Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК : УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ І СОЦІАЛІСТИ-РЕВОЛЮЦІОНЕРИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНАТУ І ДИРЕКТОРІЇ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК:УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ І СОЦІАЛІСТИ-РЕВОЛЮЦІОНЕРИ В ПЕРІОД ГЕТЬМАНАТУ І ДИРЕКТОРІЇ

 

загрузка...

З приходом до влади генерала П.Скоропадського, що було ініційовано німецькими військовими колами в Україні та стало можливим, як відомо, завдяки підтримці великих та почасти середніх землевласників, фабрикантів і дрібних підприємців, а також колишніх царських бюрократів та російських офіцерів, усі закони та розпорядження УНР скасовувалися, земельні комітети, земські та міські ради розганялися, останні замінювалися думами як за часів самодержавства . Водночас була проголошена непорушність приватної власності та почався наступ на селянство. З селян стягувалися контрибуції за користування поміщицькою землею, відбиралася сама земля і поверталася її колишнім власникам. Режим П.Скоропадського, який оголосив себе “Гетьманом всієї України” та прибрав диктаторські повноваження , відомий ще й тим, що фактично звів нанівець права робітників. Були заборонені страйки, обмежені фінансові й економічні функції профспілок, заборонено їх втручання у питання найму і звільнення робітників; робочий день зріс до 10-12 годин. Гетьманський режим потурбувався також про обмеження свободи слова, закривши значну частину газет, у тому числі й орган українських есерів газету “Боротьба”, редакція якої опинилася у в’язниці . “Ту ж пресу, що залишилась, - відзначав П.Христюк, - взято було (особливо українську “Робітничу Газету”, “Нову Раду”, “Літературно-науковий Вісник” і інши, в тому числі й кооперативні часописи) в лещета дикої, безглуздої попередньої цензури, що випередила далеко цензуру бувших царськіх часів” .
Позиція як українських есерів, так і українських соціал-демократів щодо перевороту та тактики політичної боротьби в умовах гетьманського режиму викристалізувалася на їх травневих з’їздах, які нелегально проходили в лісових масивах під Києвом. На V з’їзді УСДРП, що зібрався 10 травня, було відзначено, що Українська революція, висунувши “гасла державної самостійности України і коренних соціальних реформ”, вийшла за рамки національної. Проведення ж її завдань було поставлено у залежність від міжнародних факторів, під якими розумілося, зокрема, збройне втручання Центральних держав у внутрішнє життя Української республіки. Саме як наслідок цього втручання українською соціал-демократією бачився “державний переворот 29 квітня з проголошенням гетьманської власти”. Було заявлено, що цей переворот, який спирався на підтримку класу великих і частини дрібних земельних власників, що йшла за ними, та при підтримці буржуазії, “має метою знищення Української Державности і всіх здобутків революції” . Пов’язуючи “остаточне розвязання” питань Української революції “з ростом революційного пролєтарського руху на Заході”, УСДРП проголошувала, що в поточний момент зусилля пролетаріату (читай – партії) мусять бути направлені на: 1) організацію і збільшення його сил та рішучу боротьбу з усіма проявами як контрреволюції, антидержавних і антиукраїнських тенденцій пануючих верств, так і з проявами втручання військ Центральних держав у внутрішні справи України; 2) відривання шляхом організованої політичної роботи дрібних земельних власників від великих земельних власників; 3) зав’язання зносин з Інтернаціоналом і організацію міжнародних акцій на користь України. Висувалося також гасло негайного проведення виборів і якнайшвидшого скликання всенародних Українських Установчих зборів. У національному питанні V з’їзд УСДРП офіційно визначив перехід партії на позиції повної самостійності України, заявивши при цьому про необхідність «провадити рішучу боротьбу з гаслом федерації з Росією, як з гаслом направленим проти української революції і проти інтересів українського пролетаріяту» , що, безумовно, було реакцією на зростаючий вплив в оточенні гетьмана російської буржуазії з її прагненням до федерації з небільшовицькою Росією. Відзначалося, що партія повинна проводити “рішучу боротьбу за збереження всіх реалізованих здобутків революції”, а також утримувати пролетаріат від анархічної боротьби і направляти його на шлях організованих політичних виступів . Таким чином, українські соціал-демократи, усвідомлюючи провідну роль німецької військової сили у підтримці гетьманського режиму, з одного боку, чекали зміни міжнародних факторів та мали надію вплинути на них, а, з іншого боку, намічали здійснити тиск на гетьманську владу з тим, щоб її