та космічною силою.
Однак культура ХХ ст. відобразила ту кризу, в яку входила техногенна цивілізація. Наука і техніка надали людині великі можливості. Але техногенна цивілізація могла реалізувати свої можливості тільки через повне підкорення сил природи людському розуму. Широке вико-ристання науково-технічних досягнень допомагало людині відчути своє панування над природою, але позбавляло її можливості відчувати радість гармонійного співіснування з нею. Розвиток техніки та технології як знаряддя панування людини над природою стали головною метою суспільного розвитку. Внаслідок цього виникла ситуація, коли постійне нарощування матеріального багатства на основі оновлення техніки перетворило людину на просте знаряддя ефективної економічної діяльності.
Виявилося також, що за блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту збільшує відірваність людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери, нищиться природа.
Така ситуація виявляється в боротьбі двох протилежних тенденцій технізицмі та антитехніцизмі. Цим двом установленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм та антисцієнтизм. Перший стверджує, що наука є головною рухомою силою соціального прогресу й розвитку. Антисцієнтизм виступає з негативною оцінкою досягнень науки, звинувачує її у бідах людства.
Обидва установлення тією чи іншою мірою дискусійні, але навряд чи можна заперечувати, що на верхівці ієрархії в системі культури ХХ ст. достатньо міцно знаходилася науково-технічна сфера і на верхівці могутності науку чекала криза.
Криза науки визначається низкою причин.
1. Наука в пошуках істини може увійти в протиріччя з мораллю.
2. У свій революційний період наука демократична, але у «нормальний» і більш тривалий період може стати базисом політичного тоталітаризму.
3. Наука – засіб підкорення природи, а насамкінець (через глобальну екологічну кризу) і людини.
4. Науково-технічний прогрес не є неодмінно прогресом суспільства. Він може призвести й до регресу, полегшуючи життя, але збільшуючи залежність людини від техніки й соціуму і погрожуючи контролем за його поведінкою.
5. Наука давала більше багатим, що призвело до подальшого розшарування суспільства, що не могло не сприяти виникненню ідеологій, які виражають інтереси певних суспільних класів.
6. Наука занадто тісно пов’язала себе зі світом матеріального життя людини, що призвело до зіткнення її з ідеологією. Як явили події ХХ ст. у цій боротьбі перемогла ідеологія.
Криза науки викликала кризу культури, кризу гуманістичного світосприйняття. За вираженням Ч.П. Сноу, «у ХХ ст. цілісна й органічна структура культури розкололася на дві антагоністичні форми» (Сноу Ч.П. Две культури.-М., 1973). Між традиційною гуманітарною культурою європейського Заходу й новою, так званою «науковою культурою», виник катастрофічний розрив. Ворожнеча двох культур призвела людство до двох світових війн, тоталітірних режимів, незчисленних регіональних конфліктів, до блокового протистояння.
Таким чином, ХХ століття продемонструвало людству, що культура як інтегруючий початок суспільного розвитку охоплює не тільки сферу духовного, але все більшою мірою – матеріального виробництва. Сформований спочатку в Європі, а потім розповсюджений у всьомусвіті тип науково-технічної культури дуже багато дав людині для розвитку її волі, перетворив життя десятків мільйонів людей.
Разом з цим, розширення сфери використання науки й техніки поставило перед людством безліч нових проблем, спричинило гострі протиріччя, стало однією з причин кризи європейської цивілізації, котру передбачали багато вчених і мислителів, пов’язуючи її з техно-кратизмом, сцієнтистсько- практичним типом культури.
2
Зростання можливостей використовувати сучасну технологію у найважливіших сферах матерального виробництва, розширення форм споживання супроводжувалося засвоєнням нових типів духовності, відображених у культурі модернізму.
