Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ з давнини до початку XXI століття : СХІДНА ЄВРОПА В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КИЇВСЬКА РУСЬ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ з давнини до початку XXI століття:СХІДНА ЄВРОПА В ДОБУ РАННЬОГО СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ. КИЇВСЬКА РУСЬ

 

загрузка...

1. Наслідки Великого переселення народів. Давні слов’яни.
2. Походження Русі. Формування державного центру в Середньому Придніпров’ї.
3. Київська Русь у Х – XIV ст.: назва та явище.
4. Виникнення Золотої Орди та інтеграція східноєвропейських земель до її складу.

1. НАСЛІДКИ ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ. ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ

Лінгвісти вважають, що на рубежі III–II тис. до н.е. з індоєвропейської спільності виділилася германо-балто-слов’янська група. На думку академіка Б.А. Рибакова, слов’яни відбрунькувалися від інших індоєвропейців близько XVIII–XV ст. до н.е., коли в ряді археологічних культур Східної і Центральної Європи простежується певна наступність аж до початку християнської ери. Вже в перших сторіччях після н.е. слов’яни стають відомими в античній літературі під ім’ям венеди. Про них пишуть римський учений і державний діяч Пліній Старший, історик Римської імперії Корнелій Тацит, грецький географ і астроном Клавдій Птолемей.
Етнонім (ім’я народу) «слов’яни» уперше вживають готський історик Йордан, візантійські автори Іоанн Ефесський, Прокопій Кесарійський і ін. У творі «Про походження і діяння гетів» (VI в.) Йордан пише, що слов’яни діляться на три групи: венеди – у басейні Вісли, склавини – між Дунаєм і Дністром і анти – між Дністром і Дніпром. Колись вони мали одне ім’я – венеди, але пізніше розселилися, змінивши назви «по різноманітним родам і місцевостям». У результаті розпаду древньої ранньослов’янської спільності формуються окремі слов’янські народи, які розселяючись із території загальнослов’янської прабатьківщини, освоюють Балканський півострів, Центральну і Східну Європу.
Тривалий час перед дослідниками поставало питання прабатьківщини слов’ян. Його сформулював іще київський літописець ХII ст. монах Нестор, автор «Повісті минулих літ». На сьогоднішній день можна виділити декілька теорій.
1. «Дунайська» теорія, висунута самим Нестором. Її підтримували і розвивали відомі російські історики ХIХ ст. С.М. Соловйов і В.О. Ключевський.
2. Концепція чеського вченого ХIХ ст. Л. Нідерле, відповідно до якої балто-слов’янська спільність сформувалася на широких просторах Центральної і Східної Європи. Погляди Л. Нідерле багато в чому розділяв М.С. Грушевський.
3. «Південно-прибалтійська», що належить російському досліднику О.О.Шахматову, відповідно до якої балто-слов’янська спільність у басейні Західної Двіни розкололася в результаті переселення зі Скандинавії та басейну Вісли германських (готських) племен.
4. «Вісло-одерська» теорія, сформульована в 1930–1950-х рр. польськими фахівцями.
5. «Синтетична» концепція, розроблена в 1950–1960-х рр. радянськими істориками Б.О. Рибаковим, М.І. Артамоновим, П.М. Третьяковим, що містить у собі висновки як вісло-одерської, так і деяких інших теорій.
З території своєї прабатьківщини, яку вони ніколи не залишали, слов’яни розселялися хвилями, ніби пульсуючими концентричними колами, займаючи, де силою, а де і мирно сусідні області і країни. До раннього середньовіччя вони ніколи не заселяли одночасно всієї території між Дніпром і Одером. У V ст. слов’яни влаштовують широкомасштабні вторгнення на Балканський півострів, переходять Дунай, тривожать границі Візантійської імперії. Візантія, незважаючи на будівництво ряду фортець по Дунаю на північ від Балканського хребта, не спромоглася зупинити слов’янський рух на південь. У 540-550-х рр. слов’янські племена розселяються за Дунаєм, доходячи до Пелопоннесу.
