Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 

В который раз пресс-центр АТО доказал, что под видом "ДНР" воюют российские военные. ВИДЕО


 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія : Культура і природа

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

Британ В.Т., Бруй Т.О., Висоцький О.Ю. та ін. - Культурологія:Культура і природа

 

загрузка...

1. Культура як засіб взаємодії людини і природи.
2. Культура як друга «природа».
3. Взаємодія культури та природи. Екологія культури.
1
Як було зазначено, термін «культура» походить з латинської і спочатку означав оброблення грунту, його культивування, тобто зміни в природному об’єкті під впливом людини, її діяльності на відміну від тих змін, які зумовлені природними причинами.
Далі слово «культура» набуло більш узагальненого значення й ним стало позначатися все, створене людиною. У такому розумінні культури відображаються її суттєві риси. Культура постає як створена людиною „друга природа», надбудована над природою справжньою, як світ, створений людиною, на відміну від незайманої природи. Цим визначенням встановлюється також принцип про те, що не потрібно шукати особливої «сфери культури». Там, де є людина, її діяльність, відносини між людьми, там і є культура. Потрібно лише розрізняти матеріальну й духовну культуру. При цьому не протиставляючи їх одна одній.
Будь-яка культура реалізує свої функції не у вакуумі, а по відношенню до реально існуючих об’єктів: чи то природи «першої» – справжньої, чи то «другої» – штучної. У цілому для культури об’єктивною є і перша, і друга природа. Світ, в якому живе людина, – цілісний, він являє собою складну систему «природа-суспільство», і культура функціонує на всіх рівнях цієї системи. Тому напрямки, в яких культура реалізує свої функції, є різноманітними, хоча внутрішьо цілісні та єдині.
Історично раннім об’єктом впливу на культурне перетворення стала природа, до того ж природа не лише як об’єктивна реальність, а як природна сутність самої людини. Коли людина вирішила створити «свій світ», вона почала перетворювати природу на свою «оселю», вона зробила перший крок до розриву з природою, яка породила її. Людина вийшла за її межі, вийшла у світ позаприродної реальності, створила світ артефактів, тобто культури та соціуму.
Для цілком природних явищ, як підкреслював М. Бердяєв, принципи походження знаходяться в самих явищах. Тоді як для артефактів, явищ, створених культурою, принципи походження знаходяться поза цими явищами, в голові людини, яка проектує і здійснює продукування артефактів.
сав:»…культура, якщо вона розвивається стихійно, а не направляється свідомо … залишає після себе пустелю…»
Дуже довго, зокрема на Заході, переважав погляд, згідно з яким людина після тривалого періоду первісної дикості й беззахисності має право претендувати, якщо не на «скорення», то хоча б на підкорення природи своїм стрімко зростаючим матеріальним потребам – прихова-ному рушію будь-якої культури.
М. Бердяєв виділяє чотири періоди у ставленні людини до природи:
1) заглиблення людини в природу,
2) виділення з природи, протиставлення їй, боротьба з нею,
3) звернення до природи для оволодіння нею,
4) відтворення зв’язку людини з душею природи й духовне оволодіння природою”.
З філософсько-антропологічного погляду, створене думкою й працею людини штучне середовище, своєрідна система позабіологічних механізмів чи так званий «культурний пласт» на поверхні землі, в його надрах, глибинах світового океану, в атмосфері, а сьогодні й у найближчому космосі може розглядатися як «друга природа».
Проте сьогодні ми бачимо, що культура дедалі складніше й глибше опосередковує відношення людини до природи. Як наслідок цього зростає ступінь відчуження природи від людини. Створюючи надприродну реальність, людина поступово втрачає природне коріння свого буття, справжню природну детермінацію свого існування. Культура ХХ ст. показала це наочно й довела відчуження до максимуму, що породило форми технізованого буття людини, а відтак екологічні проблеми. Зростання й розвиток культури супроводжується тим, що зникає й зменшується обмеженість єдності людини й природи. Природа – це середовище інс-тинктивного існування людини, поза якою вона не зможе бути як біологічний вид.
