Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Культура Нового часу

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Культура Нового часу

 

загрузка...

1. Загальна культурно-історична характеристика Нового часу.
2. Ствердження наукового раціоналізму в Європі XVII століття.
3. Культура Просвітництва.
4. ХІХ століття – класичний період буржуазної культури.
5. Особливості російської культури. Російська культура нового часу.
6. Стилі й напрямки художньої культури Нового часу.
1
Історичний проміжок XVII – ХІХ ст. отримав назву Новий час. Символічною подією, з якої починається відлік Нового часу, традиційно вважають англійську буржуазну революцію 1640-х років. Завершується ця епоха в другому десятиріччі ХХ ст., коли в результаті переходу провідних країн Європи та Америки до імперіалізму, світ вступає до етапу глобальних протиріч, які визначили своєрідність новітньої історії.
Основний зміст Нового часу складає генезис капіталізму, тобто виникнення капіталістичних відносин і перемога буржуазного ладу над феодалізмом у більшості розвинутих країн у результаті буржуазних ревлюцій. Створення нової історичної формації супроводжувалося змінами в усіх сферах людського життя, суспільства, культурі. Були в цьому процесі лідери – Нідерланди, Північна Італія, Англія – країни, що найбільш повно пережили Відродження та Реформацію. Саме там сформувалися економічні відносини, які започаткували промислову цивілізацію Нового часу, яка з часом запанувала в усьому світі. З середини XVII ст. промислова цивілізація стала поширюватися по Європі та інших континентах, руйнуючи натуральне господарство, скидаючи владу королів та імператорів, залучаючи народи світу до єдиного процесу світового розвитку. Всесвітня експансія Європи, використовуючи океан як засіб комунікації, породила новий тип цивілізації – океанічний (після річкових та морських).
Складається особливий тип загальносвітової культури, сформувалася теорія європоцентризму. У культурному діалозі «Захід – Схід» з’явилися нові теми. Протиставлення Європи і решти світу стає одним з базових принципів новочасової культурної парадигми. Своїми успіхами Захід був зобов’язаний експлуатації інших регіонів, які ставали його аграрно-сировинними складовими. Більш ефективна екологічно, гуманістична у своїй основі західна цивілізація мала високу привабливістьдля інших історико-культурних регіонів, чим, перш за все, пояснюється її порівняно швидке поширення. Вона стала джерелом модернізаційних впли-вів у всьому світі.
Отже, Новий час – епоха панування західно-європейської промислової цивілізації. Як писав А. Тойнбі, драматична й багатозначна зустріч Заходу із рештою світу стане центральним явищем Нової історії.
У загальній характеристиці Нового часу переважають два принципово різних підходи. Один з них розглядає самі буржуазні відносини як наслідок суттєвих якісних зрушень у культурі, у ціннісній орієнтації людини. Інший, що ця культура - похідна капіталістичного суспільства.
У соціально-політичній сфері формування культури Нового часу супроводжувалося руйнацією традиційного суспільства і формуванням суспільства громадянського. Характерною особливістю культури Заходу стає індивідуалізм, тобто визнання права кожного на свій вибір, самостійне визначення своєї долі, переслідування особистих інтересів. Таке право робить людину більш обов’язковою і відповідальною за себе, але й більш соціально самотньою. Сучасне суспільство перетворює людей на індивідуалістів, які вже потім об’єднуються в класи, партії, нації і т.д., щоб вести боротьбу за свої інтереси.
Соціально-політичні погляди буржуазії були зрощені на ідеях епохи Відродження. Вона ставила питання не тільки про місце людини у світі, але й про нову систему управління суспільством. Новий час породив різні форми політичного устрою суспільства: конституційну монархію, парламентську та президентську республіки. Ці форми базуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влади на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, незалежні одна від одної.
Класові інтереси, політична боротьба в новому суспільстві роблять актуальними формування ідеологій. Вона складається на основі політичних уявлень різних прошарків. Аристократія в боротьбі за відновлення свого впливу започаткувала консервативний напрямок. З другої половини ХІХ ст.частина торгово-промислової буржуазії також тяжіє до консерватизму, підкреслюючи значення сильної влади.
Наступним важливим напрямком суспільно-політичної думки Нового часу став лібералізм. Він відстоював свободу підприємництва, парламентський устрій та право людини на вільне висловлення своїх думок. Лібералізм відображує ідеологію буржуазної епохи, користується підтримкою інтелігенції, середнього класу. Ліберали очолили боротьбу проти рабства в США, виступили за загальне виборче право, рівні права жінок і чоловіків.
З 70-х років ХІХ ст. консервативним і ліберальним поглядам протистоїть соціалізм. Зважаючи на недосконалість буржуазно-ліберального устрою, теоретики соціалізму закликають до його заміни на владу трудящих. Соціалізм відображував споконвічні пошуки справедливого устрою суспільства. Головними ідеологами вчення були німецькі мислителі Карл Маркс і Фрідріх Енгельс.
Крім класових протиріч і протидій, Новий час вирішував ще й проблему національних відносин. Національне питання виникло саме у той час, коли нації формуються, створюють свої держави чи ведуть боротьбу за свою незалежність. З цими процесами складається націо-налізм – ідеологія й політика національних рухів і держав. Національні рухи були потужною силою Нової історії і культури.
