Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Антична культура

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Антична культура

 

загрузка...

1. Характерні риси та періодизація культури Стародавньої Греції.
2. Класичний період.
3. Культура епохи еллінізму.
4. Культура Стародавнього Риму.
5. Криза античної культури. Виникнення християнства.
1
Під античністю (від лат. antiquus – стародавній, древній) в історії культури розуміється особливий тип культури, цілісне утворення, що охоплює історичні форми суспільної самосвідомості грецької і римської традицій. Незважаючи на близькість цих культурних феноменів і певну наступність, їх ставлення до культурних цінностей, світорозуміння, уся система ідеологічних установок були різні. Тому таке об’єднання грецької і римської культур досить умовне. Головним критерієм тут постає протиставлення «Схід - Захід», котре численні автори відносять ще до часів античності. Вважається, що під Заходом звичайно розуміють культури тих народів, що успадкували основоположні принципи соціальних і інтелектуальних форм, які проявилися в житті Стародавньої Греції та Риму. На думку ж інших авторів, поділ на «Схід – Захід» періоду античності не має підстав. Стародавня Греція не була частиною Заходу, вона була нерозривно пов’язана з культурною системою Сходу. Самі елліни усвідомлювали молодість своєї цивілізації, шанували Схід як країну мудрості, вважали себе учнями. Грецький духовний світ виростав і самовизначався у взаємодії і розмежуванні зі Сходом.
Основні параметри античної культури заклала і виразила з найбільшою силою і повнотою Стародавня Греція (Еллада). В історії культури Древньої Греції виділяються наступні періоди:
1. Егейський або крито-мікенський - XX-XII ст. до н.е.
2. Гомерівський (дорійського завоювання, «темних віків») - XI-IХ ст. до н.е.
3. Архаїчний – VIII-VI ст. до н.е.
4. Класичний – V-IV ст. до н.е.
5. Елліністичний – IV-I ст. до н.е.
Крито-мікенський період історії зберігся в пам’яті самих стародавніх греків у вигляді міфів і епосу. Завдяки успіхам археології дослідники добували з-під казкової оболонки зерна дійсної історії. Оскільки перші археологічні знахідки пам’ятників егейської культури були зроблені наКриті й у Мікенах, цей період був названий крито-мікенським. У III тисячоріччі до н.е. на островах Егейського моря й на материковій Греції виникла розвинена цивілізація. Її характерними рисами було існування специфічних державних утворень, що одержали назву палацевих центрів. Палаци були осередком військово-політичного, економічного, релігійного життя. «Палацева» культура характеризується наявністю централізованої бюрократичної системи, жрецького стану, функції верховного жерця виконував цар (ванака). Їй властива хтонічна релігійність (культ землі і родючості). У II тис. до н.е. відбувається заселення Балкан-ського півострова, островів Егейського моря й узбережжя Малої Азії найдавнішими грецькими племенами - ахейцями, котрі частково зруйнували більш ранні поселення догрецького населення (загальна назва «пелазги»), частково асимілювали їх. У числі «народів моря» ахейці нападали на Єгипет. Останнім великим військовим заходом ахейців була оспівана Гомером Троянська війна. Крито-мікенська цивілізація мала тісні зв’язки з деспотичними державами Сходу і за своїм типом була їм подібна.
Гомерівський період (названий так тому, що за переказом саме в цей час жив Гомер) пов’язаний з переселенням у XII ст. до н.е. численних грецьких дорійських племен, котрі переживали розклад первісного ладу, з півночі Балканського півострова на південь. Їхній перемозі над більш розвиненими в соціальному відношенні державами сприяло те, що вони володіли залізною зброєю, на відміну від ахейців, котрі знали лише бронзу. Залишки ахейського населення частково збереглися в Аттиці, але більшість їх перебралася на егейське узбережжя Малої Азії. Тому малоазійські греки, зберігши елементи крито-мікенської культури, виявилися найбільш розвинутими в соціальних і культурних відношеннях у наступних поколіннях. Балканська Греція і прилеглі острови деградували в соціальному відношенні. Дорійське завоювання призвело до повернення родових відносин. Фактично народження грецької цивілізації відбувалося в 2 етапи: культуротворчий рух першого, мікенського періоду, завершився катастрофою, але послужив основою для більш стрімкого й успішного розвитку на другому етапі, у вік архаїки.
У VIII-VI ст. до н.е. відбувається формування в найбільш чистому і вираженому варіанті власне античної цивілізації, що досягла свого розквіту в класичний період. Перші контури нової етнокультурної єдності греків виявляються вже наприкінці гомерівських часів; потім в архаїчну епоху - затвердження практично повсюди нового, античного рабовласницького принципу, одночасно з ростом економічних, політичних і культурних зв’язків між грецькими містами і відтворенням, в умовах цивілізації, древньої етнокультурної єдності грецького народу. Різноманіття факторів культурного розвитку, раннє осмислення греками своєї історичної винятковості призвело до появи усвідомленої опозиції еллінства і варварства, що була й етнічною, і соціальною. Значну роль у переході грецького народу на античний шлях розвитку зіграла «велика грецька колонізація» VIII-VI ст. до н.е. Колонізація розрядила соціальну обстановку в Греції, давши відтік надлишковому аграрному населенню на незасвоєні (за уявленням греків) заморські землі. Вона дала могутній імпульс заняттям торгівлею, ремеслами, товарними видами сільського господарства, зв’язавши ланцюгом більш-менш взаємовигідних економічних відносин метрополії і колонії, грецькі міста і варварську округу. Велика колонізація стала першим етапом загального наступу античності на світ навколишніх варварів.
2
Політична дійсність Греції епохи класики характеризувалася існуванням маси незалежних міст-держав, полісів, організованих як суверенні громадянські спільноти. Слово «поліс» по-грецьки означає «місто». Поліс являв собою найпростішу, елементарну економічну єдність міста і сільської округи, достатню для існування проживаючої в даній місцевості етнічної спільноти. Економіка поліса базувалася в основному на сільському господарстві, котре становило основну сферу занять. Як тип громадської організації, поліс виявляв собою найпрос-тішу взаємодію не багатьох, чітко відмінних за своїм статусом соціальних груп, чия різниця в становищі і взаємодія була обумовлена історично необхідним поділом праці. Це суверенна громадянська міська община, заснована на рабстві іноплемінників.
