Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Культурна еволюція та її основні етапи

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Культурна еволюція та її основні етапи

 

загрузка...

1. Типологія культури. Етапи культурної еволюції.
2. Соціодинаміка культури. Проблема культурного поступу та суспільного прогресу.
3. Ранні форми культури. Культура первісного суспільства.
4. Культура й цивілізація.
1
Як не буває людини «взагалі», так не буває і культури «взагалі», - існують різноманітні конкретні культури (типи, різновиди, форми культури), що були реалізовані в історії людства. Питання про типологію культури складає окрему проблематику культурології. Типи і форми культури встановлюються за різноманітними критеріями.
Важливим критерієм є поділ культури відповідно до стадій історичного розвитку всього людства або якогось певного історико-культурного регіону. Якщо, скажімо, розглядають культурну історію Європи, то йдеться про первісну, античну, середньовічну культури, культуру епохи Відродження, Нового Часу, культуру модерну й постмодерну.
У добу Нового часу затвердився стадіально-поступальний підхід до історії людства. Останній виходить із стадіальності в розвитку культур, при якій кожна з наступних є, загалом, черговим етапом розвитку культури попередньої. Стадіально-поступальний підхід має дві основні гілки - формаційну (К. Маркс) і ліберально-модернізаційну (У. Ростоу, Д. Белл, А. Тоффлер і ін.). Характеризуючи загальні історичні типи суспільств, цей підхід відбиває системну, стадіальну єдність соціокультурних процесів. Але, розділяючи культури за часовою ознакою, орієнтуючись на загальнолюдський вимір, стадіально-формаційний підхід виходить при цьому, по суті, з європоцентристських уявлень і не враховує якісної своєрідності інших культур. Знімається ця обмеженість у концепціях локальних цивілізацій (Н.Я. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін, С. Хантінгтон та ін.).
Виникнувши як реакція на європоцентристські, односторонньо спрощені схеми суспільного розвитку, ця концепція акцентувала унікальну неповторність кожної з культур як окремих відособлених одиниць, що виникають і згасають у часі. Відповідно до таких уявлень, поняття «людство» - усього лише абстракція. Немає людства «взагалі», а є конкретні культури, цивілізації, культурно-історичні типи. В історії дослідниками виділяється різноманітне число «високих культур» або цивілізацій. Приміром, О. Шпенглер (1918) виділяв вісім рівноцінних за рівнем досягнутої зрілості високих культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, «аполлонівську» (греко-римську), «магічну» (візантійсько-арабську) , «фаустівську» (західноєвропейську) і культуру майя; очікував народження нової російсько-сибірської культури. Кожна з них має власну часову шкалу: етапи зародження, розквіту, вгасання і за-непаду, а також «набір» наскрізних характерних рис, у цілому тотожних для всіх етапів розвитку. Локальні культури (чи то сучасна високотехнологічна культура Заходу, слов’янська культура князівсько-дружинного періоду або «примітивна» культура індіанців Амазонки) об’єднані власними системами цінностей, наборами символів, засобами припустимої поведінки.
Символічна «мова» кожної із культур залишається до кінця зрозумілою винятково представникам самих цих культур, носії інших культур оперують відмінними змістами. Смисли однієї культури не перекладаються «без залишку» на мову іншої культури, що іноді трактується як несумісність різноманітних культур і неможливість діалогу між ними. Але якщо стадіальна типологія абстрагується від якісної своєрідності інших культур, то концепції локальних цивілізацій ведуть до дискретності, розриву загальноісторичного процесу. Діалог між культурами можливий і постійно здійснюється. Це пояснюється, по-перше, тим, що у витоків усіх культур знаходиться загальне джерело: людина з її універсальністю і свободою. Інакше кажучи, численні смисли, що народжуються культурою, більшою мірою об’єднують людей, чим розділяють їх. Звідси і випливає, що ми, люди XXI ст., розуміємо (хоча, звичайно, і не буквально і не в «повному обсязі») культуру епохи Платона й Аристотеля, тобто культуру людей, що належали до іншого етносу й жили двадцять п’ять сторіч тому.