Усі ідеологічні й політичні течії Нового часу, породжені розвитком технологічної цивілізації Заходу, взаємодією її з традиційними суспільствами відображають стан політичної культури епохи.
Суттєві зміни відбуваються в духовній культурі суспільства, і їхній загальний вектор – розвиток людської індивідуальності. Світоглядні засади культури Нового часу – раціоналізм, антропоцентризм, сцієнтизм, європоцентризм.
Названі культурні новації складали зміст Нового часу. Європейська культура цього періоду має спільні духовні орієнтири і тому утворює єдине ціле. Разом з тим, кожне століття має свою культурно-історичну специфіку, що здійснює вагомий внесок у становлення нової цивілізації. Існує традиційна характеристика: ХVІІ століття - доба наукової революції формування та ствердження раціоналізму; ХVІІІ століття – епоха Просвітництва та перевірки його ідеалів у випробуваннях Великої французької й американської революцій. У ХІХ ст. буржуазна культура досягає найбільших висот, але й зазнала перших кризових явищ.
Спробуємо проаналізувати тенденції культурного розвитку і культурно-історичні надбання цієї насиченої та динамічної епохи.
2
У Новий час провідною галуззю культури стає наука. Вона об’єднує новим типом пізнання і мислення західне суспільство в єдине ціле, проникає в усі форми й напрямки людської діяльності.
Наука – це галузь культури, яка має справу з теоретичним пізнанням світу, яка припускає емпіричну перевірку чи математичні докази. У Новий час наука прийшла із доби Відродження, де вона була пов’язана з мистецтвом. Титани Відродження були одночасно митцями і вченими.
Поступово наукові знання розгалужуються, наука набуває свого предметного простору, напрацьовує свої принципи й методи аналізу. Вона залишає союз з мистецтвом, починається процес її інституалізації. Загострюються відносини науки з церквою.
Вважається, що справжня наука почалася з Коперника, коли від звичайної очевидності і здорового глузду перейшла до ідеального експерименту й математичного розрахунку. Інші дослідники історії культури наполягають, що Коперникові бракувало філософських узагаль-нень своїх революційних відкриттів, щоб назвати їх саме початком науки як самостійної і значущої форми культури. Тому фундатором науки називають Джордано Бруно, який у протистоянні з церквою доводив право науки бути панівним напрямком світогляду та її можливості у перетворенні світу. На вівтар наукових істин Дж. Бруно приніс у пожертву своє життя. Він глибоко вірив, що наука зробить людину щасливою, людство буде процвітати завдяки використанню наукових досягнень. Через сто років після страти Дж. Бруно здійснилося його пророцтво – наука перемогла.
ХVІІ століття називають століттям наукової революції. Суть останньої полягала не стільки в інтенсивному нагромадженні наукових фактів і численних відкриттів, скільки у формуванні науки як напрямку культури, наукового світогляду і методології. Світоглядна революція при-звела до становлення раціоналістичного світорозуміння як вираження теоретичної свідомості нового класу – буржуазії.
Наукова революція починається у сфері «чистих наук» – астрономії, математиці, механіці. Тут формуються принципи й методи наукового мислення, зароджується експеримент як знаряддя й метод пізнання. Так, поряд з раціональним (логічним, розумовим) з’являється емпіричне знання, що спирається на досвід. Першим звернув увагу на розробку методології наук Г. Галілей. Йому належить думка, що наука має спиратися на спостереження й експеримент і користуватися математичною мовою. Саме на такій основі Ньютон створив класичну механіку – провідну науку ХVІІ ст. Його сучасники-філософи – Ф. Бекон, Т. Гобс, Ф. Декарт, Б. Спіноза, Г. Лейбніц –звільнили філософію від схоластики. Основою філософського пізнання вони вважали розум, що спирається на логіку й факти.
Крім методологічних новацій, наука отримала технічне обладнання, що значно допомагало вивчати простір і час. Наукова апаратура – телескоп Галілея, мікроскоп Левенчука, барометр Торічеллі – дозволили людині проникнути в таємниці макро- й мікропростору. Наукову революцію створювали такі видатні вчені ХVІІ ст., як І. Кеплер, Г. Галілей, І. Ньютон, Р. Бойль, Р. Гук, Б. Паскаль, А. Левенчук, Х. Гюйгєнс, Т. Гоббс і Дж. Локк, У. Гарвей та ін.
Наука перестала бути кабінетним заняттям вченого-одинака. Виникли нові форми організації дослідницької діяльності - наукові товариства, Академії наук.
Наука, перебудовуючи мислення на раціональній основі, руйнувала традиційну культуру: відбувається десакралізація світу. Всесвіт стає нескінченним простором, що заповнюють далекі одна від одної зірки і планети. Час став лінійним і безповоротним. Наукова революція пред-ставила світ як просту механічну машину, в якій ідеї Бога залишається все менше місця. Але вона не була відкинута остаточно, і неоднаковим був ступінь секуляризації в різних країнах. На межі релігії і філософії виникають деформовані, «компромісні» ідеологічні і світоглядні форми: пантеїзм та деїзм.