На території Стародавньої Греції існував декілька сотень полісів. Найбільшим полісом була Спарта, в якій нараховувалося 9 тис. сімей спартіатів. Між полісами проходили жорстокі і кровопролитні війни, однак, приєднання перемігшим полісом території завойованого не було прийнято. Древня Греція ніколи не утворювала єдиної держави, залишаючись етнічною і культурною, але не політичною реальністю (вона начебто застигла на першій стадії утворення держави).
Влада в Древній Греції могла мати різні форми – влада царя (базилевса), тиранія, демократія та ін. Однак ця влада завжди була лише владою одного громадянина над іншими, на відміну від Сходу, де вона мала божественне походження.
Публічність суспільного і приватного життя була невід’ємною частиною античних уявлень про добропорядність. Відмінною рисою полісної етики є поєднання почуття колективізму й агоністичного (змагального) початку. Без духу змагання, боротьби, агоністики не можна зрозу-міти культуру і весь уклад життя Еллади. Однією з форм шанування богів були агони - усякого роду змагання, учасники яких намагалися виділитися своїми досягненнями в тій чи іншій сфері. Змагання були не лише спортивні, першість виборювали музиканти, співаки, автори трагедій і комедій, актори. Навіть у війнах між полісами вбачають змагальний, ігровий початок, що відрізняло їх від воєн з варварами. У цій духовній атмосфері, пронизаній ідеалами змагання, першості, досягнення фізичної і моральної досконалості особистості, особливе значення малі великі спортивні змагання. Традиційною датою початку Олімпійських ігор вва-жається 776 р. до н.е. (під цією датою вони вперше згадані в джерелах).
Вимога особистого вдосконалення визначається тим, що кожна людина повинна вдосконалюватися, щоб служити своїй громаді, своєму полісові. Це служіння суспільству, у якому живе людина, а не служіння богам і складає основу світогляду греків. Ідеал, до якого повинна прагнути людина, - розквіт особистості в лоні справедливої і розумно улаштованої громади (калокагатія). Поняття калокагатії пов’язане з особливостями самої грецької культури, у якій виховання розумілася як нерозривна єдність «гімнастичного» і «мусичного». Воно виявляло собою синтез цих двох елементів, класичну рівновагу духу і тіла, ідеал краси і добра, злитих у людині воєдино. Беручи початок у конкретних уявленнях про прекрасне, поняття калокагатії згодом стало суто абстрактним, ставши вираженням громадянських і етичних цінностей античного суспільства, втілених у гармонічно розвиненій особистості .
Полісна людина була «людиною війни» і «людиною ради», тобто воїном і державним діячем. Ніякої постійної і професійної армії поліси довгий час не мали. Також у них не було і професійних політиків і державного апарату. Усі скільки-небудь значимі військові і цивільні посади займалися по праву народження або ж були виборними і призначалися для громадян.
Сільське господарство, ремесло, виробництво, торгівля хоча і складали матеріальну основу існування полісу, власне в полісне життя не входили і були «низинними заняттями». При всій їхній необхідності вони вважалися уділом рабів (ремесло) чи ж вільнонароджених людей нижчого достоїнства. Уявлення про «ганебність ручної праці» накладало відбиток на всю грецьку культуру (саме тому філософія розвивалася, а техніка не розвивалася).
У міру наближення «великого полудня» грецької культури, її класичного періоду, у ній зростала значимість дозвілля. Згодом дозвіллястало сприйматися як не менш, якщо не більш піднесена сфера життєдіяльності, ніж війна чи політика. До дозвілля відносилися, цілком з ним не співпадаючи, палестра (гімнастична школа для навчання хлопчиків 12-16 років), гімнасій (у гімнасій приходили після палестри юнаки з 16 до 18 років, де займалися гімнастикою, здобували літературну, філософську і політичну освіту), грецький театр, філософські міркування і діяльність філософських шкіл. Дозвіллям же в його концентрованому вираженні для древніх греків був пир. Пир, де подавалися вишукані вина і страви, обов’язково супроводжувався музикою і співом, був бесідою про речі високі і божественні.
Зворотною стороною (і невід’ємною частиною) грецької полісної системи і вирослої з неї демократії було рабство. Вони взаємообумовлювали одне одного. У класичному вигляді рабовласницький лад мав місце тільки в Греції та Римі. Саме там рабська праця була пануючим способом виробництва. Антична традиція підкреслює відмінні риси нового типові рабовласництва, - рабства не скорених війною еллінів, а куплених за гроші варварів. У грецькій мові виникло для позначення куплених рабів спеціальне слово «андроподон», що означає «людиноноге».
Спільними для всієї Еллади були обов’язкова моногамія і патріархат, котрий затвердився майже всюди. Вважалося, що шлюб переслідує два призначення: загальнодержавне і приватно-сімейне. Перше: збільшення числа громадян, що могли б сприйняти від батьків обов’язки стосовно держави (охороняти кордони, відбивати набіги ворогів). Друге: виконати свій обов’язок перед родом і родиною і знайти опору в старості. На думку деяких дослідників, класична грецька культура була найбільш замкнутою чоловічою цивілізацією з усіх, які знала історія. Лише македонський вплив призвів до поліпшення становища жінок.
Спарта й Афіни виявляли собою два протилежних типи організації грецького поліса. Спарта являла собою аристократичну, що зберегла риси первісного колективізму, державу, соціально-економічною основою якої було колективне володіння рабами – ілотами. Напів-легендарний спартанський законодавець Лікург своїми законами намагався запобігти проникненню в Спарту товарно-грошових відносин і пов’язаних з ними накопиченням, соціальним розшаруванням «громади рівних». Закони забороняли спартіатам займатися торгівлею і ремеслом, не дозволяли збагачуватися. Головним заняттям спартанців була вій-ськова справа, тільки вона вважалася єдино гідною спартіата. Заради цього в Спарті була створена спеціальна система виховання. Дисциплінованість, уміння переносити біль, зневага до смерті, здатність швидкоприймати рішення, скромність, некористолюбство, і, насамперед, мужність – ось що було потрібно від спартанця. Особливо відрізнялося становище жінок у Спарті. На відміну від жінок іншої Еллади, спартанки не піклувалися одним лише домашнім господарством, вони здобували освіту, займалися фізичними вправами, брали участь в зма-ганнях, впливали на державні справи.
