Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Культура ранніх цивілізацій

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Культура ранніх цивілізацій

 

загрузка...

1. Соціальні та світоглядні засади культури Стародавнього Сходу
2. Культура Давнього Єгипту
3. Цивілізації Месопотамії
4. Культура Давньої Індії та Давнього Китаю

Ранні цивілізації є одними з найважливіших в історії через те, що саме з них починається людська цивілізація, зароджується глибока диференціація суспільства, спеціалізація праці, виникає державність, зявляються такі специфічні форми духовності людини, як філософія, релігія, право, мораль, мистецтво. До них традиційно відносяться цивілізації Стародавнього Сходу: Єгипет, Дворіччя, Індія, Китай. Це були перші класові суспільства з більш чи менш подібними формами ідеології, культури, політики, державності.
1
Цивілізації Стародавноьго Сходу належать до великої історичної епохи, що характеризується всебічним розвитком культури осілих землевласницько-скотарських громад. У період з VI-V тис. до II-I тис. до н.е. складаються великі імперії та держави, розвиваються мистецтво, техніка, наука, писемність. Соціальні та світоглядні засади культури Стародавнього Сходу мали тільки їм властиву своєрідність, що відрізняло їх від культури Заходу.
Своєрідність східної цивілізації краще осягається через порівняння східних і західних держав, засобів їх походження та їх ставлення до особистості та волі. На Заході держава виникає як наслідок виділення людських індивідуальностей із їх прагненням до власності та влади.
У результаті з’являється необхідність у владі, яка стояла б на чолі суспільства, і , з одного боку, дозволяла виділеній групі зберегти свою перевагу, а з іншого - стримувала індивідуальні й групові зіткнення, вводила їх у суспільноприйняті рамки. Тобто на Заході виникненнюдержави передувала поява людської волі. Тому можна сказати, що держава Заходу - форма соціального здійснення волі.
На Стародавньому Сході потреба в державі виникла раніше, ніж стали проявляти себе вияви волі та індивідуальності людини. Річ у тім, що вижити на Сході можна, лише практикуючи зрошувальне землеробство і постійно створюючи суспільні запаси зерна на випадок неврожаю, стихійних лих і т.п. Все це вимагало великої планомірної витрати ресурсів, жорстокого адміністративного управління та об’єднання безлічі сільськогосподарських громад в єдине ціле. Так, уже в 3 тис. до н.е. на території Єгипту, Межиріччя, Індії та Китаю виникають перші східні держави. Цей тип держави зародився не з потреби соціальної волі (як на Заході), а з потреби жорстокого поєднання, що було відповіддю на виклик конкретних природних умов. В основу давньосхідної держави покладений ідеал абсолютної едності, який заперечує прояви індивідуальності та волі людини.
Це і складає духовну суть східної деспотії. Такий тип державності характерний для усіх країн Стародавнього Сходу – Єгипту, Шумера, Ірану, Індії, Китаю. Абсолютна перевага держави над суспільством – одна з характерних ознак східного деспотизму. У таких державах острах перед всесиллям влади поєднувався з безмежною вірою в урядовців, обожненням їх. Богом називають єгипетського фараона, богом називають шумерського царя, а китайський імператор виступає як син божественних небес. Винятком є Індія, де жорстокі норми кастового улаштування суспільства підтримували стабільність системи державного ладу.
Саме на Сході виникає бюрократія, тому що для здійснення влади, сконцентрованої у руках божественного царя, необхідні були урядовці, які б здійснювали адміністративний нагляд. Величезний бюрократичний аппарат, що керував від імені правителя, мав колосальну роль. Людина в такому суспільстві повністю залежала від сваволі урядовців.
Особливістю культури країн Стародавнього Сходу є прихильність до традиції. Такі суспільства прийнято визначати як «традиційні». Традиції становлять міцний фундамент усіх змін у суспільствах такого типу, а їх дієвість формує основу їдеології та культури сучасних держав Сходу.