У свідомості людей та суспільства затверджується надія на можливість не тільки якісного поліпшення життя за допомогою наукових знань, але й порятунку через науку – сцієнтизм. Наука стає інструментом панування. Її розвиток активно підтримує буржуазія. Наука замінила церкву як вищий авторитет, що легітимізує політичний лад і соціальний порядок.
Тісно пов’язані з науковою революцією ХVІІ ст. були й інші новації культурного життя Нового часу. Наприклад, виникнення самостійного світського мистецтва, урбанізація суспільства. Виникає періодична преса, у тому числі й наукові часописи. З’являються міський транспорт, промислова архітектура та ін.
Але найважливішим наслідком і, скоріше, продовженням наукового зльоту Європи у ХVІІ ст. стало Просвітництво.
3
Епохою Просвітництва чи Століттям розуму, як правило, називають період історії Європи між «Славетною революцією» 1688 р. в Англії та революцією 1789-1799 р.р. у Франції. У цей час відбулися радикальні зміни у філософії і світогляді європейців, пов’язані з боротьбою буржуазії та народних мас проти абсолютизму та феодалізму. Просвітництво залишило помітний слід у науці, літературі, мистецтві, політиці («просвітницький абсолютизм»), але головним чином – в історії суспільно-політичної думки та суспільного руху.
Просвітництво охопило майже всі країни, інтелектуали-просвітителі суттєво відрізнялися один від одного філософськими концепціями, методами пізнання, політичними поглядами, соціальним статусом і родом діяльності. Різнодумство просвітителів породжувало атмосферу постійної дискусії, в якій відшліфовувалися сучасні концепції прав людини і громадянина, громадянського суспільства і плюралістичної демократії, правової держави і розподілу влади, ринкової економіки та етики індивідуалізму. Просвітителі не були абстрактними філософами. Вони займалися суспільною діяльністю, вважаючи, що в такий спосіб зможуть впливати на думку громадян і політику урядів. Майже всі вони були відомі як письменники, публіцисти, університетські викладачі або політичні діячі. Цих людей об’єднувало служіння єдиним ідеалам і цілям, таким, як свобода, добробут і щастя людей, мир, ненасилля, віротерпимість, вільнодумство, неприйняття усталених догм і влади авторитетів.
Філософія Просвітництва була досить багатогранною. В її основі лежала оптимістична віра в могутність розуму, що розумівся як раціональне мислення і необмежені можливості суспільного розвитку чи прогресу. Просвітителі критикували абсолютну владу монарха, стано-вий устрій, обмеження особистісних прав і свобод, релігійні забобони і неосвіченість. Вони відкривали людині нове розуміння сенсу життя, тому їх і називали просвітителями.
У великій кількості почали виникати університети, наукові товариства та інші подібні установи. Це, у свою чергу, призвело до бурхливого розвитку науки й філософії. Філософія Просвітництва та швидкий розвиток нових галузей промисловості дали потужний імпульс нау-ковій думці, у результаті чого була зроблена більшість наукових відкриттів та винаходів:
- Г. Фаренгейт винайшов у Німеччині ртутний термометр;
- у Швеції К. Лінней публікує свою «Систему природи»;
- А. Цельсій, також швед, винайшов термометр із стоградусною шкалою;
- Б. Франклін (Америка) винайшов громовідвід;
- вперше виділяють водень (Г. Кавендіш, Англія), кисень (К. Шиле, Швеція) і азот (Резерфорд, Англія);
- Дж. Уайт винайшов першу парову машину (Шотландія);
- А. Лавуазьє (Франція) визначає склад повітря й укладає першу таблицю хімічних елементів;
- Л. Гальвані (Італія) відкриває контактну електрику;
- брати Мокгольфьє піднімають повітряну кулю, наповнену теплим повітрям, і французи здійснюють перший повітряний політ.
Серед видатних представників епохи Просвітництва Дж. Локк, Шарль Луї Монтескйо, Жан Жак Руссо, Франсуа Марі Арус Вольтер.
Просвітництво – це не тільки нове у філософії, політиці та науці. Просвітництво – це ще література й мистецтво, які представляли культуру ХVІІІ ст. Це століття дало нам такі імена, як Даніель Дефо, Джонатан Свіфт, Генрі Філдінг, які викривали жорстокий світ несправедливості, експлуатації людини людиною; Ален Рене Лесаж і аббат Прево, П’єр Мариво, які відрізнялися тонким аналізом психології героїв, реалізмом і широкою картиною суспільних відносин, а також П’єр Огюст Карон де Бомарше, всесвітньо відомий своїми комедіями «Севільський цирульник» і «Одруження Фігаро». Це не просто комедії, а гострі політичні п’єси, які віщували майбутню революцію.
Цей перелік був би неповним без згадки про таких видатних діячів Просвітництва, як Шиллер і Гете в Німеччині, де Ховельянос-і-Рамірес, Фейхео-і-Монтенегро в Іспанії, Карло Гольдоні в Італії, Микола Новиков та Олександр Радіщев у Росії, Бенджамін Франклін, Томас Джефферсон, Томас Пейн у Північній Америці. Однак усі вони є послідовниками блискучого французького Просвітництва, яке передувало злету їх таланту.