Більшість дослідників поясноє виникнення модернізму своєрідною світоглядною та художньо-естетичною реакцією на глибоку духовну кризу суспільства. Внаслідок помітного ускладнення соціальних відносин і загострення протиріч, розрив між сутністю та видимістю виявився настільки явним, що для його подолання позиція реаліста-констататора, який лише прискіпливо спостерігає за дійсністю, - вже вкотре в історії стає непридатною, неефективною. Ця ситуація вимагала нових естетичних принципів, нової стилістики, принципово нової організації художньої реальності. Крім того, поглиблюється процес самопізнання людини, від-криття в індивіді невідомих до того науці таємниць. Тому культура модернізму є, по суті, елітарною, тобто орієнтованою на невелику кількість людей, які володіють особливим художнім сприйняттям. Звідси одна з особливостей модернізму – розрив зв’язків з масовою художньою свідомістю, масовим художнім смаком.
Термін «модернізм» походить від французького слова «moderne» – новий. Він має такий же корінь, що й слово «мода», і часто використовується у значенні «нове мистецтво», «сучасне мистецтво».
Модернізм – термін сумарний, він означає множинність неподібних один до одного різнорідних і суперечливих художніх напрямків з різними платформами, але з принципово філософсько- світоглядною спільністю.
Для художньої культури модернізму характерне розмаїття видів і форм.
Модерністська поезія стала на шлях розриву з поетичною традицією, бунту проти звичних норм віршованого мовлення, на шлях бурхливої словотворчості. Так, «дадаїзм» (від «дада» – дитячий лепет) стверджував алогізм як основу творчого процесу, перетворивши літаратуру на хаос словесного сміття. В імажиністів (від фр. Image –образ) логічно мало пов’язані метафори та образи перетворювали вірші на своєрідні «каталоги образів». Футуризм (лат. Futurum – майбутнє) оголосив людські почуття «слабкостями», проголошуючи критеріями прекрасного «енергію», «швидкість», «міць». Справжніми досягненнями футуризму можна вважати динамізм та симультанізм (проникнення предметів один в одний).
Основні естетичні принципи модернізму в образотворчому мистецтві – заперечення образотворчості, абстракціонізм, поп-арт. Художники-кубісти своє бачення світу відображали геометричними фігурами у брунатних сірих і чорних тонах (П. Пікассо «Авіньйонські дівчата» – 1907 р.). Абстракціонізм відмовляється від зображальності, предметності живопису. Абстрактна мова живопису – мова свободи, гнучка, «відкрита», незалежна ні від сюжету,ні від предмету, ні від людського образу (Василь Кандинський «Невиразне»,1917; Казимір Малевич «Чорний квадрат на білому фоні»,1913). Виникнення сюрреалізму(фр. Surrealisme – надреалізм) було відображенням післявоєнного світогляду абсурдності будь-якої системи людського буття. Мистецтво розглядалося як засіб вивільнення підсвідомого з метою перетворення світу (головний представник цієї течії – Сальвадор Далі «Палаючий жираф»,1935; «Постійність пам’яті»,1931).
Музичним модерном вважалася така музика, яка передавала почуття розгубленості індивіду в оточуючому світі та повністю відмежовувалася від будь-яких було соціальних завдань. Естетичним принципом музичного авангарду було заперечення музичної організованності, мелодії, гармонії, поліфонії (конкретна музика – запис на магнітну стрічку різних природних або штучних звучань, алеаторика – створення музичних композицій за принципом випадковості, пуантилізм – викладення музичної думки за допомогою уривчастих звуків).
На думку модерністів, особливу роль у сучасному світорозумінні може зіграти театр. З’являються ідеї радикального перетворення сценічного мистецтва. Режисером-реформатором Гордоном Грегом був створений трагедійний театр, що розкривав філософію буття. Епічний театр Бертольда Брехта був публіцистичним і соціально спрямованим. Модерністські пошуки відображають «театр жорстокості» та театр абсурду.
Представники театру абсурду вирішили зламати самий кістяк традиційної драматичної форми. Перш за все вони відмовилися іу своїх творах від історичної конкретності, наявності місця дії, часової послідовності подій, доповнили їх порушенням логіки в діалогах, безглуздям, ексцентрикою, клоунадою. Творці театру абсурду ніколи не прагнули конструювати надреальний світ, а намагалися розкрити завдяки світу абсурду справжній сенс життя.