Історичному розвитку східних держав властива циклічність, послідовність зміни династій, вторгнення іноземців і т.д. Змінювалися керівники, але звичай східних держав залишався колишнім. Підвалини цивілізацій не змінювалися. І в цьому одна з особливостей східної цивілізації – її стійкість. На відміну від Сходу Захід прямує вперед нібито поривами. І кожен порив (Античність, Середньовіччя і т.д.) супроводжується крахом попередньої системи цінностей, а також політичних та еконоНайважливішим символом усієї давньосхідної культури є сонце. Найчастіше воно уявляється в чоловічому образі як рідний син і спадкоємець небесного бога, який наслідує цого найважливіші якості – вміння все бачити й усе знати. Сонце було не тільки важливим знаком краси, але й одночасно символізувало темний бік життя. Друге значення пов’язане з символом смерті. Сонце, подібно до смерті , руйнує світ, вимірює його вдень і вночі. Художня культура східних держав зберігала магічне призначення, характерне для первісного суспільства. Магічна сила мистецтва була зумовлена уявленням про нерозривну єдність людини й природи. Художня культура носила яскраво виражений елітарний характер. Грамотність у країнах Стародавнього Сходу була привілеєм незначної меншості, писемність служила цілям державного і культурного характеру.
Незважаючи на загальні для всієї східної цивілізації моменти, між країнами, що входять до неї, були й суттєві відмінності у традиціях, способі мислення, шляхах розвитку. Навіть спільні для багатьох країн Сходу буддизм і даосизм у кожній із країн набирали особливих неповторних форм.
Отже, цивілізація Сходу була й залишається життєздатною у своїй неповторній оригінальності та життєстверджувальній мудрості.
2
Наприкінці 4 тис. до н.е. у північно-східній частині Африки , у долині річки Ніл, сформувалася ранньорабовласницька держава Та-Кемет (з єгипетської - «чорна земля»). Цьому передувала багатовікова боротьба за владу в країні невеликих самостійних політичних утворень («номів»). Ця боротьба закінчилася приблизно на межі IV і III тис. до н.е. об’єднанням усіх номів у дві великі держави: Верхній та Нижній Єгипет. Перша з них силою підкорила іншу, і весь Єгипет об’єднався під владою одного фараона.
За традицією історію Стародавнього Єгипту поділяють на кілька періодів:
- Додинастичний період – кінець V-IV тис. до н.е.
- Раннє царство – кінець IV-III тис. до н.е.
- Давнє царство – приблизно 3000-2400 р.р. до н.е.
- Середнє царство – XXI-XVIII ст. до н.е.
- Нове царство – XVI-XI ст до н.е.
- Пізній період – XI-IV ст. до н.е.
У 525 році до н.е. Єгипет був завойований персами, їхнє панування продовжувалося до 405 р. до н.е. Олександр Македонський підкоривсобі Єгипет, а у 30 р. до н.е. країна увійшла як провінція до складу Римської імперії.
Культура Єгипту була щільно пов’язана з релігією. Єгиптяни обожнювали природу та земну владу. Їх життя настільки залежало від примх природи, що вони в кожному її явищі вбачали прояв божественних сил. Світовий порядок для єгиптян символізували Осіріс – початково бог воскресаючої та вмираючої природи, його сестра та дружина Ісіда, бог сонця Ра. Своїх богів єгиптяни уявляли звіроликими. Бог з головою шакала Анубіс допомагав вічноживому богу Осірісу вершити суд над душами померлих, бог-бик Апіс був символом плодючості, богиню-левицю Сохмет називали «матір’ю царів», бог з головою ібіса Тот навчив людей рахувати і писати, бараноголовий бог Хнум виліпив перших людей на гончарному колі. Священних тварин утримували при храмах, а після смерті бальзамували й ховали на спеціальних цвинтарях.
Фараон вважався живим втіленням Осіріса, сином бога сонця Амона-Ра. На його честь зводилися палаци, статуї, храми. Служити фараонові було великою честю. Придворний етикет зобов’язував кожного, хто наближався до владики, плазувати на животі і цілувати землю біля його ніг. Єгиптяни були дуже життєрадісною нацією. Вони раділи життю, насолоджувалися кожним прожитим днем і хотіли таким же чином існувати після смерті. За їх релігійними переконаннями, існувала особлива інстанція – двійник душі Ка. Щоб Ка жила вічно, треба було дотримуватись певних правил. По-перше, для подальшого існування Ка потрібно було якомога довше і краще зберігати тіло померлої людини. Єгиптяни розробили складний процес бальзамування, в результаті чого тіло перетворювалося на мумію й легко зберігалося протягом тривалого часу.