Наприкінці ХVІІІ ст. Просвітництво як напрямок суспільної думки почав зазнавати кризових явищ: капіталістичні порядки, які затверджувалися, стали різнитися від ідей просвітителів про ідеальне царство справедливості і розуму.
Французька революція і викликані нею соціально-політичні катаклізми на рубежі ХVІІІ-ХІХ століть на європейському континенті поховали віру просвітителів у можливість поступового ненасильницького прогресу. По відношенню до цих подій просвітницький рух швидко політизувався й розколовся на окремі діючі угрупування й течії. Консервативні сили сприяли кризі Просвітництва, критикуючи його цілі та ідеали за плутанину, привнесену в людські голови, за смуту, посіяну в суспільстві, яка зрушила природний розвиток країн і народів.
4
У ХІХ ст. європейська культура Нового часу вступає в пору зрілості, час бурхливого розвитку. ХІХ століття більшою мірою, ніж попередні століття, було насичене подіями в політичному, соціальному, економічному й культурному житті. У ньому поєдналися протилежні за внутрішньою сутністю тенденції: індивідуалізм і демократизація форм культури, романтичне світовідчуття й реалістичне сприйняття життя, розвиток буржуазної культури й пролетарізація широких верств населення.
У більшості країн Європи затверджується капіталістична система господарювання з властивими їй формами економічних та політичних відносин. У ХІХ ст. створюються величезні колоніальні імперії Англії, Іспанії, Франції, Голандії. Боротьба за перерозподіл колоній, в якійнайбільш активну роль виконувала Німеччина, призвела до першої світової війни.
У капіталістичних країнах збільшується машинне будівництво, прискорюються темпи науково-технічного прогресу. Результатом зближення науки, техніки й виробництва стала промислова революція кінця ХVІІІ-початку ХІХ ст. Вона створила індустріальне енергетичне суспільство, оскільки застосування парового двигуна сприяло тому, що енергія стала найважливішим ресурсом для суспільства.
Енергетичну проблему вирішували вчені й винахідники ХІХ ст. Так, у 1882 американський винахідник Т. Едісон збудував першу теплову електростанцію у Нью-Йорку, а в 1896 році дала струм найбільша гідроелектростанція – Ніагарська.
Відбувається серія технічних відкриттів і принципових удосконалень у металургійній галузі. Різке зростання виробництва чавуну й сталі підштовхнуло до винаходів Г. Бессемера (1856), С. Томаса (1878) і П. Мартена (1864). Як зауважував П. Сорокін, у цей час зроблено відкриттів і винаходів більше, ніж в усі попередні разом взяті століття, а саме 8527! Підгрунтям такого успіху була наука.
Місце науки в культурному житті ХІХ ст. залишається важливим. Наука виступає як класична система знань, основні ідеї і принципи якої вважаються остаточно встановленими й непорушними істинами. Крім кількісних нагромаджень, наука здобуває новий характер, у ній зароджуються нові революційні ідеї, що змінили розуміння людиною світу, самої себе та людської історії. Епохальний характер має відкриття Г. Менделя, який заснував нову науку – генетику. У біології виникає клітинна теорія, теорія еволюції видів. Висновки Ч. Дарвіна з аналізу розвитку живої природи мали величезний вплив на духовну атмосферу ХІХ ст. Вони широко обговорювалися в науковій сфері й широких клах громадськості. Наукове питання перетворилося на ідеологічне, що зачіпало світогляд і світовідчуття всього суспільства.
ХІХ століття змінило зміст і співвідношення понять «природа», «культура», «людина». Підхід до природи стає більш утилітарним, діловим, технічним. «Природа не храм, а майстерня, а людина в ній – робітник,»- цей вислів літературного героя відтворює сенс ділового ХІХ ст.
Схематизм, доцільність, стандартизація пронизують всі напрямки суспільного життя. З’являється стандарт життя, до якого прагне більшість, остання формує величезний прошарок - середній клас. Наступає епоха масової культури, де немає індивідуальності, відсутня душа.
У філософії ХІХ ст.розвивається діалектика. У науку поступово входять принципи історизму й еволюціонізму, що спростували «механістичне природознавство» і дозволили розглядати світ у розвитку, а людину й суспільство як історично мінливе утворення.
Серед соціально-економічних змін слід назвати ще швидку урбанізацію. Протягом століття понад 60 млн. селян переселилися до міст. Суспільство ознайомилося з новими засобами транспорту і зв’язку, збереження і передачі інформації. Підвищується загальноосвітній рівень населення, грамотність стає загальною культурною нормою. У багатоьх країнах Європи переважають світські настанови в організіції народної освіти. Слабшає контроль церкви над системою освіти.
Зміни матеріального середовища існування сприяли корінним змінам у свідомості людини. Приходить розчарування в ідеях Просвітництва, які не підтвердилися практикою великих історичних зрушень на зламі ХVІІІ – ХІХ ст.ст. Замість цього з’явилося масове захоплення історією. Вона стає інструментом для перевірки досконалості суспільних теорій. ХІХ ст. захопилося теорією так само, як ХVІІІ ст. було в захваті від філософії, ХVІІ ст. – від природничих наук.