Оцінка Спарти вже в сучасників не була безсторонньою. Переваги і симпатії сучасних вчених, політиків або публіцистів тому або іншому типу організації є свого роду критерієм, показником його світогляду – «реакційного» чи «демократичного». Часто можна зустріти порівняння Спарти з тоталітарними режимами ХХ ст. Разом з тім такий проникливий автор як Плутарх писав, що на перший погляд спартанці – це суспільство гімнастів, а насправді – це суспільство філософів. Для Платона Спарта послужила прообразом його «ідеальної держави».
Суспільним устроєм Афін була рабовласницька демократія, у яку за гострої внутрішньої боротьби поступово переходив родовий лад протягом IX-VIII ст. На відміну від спартанського колективізму, в Афінах сильнішим був індивідуалістичний початок. Але, разом з тим, Платон називав демократію «правлінням посередності». Антична демократія була заснована на всевладді поліса над формально вільним громадянином. Демократія носила обмежений характер, тому що поширювалася лише на громадян. Політичними правами не користувалися жінки, метеки – іноземці, що постійно проживали в Афінах і складали значний відсоток населення, раби.
Багата міфологія Древньої Греції являє собою складну й велику цілісність, світ греків взагалі, куди входять поряд із власне міфами також історичні легенди і перекази, казкові сюжети, літературні новели. У її оформленні вирішальну роль відіграла мікенська епоха. Дія найважливіших грецьких міфів прив’язана до тих місць, які були центрами мікенської культури. Велике значення належало міфологічним уособленням елементів земної природи.
У своєму розвитку грецька міфологія пройшла кілька етапів: найдавніша, у якій головним принципом усвідомлення світу був принцип невпорядкованості, хаотичності, нерозмірності (Уран, Гея, Титани, Феміда, Кронос); класичний період пов’язаний з виникненням патріар-хального суспільства і ростом впливу людини на навколишнє середовище, що знайшло втілення в уявленнях про розумну, раціональну упорядкованість світу – боги Олімпу; третій починається з виникненням класового, рабовласницького суспільства. Міф починає грати службову, підлеглу роль, перетворюється у форму, що інтерпретується філософамияк алегоричне вираження закономірностей буття, а поетами, художниками – як збірка сюжетів для вираження політичних, етичних проблем сучасності.
Для грецького світогляду характерний не тільки політеїзм, але й уявлення про загальну одушевленість природи. Кожне природне явище, річка, гора, гай мали своє божество. З погляду грека, не було нездоланної грані між світом людей і світом богів. Посередньою ланкою між ними виступали герої. Уявлення про зв’язок людини з богами підсилюється і поглиблюється в Греції одночасно з поширенням засад раціоналістичного мислення.
Ієрархія Олімпійських богів відтворює ієрархію суспільного життя. Образи богів дуже складні, кожен пережив тривалу еволюцію. Але вони не виступають у ролі творців світу і людини, а над самим світом олімпійських богів панувала безлика сила – Доля (Ананке). Через політичну роздробленість і відсутність жрецького стану в греків не склалася єдина релігія. Виникла велика кількість дуже близьких, але не ідентичних релігійних систем. У міру розвитку полісного світогляду оформлялися уявлення про особливий зв’язок окремих божеств з тим чи іншим полісом, заступниками якого вони виступали. У греків існували порівняно прості форми культу. Обряди приватного, домашнього культу здійснювалися главами сімей і родів, відправлення суспільного культу розглядалася як справа державної важливості.
Перше цільне і закінчене вираження грецької душі знаходиться в першотекстах античної культури - поемах Гомера «Іліада» і «Одіссея». У них вона вперше оформилася і втілилася як щось, що в основі своїй відбулося. Епос став вихідним і ключовим моментом грецької культури.
У греків уперше виникає філософія, яку іноді навіть називають «способом мислення по-грецькому». Своїм характером і методом грецька антична філософія є, власне, першою в історії спробою раціонального осягнення навколишнього світу. Саме вона стала головною пружиною, яка забезпечувала розвиток античної культури. Становлення філософії Древньої Греції відбувалося в VII-VI ст. до н.е. Головним напрямком класичного періоду була натурфілософія. Натурфілософські вчення про першоелементи давали можливість побудувати загальну картину світу і пояснити її, не звертаючись до допомоги богів. Філософія, що народжувалася, була стихійно-матеріалістичною, основне у творчості її представників - пошуки матеріальних першооснов усього сущого (вода, апейрон, повітря). Матеріалізму іонійських натурфілософів протистояли піфагорійці, котрі вважали основою основ математику і намагалися світову гармонію представити у вигляді пропорцій. Усіфілософські школи класичного періоду поєднувало прагнення створити єдину універсальну космологічну й онтологічну концепцію, пояснити єдність і розмаїтість світу. З середини V ст. до н.е. у духовному житті Греції відбувається поворот від світу до людини, що пов’язаний з іменем Сократа, творця ідеалістичної філософії і «сократичного» методу ведення диспуту (діалектики). В епоху класики чітко проявилося уявлення про нероздільність філософії і політики, полісного життя. Саме з політичних і загальнополісних міркувань у 399 р. до н.е. відбувся суд над Сократом. Особливість цієї події полягає в тому, що філософствування ніколи не розглядалося як особиста і приватна справа Сократа. Сам Сократ зробив свої філософські міркування фактом і подією полісного життя, а афінські громадяни були переконані в праві Афінської держави розбиратися у філософській позиції Сократа.
Ідеалістична розробка проблематики полісного життя і колективістської моралі була зроблена учнем Сократа Платоном. Основою вчення Платона стало уявлення про ідеї (ейдоси) – вічні і незмінні прообрази речей, слабкими відображеннями яких є предмети зовнішнього світу. На його основі Платон створив і теорію поліса. Іншим видатним філософом цього періоду був Аристотель, котрий створив усеосяжну науково-філософську систему, синтез досягнень грецької науки класичного періоду.
На основі раціоналістичного пізнання в древніх греків відбувається нагромадження позитивних знань про природу, які можна умовно назвати наукою. Одні автори підкреслюють відмінності між позитивними знаннями в стародавності, що були включені в міфологічну картину світу, і сучасним розумінням науки, інші бачать між ними безпосередній зв’язок. Наука була тісно пов’язана з натурфілософією. Фалес, Піфагор, Архімед та ін. зробили багато відкриттів у різних областях знань. Але знання рідко поєднувалися з практикою, не втілювалися в технічному прогресі.