Стиль модерн в архітектурі народився з поєднання двох тенденцій: прагнення архітектора раціонально використати нові матеріали (сталь, скло, залізобетон) і тяжіння до певною мірою малозмістовної, але вишуканої декоративності.
Другий напрям в архітектурі ХХ ст. – функціоналізм – виявив потребу створити не просто відхилені форми, а предметно-естетичне середовище для життєдіяльності людей. Було навіть висунуто 5 принципів функціоналізму: будинок на стовпах, сад на плоскій покрівлі, вільне планування інтер’єру, горизонтально-протягнуті вікна, вільна композиція фасаду.
З середини ХХ ст. складаються дві теорії будівництва – урбаністична й дезурбаністична. Урбаністична теорія відбиває ідею створення мегаполісних міст майбутнього, а дезурбаністична – ідею створення невеликих міст-садів.
У всіх своїх різноманітних проявах модернізм може претендувати на широку популярність. Його естетика за своєю природою не могла бути загальнодоступною. Модернізм протягом століття відстоював лише право всього на лабораторну роботу й суспільну значущість такої роботи. Однак плідність модернізму бачиться не тільки в тому, що він підготував щось нове, перетворюючись тим самим не більш ніж «перехідний ступінь» чи «етап». У мистецтві, як і в науці, взагалі не може бути власників абсолютної дійсності. Модернізм – це всього лише внутрішній неспокій мистецтва, стурбований завданням порівняти свою епоху із забутим у суєті Вічним.

3
Початок ХХ ст. відзначений світовою війною, яка ознаменувала закінчення певного етапу розвитку західної цивілізації й перехід її в якісно новий стан. Під сумнів були поставлені базові принципи європейської культури – гуманізм, раціоналізм, лібералізм, віра в безмежність прогресу. На початку століття відбулася низка революцій – у Росії, Турції, Китаї, Ірані та інших країнах. Це час дії мас, всеосяжної масовізації життя. Затягнення мас у політичне й культурне життя вимагало створення особливого культурного обслуговування мас – масової культури.
Виникненню масової культури сприяли техногенні процеси у суспільстві, уніфікація, стандартизація вимог до праці й побуту, достатньо швидке зростання народонаселення, комерціалізація усіх суспільних відносин і деякі інші фактори.
Масова культура характеризує особливості виробництва культурних цінностей у сучасному індустріальному суспільстві, розрахованому на масове споживання. У соціальному плані масова культура пов’язана з процесом урбанізації та розривом традиційних форм соціальності, патріархальних зв’язків між людьми й поколіннями, які забезпечували стійкі локальні світи зі звичними орієнтаціями, що заповнюються релігійними цінностями.
Для масової культури характерним є загальнодоступність, розважальність. Масова культура не потребує від людини ні знань, ні роздумів, розрахована на середній рівень масового споживача, засновується на створенні ілюзій, вигадів, міфів, які знімають реальне психологічне напруження.
До сучасних форм масової культури належать: «субкультура дитинства» (від казок до складних комп’ютерних ігор); середня освітня школа; уся система засобів масової інформації; система стимулювання споживацького попиту; індустрія розважального та оздоровчого дозвілля; масова художня культура та література; індустрія іміджу; система політичної пропаганди й ідеології; система масовізації політичного життя суспільства; масова соціальна міфологія; шоу-індустрія.
У повному розумінні слова масова культура виявила себе вперше в США на зламі ХІХ-ХХ ст. ст. Розвиток масової культури у Європі і США відбувався різними шляхами. У Європі вона протистоїть культурі офіційній, що контролюється державою й церквою, і в цьому розумінні була демократичною. У США масова культура пропагує стереотипи офіційної культури, іде шляхом комерціалізації, її основним регулятором стає реклама.
Масова культура, яка стрімко поширилася у світі, передбачала охоплення всіх вікових категорій універсалізацією, вростанням в національний грунт, спробами вироблення стандартизованої адекватності в масштабі загальнонаціонального, пізніше транснаціонального, а потім і планетарного. Ця програма потребує від своїх популяризаторів перекладати «загальнолюдські» набутки на зрозумілу найширшим колам населення мову з тим, щоб маніпулювати свідомістю масового споживача в інтересах «творців» маскультури та їхніх замовників.