Посилюється критика окремих просвітницьких концепцій, зокрема ідеї «природних прав людини». Основою законів має бути не природне право, - стверджують суспільствознавці ХІХ ст., - а принцип «найбільшого щастя для найбільшої кількості людей». І це можливо завдяки суто егоїстичним діям підприємців, які і самі збагачуються, і корисні для всього суспільства.
Динамічнічсть, активність, націленість на отримання вигоди стають культурними нормами людської поведінки, засадами нової моралі.
Такі світоглядні і життєві позиції створили засади для філософії позитивізму. Її засновником вважається О. Конт. Соціальною базою позивітивізму стала буржуазія, що все більше втрачала свою колишню революційність і прагнула стабільної сталості, спокою. Позивітивізм рішуче заперечував революції, орієнтував на еволюційний, поступовий розвиток природи і суспільства. Нова філософська концепція виражала нові принципи мислення.
Вивчення процесів, що відбуваються в суспільстві, набувало актуальності завдяки мінливості у структурі суспільства і життєдіяльності його окремих складових. Психологічний стан усіх соціальних верств визначався безперервним оновленням, постійними змінами, відчут-тям швидкоплинності, мінливості світу, бурхливим розвитком техніки. Члени суспільства по-різному реагували на таку динаміку соціально-економічної ситуації. По-різному пристосовувалися до неї, по-різному виражали своє ставлення, по-різному уявляли ідеальне суспільство. Виникають напрямки духовної кільтури, опозиційні філософії позитивізму і Просвітництва. На зміну впевненості людини в абсолютних істинах приходить зовсім нове світосприйняття – романтична іронія.
Романтизм – широкий культурний рух у країнах Західної Європи, що сформувався на межі ХVІІІ-ХІХ ст. і проіснував до середини ХІХ ст. Романтизм виник на грунті незадоволеності дійсністю після Великої французької революції, у результаті кризи ідеалів Просвітництва й раціоналістичного мислення.Це не тільки художній напрямок, це склад думок, світовідчуття, ідеологія і психологія значної частини суспільства (головним чином, творчої інтелігенції). Утворившись як цілісна культура, Романтизм був подібний у цьому відношенні до Ренесансу й Просвітництва. Романтичне мистецтво було тільки одним з проявів культури Романтизму.
Романтизм – це особливий культурно-історичний тип, що охоплював найрізноманітніші явища – від моди до політики та філософії. Але їх усіх поєднує одне: конфлікт з дійсністю, що заперечувалася з позицій вищого ідеалу. Романтизм може бути революційним, консерватив-ним, реакційним, але при цьому він залишається романтизмом.
Романтизм виступає як консервативна реакція на Просвітництво, у багатьох відношеннях протилежний йому. Якщо Просвітництво носило яскраво виражений антифеодальний характер, то ідеологія романтизму була антибуржуазною. Якщо основою Просвітництва був раціоналізм, а розум вважався критерієм істини, то романтизм узяв під сумнів безмежність можливостей розуму і віддав пріоритет почуттю. Показова теза романтиків: «Розум може помилятися, почуття – ніколи».
Романтизм протиставляє особистість суспільству, висуває концепцію людини-індивідуаліста. Людина, вільна людська індивідуальність стають центральною проблемою романтичного сприйняття, що поєднує їх з ідеями Просвітнцтва. Філософську інтерпретацію в романтизмі здобуває ідея політичної волі. Іронію й протест у романтиків викликає будь-яка спроба регламентувати людську думку, життя, вчинки. Романтичний герой знаходиться у стані конфлікту не тільки із суспільством, але часто і з самим собою. Особливий інтерес у творчості романтиків виявляється до трагічних особистостей – геніїв, безумців, бунтарів, що здатні боротися із силами зла, протистояти авторитету сили. Сила отожнюється з політичною владою, релігією, науково-технічним прогресом, що поволі підкоряв собі людську спільноту й змінював культуру.
У ХІХ ст.в Європі, а потім і в Новому світі формується техногенна цивілізація, що спирається на науковий раціоналізм та прогрес науки й техніки. Для неї характерні такі риси:
1. Швидка зміна техніки та технології завдяки систематичному використанню у виробництві наукових знань.
2. Науково-технічна революція, що відбулася, докорінно змінює взаємовідносини людини та природи, місце людини в системі виробництва.
3. Предметне середовище, штучно створене людиною, в якому вона діє постійно, прискорено поновлюється. Від цього зростає динаміка соціальних зв’язків. Відбувається їхня швидка трансформація. Іноді протягом одного-двох поколінь відбуваються зміни способу життя та формування нового типу особистості. На базі техногенної цивілізації пізніше формуються два типи суспільства – індустріальне й постіндустріальне.
Формування техногенної цивілізації стало наслідком того, що в ХІХ столітті технічний розвиток почали несправедливо ототожнювати з прогресом всієї культури, що призвело до переоцінки ролі економічного фактору в суспільній свідомості. Так, почала складатися загроза знищення культури як наслідок технічного, економічного прогресу. Ця проблема, народжена ХІХ століттям, мала своє небезпечне продовження у наступній культурно-історичній добі.
5
Багатьма мислителями Росія розглядається не просто як державне утворення, а як окрема цивілізація, яка базується за особливими принципами і законами.