демократизувати та змусити зберегти соціальні і національні здобутки революції шляхом легальних заходів. Орієнтація УСДРП на легальну роботу в умовах гетьманського режиму була підтверджена на засіданні її ЦК 29 червня, де було заявлено, “що масовий характер партія може мати лише використовуючи всі легальні можливости для свойого істнування” і “що відмова від використовання цих легальних можливостей спричинилась би до переходу партії в підполля і тим самим повела би до втрати масовости партії” . Проте зберегти масовість УСДРП в умовах гетьманату не вдалося. Робітники все більше виходили з-під її впливу. “При тій степені свідомости, на якій перебував наш пролєтаріят, - відзначала “Робітнича газета”, - тільки підчас особливого підйому широкі маси виявляють інтерес до партійного життя і роботи. Хвиля впала і широкі маси починають виявлять виразну нехіть до політики. В результаті кількість робітництва, що перебуває під нашим впливом, стала зараз значно меньшою” . Український пролетаріат розчарувався в УСДРП як у реальній силі, яка була спроможна боротися за його інтереси в умовах гетьманського режиму . Наприклад, харківська партійна організація, що була однією з найпотужніших у той період, як відзначалося у “Робітничій газеті”, проводила “свою роботу під знаком відірваности від робітників”. Серед причин, що призвели організацію до такого становища, згадувалося безробіття, яке вимушувало до міграції працюючих у пошуках джерела прожитку, та “зневіря широких робітничих мас” .
На IV з’їзді УПСР, який проходив 13-16 травня 1918 року, на відміну від V з’їзду УСДРП, де ліві тенденції ніяк не проявилися, представництва лівого і правого крил партії були майже рівними, що вельми ускладнило роботу з’їзду українських есерів. У результаті незначною більшістю найважливіша резолюція, резолюція з питань поточного моменту і тактики партії, була прийнята на основі проекту, що був запропонований правими, тоді як до ЦК були вибрані майже виключно представники лівої течії, що пояснювалося непостійністю складу з’їзду внаслідок конспіративності та змінювання місця його проведення . Вищезгадана резолюція, оцінюючи переворот 29 квітня як акт “насильної узурпації влади елєментами, що не мають опори в країні”, одночасно відкинула і можливість існування у цей період влади “соціялістичних елєментів суспільности”, в тому числі і українських соціалістів-революціонерів. Водночас було заявлено, що УПСР мусить боротися за демократизацію влади, а також політичного і соціального життя в Україні. Основною ж тактикою партії визнавалась “органична, розрахована на довший період робота над скріпленням своїх позицій у масах і над організацією самої партії” . В додаток до цитованої резолюції з’їздом (при одностайній згоді обох партійних течій) була ухвалена також постанова з питання Установчих зборів, яка проголошувала: “ІV З’їзд Української Партії Соціялістів-Революціонерів констатує, що єдиною народом обраною і законною владою на Україні є в даний мент Українські Установчі Збори, і визнає, що найближчим завданням всієї демократії України, в тому числі і Української Партії Соціялістів-Революціонерів, є рішуча боротьба за скликання в найближчому часі Українських Установчих Зборів” . Таким чином, позиція правої української есерівщини щодо тактики в умовах гетьманщини багато у чому нагадувала позицію української соціал-демократії, зокрема орієнтацією на легальність партійної роботи.
Зовсім інші погляди були у представників лівої частини УПСР, які відкидали можливість легальної партійної роботи, настоюючи на революційно-повстанській тактиці. Своє відображення ці погляди знайшли в «Платформі ЦК УПСР», прийнятій 3 червня 1918 року. Згідно з «Платформою», ліві рішуче виступали «проти всякого угодовства» з гетьманською владою, «ставлячи метою викликати революцію» та «з гаслом революційного повстання» «повалити реакційний уряд і захопити владу в руки демократії» . Примітно, що ліві українські есери тоді висловлювалися за організацію влади за демократичним принципом в формі місцевих самоврядувань, парламенту та Українських Установчих зборів (відкриття яких декларувалося необхідним в найближчому часі), припускаючи можливість існування рад робітничих та селянських депутатів лише «на короткі часи революційного піднесення» . Керуючи роботою центрального органу партії, ліва течія 3 червня розпустила всі комітети та осередки партії, які до того часу існували та почали створювати нові, нелегальні партійні організації . Відповідно ті українські есери, які відхиляли підпільну діяльність партії, опинилися поза її межами. Таким чином, відбувся розкол в УПСР, вирішальною причиною якого, по суті, було різне ставлення до партійної тактики її членів.