На землях Правобережної і почасти Лівобережної України присутність слов’янських племен археологічні джерела однозначно фіксують з першої половини I тис. н.е. Учені стверджують, що в III–IV ст. у рамках поліетнічної черняхівської культури формується слов’янське угруповання, яке можна ототожнити з антами. Між старожитностями антів і склавинів простежуються потужні історико-культурні зв’язки, що ускладнює сучасним ученим завдання визначати приналежність тієї або іншої знахідки відповідній культурі. Це підтверджується і давніми авторами: за повідомленнями Прокопія Кесарійського (VI ст.), анти і склавини, які нібито походять від древніх спалів, користуються однією мовою, у них однаковий побут, загальні звичаї і вірування. Тим не менш, це були окремі об’єднання з незалежною зовнішньою політикою, що знаходились на порозі формування класового суспільства і держави.
Назву «анти» ми зустрічаємо головним чином у грецьких і латинських текстах. Вона виводиться деякими вченими з давньоіранського слова, що позначає край, границю, околицю, тобто територію західного максимального розселення аланських племен у ранньому середньовіччі. Втім, не менш привабливою уявляється ймовірність пов’язати дане слово з етнонімом «українці». Тим не менш М.Ю. Брайчевський установив, що грецьке слово «анти» (гіганти) значить те ж, що слов’янське «поляни». Збереглося слово «поляниця» у значенні «богатирка».
Взагалі наявність слов’яно-іранського симбіозу підтверджується множинними слідами, залишеними древніми іранцями в слов’янських мовах. Так, наприклад, істотними представляють іранські сліди серед гідронімів (назв річок і водоймищ) України: найменування найкрупніших рік України – Дніпро, Донець, Дністер і ін. – походять від іранського слова, що означає «вода», «ріка». Безліч російських і українських слів, приміром, «хата» («дім»), «шаровари» («широкі штани»), «топор» («сокира»), «собака» («пес») були запозичені з іранської. З іранської можна вивести також староруське «смерд» («людина нижчого класу», «селянин»), порівняйте іранське «mard» («людина»).
На початку VII в. перериваються всі звістки про антів, мабуть розгромлених військами Аварського каганату. Самий факт існування антського об’єднання дуже важливий, як перша відома нам спроба предків українського народу створити державне утворення з організованим військом і участю населення в політичному житті країни.
З приходом гунів в українських степах розпочалася півторатисячолітня доба панування тюркських кочових народів, яка тривала до 1783 р., коли Кримське ханство підкорилось Російській імперії.
У ранньому середньовіччі кочівники, що мали більш досконалу воєнну організацію й озброєння (з VII ст. масово поширюється шабля і залізні стремена), прагнули встановити контроль над землеробськими районами Лісостепової України і Криму. Найбільшого в цьому спочатку домоглися авари, що розбили на початку VII ст. східнослов’янський союз антів. Авари фактично контролювали Західну Україну (ареал дулібів), включаючи Північне Придністров’я і Карпати. Аварський каганат, заснований у 60-х рр. VI ст. на Середньому Дунаї, був знищений лише в 796 р. Франкською імперією Карла Великого і західнослов’янськими племенами хорватів.
Давніми суперниками аварів були центральноазіатські тюрки, що переслідували їх як своїх рабів навіть на Сході Європи. В VI ст. кордони могутнього Тюркського каганату підійшли впритул до українських земель, але через внутрішні негаразди ця держава невдовзі пала. На її уламках виникла в 635 р. Велика Болгарія з правителем Курбатом. Її столицею стала Фанагорія на Тамані. Цього ж часу в Прикаспійських степах утворився і Хозарський каганат, правляча династія якого вважала себе прямими спадкоємцями Тюркського каганату.