За життя людина має якесь помешкання. Так само помешкання було потрібне й небіжчику. Для цього будувалися «заупокійні оселі» – гробниці. Вельможі будували для себе не дуже великі приміщення, для фараонів зводилися більш монументальні споруди. В епоху Давнього царства було споруджено пам’ятники, що вважаються одним із семи чудес стародавнього світу, – піраміди. Першу піраміду було збудовано архітектором Імхотепом фараонові 3 династії Джосеру. Найвідомішими є піраміди трьох фараонів четвертої династії: Хуфу(Хеопса), Хафра(Хефрена) та Менкаура(Мікеріна). Найбільшою з них є піраміда Хеопса. Заввишки її розмір сягає 146 м, а довжина кожної з чотирьох граней основи – 230 м. На її спорудження пішло 2 млн. 300 тис. кам’яних блоків, кожен з яких важить від 2 до 30 т. Таких грандіозних споруд більше не знала архітектура Єгипту. Поховання царів та вельмож утворювали великі«міста мертвих». На честь небіжчиків споруджувалися заупокійні пам’ятники та храми. Так, біля трьох великих пірамід височіє велетенський кам’яний сфінкс – лев з головою людини. Загальна висота сфінкса – 19,8 м, розмір рота – 2,32 м. Називали цю споруду «Батьком жаху».
У Єгипті процвітає храмове будівництво. За часів Нового часу на честь бога сонця Амона-Ра зводяться грандіозні храми: південний – Луксорський і північний – Карнакський. Колонний зал храму в Карнаці займає площу 5,5 тис. кв. м. Всього в ньому 134 колони, а кожна з 12 центральних колон цього залу має висоту 21 м і 10 м у обхваті. Відомим є і храм Абу-Сімбел, фасад якого прикрашають чотири двадцятиметрові фігури Рамзеса II.
Статуї богів і фараонів сприймалися як реальні тіла, в які вселяються душі богів і померлих людей. Наївний потяг продовжити життя людини після її фізичної смерті спонукав давніх єгиптян до створення максимально наближених до «оригіналу» реалістичних образів, в яких померлі могли б жити далі. У зв’язку з цим розвивалися такі поняття, як пропорція, гармонія, канон (непорушне правило). Саме єгипетські канони скульптури початково брали за взірець давні греки. Стінки храмів та гробниць прикрашалися орнаментом або розписами. Це були кар-тини з повсякденого життя єгиптян або відтворені обставини військових походів. У процесі тривалої практики художнє мислення єгиптян виробило розвинуту систему канонів: сюжетних, пропорційних, кольорових(колір жіночого тіла – жовтий, чоловічого – червонуватий тощо). До гробниці клали багато побутових речей. Вважалося, що небіжчик зможе ними користуватися, коли його Ка з’єднається з тілом і воно прокинеться для нового життя. Золото, срібло, коштовне каміння, меблі, пишний одяг, ювелірні прикраси – все це можна було знайти в могилах фараонів.
Значними були досягнення єгиптян і в різних галузях науки: фізики, хімії, медицини. Вони створили перші в історії людства медичні трактати, де описувалися ознаки різноманітних хвороб та засоби їх лікування. Єгиптяни вміли вираховувати площу трикутника, об’єм цилін-дра, поверхню півкулі, запровадили початки алгебри і навіть розв’язували рівняння з двома невідомими. Їх жерці могли передбачати затемнення сонця, вираховувати періоди розливу Нілу. Землероби Єгипту віддавна почали культивувати чужоземні рослини, які завозилися до країни. Народ Єгипту створив багату й різноманітну за жанрами літературу. Писали вони спеціальними значками – ієрогліфами на особливому матеріалі, який виготовлявся з нільскої рослини папірус, а також на побілених кам’яних спорудах. Дуже цінувалися єгиптянами знан-ня та освіта.
3
Історія давнього Дворіччя пройшла кілька етапів. Наприкінці IV тис. до н.е. північна людскість, відома під спільною назвою шумерів, осіла в долинах річок Тигр та Євфрат і утворила перші у Дворіччі міста-держави (Ур, Урук, Кіш, Лагаш, Ніпур). Шумерський период історії Месопотамії сумарно нараховує близько 1,5 тис. років. Сусідами шумерів були аккадці, які жили в Нижньому Дворіччі. Поступово шумери асимілюються з ними, і в II тис. до н.е. історія Месопотамії стає історією аккадських народів. Провідну роль у першій половині II тис. до н.е. відігравали вавилоняни. Найбільшого розквіту Вавилон досягає при шостому царі першої династії Хаммурапі (1792 – 1750 р.р. до н.е.). Та вже за останніх царів цієї династії Вавилонія потерпає від нашестя гірських племен та занепадає майже на 500 років. У 538 р. до н.е. Вавилонію було завойовано персами.