У древніх греків зароджується історія (грецьк. – дослідження, розповідь про минуле). Геродот (між 490 і 480 – бл. 425 до н.е.), котрий описав греко-перські війни з викладом історії держави Ахеменідів, Єгипту та ін., життя і побут скіфів, вважається «батьком історії».У древніх греків історичні знання генетично пов’язані з міфом і мистецтвом розповіді. Історія навіть мала свою музу-покровительку - Кліо. Греки сприймали світобудову статично, як завершений і гармонійний космос і не сприймали історичного процесу, для них характерне циклічне розуміння історії. Вони не знали «історію», вони знали «історії».
Характерною рисою античної культури є космологічність. Космос (по-грецьки - світ, всесвіт, прикраса, порядок, світове ціле, що протистоїть Хаосові упорядкованістю і красою) постає абсолютом античної культури. Під вихідним принципом існування чогось конкретного греки розуміли міру, що є єдиною і неподільною характеристикою досконалості. Поняття міри характерне для філософської, політичної, естетичної і етичної культури античної Греції, представляючи собою одну з основних її категорій. Основну рисові буття древні греки бачили в гармонії. Найвище вираження гармонія і міра одержують у мистецтві, але зразком для творів мистецтва є гармонія в космосі, природі, гармонія людини, суспільства.
У грецькій культурі виникло нове розуміння сутності людини, їй притаманний підвищений інтерес до індивідуальності, особистісного початку. Напис на храмі Аполлона в Дельфах говорив: «Людина, пізнай саму себе». Філософ Протагор розумів людини як «міру всіх речей». У той же час, за словами К.Г.Юнга, «античний світ відрізнявся майже винятково біологічною оцінкою людини».
Свободу греки осмислювали як відчуття своєї близькості до богів, свого царственого достоїнства, і неодмінну умову осмисленого існування. Найбільш своєрідно-грецьким у трактуванні свободи було ототожнення її із самодостатністю і самовладанням (автаркією). Свободу як самовладання, як автаркію, індивід може досягти не в ізоляції від інших людей, а лише серед них. Виділялися градації і полюси свободи. У відношенні до неї греки нерідко коливаються, схиляючись то до піднесено-героїчного, то помірно-серединного варіанту буття у свободі. Однією з особливостей античної культури є поняття героїзму. Героїзм це той царський шлях, що робить людину вільною і скасовує вихідно рабські передумови існування кожної людини. Для античності герой був найбільш гідним з людей. Герої шанувалися протягом всієї історії Древньої Греції й античного світу в цілому. Антична культура була у своїй основі героїчна, і ця її спрямованість в ускладненому і перетвореному вигляді збережеться в наступні епохи розвитку західної культури.
Класична Греція поряд з оптимістичним життєсприйняттям, що сягає коренями в психологію героїчного міфу, знала і безвихідно-песимістичний розпач перед нерозв’язними питаннями буття. Це знайшло відображення в міфі про лідійського царя Мідаса. Коли Мідас спіймав Силена, духа стихій і необробленої природи, і попросив його назвати найкраще з усього, що лише можливе для людини, той відповів: «Найкраще для людини - зовсім не народитися».
Ключовими для характеристики давньогрецької культури є поняття «трагедія» (у букв. перекладі «цапина пісня») і «трагізм», смисл яких може бути прояснень тільки в контексті двох інших давньогрецькихреалій – долі і героїзму. Трагедію можна визначити як зіткнення героя і долі, у якому герой стверджує свій героїзм, а доля свою всемогутність. Оскільки обоє здобувають перемогу над супротивником, трагедія відбувається в момент загибелі героя, де нерозривно присутні два моменти – тріумф і катастрофа. Трактування трагедії як тріумфу-катастрофи виходить з того, що трагедія - це життєва реальність, що трагічним міг бути і був життєвий шлях людей вищої гідності. А для самої Античності за словом трагедія стояв, насамперед, жанр театрального мистецтва. Трагедії як драматичний жанр створювалися у відповідь на трагедії як життєву реальність. Джерелами епосу і трагедії були міф і ритуал. Незважаючи на подальшу трансформацію, зв’язок давньогрецького театру зі своїми джерелами зберігався протягом усього його розвитку. Попередниками театральних постановок у Древній Греції вважаються культові дії - містерії, що були присвячені богам, які уособлювали умираючу і воскресаючу природу (Діонісу, Деметрі, Персефоні). Містерії містили елементи театральної гри, у них сполучилися народно-обрядова і філолофсько-містична сторони. Розвиток давньогрецької трагедії зв’язано з іменами трьох великих драматургів: Есхіла, Софокла, Еврипіда. Найбільш гострим у політичному відношенні жанром була аттична комедія, котра за походженням і за соціальними симпатіями була найбільш близька селянству. Найкрупніший представник жанру комедії - Аристофан.
У процесі вистави встановлювався контакт між глядачем і трагедійним світом героїв. Залишаючись серединними людьми, вони ставали причетними до реальності героїзму. Такого роду причетність Аристотель позначав як катарсис (очищення). Співчуття глядачів театру персонажам трагедії припускало граничну зближеність головних персонажів трагедії з публікою, піднімало її до справжнього страждання і тим самим звеличувало людину. Це створювало єдність поліса, у якому живуть, насамперед, громадяни і вже потім герої або люди «золотої середини». Звідси виникає та значимість, яку надавала полісна влада нечисленним дням театральних вистав. Їхній зв’язок зі святами, присвячених Діонісу, додавав виставам певної формальної і змістовної подоби сакральної дії.
Швидко і багатосторонньо розвивалася архітектура, що було пов’язано з формуванням і розвитком полісів. Головним центром художньої творчої діяльності були Афіни, особливо в часи правління Перикла. Головні досягнення проявилися в храмовому будівництві. Саме тут склалася класична ордерна система (певна система сполучення і взаємодії окремо стоячих опор – колон і лежачого на них перекриття). В основу грецького архітектурного ордера був покладений принцип гармонійності, пропорційності і розмірності частин стосовно цілого. УГреції паралельно розвивалися два ордери: доричний і іонічний. Третій – коринфський – склався пізніше на основі іонічного. В Афінах найбільшого розмаху досягає монументальне будівництво. Ансамбль Акрополя являє собою втілення принципів гармонійної рівноваги окремих споруд, сполучення доричної й іонічної архітектури, її синтез зі скульптурою.