Під тиском хозар у Приазов’ї гине Велика Болгарія, а болгари розділяються на дві частини. Одна з них на чолі з ханом Аспарухом, пройшовши Україну, засновує в східній частині Балканського півострова потужну державу, більшість населення якої складали слов’яни. Болгари прийняли мову, звичаї і культуру слов’ян, передавши їм своє ім’я, правлячу еліту і військово-державну організацію. Друга частина болгар на чолі з ханом Батбаєм просунулася Волгою на північний схід, заснувавши у Волзько-Камському межиріччі ряд невеличких князівств. Археологічні дослідження говорять про високий розвиток культури Волзької Болгарії. У ХIII ст. після монголо-татарської навали волзькі болгари асимілювалися зі своїми завойовниками татарами і прийняли їхнє ім’я.
У VIII–IX ст. хозари розширили межи своїх володінь до Дніпра і східного Криму, успішно суперничаючи з арабами і візантійцями. Хазари скорили безліч народів, що жили на українській території. Могутній каганат славився своєю віротерпимістю: у Хазарії уживалися християнство, іслам, язичництво. Релігією хозарської верхівки згодом став іудаїзм. Сучасний кримський дослідник Ігор Баранов висунув гіпотезу, що навертання хозар в іудаїзм почалося саме з Криму. Євреї мешкали в Криму, на Таманському півострові і на Кавказі з давнини. Домінування іудаїзму в Хазарії пояснюється роллю, яку відіграв особливий клан міжнародних торговців – єврейських купців – рахдонітів («знавців шляхів»).
У цілому, Хазарський каганат, що підкорив своїй владі велику територію між Дніпром і Волгою, зіграв значну роль в історії всієї Східної Європи VIII – X cт. і особливо земель України, зміцнивши їхні традиційні зв’язки з Кримом, Кавказом, Балканами і країнами Сходу.

2. ПОХОДЖЕННЯ РУСІ. ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО ЦЕНТРУ В СЕРЕДНЬОМУ ПРИДНІПРОВ’Ї

З одним із антських князів, запрошених на військову службу візантійським імператором, легенда пов’язує виникнення стольного граду Києва. «Повість минулих літ» зберегла оповідання про заснування міста трьома братами – Києм, Щеком, Хоривом і їхньою сестрою Либіддю, чий рід нібито залишався правлячим у Середньому Придніпров’ї протягом тривалого періоду.
В VII–VIII ст. у слов’ян інтенсивно розкладається родоплемінний лад. Виникають крупні східнослов’янські племінні групи – поляни, що жили на Дніпрі біля Києва; їх сусіди древляни (столиця Іскоростень); уличі, що будували свої гради по Південному Бугу і Дністру; тиверці, що жили між Дністром і Прутом і, можливо, контролювали частину чорноморського узбережжя в районі Бєлгорода Дністровського й Олешшя; білі хорвати, що перевалили через Карпатські гори; словени, або ільменські слов’яни біля озера Ільмень (майбутні новгородці); дреговичі, що жили між Прип’яттю і Західною Двіною; кривичі, одним із головних міст яких був Смоленськ; полочани, що селилися на берегах ріки Полоти (їхнє місто Полоцьк); сіверяни на річці Десна (північно-східні сусіди полян, їх місто – Чернігів); радимичі у басейні ріки Сож; в’ятичі у басейні Оки й ін. Мова тут йде не про племена (як часто говорять за звичкою), а вже про більш крупні одиниці – племінні союзи, утворення котрих безпосередньо передує виникненню держави.
На середину ІХ ст. племінні союзи Східної Європи були вже об’єднанні в могутні ранньодержавні утворення – Славію, Артанію та Куявію, згадки про які залишилися в творах арабських авторів. Ці утворення мали всі підстави трансформуватись у повноцінні середньовічні держави. Втім, цього не сталося: наприкінці VIII – на початку IX ст. на півночі, в контактній зоні розселення слов’янських, балтських і фінських племен (Західна Двіна, Ладога, Верхнє Поволжя), з’являються добре організовані групи воїнів і купців. Це були руси, вперше достовірно згадані у хроніці «Бертинські аннали» під 839 р.
Незабаром звістки про військово-політичну активність русів, що підпорядкували на той час більшість східнослов’янських земель, заповнюють візантійські, арабські, західноєвропейські хроніки. Грецькі тексти не втомлюються повідомляти про «варварів росів – народ, як усі знають, дикий і жорстокий».