Шумер. Кліматичні умови Месопотамії були суворими: повені, піщані бурі, сирий вологий клімат. Все це певною мірою відбилося на світосприйнятті давніх жителів Дворіччя. Їх міфологію наскрізь проймають відчуття жаху та безнадії перед нездоланними силами злого фатуму. Тут не зустрінеш притаманної єгиптянам мрії про безтурботне життя в потойбічному світі. Боги шумеро-аккадців жорстокі і заздрісні до людей. В описах потойбічного царства панують морок і безвихідь. Усі думки, усі прагнення месопотамців концентрувалися на тій дійсності, яку відкриває перед ними земне життя. Але це життя не світле , не радісне, а тривожне, сповнене таємниць і боротьби. Це вони першими сформулювали поняття: «Пам’ятай про смерть!» Тобто поспішай насолоджуватися кожною миттю життя, бо воно скороминуще, а після смерті не буде нічого радісного.
До певної міри можна стверджувати, що шумерська культура була колискою не лише месопотамської, але й культури всього людства. За висловом С.Н. Крамера, «історія починається в Шумері»(Крамер С.Н. Історія починається в Шумері. - М., 1965). Вважається, що саме шумери винайшли колесо й гончарне коло, першими навчилися виплавляти бронзу й виготовляти кольорове скло, створили першу професійну армію та перші правові кодекси. Шумерські астрологи встановили, що рік складається з 365 діб і поділили його на 12 місяців згідно з рухом Сонця по екліптиці через 12 сузірь зодіакального кола.
Культура шумерів відзначалася високим розвитком мистецтв, ремесел, особливо визначними були архітектурні досягнення давніх месопотамців. Дворіччя було бідним на камінь, тому будували тут ізцегли. Саме шумери почали будувати типові для Месопотамії архітектурні пам’ятки – східчасті вежі – зіккурати, які були невід’ємною частиною месопотамських храмів (окрім зіккуратів, на широких територіях храмів, огороджених стінами, були й інші будівлі).
Велику роль у культурі Месопотамії відіграла писемність. Шумери винайшли клинопис – найпоказовіше і найважливіше з того, що було створено месопотамською цивілізацією. Клинописні значки наносилися паличкою на табличку з сирої глини, а потім ця табличка випалювалися й могла зберігатися дуже довго. З літературних пам’яток шумерів до нас дійшли численні міфи (про створення світу, про всесвітній потоп), найдавніший варіант епосу про Гільгамеша. Однак літературні зписи були привілеєм вузького кола посадових осіб, які одні мали право оволодівати складним мистецтвом клинописного письма.
Шумерські жерці були тонкими психологами, умілими екстрасенсами та гіпнотизерами. У їхній духовній культурі залишається багато нерозгаданого. Близько 2000 р до н.е. Шумер перестав існувати як політичне поняття.
Культура Вавилонії перейняла естафету від шумерської культури та цивілізації, ставши її останньою фазою. Вавилон – перше місто світового значення в історії людства. Він уславлений багатьма архітектурними спорудами, скульптурою, рельєфами. Згідно з однією з клинописних табличок, у Вавилоні було 53 храми великих богів, 55 невеликих храмів верховного бога Мардука, 300 малих святилищ земних та підземних богів, 180 жертовників богині війни та кохання Іштар та 200 жертовників, присвячених іншим богам. Найвідомішою спорудою міста була Есагіла – 90-метрова вежа – зіккурат на честь бога Мардука. Відомою пам’яткою вавилонської культури є двометровий кам’яний стовп, на якому записано закони царя Хаммурапі. Верхню частину стовпа прикрашає барельєф.
Давні вавилоняни мають великий літературний доробок. Інтерес викликають «Поема про Атрахасіса», в якій розповідається про створення людини і всесвітній потоп, також культовий космогенічний епос «Енума епіш» («Коли нагорі»). Тут було створено також остаточну версію поеми про Гільгамеша, який шукав і не знайшов безсмертя.