Особлива роль у культурі древньої Греції належить скульптурі. У скульптурі античний, і, насамперед, грецький, дух утілився так само значимо, як в епосі, філософії і драматургії. Грецька скульптура зображає божественних людей або божества в людському вигляді. Грецька божественність акцентує увагу на таких характеристиках скульптури як самовладання, самодостатність, автаркія. Невимушено стояча фігура втілює в собі космічний лад і гармонію індивідуального існування по ту сторону всякого роду недосконалостей. Причому гармонія і досконалість, будучи знаком божественності й автаркії, при спогляданні безпосередньо сприймаються як прекрасне людське тіло. Саме греки вперше вирішили, що людське тіло прекрасне, і зробили красу знаком божественності. Тіло, таким чином, є образом душі, зовнішнім вираженням внутрішнього світу людини. Краса в греків поєднує людське і боже-ственне, створює плавний перехід від одного до іншого. У греків душа і тіло в скульптурі створюють єдність, причому своєрідно грецьку. Своєрідність полягає в тому, що душа скульптури без залишку виражена в тілі, втілена в ньому. У неї не відчувається своєї внутрішньої, не зв’язаної з тілом життя. У грецькій скульптурі очі не грають ніякої особливої ролі, вони так само тілесні, як голова й інші частини тіла. Скульптура була для греків і людською, і божественною реальністю одночасно.
Про живопис можна судити по вазових розписах. У своїй роботі, орієнтованій на широкого споживача, майстри-вазописці набагато менше, ніж скульптори чи архітектори, залежали від освячених релігією або державою канонів. Тому їхнє мистецтво було більш динамічним і різноманітним. Як правило, вази були розписані в техніці червонофігурного живопису спочатку «суворим», потім «вільним» стилями. Художники використовували міфологічні й історичні сюжети, часто зверталися до сюжетів з повсякденного життя.
3
Еллінізмом називається період в античній історії, що почався з царювання Олександра Македонського (336-323 р. до н.е.) і продовжувався до 30 р. до н.е. - часу загибелі єгипетської цариці Клеопатри і включення останньої елліністичної держави (Птолемеєвський Єгипет) до складу Римської імперії. Поняттям Еллінізм прийнято позначати процес поширення грецької культури на країни Сходу і запозичення еллінами східних традицій, появи нового культурного утворення – елліністичної культури, заснованої на зіткненні і взаємодії культурних традицій Заходу (Греції) і Сходу (Азії і Єгипту). Незважаючи на те, що греків вабив і зовнішній стосовно рідного поліса простір (єгиптяни їх називали «народом моря»), греки ніколи не виходили через Гібралтарську протоку в Атлантичний океан. Геркулесові стовпи (Гібралтар) для греків являли собою образ просторової і всякої іншої межі, переступати яку згубно і безглуздо.
Епоху еллінізму відрізняє кризовий характер, але й своєрідна творча продуктивність. Це був час перелому і трансформації того, що первісно було притаманне грецькому духу. Завдяки військовим походам значно розширився грецький кругозір, що привело до розмикання меж світогляду грека – громадянина поліса, але при цьому позбавило світ звичної гармонії: тепер він керувався не олімпійськими богами, а примхливою і норовливою богинею долі Тюхе.
Починаючи з походів Олександра, поліс перестає бути єдиною і навіть переважною формою існування древніх греків. Вийшовши за межі поліса, грецька культура стала більш відкритою, ввібрала нові (східні) елементи, набула характеру космополітизму (грецьк. – громадянин світу). Після смерті Олександра полісна цивілізація, що вже хилилася до свого занепаду, гине. Нова цивілізація – елліністична, багато в чому продовжувала стару грецьку цивілізацію. Еллінізація відбувалася на території, де ще за тисячоріччя до появи Стародавньої Греції розцвіла культура Стародавнього Сходу. Відносно молода еллінська культура при усій своїй міці і натиску не в змозі була асимілювати величезні країни Сходу, скасувати їхню культурну своєрідність, та разом з тим греки ніколи і не були готові перебороти дистанцію між собою і завойованими народами. Вони залишалися еллінами в оточенні варварів, створювали острівці еллінства у варварському світі. Еллінізація мала поверхневий характер, реально мали місце вигадливі, а нерідко штучні і недовговічні сполучення еллінського Заходу зі Сходом.
Центри державного життя перемістилися на схід, у Сирію, і на південь, у Єгипет, а грецькі поліси перетворилися в політичну й економічну провінцію. Греція втрачає провідне значення в області культури. Значення культурного центру зберігають тільки Афіни, а також грецькі ос-трови в Егейському морі – Родос, Делос. Активну роль починають грати нові центри елліністичного світу: Олександрія Єгипетська, Пергам, Антіохія на Оронті. Всі елліністичні держави, що виникли в результатіподілу території імперії між головними воєначальниками війська Олександра Македонського, за формою являли собою монархію. У суспільному житті зникає дух демократії, разом з яким втрачається загальний характер громадянських ідеалів. Культура набуває підкреслено елітарного характеру. Суспільний характер життя поступається місцем індивідуалізмові.
Індивідуалізм – спосіб мислення, орієнтований на окрему особистість, що виходить із пріоритету індивідуального інтересу. Індивідуалізм стає головною позицією, що визначає характерні риси усіх форм культури. В епоху еллінізму безповоротно розійшлося в різні боки те, що неповторним образом складало єдність у полісної людини класичної епохи (індивідуальне і суспільне, інтимне і загальнозначуще, внутрішнє і зовнішнє). Людина перестає бути цілісною полісною людиною, а стає «приватною» - котра відчуває в першу чергу прихильність до своєї справи, професії, майна, соціального стану. У результаті змінюється весь вигляд і стиль культури.
Мистецтво епохи еллінізму характеризується інтенсивним розвитком усіх художніх форм, зв’язаних як із грецькими, так і з «варварськими» принципами культури, з наукою і технікою, філософією і релігією. Якщо грецька класика була рухом «угору» і «усередину», те еллінізм розвивався «ушир». До певної міри еллінізм був епохою поступового «перезрівання», старіння, вичерпання творчого імпульсу культури. Але відбувається систематизація знань, накопичених попередніми поколіннями, спеціалізація знання – вже жоден мислитель не міг, як Аристотель, охопити майже весь обсяг знань людства. Філософ стає вченим, все більш віддаляється від реального життя. Обов’язковою для філософа стає дисципліна. Формуються нові філософські школи: стоїцизм, скептицизм, епікуреїзм, що переосмислюють традиційний грецький світогляд.