Проте сьогодні вже не тільки теоретики масової культури, а й ряд дослідників проблем культурології вважають, що оцінювати це явище однозначно негативно не потрібно. Уже хоч би тому, що попередня повсякденна культура, яка склалася на соціальному досвіді доінду-стріальної доби, втратила свою актуальність, а нова – індустріальна і постіндустріальна – ще знаходиться в процесі становлення. Можливо, ця нова культура і є масовою культурою ХХ століття.
Так чи інакше, але в сучасних умовах, коли процес глобалізації став реальністю, масова культура фактично виконує функції інкультурації особистості, робить спробу виробити «культуру нового типу», створити певні напрямки з урахуванням історичного досвіду та вивести культурний процес на новий якісний рівень.
Наслідком розпочатої кризи європейської культури було також розширення тоталітарних тенденцій, схилення перед силою, жорстокістю й насиллям. З’являються філософські й політичні концепції, які оспівують вищість держави у порівняно з людською особистістю.У багатьох європейських державах зростають настрої шовінізму і ксенофобії, встановлюються деспотичні режими, насаджуються криваві диктатури.
Однією з розповсюджених форм диктатури стає тоталітарний режим. Термін «тоталітаризм» походить від латинського слова totalitas – цілісність, повнота. Саме так він розумівся «першовідкривачем» – Б. Муссоліні, який використовував його для характеристики керованого ним руху та режиму. В умовах такого режиму повністю підконтрольною стає і сфера культури.
При тоталітарному режимі культура перероджується, трансформується в нову систему цінностей, зведену до стерильності від волі та демократії. Загальною рисою тиранії в різних державах було стремління вождів, фюрерів поставити культуру на службу поліції, контролювати мистецтво, науку, людську думку. У цих державах формується особлива офіційна культура, яка не припускає аполітичності, ліризму, інтимності, не визнає нічого поза політикою, виступає засобом боротьби за владу. Це і є тоталітарна культура. Найбільш яскравими тоталітарними культурами були культури СРСР та Німеччини кінця 20-30 років.
Соціалістичний реалізм СРСР передбачав втілення у творче мислення романтики, мрії, яка базувалася на реальних подіях, образної форми історичного передбачення, яка випереджала природній хід подій. Щоправда, з часом розуміння цього терміна звузилося, з’явилися догма-тичні трактування. Це призводило до нівелювання мистецьких напрямків, перешкоджало повноцінній реалізації творчої особистості. Але були й ті, хто всупереч всьому, завдяки своєму таланту вписали яскраву сторінку в розвиток мистецтва: М. Шолохов, О. Гончар, Гр. Тютюнник, О. Серафимович, О. Довженко, Ч. Айтматов, Г. Товстоногов та багато інших, які утверджували високогуманні тенденції.
У культурно-мистецькому процесі Німеччини провідною стала інша теза: вождь та ідеологи визначалися як вище уособлення світової культури. Й. Геббельс та А. Розенберг відкинули авангардизм як симптом загнивання в науці, філософії, а особливо в мистецтві. А. Гітлер утверджував арійську культурність як єдино правильну і вивів її на рівень державної культурно-мистецької політики, «науково» обгрунтувавши у своєму творі «Mein Kampf».
Тоталітарні культури щиро, за власним розумінням, реалізували своє міфологічно-ідеалізоване бачення системи, втілюючи його в практику. Митці на рівні розуміння ідеї реалізували її у творах мистецтва, шукали узагальнення, які б сприймалися глядачем. Але най-головніше, що тоталітарна культура працювала на ідеологію. Протиборство двох ідеологічних систем призвело до Другої світової війни.
4
Друга половина ХХ ст. відзначена появою нових тенденцій суспільного та культурного життя, пов’язаних з радикальними перетвореннями в області економіки, політики, способу життя людей, усього соціокультурного континіуму в цілому. Цей час вважається періодом переходу розвинених країн світу від індустріального суспільства до постіндустріального.