У таких умовах українські есери, що орієнтувалися на легальне існування партії, в липні 1918 року в Києві створили Організаційний комітет Центральної фракції (або течії) УПСР, який очолив Н.Григоріїв, а його членами стали І.Лизанівський, М.Шаповал, О.Щадилов та О.Янко (двоє останніх – відомі «спілчани»). (Згодом цей комітет був перетворений на Центральне Бюро УПСР (ц.т.) та став виконувати функції ЦК ). Організаційний комітет почав відновлювати організаційну структуру УПСР, і незабаром під його впливом опинилися організації Селянської спілки . У результаті до осені 1918 року УПСР (центральної течії) мала визначний вплив серед селянства, тоді як УПСР (боротьбистів) (саме таку назву здобула партія лівих есерів за найменуванням свого друкованого органу газети «Боротьба»), як мінімум до початку наступного року не мала серйозної підтримки селянських мас, що, безумовно, було наслідком її підпільного існування. Це видно хоча б із порівняння чисельності фракцій обох партій на Трудовому Конгресі .
Що стосується опозиційної діяльності української соціал-демократії та правої української есерівщини, відзначимо, що їх представники відповідно до своїх орієнтацій на легальну роботу, вже з перших днів після перевороту робили спроби демократизувати політичне життя в Україні. На початку травня вони звернулися до німецького військового командування , а потім, пізніше, підписали Меморандум Всеукраїнського Земського з’їзду (червень 1918 р.) до генерала П.Скоропадського . Суть вимог українських соціал-демократів та правих українських есерів зводилася до необхідності повної демократизації режиму шляхом відновлення органів самоврядування, повернення громадських свобод, заміни кабінету Ф.Лизогуба урядом народної довіри, “негайного скликання Тимчасової Державної Законодавчої Ради з представників народніх та міських самоврядувань, поповненої представництвом всеукраїнських центральних організацій, політичних партій, професійних робітничих союзів, кооперативів, промисловців та спілки земельних власників” і встановлення “відповідальности кабінета міністрів перед Законодавчою Радою”, а також “негайного призначення виборів і терміну скликання (не пізніще кінця 1918) Українських Установчих Зборів”, “які мають встановити основні закони України” , тобто ухвалити конституцію. Таким чином, фактично, вимоги української соціал-демократії та правих українських есерів передбачали ліквідацію мирним шляхом гетьманського режиму та усунення П.Скоропадського від влади . “Звичайно, - писав П.Христюк, - генерал Скоропадський і поміщики та капіталісти, на яких він спирався, не могли погодитися на таке самогубство”, прагнучи “арештами, вязницями, терором вбити і викорінити в самім зародку всяку можливість організованого опору української демократії пануванню буржуазії” . Так, у липні 1918 року один з підписантів Меморандуму, український соціал-демократ, голова Всеукраїнської спілки С.Петлюра, що підозрювався в підготовці антигетьманського перевороту , був зарештований та утримувався у в’язниці впродовж чотирьох місяців . Приблизно в цей же час з різних причин піддаються арештам діячі УСДРП та УПСР М.Порш, В.Винниченко (після заступництва міністрів Д.Дорошенка та М.Василенка він незабаром був звільнений ), П.Христюк, М.Ковалевський (був арештований за звинуваченням у присвоєнні 5 млн. держкоштів ). Проте українські соціал-демократи, як і праві українські есери, продовжували додержуватися легальної тактики.