Мистецтво набуло більш світського характеру. При цьому релігійна архітектура і скульптура зберігають своє значення. Бурхливий ріст архітектури був пов’язаний із прагненням правителів прославити міць своїх держав в архітектурних пам’ятниках і будівництві нових міст. Характерною рисою грецького мистецтва епохи еллінізму було вираження сутності людини з її прикростями і радощами. У театрі провідні позиції займає комедія, яка докладно розробляла характери і зображала сучасне життя як можна більш точно. Епоха еллінізму відходить від принципів класики, прагне перейти від втілення узагальненого ідеального образу людини до передачі індивідуальних і характерних рис, відкинути тверді естетичні форми. В емоційному відношенні замість класичної рівноваги мистецтво прагне до розмаїтості почуттів. Прагнення до індивідуалізації переважає над принципом розмірності. Це пояснює властиве мистецтву еллінізму прагнення до витонченості і гигантоманії.
4
Настання римського періоду Античності звичайно датується 30 р. до н.е., коли Рим повністю установлює свою гегемонію в Середземномор’ї. Включення елліністичного світу до складу Римської республіки, а потім і імперії було пов’язано з глибокими змінами в культурі усіх включених у Римську державу країн і народів. Для елліністичного світу настала епоха післяелліністичної римської культури, але вона продовжувала собою Античність, яка доти залишалася еллінською. Незважаючи на існуючу між Римом і Грецією дистанцію, вони були двома західними за типом культурами. Головне, що їх поєднувало, це полісний характер культури.
Римську культуру відрізняла асимілятивна та інтегративна здатність. Риму вдалося створити не тільки єдиний культурний, але й політичний простір Античності. Рим об’єднав під своєю владою всі уцілілі від натиску зі Сходу елліністичні держави, грецькі землі, величезні території, що належали Карфагену, завоював Галлію, Іберію, Британію, Іллірію і т.д. Усі завойовані Римом території утворили єдину і стійку державу, у якій інтенсивно йшов процес латинізації культури.
Вирішальний вплив Риму на античну культуру, що змінив все світосприйняття і самовідчуття античної людини, позначився у сфері політичного, державного і громадського життя.
Спочатку Рим являв собою невелику, навіть за масштабами Греції, місто-державу. Традиція відносить заснування Риму до 753 р. до н.е. і пов’язує з легендарними іменами Ромула і Рема. Історію стародавнього Риму прийнято ділити на три періоди: царський (VIII – початок VI ст. до н.е.); республіканський (510/509 – 30/27 р. до н. е.); імперський (30/27 р. до н.е. – 476 р.).
Початково, як і греки, римляни були воїнами-хліборобами, але торгівля і ремесло ніколи не були в них у пошані. Римляни були байдужі до моря. Рим був дуже войовничим, і римські війни закінчувалися приєднанням захоплених територій. Рим не дорожив своєю окремістю і відособленістю від іншого світу. Римляни відчували своє право і вірили у свою здатність, а потім і покликання перетворити «хаос світу» на «космос Риму».
Римська культура являла собою, культуру воєнізованої держави. Внутрішня стійкість Риму досягалася зовнішніми успіхами. Вони ж ізгубили Рим, позбавивши його зовнішньої мети. Систему цінностей римських громадян визначав у першу чергу патріотизм – уявлення про особливу богообраність римського народу і самою долею призначені йому перемоги, про Рим як вищу цінність, про обов’язок громадянина служити йому всіма силами, не щадячи життя. Для цього громадянин повинен був відзначатися мужністю, стійкістю, помірністю в способі життя, чесністю, вірністю, достоїнством, здатністю підкорятися залізній дисципліні на війні, затвердженому народними зборами закону і встановленому «предками» звичаєві в мирний час, шанувати богів-заступників своїх родин, своїх сільських громад і Риму. Основним осередком суспільства-держави було римська фамілія. Але сімейні засади переступалися на користь державних.
Рим, як жоден античний поліс, був для його громадян чимось винятковим і єдиним у своєму роді (існував Рим і інший світ). У Римі загальноантичні чесноти (любов до свого міста, обов’язок стосовно нього) переходять в іншу якість, що зробило Рим світом, і породило нове відчуття історії (для римлянина римська історія і є всесвітня історія). На відміну від греків у римлян формується уявлення про історію як поступальний рух. Таке нове, всесвітнє й універсалістське сприйняття світу, формувалося напередодні появи режиму імператорів.
Особливою сферою римської культури є право. У ньому найбільш яскраво проявилося властиве римлянам прагнення до упорядкованості, систематизації, нормування громадського життя. Завданням римського права було закріплення у всіх деталях влади рабовласників, упорядкування різного роду взаємин між усіма шарами римського суспільства, а також відносин між державою і численними народами, що населяли імперію. Римські юристи ділили все право на дві великі області: право публічне (питання державної важливості, культу і релігії, діяльності державних органів) і право приватне (складалося з трьох систем - цивільне, преторське, право народів).
Римська міфологія відрізняється від грецької. Римські боги не мали людського вигляду, не вступали в складні взаємини, позначалися лише іменами і відповідали за конкретні явища і функції. Римське мистецтво склалося на основі складного взаємопроникнення самобутнього мистецтва етрусків і грецького мистецтва. Художня культура Риму відрізнялася великою розмаїтістю і строкатістю форм, у ній були відбиті риси, властиві мистецтву народів, скорених Римом. Розквіт римської художньої культури припав на час кризи римського поліса і виникнення принципату, а пізніше – монархії. У Римі існував інший рівень взаємини особистості і колективу, інша спрямованість проблематики, більшвисокий ступінь авторського самовиявлення і самосвідомості. Художню культуру Рим наділив більшою часткою суб’єктивізму. Римське мистецтво завершило великий період античної художньої культури.
Досягнення римської матеріальної культури стали основою технічного розвитку Західної Європи в епоху Середньовіччя. Культурна єдність була задана римлянами на віддалену історичну перспективу. Античні образи і сюжети служили темами художникам і скульпторам, що трактували їх у відповідності зі смаками свого часу. Античний світ і його цивілізація вплинули на матеріальну і духовну культуру наступних епох, поширилися не лише на народи, що входили до складу Римської імперії, але і на германців, арабів, слов’ян.