До Нового часу російська історія й культура переживали два періоди: київський або княжий (він завершується моноголо-татарською навалою), і московський, або царський. До ХVІІ ст. в Росії завершились дуже важливі історичні перетворення: було покінчено з залишками феодальної децентралізації, створено апарат єдиної держави, розширено території за рахунок ослаблених східних і прибалтійських сусідів, оволодіня торговельними шляхами в Прибалтиці. Російська держава створювалася у формі станово-представницької монархії. Оформлювалися основні стани: феодальна аристократія, дворянство, духовенство, селянство, посадові люди (городяни). Надійною опорою державної влади стало дворянство.
З ХІV ст. почався підйом російської культури, обумовлений успіхами господарського розвитку і звільненням земель від ординського іга. Москва стає не тільки політичним, але й культурним центром держави. XV ст. – золотий вік давньоруського образотворчого мистецтва, відомий іменами Феофана Грека і Андрія Рубльова. Злет переживає російське зодчество: місцева архітектурна традиція знайомиться і поповнюється архітектурно-будівельною технікою італійського відродження. У XVI ст з’являється шатровий стиль. З 1553 р. починається російське друкарство, згодом з’являється «Московский печатный двор». У 1564 р. виходить «Апостол» – перша російська друкована книга друкаря Івана Федорова. Російська првославна церква, на допомогу якої спирався цар, звільнилася від формальної залежності від Констан-тинополя. У 1589 р. у Росії було засновано патріаршество. Початок XVII ст. російська держава зустріла не в кращому становищі: голод 1601-1603 р.р. загострив соціальні протиріччя, країну охопила загальна політична криза, Росія брала участь у військових конфліктах з Польщею та Швецією. У 1613 р. земський собор обранням на царський престол Михайла Романова поклав початок 300-річній династії російських монархів.
У XVII ст. монархія еволюціонує в бік абсолютизму. У країні складається кріпацтво. Виникають зрушення в ремісничому виробництві: домашні промисли поставляють продукцію на ринок. В обробці металів налічується близько 50 спеціальностей. Виникли перші мануфак-тури в чорній металургії (1637), солеварінні та шкіряному виробництві. Починається товарна спеціалізація окремих регіонів країни, що забезпечило основу для виникнення всеросійського ринку. Усрішному розвитку зовнішньої торгівлі заважає відсутність зручних морських портів.
Вплив Візантії, звернення до неї не припинились і після падіння Візантійської імперії в XV ст. Концепція «Москва – Третій Рим» переносила світове значення Візантії на Русь. Москва залишалася останнім православним царством, повинна була як опора чистоти віри протистояти всьому іншому світові.
Цар Олексій Михайлович (1629-1676) докорінно змінює політику. Він прагне відродити в Москві Візантійську імперію з усіма її атрибутами. Так, візантійські імератори надавали велике значення законодавчій діяльності. У 1649 році на зразок кодекса Юстиніана виникає Соборне Уложеніє. Починають упорядковуватися церковні обряди. Російський цар намагається поводитися, як поводилися візантійські імператори.
Потяг до візантізації російської культури за Олексія Михайловича, реконструкції візантійської традиції примушували шукати її хранителів. Такими виявилися представники південно-західної Русі, що зберегли зв’язки з Константинополем в період монгольского завоювання на малоросійських землях. Однак південно-західна Русь була частиною польської держави й зазнавала впливів Західної Європи. Зближення з південно-західним регіоном, Україною, з її Києво-Могилянською академією визначило особливий синтез візантійських і європейських рис вросійській культурі, що увібрала в себе значні риси обох традицій і залишилася при цьому національною й самобутньою.
Посилення церковних зв’язків з південнослов’янськими народами, возз’єднання з Україною потребували виправлення церковних книг і порядку богослужіння, їх уніфікації з грецьким зразками. Необхідність таких перетворень посилювалася зростанням релігійного вільнодумства і падінням авторитету духовенства. Зближення з грецькою церквою мало підняти престиж російської держави на православному сході. Церковні реформи провів у 1653-1656 р.р. патріарх Никон. Противники нововведень побачили в них замах на давнину та істинну віру. Їх очолив протопоп Аввакум. У церкві виник розкол, що набув згодом опози-ційного соціального руху. Розкольники замикалися в особливі общини, йшли в глухі райони країни. Вони протистояли не тільки церковним, але й світським нововведенням, а Петра І нарекли антихристом. Церква, ослаблена розколом, все більше зазнавала впливу світської влади, що використовувала релігію як ідеологію держави.
Великою подією, що також мала глибокий історико-культурний сенс, було просування російських землепроходців на Схід, до берегів Тихого океану. Приблизно за 100 років у дуже тяжких умовах були подолані величезні відстані. Просування до Сибіру (XVIII ст.) здій-снювалося невеликими загонами російських служивих людей і відбувалося, як правило, мирно, хоча були ще й озброєні сутички. Цікаво, що землепроходці просувалися практично самостійно, без допомоги держави, яка прийшла пізніше.
Територія Росії зросла до гігантських розмірів. Ускладнення в подальшому соціальному і культурному розвитку країни призвело до виникнення такої риси культури, як невідповідність кроку простору і часу. Культура не могла швидко виробити механізм рагуляції особливих темпів розвитку Росії.
Наприкінці XVII ст. у розвитку країни намітився новий поворот, започаткований реформами Петра І. Суперечки про смисл і методи петровських перетворень не вщухають і до сьогодні.