Можливість діалогу культур забезпечується також структурними чинниками, тобто чинниками будови культури. Так, наприклад, у структурах будь-якої мови (а мова є найбільше репрезентативним проявом культури, адже людина - насамперед «мовна істота») відбивається порядок будови структури певного суспільства - носія цієї мови. Також доведено, що в минулому усіх без винятку народів існували схожі міфи, а якщо не самі міфи (сюжети) , то принаймні схожі символи (зміст, побудова і засоби тлумачення міфологічних образів). Вони складали «первісну» картину світу. Важливою їхньою властивістю є незмінність у часі, тобто вони зберігаються у свідомості того або іншого народу у своїйпервісній незайманості. Так, наприклад, Земля символізується образом Матері (земля родить), а Небо - образом Батька (небо запліднює). Ці символічні первообрази одержали назву соціокультурних архетипів. Отже, кожна «окрема» культура завжди може «впізнати» себе в іншій культурі, завдяки цій архетипичній спорідненості.
Ізоляція призводить культуру до застою й деградації. Розвиток і збагачення, навіть саме існування культур як таких можливі лише через їхній діалог - у часі й у просторі. У реальній історії контакти між культурами частіше усього відбуваються у формі протистояння, експансії, придушення однією культурою іншої.
2
Вивчаючи культуру як систему, ми розглядаємо її в статичному вигляді. Водночас культура, як і усе в світі, є процесом, підлягає руху, змінюється. Але до культури не можна застосовувати поняття прогресу. Культура триває, і не більш того. Культура - частина цього, непотойбічного, земного світу, і саме тому історична; її конкретні втілення мають початок у часі, характеризуються фазою тривалості, і зрештою (за умови певних обставин) зникають, гинуть. Але історизм культури не тотожний історизму «речовинного» буття, предмети якого виникають, існують певний час і зникають безвісти.
Важливою властивістю культурної еволюції е спадкоємність. Будь-які зміни в культурі не «скасовують» досягнень, що були створені в минулому. Але не тільки зразкові культурні артефакти минулого мають значення для сучасності. Культура розвивається акумулятивно, тобто так, що будь-які її творіння не виявляються «зайвими»: у культурну спадщину включаються фактично всі (із тих, що збереглися) надбання людського духу й практики.
Образ культурної еволюції найкраще втілюється в символі дерева. Тоді історизм культури (сходження) можна уявити як нарощування традиції. Процес цей схожий на те, як розростається крона над стовбуром: коренева система й опорна субстанція спільна, проте з них виростає множина нових паростків.
Іноді усередині культури виникають інноваційні зсуви. Їх часто іменують «культурним авангардом», або модернізмом. Авангардні явища відзначаються тим, що вони не тільки висувають щось нове, чого не існувало в культурі раніш, досить часто авангард прагне «відмежуватися» від традиції, «перебороти» класику, навіть висуває намір «зруйнувати» куль-туру минулого.
висуванням нових цінностей.Внутрішня суперечливість і діалогічність культури є джерелом її саморозвитку. Розвиток культури відбувається не тільки і не стільки лінійно, скільки циклічно, шляхом перелицьовування, «вивертання навиворіт», переосмислення її змісту.
В історії неодноразово починалися спроби «бунту проти культури». Але усі вони призводили або до формування особливої субкультури, «антикультури», збудованої на протиставленні панівній культурі, але тісно з ній пов’язаної, або включалися в культурний код, перетворювалися на культурний феномен. Навіть порушуючи культурні норми, відкидаючи й заперечуючи культуру, людина, живучи в суспільстві, усе рівно не може вийти за рамки культури. «Людина приречена культурі» (Н.А. Бердяев).