Після звільнення від ассирійського панування Вавилон пережив останній період свого розквіту, який за рівнем розвитку матеріальної культури перевершив усі попередні надбання Сходу й Заходу. Цар Навуходоносор II оточив місто міцними мурами. У верхній частині міська стіна була такою широкою, що на ній могли роз’їхатися дві бойові колісниці. У мурах на всі сторони світу розміщувалися ворота, від яких доцентру міста йшли широкі гарні вулиці, забудовані палацами та храмами. Головні ворота, присвячені богині Іштар, було облицьовано кахлем з рельєфними зображеннями тварин. За наказом Навуходоносора II було збудовано й друге з сімох чудес світу – славнозвісні сади Семіраміди.
Культура Ассирії. Ассирійці трансформували культуру, релігію та мистецтво Вавилонії, внесли в них новий пафос могутності, державності. Ассирійська культура була цілком сповнена пафосом сили, уславлювала міць, перемоги та завоювання своїх царів.У ній домінувала не релігійна, а мілітарно-світські засади й мотиви.
Не культова архітектура, а будівництво палаців і фортець притаманне ассирійському періоду. Відомим виразом державої могутності був палац царя Саргона II. Вхід до нього сторожували крилаті бики з людськими головами, з величезними прямокутними бородами. Це добрі міфолологічні створіння – шеду, що повинні були охороняти оселю царя від всіляких видимих і невидимих ворогів. У рельєфах та розписах ассирійських палаців переважають світські мотиви. Головною особою тут виступає сам цар.
За наказом царя Ашшурбанапала у його палаці було зібрано найзначнішу в усьому стародавньому світі бібліотеку, яка складалася з десятків тисяч клинописних табличок. Цар особисто слідкував за її комплектуванням. «Я пізнав заховані таємниці мистецтва письма,- сповіщав він в одному з написів,- я читав у небесних та земних і міркував над цим. Я був присутній на зібраннях царських переписувачів».
Якщо египетська культура була єдиною протягом трьох тисячоліть, то культура Месопотамії – це культура різних держав і різних народів. Вона змінювалася. Але коли одна держава підкоряла собі іншу, то переможці виявлялися «бранцями» переможених. Вони сприймали традицію та релігію переможеного народу, засвоювали цінності матеріальної культури, копіювали особливості соціально-політичної системи. Відтворення старого матеріального та духовного життя з неминучістю вело до повторення історичноі долі держави-попередника.
4
Культура Індії. Культура Індії була однією з найсамобутніших культур і цивілізацій Давнього Сходу.
У III тисячолітті до н.е. уздовж течії ріки Інд виникли перші центри розвиненої культури (Хараппська цивілізація), яка підтримувала торговельні зв’язки з Месопотамією. У II тис. до н.е. після колонізації півострова арійськими племенами починається нова доба в розвитку індійської культури. Вважається, що вже тоді було створено літературну мову санскрит, що означає «упорядкований» і містить 55 літер. Нею було написано найдавніші релігійно-філософські пам’ятки Індії – веди. Слово «веда» можна перекласти як «знання», але не знання взагалі, а священне знання. Вед чотири: Рігведа, Самаведа, Яджурведа, Атгарведа. Вони складаються з гімнів, повчань, заклинань. До вед прилягає об’ємний корпус «навколоведичної» літератури: брахмани – прозові тексти теологічного характеру, що пояснюють ритуал; аранйаки та упанішади – філософські трактати у віршах та прозі, змістом яких є роздуми про природу, богів, людину, їх зв’язки й місце у світі. Ці книги складають канон індуїстської релігії або індуїзму. Ведичні твори виявляють багатий духовний світ індійців тієї епохи, здатність включити складні космологічні уявлення в систему етичних та естетичних цінностей, високий рівень розвитку абстрактного мислення в поєднанні з конкретно-образним сприйняттям.
Згодом в індуїзмі формуються взаємозалежні та взаємодоповнюючі культи богів Брахми, Вішну та Шиви. Складається так звана триєдність, яка сприймається як вищий прояв єдиного божества. Брахма вважався творцем світу, він встановив на землі соціальні закони та поділив людей на чотири основні касти – варни. Вішну був богом-охоронцем, а Шива – екстатичним і нестримним богом-руйнівником. Особливо важливим стає вчення про аважарів (періодичні перевтілення) Вішну, який начебто час від часу з’являється серед людей, обравши чийсь вигляд, щоб врятувати людей від того чи іншого лиха і відновити гармонійний лад.