Безумовно, Росія звернула в бік Європи. Російська культура XVIII ст. сприймала всі європейські віяння і до кінця ХІХ ст. сама набула світового значення. Головне досягення петровського періоду – розквіт особистісної творчості, здійснення ломоносівської формули, що „буде власних Платонів і швидких розумом Невтонів Російська земля народжувати”. Але при всіх змінах, що можна було спостерігати, залишалися незмінними деякі суттєві глибинні механізми функціонування культури. Через вже згадувану невідповідність кроку часу і кроку простору петровські зміни не могли охопити зразу все і всіх, тим більше, що здійснювалися вони неорганічно. Розрив між європеїзованими верхівками суспільства й народом значно поглибився.
Петровська епоха ознаменована трансформацією держави. Петровська державність перетворилася на кінцеву істину, яка не мала вище за себе ніяких інстанцій. Людина довіряла себе державі. Створювалася світська релігія державності. Держава посіла те місце, яке в середньовічній світоглядності займала церква.
Реформи Петра І підготували грунт для розповсюдження ідей Просвітництва в Росії. У його епоху з’явилося багато нововведень, а саме газети, журнали, світський живопис та ін. У країну почали проникати філософські й суспільно-політичні ідеї західноєвропейських мислителів. Але в цілому рух Просвітництва, що отримав назву «вольтер’янство», поширювався в Росії в 1740-1760 р.р.
Російське Просвітництво є неоднорідним, складним явищем. Його характерною рисою було те, що просвітницькі погляди сповідували й намагалися впроваджувати в життя ідеологи «просвітницького абсолютизму». Просвітництво не було підготоване в Росії внутрішнім роз-витком країни, його ідеї були перейняті головним чином у французів невеликим прошарком освіченого дворянства.
У розвитку російської культури ХІХ ст. відзначаються два напрямки. Перший - культурно-самобутній у широкому розумінні слова, пов’язаний з виявленням глибинних механізмів національної культури, закріпленням найбільш усталених, незмінних цінностей. Другий – модернізація в широкому розумінні слова, тобто зміна змісту національної культури, включення її в загальноосвітній культурний процес. «Золотий вік» російської культури характеризується відносною рівновагою цих двох ліній, тому великі творіння його геніїв гармонійні й загальновизнані як національна класика. Найяскравіший приклад – творчість О.С. Пушкіна.
Не зважаючи на всі грандіозні досягнення культури «Золотого віку», культурний розкол не був подоланий. Крихка рівновага в культурі порушилася. Домінували радикальні модерністські руйнівні ідеї. «Золотий вік» російської культури завершився. Хоча попереду був ще «Срібний вік», культурний творчий злет вже не міг врівноважити хвилю революційного нігілізму, не здатного до творчого процесу.
Початок ХХ ст. – «Срібний вік» російської культури. Російська словесність ніколи не знала такого багатства й різноманітності: О. Блок, С. Єсенін, М. Гумільов, А. Ахматова, М. Цветаєва – далеко не повний перелік талантів, що заявили про себе на початку ХХ ст.
Російська культура була на межі великих якісних змін, які не відбулися через Жовтневу революцію 1917 р. Можливо суттю якісних змін стало б слов’янське відродження, ідея якого заволоділа деякими видатними діячами Срібного віку, а суть полягала в релігійному засвоєнні античності. Культуру Срібного віку небезпідставно критикували деякі автори за певне відходження від гуманістичних цінностей, моральний релятивізм.
6
Художнє життя епохи Нового часу відрізняється насиченістю й розмаїтістю. Бурхливі соціальні процеси й зміна традиційних поглядів на світ виявилися в складності й суперечливості суспільної свідомості, світовідчуття людини. Це обумовило різноманітність художніх систем і стилів.
Бароко (від італ. barokko - дивний, вигадливий). Як культурно-історична епоха бароко фіксує гострувнутрішню суперечливість життя кінця XVI - першої третини XVІІІ століть. Гармонійній картині життя, ідеалові рівноваги й класичної ясності, створеному епохою Відродження, протиставлялася картина бурхливого, неспокійного,тривожного і драматичного світу, що постав у суперечливій динаміці і «відкритості» для змін. Епоха бароко пов’язана з певним поверненням до середньовічних традицій. Світосприйняття бароко іноді називають трагічним гуманізмом. Основу мистецтва бароко складає принцип контрастів. У ньому виникає контраст прозаїчного й поетичного, потворного й прекрасного, «високого» й «низького», матеріального й духовного, природи й розуму, спокою й екстазу. Стиль бароко став вираженням підвищеної емоційності мистецтва. Для бароко характерна експресія, схвильованість, напружена динамічність, театральність, патетика. У той же час йому властивий елемент гри - гри на контрастах, штучній ускладненості, нарочитості, пишності, декоративності, парадності фасадів і інтер’єрів будинків, вишуканості ліній у скульптурі, колірній насиченості живопису, використанні гіпербол, метафор, пихатості мови в поезії й прозі. Бароко знайшло вираження в архітектурі, живописі, скульптурі, музиці, поезії й дра-матургії. У цілому бароко залишалося елітарним мистецтвом, що втілило в собі духовний світ світської й інтелектуальної еліти у всьому його розмаїтті.