3
У багатьох архаїчних міфах уявлення про далеку старожитність подвійне - це або «золотий вік» загального благоденства (пригадаємо біблійну притчу про Рай, Едемський сад), або час напівзвірячого існування людства на грані вимирання (пригадаємо грецьке сказання про Про-метея, який викрав вогонь у богів для людей, що бідували). Подібна подвійність у баченні первісності збереглася також у часи інтенсивного розвитку філософії і різноманітних наук. Давньогрецький філософ Демокріт (V ст. до н.е.) уявляв собі минуле сучасного людства звіро-подібним: схожі на тварин люди боролися один з одним за виживання, і ця боротьба вивела їх із тваринного стану. Римський мислитель Лукрецій Кар (І ст. до н.е.) у поемі «Про природу речей» розповів про життя найдавніших людей у печерах і оволодіння ними вогнем, про об’єднання людей у стада, використання як знаряддя праці палиць і гілок дерев, про уміння виготовляти інструменти з каменю. Кар стверджував, що на зміну кам’яним знаряддям прийшли мідні, на зміну мідним - залізні. У цій послідовності він багато в чому угадав сучасну археологічну періодизацію. Через півтора тисячоліття багато красномовства й таланту витратив французький мислитель Мішель Монтень (XVI ст.) на докази існування «доброго дикуна», що стояв на початку історії. Інший француз - просвітитель Жан-Жак Руссо (XVIII ст.), не заперечуючи простоти побуту і способу життя первісної людини, у моральному відношенні ставив її на значно більш високий щабель, ніж своїх сучасників. Подібна ідеалізація первісності виявилася дуже живучою, витіснивши на якийсь час більш раціоналістичні концепції. Втім, як одні, так і інші уявлення не базувалися на перевірених фактах і джерелах, будучи лише плодом фантазій, теоретизування і філософських міркувань.
У XVIII ст. англійський мислитель А. Фергюссон виділив стадії існування суспільств мисливців-рибалок і збирачів, що не мали приватної власності, скотарів, у пастушачому господарстві яких вона зароджується, і хліборобів, що пізнали розквіт приватної власності. Тобто учений запропонував тричленну періодизацію життя первісного суспільства. Схожі ідеї виклали також французи А. Кондорсе й А.Р. Тюрго. Проте саме у Фергюссона зустрічається термінологія, що через твори Л. Моргана і Ф. Енгельса дійшла до сучасності - дикість (мисливці і рибалки), варварство (скотарі), цивілізація (хлібороби). На початку XIX ст. датський археолог К. Томсен сформулював «систему трьох віків», відповідно до якої доісторичний період розділявся на кам’яний, бронзовий і залізний віки, що послідовно зміняли один другий. Схема поступово удосконалювалася: додавалися нові періоди, старі дробилися на більш дрібні частини. Так виникла сучасна періодизація первісної історії, в основі якої лежить класифікація археологічних знахідок знарядь праці за матеріалом і технікою їхнього виготовлення.
І. Кам’яний вік.
1. Палеоліт (древній кам’яний вік): нижній палеоліт - 1,75 млн. років тому - 70 тис. років до н.е.;
середній палеоліт - 70-38 тис. років до н.е.; верхній палеоліт - 38-9 тис. років до н.е.
2. Мезоліт (середній кам’яний вік) - 9-5 тис. років до н.е.
3. Неоліт (новий кам’яний вік) - 5-3 тис. років до н.е.
II. Бронзовий вік - 3-2 тис. років до н.е.
III. Залізний вік - поч. 1 тис. до н.е. - поч. 1 тис. н.е.
Проте, у цілому, ця археологічна періодизація є дуже умовною.
Сучасна людина (Homo sapiens) є далеко не єдиним представником сімейства гомінід (Homo). Відомі більш примітивні форми людей, яких більшість учених зараховує до вимерлих предків людини розумної: неандерталець (Homo neanderthalensis) і пітекантроп, або людина прямоходяча (Homo erectus). Родоначальником цих видів прийнято вважати австралопітека (Australopithecus), найбільш примітивну людську істоту, що мала обсяг мозку майже, як у людиноподібних мавп. Найбільше давні знахідки його останків походять з Ефіопії і мають вік від 2,5 до 4 млн. років. Останки людини сучасного типу фіксуються між 40 і 35 тис. років до н.е. у часи верхнього палеоліту.
Усі відповіді на запитання: «У чому прихована причина прогресу роду Homo?» фактично зводяться до двох версій -направлена еволюція й еволюція спонтанна. Приймаючи першу версію, ми неминуче приходимо до ідеї Творення, що не вимагає особливих наукових доказів, алише релігійної віри. Приймаючи другу, перед нами встає нове запитання про причину стихійного і настільки безпрецедентного удосконалювання людського типу в природних умовах. Відповідаючи на нього, деякі вчені говорять про мутацію як про пружину еволюції. Втім, сьогоднішній науці невідомий жодний приклад позитивних змін (відхилень), викликаних різнорідними мутаціями.