Але поряд з тим не менш суттєвим і реальним середовищем існування людини є культура, яка створює надінстинктивну систему поведінки, поведінки свідомого, але не менш необхідного. Отже, визначаючи сутність культури, необхідно виходити з того, що будь-яке зовнішне вираження культури є проявом ступеня розвитку самої людини. Взяте відособлено від людини матеріалізоване «тіло культури» позбавляється динаміки, руху життєвості, а реальна, жива культура невід’ємна від суспільної людини – суб’єкта культури, співвіднесеної зі створеним нею об’єктним світом. Сама людина формує себе в процесі своєї діяльності як культурно-історична істота. Її людські якості є результатом засвоєння нею мови, залучення до існуючих у суспільстві цінностей, традицій.
Тому не буде перебільшенням наголосити, що культура являє собою міру людського в людині, характеристику розвитку людини як суспільної істоти. Отже, культура існує в постійній взаємодії свого зовнішнього матеріалізованого вираження із cамою людиною. Ця взаємодія полягає в тому, що людина засвоює створену культуру, розпредмечує її, роблячи тим самим передумовою своєї діяльності, і творить культуру, створюючи нове, опредмечуючи свої знання, цінності, вміння і здібності, свою родову людську сутність.
Людина, звичайно, сприймає культуру вибірково під впливом переваг, які визначаються багатьма обставинами. Лише на основі цієї засвоєної нею культури вона стає спроможною розвиватись далі. Як суб’єкт культури, вона вносить щось нове.
2
Характеристика феномену культури беде неповною, якщо не з’ясувати співвідношення природного і культурного. Одне з перших формулювань, яке виражає специфіку культури, звучало так: «cultura contra natura». Іншими словами, культура розумілась як щось надприродне, яке відрізняється від справжнього, яке виникло не саме пособі, а внаслідок людської діяльності. Культура разом із тим включає в себе і саму діяльність, і її продукти.
Іноді говорять, що відношення природного і культурного антилогічне, створює парадоксальне враження. Наводять таку тезу: «Культурне не можна звести до природного. Культурне нема з чого вивести, окрім як з природного». Це cтосується і зовнішньої природи, і внутрішньої, включеної у звичайні прояви людського організму. Справді, позбавлена своїх природних передумов, культура постає лише якоюсь абстракцією. Культуру часто визначають як «другу природу». Таке розуміння бере початок в античній Греції: Демокріт вважав культуру „другою природою”. У загальному вигляді з таким визначенням можна погодитись, та чи протистоїть культура природі? Культурознавці здебільшого відносять до культури все рукотворне. Людина в невпинній праці створила «другу природу», тобто простір культури.
Але й безпосередній вплив природних факторів (ландшафту, клімату, наявності чи відсутності енергетичних ресурсів тощо) простежується у всіх напрямках – від знарядь праці й технологій до особливостей побуту й вищих проявів духовного життя. Це дозволяє говорити, що культурне і природне, продовжене й перетворене людською діяльністю. Разом із тим культура є щось протилежне природі, яка існує вічно і розвивається без участі людини. Виникнення культури як надприродного способу діяльності не виключає її єдності з природою і не знімає з рахунку природні фактори в її розвитку.
Неможливо аналізувати суспільство, не беручи до уваги його взаємодію з природою, оскільки воно живе в природі. Вплив суспільства на природу зумовлюється розвитком матеріального виробництва, науки й техніки, суспільних потреб, а також характером суспільних відносин. При цьому в силу зростання міри впливу суспільства на природу відбу-вається розширення меж географічного середовища й прискорення деяких природних процесів: накопичуються нові властивості, які дедалі більше віддаляють її від незайманого стану. Якщо позбавити сучасне географічне середовище його властивостей, створених працею багатьох поколінь, і поставити сучасне суспільство в початкові природні умови. то воно не зможе існувати: людина геохімічно перетворила світ, і цей процес уже незворотній.
Але й географічне середовище неабияк впливає на розвиток суспільства. Людська історія – наочний приклад того, як умови середовища й обриси поверхні планети сприяли чи, навпаки, перешкоджали розвитку людства. Якщо на Далекій півночі, у цій замерзлій стихії, людина віді-брала у природи засоби існування ціною важких зусиль, то у тропіках, у цьому царстві яскравих пахучих квітів, вічної зелені й соковитих плодів, неприборкана пишність марнотратної природи не дає волі людині. Географічне середовище, як умова господарської діяльності людини може безпосередньо вплинути на господарську спеціалізацію країн і регіо-нів.