У постіндустріальній культурі на перший план виходить взаємодія людини з людиною. Відбувається перехід від виробництва товарів до виробництва послуг – гуманітарних, професійних, технічних. Постіндустріальне суспільство характеризується різноманітністю дже-рел енергії (енергія сонця, вітру і т.п.). Це надзвичайно важливо для подальшого розвитку людства, тому що воно вже практично вичерпало виснажені джерела енергії (нафта, вугілля і т.п.).
Перехід до постіндустріальної культури характеризується деконцентрацією і децентралізацією у виробництві й у сфері прийняття рішень.
Технічна база постіндістріального суспільства стає значно диверсифіційованішою (лат. diversifycatio – зміна, різноманіття). У широкому значенні – розповсюдження господарської діяльності на нові сфери - розширення номенклатури продукції, видів наданих послуг і т.п., заснованою на досягненнях біології, генетики, електроніки, використанні штучних матеріалів, а також діяльності під водою й у космосі.
Становлення постіндустріальної культури супроводжується збільшенням ролі інформації в житті людей. Деніел Белл підкреслює, що постіндустріальне суспільство – це інформаційне суспільство, що базуєтьсяна новій інтелектуальній технології. За допомогою нових математичних і економічних методів людина отримує можливість виробити найбільш ефективні шляхи вирішення економічних та інженерних проблем, а також, цілком можливо, і соціальних.
Інформація і знання не піддаються фізичному споживанню і спрацьовуванню. Економіка інформації має зовсім інший характер, ніж економіка товарів. Виникає величезна інфраструктура з обробки, збереження та передавання інформації. Нові соціальні відношення відрізняються від трудових відносин індустріального суспільства. У новій соціальній структурі в умовах постіндустріальної культури становище людини в суспільстві буде залежати не стільки від походження і власності, скільки від рівня освіти, тобто суспільство стане мерито-кратичним (лат. мeritus – гідний і грец. Kratos – влада, буквально – влада найбільш обдарова-них).
Поворот, який відбувся в західно-європейській естетиці у зв’язку з переходом до постіндустріального, інформаційного суспільства, прийнято називати в культорології постмодернізмом (буквально – те, що йде після модернізму).
Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стають воля у всьому, спонтанність діяльності людини, ігровий початок. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення усілякого роду норм і традицій - етичних, естетичних, методологічних і т.п, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, розпочинаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм і закінчуючи правилами поведінки людини у спілкуванні з іншими.
Характерною рисою постіндустріальних суспільств і культури постмодерну є поліформізм цінностей і соціальних статусів. Зростає терпимість до зовнішньої екстравагантності, проявам неординарної поведінки, незвичайності одягу й зовнішнього вигляду, якщо це не заважає досягненням у науці і бізнесі.
Поняття «постмодерн» якоюсь мірою близьке до поняття «демократія». Демократизація суспільства є його постмодернізація: руйнується єдиний стиль культури, виникає культурний плюралізм, наростають процеси усредніння людей і піднесення масової культури.
Головна тенденція постмодернізму – поступово звільнитися від будь-якої влади в культурі, у тому числі й влади дискурсу (дискурс – міркування, довід), тобто влади мови й мовленнєвої діяльності. При цьому особливу увагу постмодерністи звертають на подолання влади мови викладання. Якщо ця установка стане реальністю, мови втратять яскраво виявлений національний характер. Національна література якодна з основ національного самопізнання припинить існування. В естетичному відношенні модернізм та постмодернізм єдині. Відмінність виявляється в стилістиці.
У живопису – це монтажні відеоефекти, фото-арт, гіперреалізм живопису «нових диких». В архітектурі – це так званий міжнародний стиль – поп-архітектура, декоровані гаражі. У музиці – панки й нова хвиля «року».
Отже, постмодернізм сформувався в той час, коли була усвідомлена обмеженість раціоналізму й те, що наслідки культурного прогресу поставили під загрозу винищення часу і простору самої культури. За образним висловленням Є. Гідденса, постмодернізм є наслідком «відставання від прогресу». Постмодернізм виступає як парадигма інтелектуальної і художньої трансформації духовноо світу людини.І багато дослідників сьогодні зауважує на появі симптомів того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зрстання гуманізму культури.