Чисельність людства почалася з 10-20 тис. осіб на території Африки - ймовірній прабатьківщині людини. Для неандертальців реальною виявляється цифра в 1 млн. чоловік бл. 300 тис. років тому. У зв’язку з заселенням Америки й Австралії людиною у верхньому палеоліті чисельність людства поступово збільшувалася й бл. 10 тис. років тому досягла 5,3 млн. чоловік. Учені підтверджують, що сучасна людина (Homo sapiens) є продуктом не тільки природного середовища, але і власного суспільного розвитку. Які ж типи спільнот були відомі найдавнішим людям? Відповісти на це запитання із залученням одних лише археологічних даних (розкопки) не виявляється можливим, необхідне використання свідчення зоології (описи організації груп людиноподібних мавп) та етнографічних матеріалів (дослідження побуту сучасних «примітивних» народів).
У часи нижнього палеоліту природні умови істотно відрізнялися від сучасних. Клімат здебільшого нагадував сьогоднішні субтропіки. У середньому палеоліті близько 150 тис. років тому відзначається сильне похолодання. Північна і велика частина Центральної Європи покри-ваються товстим льодовиковим щитом. На зміну субтропічній фауні і флорі приходять холодостійкі види тварин і рослин, наприклад, шерстисті носороги, бізони, гігантські олені, мамонти.
У період пізнього палеоліту удосконалюються знаряддя праці, провідне місце в господарській діяльності займає полювання, з’являється нова галузь - рибальство. Головною формою соціального об’єднання людей (на відміну від раннього періоду, у якому переважало людське стадо) стає родова община. У пізньому палеоліті відбувається інтенсивне заселення середніх і навіть високих широт Північної півкулі, а також високогір’їв. Крім того людина освоює Новий Світ (Північну і Південну Америку) і Австралію.
Сучасний ландшафт і клімат більшої частини Європи сформувалися на рубежі верхнього палеоліту і мезоліту, коли близько 8300 р. до н.е. почав танути останній льодовик. У епоху мезоліту відбуваються кардинальні зміни у виробництві знарядь праці і зброї: на додаток до традиційних ціпків, палок-копалок, шкребків, проколок, ручних рубил, списів було винайдено лук і стріли.
Завершальною стадією кам’яного віку стала епоха неоліту (нового каменю) - це час грандіозних змін в економіці: виникають принциповонові техніки обробки каменю (напр., шліфування, свердління, виготовлення комбінованих знарядь), люди поступово переходять до осілості, з’являються, нарешті, нові галузі господарства скотарство і землеробство. Перехід людства від господарства, що привласнює дари природи (збиральництво, полювання) до відтворюючої економіки в науковій літературі (слідом за англійським археологом 1930-х pp. Г. Чайлдом), прийнято називати неолітичною революцією.
У соціальному аспекті панівним був родовий устрій, хоча вже намічався перехід від пізньородової до сусідської общини, у якій панувала б спільність виробничо-споживчих інтересів членів колективу над кровними зв’язками. У цих умовах поступово збільшується забезпеченість життєвими ресурсами й пов’язана з нею осілість. Приріст населення збільшується не менше ніж у 100 разів! Такий величезний стрибок учені називають першою демографічною революцією.
Влада в родовій общині, як і в будь-якому додержавному суспільстві, не була відділена від усієї маси населення. Вона мала характер примітивного народовладдя (демократії) і не припускала наявності спеціального апарату управлінців-професіоналів. Главою клану вважався найстарший за віком, проте, якщо він через дряхлість не міг керувати, то існував звичай неформального лідерства (або двовладдя). У пізньородовій общині виділяється господарська, військова й сакральна влади.
Родова община, залишаючись єдиним власником засобів виробництва (промислова територія, худоба, іноді знаряддя праці), була також і єдиною економічною одиницею. В умовах розкладання первіснообщинного ладу ці функції переходять до патріархальної сім’ї (пізніше - до парної сім’ї), але ще тривалий час навіть після виникнення держави власність на общинну землю залишалася колективною, що не підлягала відчуженню поза общиною.