Класицизм (від лат. classicus - першокласний, зразковий) існує паралельно з бароко. Класицизм як художній напрямок і художній стиль був тісно пов’язаний із принципами раціоналізму в мисленні і продовжував традиції культури Відродження з його опорою на розумта інтересом до Античності. Звернення до античного мистецтва, до образів і прийомів античної класики породило сам термін «класицизм». У системі класицизму розум стає міркою реальності й критерієм оцінки будь-яких проявів культурного життя. Розум визнавався також основним критерієм прекрасного. Художні принципи класицизму грунтувалися на ідеї розумності, упорядкованості, «правильності» й протистояли «бароковому» уявленню про нікчемність людини і всесилля випадку неконтрольованої стихії. Класицизм виступає як нормативна художня система. Як норми виступають: сувора жанрова ієрархія; типізація й узагальненість образів і характерів; регламентованість і схематизація почуттів і емоції; встановлення форм і засобів художнього вираження.
Виникнення класицизму було пов’язане зі становленням абсолютизму. У новій європейській культурі класицизм, раціоналізм, абсолютизм - це явища, що мають єдину сутність, яка полягає в упорядкуванні розмаїття, системності, схематизації і стійкості.
Рококо. Протягом перших трьох чвертей XVІІІ ст. поряд з бароко в західноєвропейському мистецтві поширився й інший стиль - рококо. Таку назву він отримав за манірність, навмисну «несхожість» виконаних у цьому стилі творів мистецтва на грубу, «не полаковану» натуру. Декоративна театральність, крихкість і умовність образів - це повна протилежність «легковажного» рококо складній урочистості бароко. Гасло естетики рококо - «мистецтво для насолоди» - виражало досить точно й красномовно світовідчуття дореволюційної аристократії, що жила «одним днем » за відомим девізом Людовика XV: «Після нас - хоч потоп».
Романтизм. Художники романтичного напрямку металися в пошуках виходу з трагічного розладу між ідеалами й дійсністю. Романтизм, що склався як тип культури, у різних країнах мав свої національні особливості. Романтичний потяг до боротьби, волі характерний для всієї поезії XIX ст.Для поетів-романтиків характерне звернення до народної творчості, використання тем, мови, інтонації, образів, властивих народним пісням, баладам, епосові. Романтичний герой виявляється вирваним зі звичного, повсякденного життя і поставленим у надзвичайні обставини, у яких розкривається міць його духу. Це герой гордої самотності і неприйняття світу через його недосконалість.
Сентименталізм (від фр. sentiment - почуття) - це антираціоналістичний напрямок, що апелює до почуттів людей і у своїй художній концепції розчулено ідеалізує чесноти позитивних героїв, проводячи чіткі грані між добром і злом, позитивним і негативним у житті. Сентименталізм звернений до дійсності, але на відміну від реалізму він наївний і ідилічний у трактуванні світу. Уся складність життєвих процесів пояснюється духовними причинами. Сентименталістичне мистецтво емоційно насичене слізливо почуттєве. Воно стверджує чут-тєву особистість, що протистоїть розсудливій особистості
Реалізм. Поряд з романтизмом у 40-і pp. XIX ст. складається і утверджується як самостійна течія реалізм. Реалізмові були близькі відкриті романтиками тема народності, історичне чуття. Однак на відміну від романтизму, що далекий від дійсності, він усе глибше проникає в дійс-ність, прагне до розкриття сутності соціальних катаклізмів. Це тверезе мистецтво «втрачених ілюзій». Тому не випадково на передній план висувається соціальний роман. Європейський реалізм виводить на арену мистецтва людей справи, світ підприємництва та бізнесу, нового буржуа. Але його цікавлять і долі звичайної людини, щастя й нещастя маси людей, і, замість зображення романтичних героїв, він звертається до опису юрби, життя людей, що складають масу.
Декаденс (від пізньолат. decadentia - занепад) - у своєму генезисі явище складне й суперечливе - на початкових етапах був пов’язаний з різними напрямками реалізму. Цей термін уживався на позначення кризових явищ у духовній культурі кінця XIX – початку XX ст. у від-значених настроями безнадійності, песимізму, занепаду. Уперше ці риси виявилися у французькому символізмі.
Символізм. Джерела символізму пов’язують із Ш. Бодлером і його книгою «Квіти зла» (1857). Передача настроїв утомленої пригніченості і щирої розгубленості страху за заколотне боговідступництво, що виносить вирок усьому земному творінню, сприяла поширенню слави Бодлера до кінця XIX ст., коли ці відчуття стали визначальними в духовній атмосфері епохи, і символізм перетворився на «загальноєвропейський культурний рух». Символісти, зосе-редивши свою увагу на художньому вираженні за допомогою символів «речей у собі» та ідей, що знаходяться за межами почуттєвого сприйняття людини, прагнули прорватися крізь видиму реальність до «прихованих реальностей», надчасової- ідеальної сутності світу, його «нетлінної краси» (Тут уже з усією визначеністю виявилися провідні тенденції сучасного мистецтва - туга за духовною волею, трагічне передчуття соціальних катастроф, недовіра до вікових культурних і духовних цінностей.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170