Хто ж такі руси IХ – Х ст., ім’я яких спочатку пов’язувалося зі скандинавами, а пізніше перейшло до слов’янського, фінського і балтського населення Східної Європи, охопленого владою середньовічної Київської держави? Дискусії вчених навколо походження слова «Русь» і самих русів ведуться віддавна. От уже більш 200 років питання про походження Русі зв’язується з протистоянням «норманістів» і «антинорманістів». Воно спалахнуло ще в ході баталій середини XVIII ст. у Санкт-Петербурзькій академії наук між Герхардом Фрідріхом Міллером і Михайлом Ломоносовим. Перший, спираючись на літописні звістки, доказував, що Київську Русь заснували нормани (варяги), точніше шведи [руси], а другий уважав, що це покриває ганьбою Росію. Приводом для гострої дискусії послужив літописний запис під 859 р.: «приходили через море Варяги і брали данину з чуді, словен, мерян, весі і кривичів». Чудь, меря і весь – це фінські племена, що жили поруч зі слов’янськими племінними союзами ільменських словен і кривичів. Хто ж були ці варяги, яких літописець ХII ст. ототожнює з Руссю?
Наприкінці VIII – на початку IX ст. за скандинавами, що вели промисли та підбивали місцеве населення на Західній Двіні, Ладозі, Верхній Волзі в західнофінських мовах закріплюється найменування Ruotsi / Roots, що трансформувалося в слов’янське Русь. Скандинави, прокладаючи торгові шляхи по Волзі в Каспійське море, по Західній Двіні, Волхову, Дніпру і Дону в Чорне і Азовське моря, втягують місцеву родову знать у свої військово-торгові підприємства, ліквідуючи т. ч. економічну замкненість регіону, сприяючи соціальному розшаруванню. Спираючись на свої торгові факторії й укріплені пункти серед місцевих поселень, скандинави приводять східноєвропейські племена до данницької або союзницької залежності – виступають організаторами надплемінної державності. Її головним завданням був не захист інтересів тубільців, а їхня експлуатація задля отримання надприбутків від війн і торгівлі зі Скандинавією, Хазарією, Візантією, країнами Кавказу та мусульманського Сходу. Одночасно інтенсивно йде процес «слов’янізації» скандинавських контингентів, певне зрощування їх із місцевою родоплемінною верхівкою. Формується етносоціальне угруповання русів, що стає на чолі двох найбільших центрів східнослов’янської державності – Київського («Куявія» за арабськими джерелами) в особі легендарних правителів Аскольда і Діра та Ладозько-Новгородського («Славія») в особі родоначальника правлячої великокнязівської династії Рюрика. Нарешті, після смерті в 879 р. Рюрика під владою опікуна його сина Ігоря Олега (879-912 рр.), прозваного Віщим, обидва центри об’єднуються в 882 р. Уздовж річкових торговельних трас із Балтійського моря в Чорне (знаменитий шлях «із варяг у греки»), виникає Київська Русь. Усупереч тому, що абсолютна більшість її населення жила в умовах натурального господарства, економічною основою наспіх збитої військовими заходами держави була широка зовнішня торгівля з високорозвиненими країнами Півдня, яку контролювала князівсько-дружинна верхівка Русі.
Столицею Давньоруської держави стає Київ, названий Олегом «матір’ю городів руських». Географічне положення Києва на межі лісу та степу в місці з’єднання річкових торгових комунікацій Право- і Лівобережжя, де крім дніпровського напряму на Константинополь, починалося відгалуження на Волгу та Дон, перетворило місто на стратегічний центр, що контролював торгівлю великого регіону. Імпортувалися предмети розкошу, зброя, прянощі, шовк та інші коштовні тканини, натомість експортувалися речі, отримані як данина від підвладних племен, – хутра, мед, віск і, безперечно, невільники. У більшості випадків на скорених русами територіях зберігалася влада місцевих династій і родоплемінних старійшин. Головними обов’язками скорених було присилання додаткових збройних контингентів для військових кампаній русів і виплата регулярних данин під час т. зв. полюддя.