Поведінка членів родової общини регулювалося складною системою звичаїв (напр., система заборон - табу або система заохочень і дозволів), за порушення яких колектив карав відступника часом не менш жорстоко, ніж пізніше держава карала порушників норм права. Це були обов’язкові правила поведінки, у котрих ще не диференціювалися різноманітні норми соціальної регуляції (право, моральність, етикет і т.п.).
Близько V-II тис. до н.е. різноманітні регіони світу переживали або енеоліт (мідно-кам’яний вік), або вік бронзовий. Характерною рисою цього періоду було створення крупних племінних союзів. Колосальним нововведенням епохи був перехід низки племен степових і лісостепових зон планети до інтенсивного кочового скотарства, що виокремилося із ком-плексного хліборобсько-скотарського господарства. Також необхідно відзначитипоступове наростання кількості й інтенсивності збройних конфліктів, що пов’язують, крім усього іншого, із нерозвиненістю торгових відношень. Розбій і грабіж для багатьох суспільств, особливо кочо-вих, виконував додаткову соціально-економічну функцію, замінюючи товарообмін.
Грандіозним нововведенням епохи бронзи було також освоєння технології плавлення металу. Метал (чи то мідь, чи то бронза - перший штучно створений людиною сплав міді з оловом, рідше - миш’яком або сурмою) був рідкістю, високо цінувався і передавався в спадщину у вигляді виробів або навіть злитків.
Традиційно міф вважається історично першою формою мислення, свідомості і культури. У первісному суспільстві міф являв собою основний засіб розуміння світу. Для міфологічної логіки характерна нездатність людини виділити себе з навколишнього природного й со-ціального середовища, нерозчленованість мислення, що було майже невіддільно від емоційної сфери. Для міфу характерно наділення природи людськими рисами, загальна персоніфікація, метафоричне зіставлення природних, соціальних і культурних об’єктів. Міфологія - це система уявлень про світ, своєрідна модель світу, що створює зразок, приклад поведінки. У міфі переплетені елементи релігії, філософії, науки, мистецтва. У минулому сторіччі міф розглядався як доповнення до первісного ритуалу, як регулятор життя архаїчного колективу, як втілення особливого типу мислення, що відрізняється від мислення сучасної людини, як система символів, розрахована на пізнання світу, як продукт діяльності несвідомого. Проте міф до кінця так і не був переборений людською свідомістю і сучасною культурою. Він зберігається нині ні тільки у формі легенди, сказання, билини, казки, прислів’я, але й у формі істотних елементів сучасного мислення, а міфологічні образи і переживання укорінені в несвідомих основах людської душі.
Міф нерозривно пов’язаний з релігією. Першими свідченнями релігійних вірувань є поховання неандертальців із заупокійними пожертвуваннями. Вони вперше з’являються в різноманітних регіонах світу в середньому палеоліті в епоху мустьє (70-32 тис. років до н.е.). Усі палеолітичні поховання здійснені в місцях безпосереднього проживання. Мабуть, поховання небіжчиків у межах житла й поселень було своєрідним жертвопринесенням, що повинно було забезпечити спокійне життя родичам на цьому світі, а не дійсним похоронним обрядом (який виник, певне, не раніше бронзового віку).
Головною особливістю релігійного світорозуміння первісних людей було те, що вони поки не виділяли себе з природного середовища. Промислова територія, її тваринні, рослинні й мінеральні багатства, стихійні сили і проживаюча тут людська група - усе це мислилося як єди-не ціле, у якому люди були тотожні з природою. Природі приписувалися людські властивості аж до родового устрою, людям - властивості природи аж до можливості відтворити її стихійні явища. Це позначилося на всіх ранніх видах релігійних уявлень: тотемізмі, анімізмі, фетишизмі, магії.
Тотемізм - віра в існування тісного зв’язку між родичами і їхнім тотемом (від індіанського слова «от-отем» - «його рід»), яким міг бути певний різновид тварин, рідше рослин, ще рідше інших предметів або явищ природи. Рід мав ім’я свого тотема, наприклад, кенгуру, вовка або цибулини, і вірив, що знаходиться з ним у кревній спорідненості.