Сили, які існують в природі, є неврівноваженими, тільки те і роблять, що спричиняють конфлікти. Людині з її діяльністю необхідно закріпити свої позиції у світі невпорядкованих стихій. Формуючи в рослинах, тваринах і предметах корисні для себе властивості, виробляючи більш вишуканий інструментарій своєї діяльності, зберігаючи та передаючи відповідні знання, людина створює культуру - особливий світ предметів, інструментів, живих сил, наділених зв’язком, послідовністю та відповідністю.
Культура як людський витвір, переважає над природою, хоча її джерелом, місцем дії є природа. Діяльність людині не дана природою цілковито, хоча й пов’язана з тим, що природа дає сама по собі. Природа людини (якщо розглядати її без розумової діяльності) обмежена лише здатністю до чуттєвого сприйняття. Людина змінює і доповнює природу. Культура – це формування і творчість. Людина – це ніби сама природа. Та не існує суто природної людини. Протягом усієї історіі була, є і буде «людина культурна», тобто «людина творча».
Проте оволодіти зовнішньою природою ще не означає, що це культура, хоча і є однією з її умов. Засвоїти природу – означає оволодіти й зовнішньою і внутрішньою природою, тобто людською природою. Людина є ланцюжком між культурою і природою. Внутрішня приналеж-ність людини до цих систем свідчить про їх єдність у взаємодоповненні. Культура – це природа, яку людина «змінює заново». Людина – творець культури, яка надає їй значення через постійну зміну символів. Для людини як такої культура є більш важливою, ніж сама природа, а історія – ніж сама біологія. На ранньому етапі єдність культурного та природного мала характер підпорядкованості людини природі. З розвитком праці, збільшенням її продуктивності, прогресом науки й техніки така єдність трансформується у взаємодію культури (людини) та природи, у панування культури над природою.
3
У питанні про взаємодію природи та культури можна виділити декілька аспектів.
Перший аспект – господарсько-практичний. Від природних багатств та умов залежить спосіб життя людини, доля країн, народів та культур. Сьогодні вагоме значення мають не природні умови та багатства, а людський фактор.
Другий аспект - екологічний. Людина не може чекати милості від природи після того, що вона зробила з нею. Екологічна рівновага, охорона природи, екологічно чисті технології – усе це найважливіші аспекти сучасного стану проблеми «культура та природа». Це питання дуже важливе в умовах глобальної екологічної катастрофи, яка загрожує людству. Очевидно, що протягом історії «натура» перетворюється на культуру. Наш життєвий природний простір стає більш олюднений. Зростає вплив людини на планету, хоча в цьому процесі відбувається відчуження культури від природи. Ми живемо в штучному світі, в якому сила людини постає проти самої неї. Російський письменник М.М. Пришвін сказав: «Природа може обійтися і без культури... Але культура без природи швидко вичерпає себе». Людство знаходиться в стані конфлікту між природою й культурою. Тому дуже важливим є зростання екологічної складової в системі культури, становлення та розвиток екологічної культури, тобто вміння знайти «спільну мову» з природним світом, забезпечити еволюційний розвиток культури та природи. Це питання стає глобальним у третьому тисячолітті.
Третій аспект – медико-гігієнічний. Виявляється,що клімат, погода мають значно більший, ніж вважали раніше, вплив на життя людини(наприклад, «несприятливі» дні, звідси проблема здорового способу життя, рекреації, географія хвороб тощо).
Четвертий аспект - етичний. Природа – це рідкісне середовище існування. Любов до природи часто асоціюється з любов’ю до Батьківщини, що є найголовнішою культурною цінністю. (Можна виділити також естетичний аспект - любовні красоти рідної природи, хоча не всі спроможні бачити цю красу).
Отже, людина та її культура несуть у собі природу Матері-землі, свою природну біологічну передісторію. Це наочно простежується зараз, коли людство виходить у космос, де без створення екологічного захисту життя та праця стають неможливими. Культура є необхідним доповненням і продовженням природи.