У I тис. до н.е. відбуваються важливі суспільні зміни. У різних регіонах виникають цілком сформовані держави з рабовласницьким устроєм.
У духовній культурі Індії також відбуваються деякі зміни. У VI ст. до н.е. практично одночасно виникають дві великі філософсько-релігійні течії: на півдні це джайнізм (засновник Вардхамана Магавіра), а на півночі – буддизм (засновник – Сідхартха Гаутама). Буддизм став однією з перших світових релігій. Будда, що значить «просвітлений», навчав чотирьом благородним істинам: є страждання, є причини страждання, є припинення страждання і є шлях до припинення страждання, до звільнення від нового народження і смерті, до вічного спокою. Цей шлях Будда вбачав не в численних кривавих жертвоприношеннях, а в аскетичному сомообмеженні, у доброчинстві, знаннях, самоспостереженні та самопізнанні, які за умови належної старанності та сконцентрованості дають свободу від зумовленостей земного побуту-вання у нірвані , яка є виходом з безперервного кола сансари (перевтілень) і цілковитим злиттям з божественним абсолютом.
Вчення Будди викладене в кількох священних книгах, найважливішою пам’яткою з яких вважається «Трипітака» («Три корзини закону»). Тут розповідається про умови створення та організації буддійської общини, про правила прийому до неї, особливості окремих церемоній, життя монахів у різні пори року, про їх одяг, оселі тощо. Хоча буддизм початково був релігією суто монастирською, від часу його прийняття як офіційного культу (III ст. до н.е.) починається активний розвиток позамонастирських форм буддизму у взаємодії з іншими вченнями.
Найдавніші пам’ятки архітектури та мистецтва Індії було створено в епоху Хараппської цивілізації. Для будівництва використовувалося переважно дерево. Тому стародавні архітектурні споруди не збереглися.
З початку нової ери у будівництві активно використовують камінь. У цей час індійці споруджують печерні комплекси, храми, ступи – кам’яні будови, в яких, начебто, заховані реліквії Будди.
Великих досягнень добилися індійські скульптори та художники. Були створені навіть спеціальні школи скульптури. Більшість скульптурних пам’яток має культовий характер. Це зображення численних індуїстських богів, Будди, добрих та злих духів. Поряд з релігійною існувала і світська скульптура. З пам’яток давньоіндійського живопису треба назвати розписи у печерах Аджанти. На фресках зображено сцени з життя Будди, з повсякденного побуту індійських царів.
Вражаючими були успіхи давніх індійців у математиці, астрономії, медицині, лінгвістиці. Індійці створили шістдесятичну систему зчислення, яку було вдосконалено до десятичної арабами і якою тепер користуються у всьому світі.Їхні астрономи висловили припущення про обертання Землі навколо своєї вісі. Медики Індії створили аюрведу – науку про довголіття. Вони вивчали властивості трав, вплив клімату на здоров’я людини, писали про особисту гігієну та дієту.
Досить багатою є давньоіндійська література. Крім творів релігійного характеру (індуїстський та буддистський канони), тут було написано багато книг суто художньої форми, в яких , однак, релігійно-філософські підвалини культури присутні постійно. Перлинами світової літератури є дві епічні поеми «Махабхарата» і «Рамаяна».
Великої слави і популярності у віках зазнали невеликі за обсягом сюжети зі збірки байок, притч, казок та повчальних новел «Панчатантра» (IV ст.до н.е.). Ці сюжети часто використовувалися в більш пізні періоди розвитку в багатьох літературних пам’ятках світу.Серед видатних письменників Індії особливо виділяється Калідаса.
Давня спадщина органічно входить у культуру сучасної Індії. Цій країні притаманна живучість давніх традицій, завдяки чому досягненнядавньоіндійської цивілізації збереглися не лише як частина культури індійців, але й стали складовою частиною світової культури.
Культура Китаю є однією з найдавніших та найоригінальніших культур стародавнього світу. Хронологічні межі культурної історії Китаю визначають у часовому проміжку від кінця III - початку II тис. до н.е., коли в басейні річки Хуанхе виникли перші землеробські культури, і до 220 р. н.е., коли відбувся занепад династії Хань.