Анімізм (від лат. anima, animus -душу, дух) - віра в надприродні істоти, замкнуті в які-небудь тіла (душі) або діючі самостійно (духи).
Фетишизм (від португальського feitisio - талісман, оберіг) - віра в надприродні властивості деяких неживих предметів, наприклад, печер, каменів, дерев, знарядь праці або предметів ужитку. Фетишами ставали, скажімо, печера, що спасла людей, дерево, що наситило їх після голодування, влучний спис і т.д.
Магія (від грец. mageia - чаклунство, чарівництво) - віра в спроможність людини особливим чином впливати на інших людей, тварини, рослини, навіть явища природи, а також і самі ці дії. У реліктовому вигляді подібні магічні дійства збереглися в культурі багатьох сучасних народів. Це, приміром, військові танці, пов’язані і з магією, і з удосконаленням у бойових мистецтвах, скажімо, український гопак, що тягнеться із козачих часів. Тотемізм і магія, безсумнівно, є найдавнішими попередниками релігії. Визнати вихідною формою анімізм неможливо, тому що уявлення про нематеріальність (або роздвоєння матеріального) передбачають високий ступінь розвитку абстрактного мислення. Першість не може також належати фетишизму, оскільки він завжди переплітається з тотемічними, анімістичними і магічними уявленнями.
Вже найбільш ранні види релігії містили в собі начала не тільки фантастичних уявлень - віри, але й священнодійств - культової практики, ритуалу. Останній споконвічно був доступним усім членам групи, будучи таємницею тільки для чужаків або молоді, яка не пройшла ініціації (обряду присвяти). З розвитком вірувань і ускладненням культу його відправлення зажадало певних знань, уміння, досвідченості. Починають з’являтися професіонали - відьмаки, чаклуни, шамани.
Духовній культурі первісної епохи в цілому було властиве тісне переплетення пізнавальної, художньої й культової діяльності. Сприйняття світу носило цілісний характер. Так, лікуючи рану, людина звичайно зверталася і до корисних трав, і до магічних заклинань; протикаючи зброєю зображення тварини, вона одночасно практикувалася в прийомах полювання або показувала їх молоді і магічно забезпечувала успіх майбутньої справи. Учені бачать у цьому один з проявів первісної нерозчленованості, синкретизму. Суспільна свідомість, як і суспільне буття, були ще занадто нерозвиненими, щоб диференціюватися в різноманітні, чітко розмежовані сфери, що виникли пізніше, у процесі ускладнення людської діяльності.
Говорити окремо про первісне мистецтво так само важко, як і про первісну релігію: у ту далеку епоху ще не відбулося остаточного виділення його в особливу сферу людського життя й творчості. Мистецтво включалося в єдиний комплекс разом із релігією, виробничою практи-кою, соціальним буттям, шлюбно-сімейними і сексуальними стосунками первісних людей.
Ні для австралопітеків, ні для пітекантропів у принципі не можливо виявити яких-небудь слідів художньої або ж релігійної творчості. З неандертальцями пов’язують т.зв. «макарони», або «меандри» - групи хвилястих ліній, прокреслених двома або трьома пальцями на поверхні глини в печерах, а також плями і кола, нанесені на стіни за допомогою вохри - фарби природного походження. Учені витлумачують жовті, жовтогарячі або червоні плями як позначення сонця, а «макарони» як імітаційно-символічне відтворення прокреслених слідів від пазурів печерного ведмедя, що зайняв особливе місце у свідомості людини палеоліту. Проте вважати подібні прояви творчістю й мистецтвом, немає ніяких підстав. Швидше за все, ці знахідки говорять лише про зачатки абстрактного мислення й образотворчої діяльності.
Дійсне духовне пробудження людини відбулося лише у верхньому палеоліті й пов’язане воно з появою людини сучасного типу. Деякі вчені зв’язують народження образотворчого мистецтва з використанням випадково наданих природою можливостей, наприклад, із підправкою різцем або фарбою каменів, напливів або плям на стінах печер, що нагадували якихось живих істот; інші - із поступовим заміщенням макетом-скульптурою, барельєфом, малюнком справжніх останків звіра, що використовувалися для імітації мисливського двобою. До пам’ятників образотворчого мистецтва ранньопервісної общини належать пластика, графіка й живопис. Такі, насамперед, жіночі фігурки, скульптурні зображення або малюнки тварин, рідше рослин і людей.