Одним із найважливіших напрямів наукової думки в ХХ ст. постає екологія як комплекс наук про взаємодії планети, її біосфери та штучного середовища, створеного людьми, але яка протистоїть людству й розвивається за своїми законами.
Культура поступово робить своїм об’єктом ставлення до природи, тобто виникає культура екологічної діяльності людини, або, як говорять, екологічна культура. Її завдання – піднести до нового рівня оцінку відношення природи та людини, ввести знання про ці відношення в систему цінностей культури.
Загострення сучасної екологічної ситуації поставило людство перед вибором: продовження боротьби з природою, прагнення «оволодіти» нею, і, як наслідок цього, екологічна смерть усієї планети, чи на кращих гуманістичних традиціях людства та сучасної науки, яка створює нову екологічно чисту техніку й технологію, перетворення Землі на процвітаючу біосферу – середовище існування. Справжня екологічна культура починається з того, що в системі «природа-суспільство» самостійне місце займають природокористування, охорона природи та їх покращення на основі оптимізації взаємодії природних і соціальних, справжніх і штучних процесів.
Екологічна культура відповідно до процесів взаємодії суспільства й природи передбачає реалізацію нових принципів життєдіяльності людей. Вона не сумісна зі старою традицією підкорення природи і передбачає гармонію трьох видів взаємодії людини й природи: викорис-тання природних багатств, охорона природи як справжнього середовища існування людини, розумне регулювання природних процесів, їх відновлення, збереження і покращення. Для цього потрібно змінити всі види життєдіяльності людини, її менталітет, бажання, ідеали, тобто світогляд.
Новий світогляд передбачає створення нової екологічної ідеології, на основі якої формується екологічна культура. Її новизна та специфікаполягає в тому, що вона долає не лише класові, національні та релігійні протиріччя, а й властивий усім ідеологіям антропоцентризм, орієнтуючись не лише на загальнолюдські, а, так би мовити, загальножиттєві цінності, єдині для людини та природи. Екологічна ідеологія – це ідеологія життя, єднання людини з природрою. Така ідеологія ближча до морального, ніж споживчого різновиду, оскільки людині, яка об’єдналась з природою, доводиться відмовитись від особистих потреб.
Нові методологічні інструменти, які виникли у ХХ ст., такі, як системний підхід, демонструють важливість цілісного сприйняття світу, в якому все стає взаємопов’язаним і необхідним для функціонування Універсуму. Системне сприйняття світу призвело до формування таких змістовних концепцій як синергетика і вчення про біосферу Вернадського, яке є цілком науковою основою екологічного руху.
Останне є реакцією суспільства на загострення протиріч між людиною й природою в ХХ ст., характеризуючи зміну свідомості в бік інтересів і забезпечення збереження природного середовища. Екологічний рух, який виник стихійно під дією екологічної кризи, поступово розширювався і формувався в організації «зелених» партій, які стали в деяких країнах політичною силою. Не лише нові, як «Грінпіс» і «Вахта миру», а й традиційні об’єднання на зразок вегетаріанських товариств, які виникли задовго до екологічної кризи, вливалися у широкий потік «зеленого руху».
Існує три принципи екологічної ідеології – практичний, юридичний і моральний. Поняття «екологія», яке виникло в минулому столітті на позначення окремого наукового напрямку в біології, сьогодні розширило своє значення, тому говорять про екологію культури, духу тощо. Гегель назвав цей процес «саморозвитком поняття».
Екологічна ідеологія не замикається в рамках ідеології взаємодії людини з природним середовищем, а вбирає в себе всі основні проблеми людського існування. Не буде миру й злагоди в душі, якщо екологічні відношення не стануть людянішими у вищому розумінні слова, так само як не буде миру і злагоди між людиною та природою без ладу в суспільстві.
Екологічна ідеологія розглядає розвиток суспільства, яке пройшло дві стадії єдності та гармонії людини з природою і розриву між ними. Сьогодні перед людством стоїть нагальна потреба повернутися до гармонії людини з природою – створення екологічного суспільства. Ідеал, до якого закликає екологічна ідеологія, - сформоване на її принципах екологічне суспільство – не зможе реалізуватися автоматично. Та в будь-якому випадку майбутнє не може не включати екологічний вимір.