У ХХ ст. людина зіткнулася з проблемами, від вирішення яких залежить доля цивілізації. Ці проблеми названі глобальними й до них належать:
- подолання екологічної кризи, пов’язаної з катастрофічними наслідками людської діяльності;
- запобігання війни з використанням зброї масового знищення;
- подолання голоду, убогості, неграмотності, розриву між багатою Північчю й бідним Півднем;
- знаходження нових джерел сировини, забезпечення подальшого розвитку економіки, запобігання негативних наслідків науково-технічної революції.
У чому ж причина виникнення глобальних проблем?
По-перше, це цілісність сучасного світу, яка забезпечується глибинними політичними й економічними зв’язками. По-друге, криза світової цивілізації пов’язана зі зростаючою еконо-мічною могутністю людини, яка ніколи не забирала з природи стільки данини, як зараз. По-третє, нерівномірністю розвитку країн і культури.
Ряд дослідників сьогодні називає глобальні проблеми соціокультурною кризою. У багатьох своїх рисах вона була усвідомленим рухом, що об’єднував світову наукову, ділову, політичну еліту (Римським клубом, заснованим у 1968 р.). Основна проблематика досліджень Римського клубу, як більш авторитетного міжнародного органу, що вивчає майбутнє, - це глобальне моделювання у взаємозв’язку різних аспектів людської діяльності.
У 1972 році була складена відома доповідь Дж. Форрестера і Д. Медоуза «Межі росту», у якому авторами була поставлена мета – вжитинегайні заходи для економічної та екологічної стабілізації та досягти «глобальної рівноваги». У 1974 році в рамках Римського клубу М. Месарович і Е. Пестель розробили доповідь «Людство біля поворотного пункту». У цьому повідомленні вказувалося на необхідність якісного росту в розвитку людської цивілізації.
Ці та інші дослідження підтверджують головну тенденцію, що найбільш яскраво характеризує історичний процес у ХХ столітті, - постійний рух до об’єднання, інтернаціоналізації всіх прошарків життя суспільств, раніше замкнених у національних рамках.
Інтернаціоналізація господарських зв’язків, корпорацій виробляє та унормовує єдині форми організації культури управління, вони стають нормативними в багатьох країнах світу, що активізує життя. Свідчення цього – повсякденне проникнення науково-технічної революції в щоденну практику, яка диктує принципово нову роль культури, засобів масової інформації та комунікації.
Звідси одна з тенденцій сучасного розвитку культури – глобалізація, зближення різних типів культур. Цей процес позитивний, якщо не зменшується культурне розмаїття, якщо культура залишається цілісною інтегративно-різноманітною гармонійною системою. Стремління створити всесвітню культуру не повинно призвести до втрати різноманітності культур. Тут повинен діяти принцип інтегрального розмаїття. На думку Конрада Лорензса (австр. зоолог, у деяких працях розповсюджував біологічні закономірності поведінки тварин на людське суспільство, лауреат Нобелівської премії), при зменшенні культурного розмаїття «між-культурний відбір втрачає свою творчу дію» і таким чином культурний процес уповільнюється.
Отже, ХХ століття дало світу складну, суперечливу, але величну культуру. Це була культура напруженого пошуку в усіх своїх напрямках, пошуку адекватної відповіді адекватними засобами на соціокультурну ситуацію, яка склалася в результаті двох світових війн, панування тоталітарних режимів, що зводили нанівець гідність людини та її здатність вільно виявляти себе. Це було століття великих страждань і великих перемог окремих людей і окремих націй.
Культура ХХ століття не тільки все це відобразила, не тільки знайшла для цього нові засоби вираження, вона заповідала подальшим століттям і поколінням неминущий характер таких цінностей, як життя окремої людини зокрема і суспільства взагалі. Історія ХХ століття спонукала культуру зробити акцент ще на одну цінність – відповідальність за майбутне. «Кожен віповідає за свою планету,» - писав Антуан де Сент-Екзюпері.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170