Археологічно простежується й виникнення такого виду мистецтва, як музика. У музиці її інструментальній формі, безсумнівно, передувала вокальна. Музичними інструментами були дощечка для відбивання такту, ударні пристосування з двох шматків дерева або натягнутого шматка шкіри і стукалки, найпростіші щипкові інструменти, прототипом котрих, мабуть, була тятива лука, різноманітні дудки, гуділки, сурми, флейти.
Танці були побутовими й ритуальними, мисливськими й військовими, чоловічими і жіночими і т.п. Як правило, вони колективні й образотворчі: це імітація, часто за допомогою масок, сцен господарської діяльності, статевих стосунків і ін.
Про фольклор - усну народну творчість - судити можна тільки за етнографічними даними. Усі перераховані елементи могли з’єднуватися і бути основою для примітивних театралі-зованих дійств ритуального характеру, що найбільш повно виражали емоційно-пізнавальну й виховну сутність уже найбільш раннього мистецтва.
З епохи неолітичної революції відбувається переосмислення сприйняття простору й часу. З переходом від бродячого способу життя до осілого динамічне (маршрутне, лінійне) усвідомлення простору перетворилося в статичне (радіальне). Осілий хлібороб став уявляти собі просторову протяжність у вигляді концентричних кіл, що загасають до горизонту. З’явилися перші карти - позначення маршрутів військових або дарообмінних («торгових») походів, нанесені на деревну кору, дерево або шкуру. Одержала значний розвиток піктографія (від лат. pictura - картина і грец. grapho -пишу), за допомогою якої тепер робилися досить складні «записи». Але, як і колись, більшість символів рисункової «писемності» потребували усних пояснень.
У образотворчому мистецтві епохи неолітичної революції відбувся перехід від реалістичної до умовної манери виконання. Так, якщо в ранньонеолітичних печерних розписах Євразії порівняно легко впізнаються зображення людей і тварин, то в пізньому неоліті їх часто можна ледь вгадати. У загальній же масі висічених на скелях знаків навряд чи не переважають кола, спіралі, хрести, півмісяці, свастики й інші солярні (сонячні) і місячні символи.
Чим же пояснюється поворот від реалізму палеоліту до схематизму неоліту? Деякі вчені зв’язують його зі зміною матеріалу, наприклад, із переходом від розпису стін печер до прикрашування кераміки, інші - із розвитком абстрактного мислення, треті - із поширенням дописемної передачі інформації, деякі - з ускладненням релігійних уявлень, що потребували навмисного відхилення зображень від подібності до земних оригіналів. Існує ще одна думка, що з переходом від мисливсько-рибальського господарства до землеробства і скотарства інте-рес до звіра став послаблюватися, а інтерес до людини тільки зароджувався.
На зміну первісній епосі каменю прийшов час металів, насамперед, міді і бронзи. Бронзовий вік для одних народів планети - завершальнастадія первіснообщинного ладу. У ньому зародилися й достигли всі передумови для появи станово-класових відносин, що панують на наступних історичних етапах. Для інших же - це час розквіту перших цивілізацій - єгипетської, шумерської, мінойської, індської, шанської та ін., що затьмарили в очах нащадків своєю пишнотою сотні тисяч років первісної історії.