Таким чином, у випадку відсутності скандинавського чинника при виникненні Київської Русі, на її території цілком могло б зберегтися декілька слов’янських і неслов’янських державних утворень. Руси, отже, виступили в якості сполучного ферменту в середовищі східноєвропейського населення, створивши вздовж річкових торгових трас могутню поліетнічну державу квазиімперського типу. Нова держава все ще не володіла ідеологічною єдністю: була відсутня офіційна культура, централізована організація релігійного культу, загальна писемна (літературна) традиція. Не завершився ще процес установлення державних кордонів, адміністративно-управлінського апарату і системи права нової держави. Проте, етнокультурна і кількісна перевага східнослов’янських племен, а також прийняття в останній чверті Х ст. християнства з Візантії, що визнавала слов’янську мову як мову сакральної (священної) літератури, богослужіння і церковної проповіді, призвело вже в половині XI ст. до повної перемоги саме слов’янських основ в організації культурного, політичного і громадського життя Київської Русі.

3. КИЇВСЬКА РУСЬ У Х – XIV СТ.: НАЗВА ТА ЯВИЩЕ

Київська Русь знала декілька етапів своєї історії, пов’язаних з характером домінування Києва над оточуючими землями. В добу становлення політичної системи Русі (882-979 рр.) Київ являв собою військовий та економічний осередок. В період державного розквіту (980-1132 рр.) він набув усіх ознак адміністративної та політичної столиці. Часи дезінтеграції та послаблення Русі (1132-1240 рр.) залишили за Києвом лише умовний політичний та моральний авторитет стольного граду, а після монгольського погрому – тільки культурно-релігійний вплив св. Софії – кафедри митрополита Київського і всєя Русі.
Русь кінця ІХ–Х ст. була поліетнічною державою квазиімперського типу. На її чолі стояла прийшла скандинавська еліта, до складу якої поступово інтегрувалися підприємливі вихідці з місцевих фінів і слов’ян, переважно представники родоплемінної знаті. Ця провідна верхівка інтенсивно слов’янізувалася: вже в третьому поколінні правителі носять не скандинавські, а слов’янські імена, наприклад, онук Рюрика (862-879 рр.) і син Ігоря (912-945 рр.) отримує ім’я Святослав (965-972 рр.). Також можна говорити про переварювання протягом Х ст. у слов’янському «плавильному казані» Київської Русі як германо-скандинавських, так і тюркських політичних традицій. Щодо перших, варто хоча б згадати більш ніж 300-літнє перебування в українських землях готів або ж роль скандинавів у формуванні Древньої Русі. Що ж до джерел тюркських впливів можна вказати на слов’яно-тюркське сусідство у лісостеповому прикордонні, тривалу залежність сіверян, полян, радимичів і в’ятичів від Хозарського каганату, наявність титулу «каган» у руських князів ІХ–ХІ ст., васальну залежність від київських володарів напівкочових торків, берендеїв і чорних клобуків у Пороссі.
Протягом існування Київської Русі в межах її кордонів відбувалися інтенсивні етнічні процеси. По-перше, тривала поступова слов’янізація окремих угро-фінських (мурома, мещера, меря тощо) та балтських (голядь) племен. По-друге, починається трансформація старої племінної єдності окремих регіонів у єдність територіальну. Міста-гради перетворились із військово-адміністративних осередків на політичні, економічні і культурно-релігійні центри. Фактом стає культурна й ідеологічна єдність Русі, яка ґрунтувалася на християнстві, проголошеному у 988 р. князем Володимиром Великим (979-1015 рр.) офіційною релігією. Церковна організація, яка наскрізь пронизала всі руські землі, а також нова літературна церковнослов’янська мова стали універсальними засадами єдності Русі.