5
Римські завоювання III-II ст. до н.е., що перетворили великі області Середземномор’я в безправні провінції, призвели до складних соціально-економічних і політичних наслідків, які були викликані невідповідністю організаційних форм цивільної громади потребам «світової» держави. На рубежі I-II ст. в основному завершилося становлення імперської державної організації. Виникла ідея «Римського миру», «Pax Romanum», що проголошувався найбільшим досягненням імперії. Мир означав припинення внутрішніх розбратів і широких зовнішніх завоювань. Це був світ римський, тобто загальноімперський, оскільки імперія все більше ставала єдиною в результаті романізації. Проте «Римський мир» виявився порівняно недовгим. Стабільність імперії виявилася ілюзорною. У III ст. затяжна криза охопила всю імперію: імператори змінювали один одного, окремі провінції проголошували своїх власних імператорів (наприклад, у Галлії), великі землевласники не корилися центральній владі, чиновники грабували населення. Відбувався розпад сімейних зв’язків, що стало ще одним проявом розпаду зв’язків суспільних. У III ст. спалахують повстання рабів і колонів, як у західних, так і в східних провінціях. Почалися вторгнення на територію імперії германських племен. Імперія втрачала одну провінцію за іншою.
Зміни в суспільній структурі впливали на соціальну психологію й ідеологію різних верств населення імперії. Це був час кризи і відмирання античного світогляду, заснованого на уявленні про розумність світоустрою. Світ став здаватися втіленням зла і несправедливості. Криза античної культури проявилася, насамперед, у втраті смислоутворюючих основ, утраті сакральності в культурі. Це відбилося у втраті моральності, духовному занепаді, пануванні, особливо серед вищих шарів, гедонізму(від грецьк. задоволення – вчення, що стверджує насолоду, задоволення як вищу мету і мотив людської поведінки). На противагу цьому йде напружений пошук нових життєсмислових основ. Широкого поширення набули різні вчення, які проповідували спасіння від влади «світу» і «плоті». Для масової свідомості того часу була характерна віра в чаклунство, магію, віщунів, жагучі надії на чудо. У містах Греції, Італії, Малій Азії падав авторитет древніх античних божеств, відбувалася криза полісної релігії. Вона позначилася, зокрема, у появі в містах офіційних культів органів влади. Місце античних божеств у віруваннях жителів Римської імперії стали займати древні східні умираючі і воск-ресаючі божества. Особливо популярним було шанування іранського сонячного бога Митри, якого деякі дослідники називають головним суперником християнства.
Християнство виникло в I ст. н.е. у Палестині. Основою первісного християнства була віра в спокутну жертву месії Ісуса, що постраждав за гріхи людей і воскрес, обіцяючи тим самим спасіння для всіх увірувавших у нього. Християнство другої половини I ст. мислило себе ще в рамках іудаїзму, вважало себе справжнім іудейством. Переважала ідея моральної досконалості, в той же час була відсутня вироблена регламентація повсякденного життя.
Виникнення і поширення християнства було обумовлено змінами в ідеології і соціальній психології: пошуками єдиного універсального божества, котре було б носієм вищої справедливості, захисником скривджених, падінням авторитету древніх місцевих богів, заступників міста або племені, руйнуванням традиційних зв’язків між людьми – общинних, громадянських, сімейних, а також пошуками нових моральних норм, що протистояли аморальності і бездуховності римського суспільства.
Християнство значною мірою було підготовлено греко-римською духовною культурою, велику роль у його становленні відіграли релігійні тенденції пізнього еллінізму - синкретизм різних вірувань, зокрема, східних міфів про страждаючого, умираючого і воскресаючого Бога; зближення всіх релігій, посилення ідеї єдинобожжя; індивідуалізація релігії як особистої справи людини; необхідність чуда, надприродної допомоги для спасіння від гріховного земного життя, ворожого людині; особистісне розуміння абсолюту.
У світосприйнятті раннього християнства проявилася психологія людини, позбавленої всіх суспільних зв’язків і гарантій. Християни сприймали себе тимчасовими мандрівниками на землі, але при цьому індивідуальна людина знаходилася в центрі віровчення і несла відпо-відальність не тільки за свої особисті дії, але і за всю світову несправедливість. Вона мала можливість обрати шлях, який привів би до порятунку, але до порятунку в іншому житті. Із самого початку в християнській етиці сполучилися несполучні логічно віра в напередвизна-ченність і переконання в можливості вибору, що однаково були важливі у світосприйнятті віруючих.
Спочатку раннє християнство з його поставленням благодаті вище закону і вимогою відмови від умовностей («будьте як діти») несло в собі величезний революційний потенціал, спрямований проти існуючої традиції і взагалі культурних обмежень, було запереченням всіх устояних порядків, свого роду «бунтом» проти культури. Основи християнської етики спочатку полягали у відмові від норм «цього світу» і єднанні у вірі, але поступово складалися в результаті пристосування до навколишньої дійсності.
Християнська догматика складалася в процесі формування церкви, у суперечках і конфліктах між окремими групами і напрямками. У перші століття н.е. у працях християнських письменників Орігена, Григорія Богослова, Василія Великого, Іоанна Златоуста, Августина та ін. була започаткована спроба осмислення християнства за допомогою філософії, відбулося з’єднання християнства й античної філософської традиції. Саме тут з’являються ідеї, що мають принципове значення для християнства: Бога як нескінченно чистого духу, зв’язку людської душі з Божеством, внутрішньої волі людської особистості в її відношенні до зовнішнього світу, його протилежність світові духу, потреби в спокуті, нарешті, ідея Логосу як посередника між Богом і людьми. З’єднавши в собі еллінську інтелектуальну культуру, іудейський монотеїзм і римське право, християнство вже самим синтетичним характером свого походження виявило норму загального людського життя, для якої національні, культурні відмінності несуттєві. Але в християнстві проявилася самобутність Сходу, воно стало свого роду духовним реваншем Сходу. Саме слово «еллін» стає одіозним синонімом «язичника». Християнство багато в чому відрізняється, часто до протилежності, від античного язичества. Відмінності полягають у наступному:
Християнство Античність
гріховність земного життя радість земного буття
культ тілесного буття пріоритет духовного над тілесним
смиренність людини активність
повнота життя аскетизм
Віра
у чудо, авторитет у розум
Орієнтація на
внутрішній світ людини зовнішній світ людини
Християнство не було єдиним носієм принципу аскези (від грецьк. вправа - добровільне обмеження або придушення почуттєвих бажань, відмова від задоволень). Заперечення світу знайшло найбільше вираження не в теології церкви, а в енкратитських єресях, у гностицизмі, у маніхействі».