Тісний зв’язок між культурою та природою робить актуальним для гармонізації взаємовідношень людини та природи завдання синтезу екологічно позитивних тенденцій усіх типів культур, що сприяє гармонійному розвиткові світової культури. Останнє не означає, що різні сфери й типи культури об’єднаються в якесь аморфне ціле. Проблема полягає в скоординованому розвитку, який керується людським бажанням.
Широкий культурний синтез є необхідним, оскільки екологічно позитивне ставлення до природи властиве різним сферам і типам культури.
Так, у західній культурі, раціональне переважає над чуттєвим, у східній – навпаки. Необхідною (соціально і екологічно) є гармонія першого й другого в цілісному осягненні й створенні світу. Екологічний культурний синтез, як спосіб цілісної особистості пізнавати природу та свого взаємозв’язку з нею є водночас, важливим моментом саморозвитку людини й набуття соціальної гармонії. Екологічна культура у вузькому розумінні аналогічна практичному поверненню людини до єдності з природою і повинна бути формою теоретичного звороту з подоланням того раціонального мислення, яке, починаючи з виникнення мистецтва, через міфологію і філософію веде до самоусвідомлення. У створенні екологічної культури беруть участь і матеріальна, і духовна культура, на змінах якої зупинимося детальніше.
Усі сфери духовної культури, модифікуючись, можуть зробити внесок у створення екологічної культури. Історично першою сферою духовної культури була культура невидима - містика. Небезпека екологічної катастрофи, яка актуалізувалася у сучасній екологічній ситуації, сприяла відродженню містичних поглядів, які стежили за тим, щоб виявити людську слабкість перед силами природи. Проголошене сучасними екологами діалектичне положення „все взаємопов’язане” (1-й закон екології за Калмонером) трансформується натурфілософами в уявлення про надприродну цілісність, єдине. У рамках перших цивілізацій складалися міфологічні культури. Поява міфології пояснювалася прагненням людини, хоча й в ідеальній формі, повернутися до первинної єдності з природою. Отже, міфологія є екологічною.
Усі давні релігії засновані на обожненні природних явищ (сонця, світла тощо). Сучасний екологічний рух в умовах слабкості теоретичної бази не може грунтуватися на вірі як складовій найважливішого моменту релігії, інакше кажучи, сучасний екологічний розвиток не може бути релігійним рухом. Більшість принципів екологічної етики – принцип рівноцінності всіх видів життя – є об’єктом віри.
Наука спочатку була екологічною в тому розумінні, що була спрямована на вивчення природи. Екологічну науку й засновану на нійтехніку можна розуміти подвійно: по-перше, у плані пріоритету даного для вивчення закономірностей взаємодії людини з природою, по-друге, у плані перебудування всієї науки й техніки як системи знань, діяльності та соціального інституту з метою її уподібнення біосфері, якій властиві зворотній зв’язок, адаптація до змін навколишнього середовища. Вирішальною у виробленні нових наукових концепцій про природу є еклогічна проблематика. Саме вона твердо диктує правила подальшої міфологічної гри у стосунках людини й природи та в науково-філософському осмисленні цих відношень. Значення її в наступному: по-перше, це подолання природного та культурного дуалізму, по-друге, розуміння того, що культура є однією з систем природи, є системою особливою, склад-ною, хоча й знаходиться у самій природі, в оточенні не менш складних і своєрідних систем. Єдине правило взаємодії культури та природи – це культурно-історична ілюзія. Культура, яка прагне рівноваги із зовнішнім світом, повинна змінювати й створювати логіку практичної та теоретичної взаємодії з різними природними комплексами.
По-третє, це з’ясування суті екологічної проблеми як проблеми культури й навколишнього середовища. Дисбаланс культури й навколишнього середовища – це результат діяльності людей, їх організації, норм та орієнтирів останньої. Виправлення екологічних помилок, відтак, пов’язане зі змінами характеру людських організацій, норм та орієнтирів їх діяльності. Організувати свою соціально-культурну життєдіяльність людина повинна на засадах окультурення власних потреб відповідно до вимог природи. Тільки безперервний діалог «пророда-культура» може бути основою стабільності існування людини, суспільства. а, отже, і самої культури.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170