Князь представляв країну на зовнішній, міжнародній арені та символізував її внутрішню єдність. Він, як голова держави, поєднував найвищу законодавчу, виконавчу і судову владу; не існувало навіть натяку на розподіл властей, суд принципово не відокремлювався від адміністрації. Князівська влада на Русі пройшла значну еволюцію: з виборного військового ватажка і язичницького племінного лідера князь перетворився на спадкового монарха, який правив країною з «ласки Божої», з благословення християнської церкви. Нащадки русів – українські і російські мислителі XVI–XVII ст. – уявляли владу давньоруських князів як абсолютне самодержавство. Подібний погляд побутував навіть у науковій літературі XVIII–XIX ст. Проте в дійсності обсяг влади володарів ранньофеодальних держав був значно обмежений традиціями старого родового суспільства: кожна земля, інтегрована до новоствореної держави, зберігала обмежене самоврядування; князь вимушений був рахуватися з волею віче – народних зборів столичного міста, в якому приймали участь заможні городяни – домовласники, бояри та церковники; мало того, моральним обов’язком князя було радитися зі своєю бойовою дружиною, боярською радою. Верховна влада на Русі, отже, була de facto представлена трьома силами: князем, який репрезентував монархічні тенденції, боярською радою, яка виражала аристократичні прямування знаті, та вічем (народними зборами) – уособленням архаїчної демократії.
Протягом ХІ–ХІІ ст. відбувалася поступова заміна десяткової системи управління (поділ населення і території на десятки, сотні, тисячі), що залишилася від додержавних часів племінних союзів, системою двірсько-вотчинною. Відтоді урядовці княжого двору (конюші, стряпчі, сокольничі, скарбники, тіуни, ябедники тощо) почали виконувати відповідні функції в загальнодержавному масштабі. Одночасно князь поставив під власний контроль призначення на посади тисяцького, воєводи та посадника, які традиційно залежали від волі місцевої аристократії та народу, уособленої вічем.
На Русі право здійснювати верховну державну владу посідали лише князі – представники династії Рюриковичів, фактично нащадки Володимира Великого, вся Руська земля вважалася їхньою родовою власністю.
З середини ХІІ ст. державна єдність Русі була підірвана феодальною роздробленістю. Київська держава розпадається на окремі землі-князівства на чолі з власними династіями, що походили з одного кореня – від легендарного новгородсько-ладозького князя Рюрика. На рубежі ХІ – ХІІ ст. на Русі формуються традиції великокнязівської влади: великим можуть іменуватися київські, чернігівські, суздальські, галицькі князі, і той правитель, старшинство якого визнавали інші члени княжого роду, становився для них не тільки «отцем», але й «господином» (паном). Однак, традиція «родового» княжого володіння всією Руською землею не була подолана майже до XV ст.
Можна назвати наступні причини дезінтеграції Русі:
1) переважання натурального господарства та формування вотчин (замкнених феодальних господарств) унаслідок осідання на землю княжих бояр;
2) відсутність регулярної внутрішньої комунікації та єдиного внутрішнього ринку;
3) неможливість вдало управляти величезними підкореними просторами та перехід від т. зв. колективної системи експлуатації підвладного населення корпорацією «княжих мужів» до системи індивідуальної, вотчинної, коли бояри стають, перш за все, землевласниками;
4) занепад старого «шляху із варяг у греки» внаслідок установлення європейцями прямих зв’язків із Візантією і Близьким Сходом по Середземному морю.
Інерцію київської державності певний час підтримували наймогутніші уламки колись єдиної Русі – Галицько-Волинська держава, Володимиро-Суздальське князівство, Новгородська земля тощо.