Гностицизм (від грецьк. пізнання) випливає з дуалістичного уявлення про світ, про споконвічну боротьбу між добрим і злим початком. Гностичними ідеями ортодоксальні християнські письменники називали сукупність ідей про непізнаваного бога і світ, створений не благим богом, а нижчими силами, про логос як посередника між божеством і світом, про людину, котра повинна розбудити в собі правдиве знання про бога і завдяки цьому «знанню» з’єднатися з божеством. Важливим аспектом гностичного сприйняття людини було уявлення про те, що вона складається з тіла, душі і духу; перші два компоненти походять від нижчих сил, котрі наділили людину своїми властивостями. Дух (пневма) походить від божества; це його відблиск. Тільки той, хто відкриває в собі цей відблиск, стає обраним, непідвласним дії космічних сил, керуючих тілесним світом. Пневма не знає про саму себе, її пробудження і звільнення від оковів тілесного і душевного світу і є гнозис - не раціональне пізнання, а осяяння. Це осяяння відбувається завдяки дії різних посередників між вищими силами і людьми. Гностики-християни такого посередника бачили в Христі (божественному слові, логосі), що прийшов спасти тих, хто належить йому, з нижчого світу. Гностичні ідеї вияв-лялися в різних сектах (шанувальники Гермеса Трисмегіста, секти послідовників Іоанна Хрестителя та ін.). У вченнях гностиків відродилася та складна східна магія, проти якої виступали перші християни. Для гностичних громад була характерна замкнутість, таємничість, складні обряди. Таємним вважали гностики і своє вчення. Гностики не визнавали людської природи Христа. Христос сприймався ними як передіснуючий спаситель, «перша людина», «небесний Адам», що втілився в Ісусі або ввійшов у нього. Він повідомляє обраним, котрі володіють пневмою, таємниці вищого світу і відкриває шляхи повернення туди. Смерть Ісуса трактувалася як перемога над космічними силами зла, звільнення від них. Боротьба християнства з гностицизмом була довгою і важкою. Гностицизм пустив глибокі корені в культурі і вплинув на саме християнство.
В самому християнстві важливе місце займає проблема теодицеї (виправдання Бога перед лицем зла). Основною відмінністю новозавітного християнства від гностицизму було неприйняття ним самого поняття гнозису (містичного злиття з божеством), яким гностики заміняли віру в бога. Істотним було також положення про те, що спастися можуть усівіруючі в Христа (віруючі, а не лише ті, що опанували містичне знання про бога); плотські (тілесні) люди теж можуть прилучитися до бога і стати духовними. Християнство примирило «світ земний» і «світ небесний» через боголюдську сутність Христа. При всій своїй духовності, християнство було свого роду компромісом між духом і плоттю, тому що Христос воскреє як тілесна істота; плоть розглядається не як «в’язниця», «окови» духу, а в гармонійній єдності з духом і душею. Принцип аскези був спрямований не на умертвіння плоті, а на її очищення.
Як світова релігія, християнство являє собою поєднання віри, культу, етики і соціальної організації. Основні ідеї християнства – гріховності людського роду; спасіння, необхідного кожній людині; спокути гріхів перед богом, співчуття. У християнстві релігією стає загальна любов до людства, до людей як братів у їх синівності Божій, рівність людей перед Богом. Християнство з’явилося відповіддю на потреби мас у позитивному ідеалі. Воно ставило перед людьми нову мету, з’єднуючи надію на особисте безсмертя з надією на загальне спасіння і відновлення в очікуваному Царстві Божому, обґрунтовувало ідею братерства людей, рівних у гріху і спокуті, санкціонувало розрив віруючих з ворожим земним світом.
Активна місіонерська діяльність, проповідь «благої вісті» як можна більшому числу людей були органічно властиві християнству. Важливою особливістю християнської проповіді було звернення її, насамперед, до соціальних низів. Соціальний склад перших християнських громад не був однорідним, хоча переважали вихідці із соціальних низів, значне місце займали жінки. Досить швидкому поширенню нової віри сприяв космополітизм Римської імперії, співзвучний універсалізмові християнства, що звертається до всього роду людського, незалежно від на-ціональних відмінностей. Протягом двох сторіч нова релігія завоювала імперію.
У Римі християнство довго розглядалося як повне заперечення офіційної ідеології, тому переслідувалося владою. Костянтин Великий Міланським едиктом 313 р. легалізував християнство, котре формально ставало лише одним з численних дозволених культів імперії. Союз Костянтина з християнською церквою носив, головним чином, політичний характер. Імператор плекав надію, що християнство зможе запобігти розпаду імперії, замінивши як об’єднуюча ідеологія стару ідею Риму, і хоча він не переслідував традиційні культи, саме з цього часу християнство починає здобувати вирішальне значення в ідеологічному житті імперії, а християнська церква поступово перетворюється на церкву панівну.
Усередині християнства існували різні течії, у тому числі й гностичні. У 325 р. з ініціативи Костянтина в Нікеї (Мала Азія) був скликаний собор єпископів, який прийняв християнський символ віри. Саме після Нікейського собору відбулося офіційне оформлення єдиної ортодоксальної (православної) католицької (всесвітньої) церкви. Наприкінці IV ст. імператор Феодосій видав укази, що забороняли усяке – публічне і приватне – відправлення язичеських культів. Тепер християнська юрба почала влаштовувати погроми. Протягом IV ст. йшов відбір священних книг християн. Як священне писання християнами були прийняті древні тексти, канонізовані релігійною традицією іудаїзму, що одержали назву «Старий заповіт». Інша частина, додана християнами і визнана тільки ними, створена в другій половині I ст. н.е., була названа «Новим заповітом». Нове бачення світу найбільше повно розкривається в «Євангеліях», що оповідають про земне життя Ісуса Христа. Старий заповіт і Новий заповіт складають Біблію.
У 395 р. Римська імперія була формально розділена на 2 частини – Західну і Східну. Вже в 410 р. плем’я готів вторглося в Італію, захопило і розграбувало Рим. У 455 р. Рим піддався новому погромові від племені вандалів. У 476 р. після повалення останнього імператора Ромула Августула Західна Римська імперія припинила своє існування, на її місці виникли королівства варварів. На Заході церква пережила імперію. На Сході сильна імператорська влада підкорила собі церкву.
Раннє християнство відрізнялося демократизмом, ставши світовою релігією, християнство проповідувало смиренність перед державною владою, хоча і намагалося стати вище неї, проявило нетерпимість у ставленні до античного вільнодумства і гуманізму і тим самим завдало удару по античній культурі. Разом з тим християнство висвітило роль духовного життя людини, внесло у світоглядний хаос народів наступаючого середньовіччя початок внутрішньої, релігійної єдності, духовної спільності, тим самим сприяло створенню загальноєвропейської культури.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170