У давнину кожна китайська община мала своїх богів. Велику роль відігравали культ предків і обожнення сил природи. Стійким був культ священних гір, який супроводжувався людськими жертвами. Як і в інших центрах давніх культур і цивілізацій, з VI ст. до н.е. у Китаї починають формуватися перші релігійно-філософські течії: даосизм, конфуціанство, століттям пізніше як реакція на конфуціанство формується моїзм тощо.
На часи імперії Хань припадає розквіт культури Китаю. Було винайдено компас. Видатний вчений Чжан Хен сконструював прототип сейсмографа, створив небесний глобус, розробив теорію необмеженості Всесвіту в часі й просторі. Китайські вчені уточнили значення числа , спорудили двигуни, де використовувалася сила спадаючої води.
До визначних успіхів матеріальної культури Китаю належить лакове виробництво. Лакувалася зброя та архітектурні деталі, предмети поховання, речі повсякденного вжитку. Давні китайці були єдиною країною, яка засвоїла культуру розведення шовкопряда. Китайський шовк цінувався у всьому стародавньому світі. Великим внеском Давнього Китаю у світову культуру був винахід паперу. Спочатку він виготовлявся із залишків шовкових коконів. Але папір з шовку був досить дорогим. Потім було винайдено дешевий процес, коли папір почали виготовляти з деревинного волокна. Винахід паперу й туші створив умови для розвитку техніки естампу, а потім і початків книгодрукування (XI ст.н.е.).
У Ханський період відбувається збирання, систематизація та коментування давніх пам’яток. Зароджується філологія, поетика, історіографія. Видатним китайським істориком був Сима Цянь (145-86 р.р. до н.е.) – батько китайської історії. Він створив 130-томну історію Китаю «Шіцзи»(«Історичні записи»).
Видатними китайськими літераторами у давній період були Цюй Юань (340-278 р.р. до н.е.), Сун Юй (290-223 р.р. до н.е.), Сима Сянжу (179-118 р.р. до н.е.). Цюй Юань – поет скорботи. На відміну від віршів Цюй Юаня лірика Сун Юя присвячена оспівуванню радощів життя. Цього поета вважають першим у Китаї співцем кохання та жіночої краси. Сима Сянжу був одночасно і поетом-ліриком і придворним літератором. Він прославляв велич імперії та її правителів.
Видатним філософом Давнього Китаю був Конфуцій. З часів імператора Хань (206 р. до н.е.) конфуціанство стає офіційною ідеологією, його ідеї визначають етико-релігійні та соціально-політичні норми, державний лад, психологію, ідеологію, усі аспекти такого поняття як китайське життя. Головною перевагою конфуціанства було намагання поєднати державність і людськість. Конфуціанство впливало не тільки на історію та національний характер китайців, але й розповсюдилося по країнах Південно-Східної Азії, спричинило великий вплив на взає-мовідносини шлюдини та держави.
У зв’язку зі значним цивілізаційним розвитком китайські землі становили великий інтерес для грабіжницьких походів військових союзів північних кочових племен, які також намагалися перебрати на себе контроль за торговими шляхами на Захід. Для захисту від кочових напад-ників у IV-III ст. до н.е. було споруджено більшу частину величезної фортифікаційної споруди – так званого Великого Китайського муру, який пізніше ще більше розрісся й перекривав майже весь кордон між Китаєм і степом. Складні взаємовідносини між кочівними вершниками та державними утвореннями осілого населення Китаю сприяли біполярній консолідації як кочових, так і осілих племен, і виникненню феномену не тільки осілих, але і кочових «імперій». Войовниче дружинне населення останніх після падіння імперії Хань частково змінило попередні правлячі династії Китаю, а частково вирушило зі своїми сім’ями на Захід, давши поштовх великому переселенню народів у Європі.
У цілому ж тривалість давньокитайської цивілізації остаточно ніколи не переривалася. Культура Давнього Китаю заклала підвалини безперервної культурної традиції, яку можна прослідкувати далі протягом багатовікової історії Китаю аж до Нового та Новітнього часів.
Таким чином, внесок, зроблений цивілізаціями Стародавнього Сходу до світової культури, був величезним. Це були перші по-справжньому тверді кроки людини на шляху до опанування навколишнього світу та усвідомлення свого місця в ньому.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170