4. ВИНИКНЕННЯ ЗОЛОТОЇ ОРДИ ТА ІНТЕГРАЦІЯ СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ДО ЇЇ СКЛАДУ

У результаті монголо-татарської навали 1237–1242 рр. землі Русі потрапляють під протекторат Монгольської імперії. Ця держава, виникнувши наприкінці ХІІ ст. у центральноазіатських степах, у ХІІІ ст. включала до свого складу простори від Китаю і Тихого океану до Русі і Чорного моря та від Південного Сибіру до Ірану, Близького Сходу й Індії. Управлінський апарат імперії був збудований за китайськими бюрократичними традиціями, військо – опора могутності великих ханів – за степовими зразками орди, військова влада була відділена від адміністративної. Моральним кодексом, збіркою законів і, одночасно, керівництвом для правителів слугувала т.зв. Велика Яса Чінгісхана. Імперія складалася з улусів, які ще за життя засновника держави Чінгісхана очолили його сини, а згодом – їхні нащадки. Західний улус належав старшому синові імператора – Джучі. Внаслідок завоювань його сина Батия, на базі Улусу Джучі виникає державне об’єднання, пізніше назване в літературі Золотою Ордою. Її столицею стало засноване Батиєм на Нижній Волзі місто Сарай. Причорноморські, приазовські і північнокавказькі степи, протягом тисячоліть історично пов’язані із землями України, були безпосередньо інкорпоровані до цієї кочової держави. Така саме доля спіткала землеробські і торговельні центри Криму, Поволжя і Середньої Азії – Солхат, Булгар, Хорезм тощо.
До управління руськими землями монголи підійшли більш диференційовано. Території, де князівська влада послабла ще в попередній період (Переяславщина, Київщина, Поділля тощо), були поставлені під прямий контроль монгольських намісників. Тим більше, що це були переважно лісостепові землі, однаково придатні як для інтенсивного землеробства, так і для високопродуктивного кочового скотарства. На територіях, де князівська влада була сильною (Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська, Володимиро-Суздальська, Смоленська землі тощо), місцеві правителі позбавлялись значної частки свого суверенітету, перетворюючись в адміністраторів чи васалів великого хана, поряд з якими призначалося власне монгольське управління. Так, князі не могли самостійно, без відома Орди, передавати верховну владу своїм спадкоємцям, вільно проводити закордонну політику, збирати загальнодержавні мита і податки. Вони були зобов’язані підтримувати військові кампанії монголів своїми силами та звітувати перед ханами. Землі Русі, навіть ті, де під час завоювання 1237-1242 рр. не ступала нога монгольського воїна, були поділені на спеціальні воєнно-податкові округи – десятки, сотні, тисячі, тьми (10 тисяч), які виставляли відповідну кількість воїнів та сплачували певну кількість податків і мит. На чолі дрібних одиниць стояли місцеві старости – ватамани, за крупні адміністративно-територіальні одиниці відповідали монгольські чиновники та військові – даруги, або баскаки.
Панування на Русі степовиків, відоме в історіографії як монголо-татарське іго, мало по собі декілька наслідків, зокрема:
1) політика протиставлення одного центра сили на Русі іншому (Твері – Москви, Литовському князівству – Володимирського) призводить до подальшого відокремлення північно-східних земель від південно-західних;
2) тривале перебування Литви та Чорної Русі поза межами прямого тиску Орди сприяє їхньому перетворенню на новий центр консолідації земель Русі;
3) напівсоюзницькі, напівдружні стосунки молодої московської династії з багатьма володарями Сараю стає додатковим фактором посилення Москви, її перетворення на другий центр «збирання руських земель»;
4) колишнє серце Русі – землі Київщини, Переяславщини і Чернігівщини – повністю втрачають свій державницький потенціал, перетворюючись у статистів історичної драми Східної Європи.
Тривалий занепад Київської Русі, особливо відчутний після монгольського погрому Києва 1240 р. та включення земель Русі до імперії Чингізидів, принципово не змінив ситуацію, коли за київським престолом і за самим містом зберігався ореол сакрального ядра, з якого «пішла Руська земля». В наступні століття, коли Київ остаточно втратив своє колишнє адміністративно-політичне та соціально-економічне значення, ідеологічне вивищення його ролі тільки посилилось. Але ж як своєрідна політична і культурна система, на чолі якої стояв Київ, Київська Русь припинила своє існування на початку XIV ст. 1300 р. київський і всія Русі митрополит Максим переніс свою резиденцію до Володимира (на Клязьмі), 1309 р. його наступник митрополит Петро – до Москви; майже одночасно, близько 1303 р., великий князь галицький Юрій І Львович за дозволом Константинопольського патріарха створив окрему Галицьку митрополію. Так було розірвано останній зв’язок, який скріпляв землі Київської Русі.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170