4
Слово культура має латинське походження: cultura (суміжно - cultivo) і означає догляд, оброблення, обробіток. Звідси випливають найпростіші і найпоширеніші тлумачення поняття культури. По-перше, культура - це те, що не є натура (natura) , природа, тобто те, що існує не «саме по собі», а несе на собі відбиток людської присутності у світі. Культура може розумітися як процес, або дія: у цьому випадку ми підходимо до культури з боку засобів, якими досягається той або результат: опрацьовується природа, створюються нові ландшафти, пишуться картини, вірші, виникають релігії і т.п. Інакше кажучи, у цьому випадку мова йде не про те, що створюється, а як створюється. Крім того, важливо враховувати, що ядром культури є не засоби, використовувані нею, а життєвий смисл, що реалізується за допомогою тих або інших засобів. Людина ніколи не буває байдужою до світу, що її оточує: людина прагне пізнати світ, вона може милуватися речами і явищами або ставитися до них із відразою, людина намагається зрозуміти, яке значення мають ті або інші речі у світі. Навіть «недоторкані», неопрацьовані речі мають для людини «людський» зміст. Так, зоряне небо одвіку мало для людини певне значення: воно було природним годинником, календарем, картою, предметом культового поклоніння. Але звідки ж походить смисл речей світу? Ясно, що у світі як такому цього смислу немає, смисл привноситься в дійсність самою людиною.
Поняття цивілізація (від лат. civilis -громадянський, державний) уже тривалий час розглядається в трьох ракурсах: 1) як синонім культури (у марксистській літературі - для позначення матеріальної культури); 2) як визначення рівня, щабеля суспільного розвитку, матеріальної й духовної культури; 3) як визначення щабля суспільного розвитку, що слідує за варварством (Л. Морган, Ф. Енгельс). Поняття «цивілізація» з’явилося в XVIII ст. (відповідно до розвідки Л. Февра, між 1765 і 1798 рр.) у тісному зв’язку з поняттям «культура». Французькі філософи-просвітителі називали цивілізованим суспільство, засноване на засадах розуму й справедливості. У XIX ст. поняття «цивілізація» уживалося якхарактеристика капіталізму в цілому, проте таке уявлення про цивілізацію не було пануючим. Так, Н.Я. Данилевський сформулював теорію загальної типології культур, або цивілізацій, які він називав культурно-історичними типами. Згідно з Н.Я. Данилевським, не існує всесвітньої історії, а є лише історія конкретних цивілізацій, що мають індивідуальний, замкнутий характер. За спостереженнями Л. Февра, у 1920-х pp. у Франції вже нікого не дивувала відмова від протиставлення цивілізації дикості й варварству. Учені насмілилися говорити про цивілізацію тупі-гуарані, племен Південної Америки, котрих ще їхні батьки сміливо назвали б дикунами, або про цивілізацію гунів, про яких нещодавно вчили, що вони були «бичем цивілізації». У такому випадку мова йшла про сукупність властивостей і особливостей колективного життя деякої людської групи: життя матеріального, інтелектуального, морального, політичного й соціального. Саме це було запропоновано називати «етнографічною концепцією цивілізації».
У концепції О. Шпенглера цивілізація - це певна завершальна стадія розвитку будь-якої культури, фінальна епоха її окостеніння. Її основні ознаки: розвиток індустрії й техніки, деградація мистецтва й літератури, виникнення величезного скупчення людей у великих містах, перетворення народів на безликі «маси». При такому розумінні цивілізація як епоха занепаду протиставляється цілісності й органічності культури.
Проте, навіть сьогодні спеціалісти жорстко відмежовують цивілізації насамперед від «дикості» або «варварства», тобто періоду названого нині первіснообщинним. Учені спеціально виділяють т.зв. ранні, або давні, цивілізації, що безпосередньо виросли з первісності. При всіх контрастах давні цивілізації об’єднані сукупністю найважливіших ознак, що надають їм принципової відмінності як від первісних культур, так і від цивілізацій, що прийшли їм на зміну.По-перше, давні цивілізації, певна єдність, що протистоїть тому, що цивілізацією ще не є, - докласовому і додержавному, передміському й догромадянському, нарешті, що дуже важливо, дописемному стану суспільства й культури. Ми можемо скільки завгодно довго захоплюватися шедеврами дописемної культури - від печерних і наскельних зображень до мегалітів Стонхенджа (у Великобританії), і водночас ми усвідомлюємо, що їхні творці ніколи не «заговорять» і не повідають нічого про себе. А от передані писемністю перипетії життя давніх цивілізацій наближають їх значно ближче до нас, ніж до, здавалося б, «учорашньої» і настільки ще недалекої їхньої власної первісності. Світ класів і класової боротьби, міст і міських цивілізацій, світ писемних традицій створює таку змістовну напов-неність самого історичного процесу.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170