У перших числах серпня 1918 року відбулося створення Українського Національного союзу (УНС), який мав об’єднати антигетьманські українські сили на національній платформі . 4 серпня разом з повідомленням про утворення союзу у «Новій раді» був надрукований його Статут . Відповідно до свого статуту, УНС не визнавав гетьманську владу і ставив за мету боротися “за законну владу на Україні”, побудовану на засадах парламентаризму, а також за утворення “міцної самостійної української держави” . Хоча не вказувалося, яким шляхом має здійснюватися мета союзу, що давало свободу для різного розуміння його провідними діячами форм реалізації наміченої мети, фактично УНС був інституцією легальної опозиції гетьманському режиму, що боролася за його мирну ліквідацію шляхом утворення демократично-представницької системи влади в Україні. На додаток до вільного розуміння форм діяльності союзу, українські соціал-демократи зберегли за партіями УНС право на свободу дій щодо реалізації своїх ідейних настанов, по суті - пріоритетність партійних рішень над постановами союзу . З боку соціал-демократів, безумовно, це мало підкреслити тимчасовий та тактичний характер їх об’єднання з національно-демократичними силами, на що вказував і В.Винниченко у «Робітничій газеті» (виступав під псевдонімом Петро Лівобережний) . Проте серед окремих українських соціал-демократів виникло незадоволення входженням партії до УНС. Ці соціал-демократи (що згодом під впливом німецької соціал-демократії взяли назву «незалежних») відхиляли пріоритет національно-демократичної діяльності УСДРП над роботою по організації українського пролетаріату та висували гасло суто пролетарської, класової боротьби . Відомо, що перші групки «незалежних» виникли у Харкові та Києві , причому харківська група «незалежних» вже тоді виступила за необхідність разом з російським пролетаріатом утворити радянську владу в Україні . Поява різниці у пріоритетах офіційних та «незалежних» українських соціал-демократів свідчила про зміну ієрархії цінностей останніх (на перше місце вийшли соціальні питання замість національного), очевидно, внаслідок, з одного боку, краху діяльності УЦР як інституції, що з самого початку виходила з пріоритетного вирішення національного питання, та, з іншого боку, значного зменшення впливу УСДРП серед пролетаріату, що незмінно мало свідчити про падіння авторитету та крах політики самої партії, у тому числі і в УЦР. Симптоматично, що таким чином ієрархія цінностей «незалежних» у цілому збігалася з ієрархією цінностей лівих есерів, які також, як відомо, були проти входження в УНС, висуваючи на перший план класову боротьбу перед національною .
Крім УСДРП, до УНС увійшли УПСР (центральної течії), УПСФ, УПСС, УТП, Селянська спілка (з правами представництва у ньому нарівні з партіями) та низка громадських організацій . 15 вересня 1918 року головою УНС став В.Винниченко . Саме він і український есер М.Шаповал, вбачаючи призначення УНС в організації антигетьманського повстання, виступили його ініціаторами, розпочавши його підготовку . Цю справу вищезгадані діячі розпочали 27 жовтня 1918 року (спочатку таємно навіть від їх партій). Саме того дня вони провели нараду з А.Макаренком (директором комерційного департаменту Міністерства шляхів і відомим діячем залізничної спілки) та генералом О.Осецьким (начальником залізничної сторожі), на якій домовилися зібрати керівників українських військових формувань. 30 жовтня В.Винниченко, М.Шаповал та О.Осецький отримали згоду керівників Січових стрільців щодо участі у повстанні, незабаром така ж згода була отримана від командуючого Запорізькою дивізією П.Болбочана, отамана Чорноморського коша полковника Пелешука та інших воєначальників. 1 листопада М.Шаповал повідомив Центарльне Бюро УПСР (ц.т.) про підготовку повстання, яке, у свою чергу, прийняло рішення про його підтримку . Приблизно у цей же час В.Винниченко зробив спробу заручитися підтримкою ЦК УСДРП, але вона виявилася невдалою. З усього ЦК, який висловився проти повстанської тактики, курс на повстання тоді підтримав лише М.Авдієнко . Дещо пізніше ЦК УСДРП все-таки погодився з необхідністю повстання та заснував Український Військовий Революційний Комітет (УВРК), до якого увійшли М.Авдієнко, В.Чеховський, А.Пісоцький, З.Висоцький, М.Галаган, І.Завгородній та М.Марченко . ЦК доручив УВРК розпочати інтенсивну підготовку до всенародного повстання як у Києві, так і по всій Україні. Що стосується правих українських есерів, то їх діяльність у підготовці повстання виявилася в організації повстанських груп з есерів та спілчан у провінції.
Намагаючись знайти підтримку ідеї повстання у більшовиків, наприкінці жовтня - на початку листопада В.Винниченко (за згодою та у контакті з М.Шаповалом) провів переговори з Д.Мануїльським, що був тоді у Києві як член мирної делегації РСФРР, яка, у свою чергу, вела переговори з представниками гетьмана про мир між Україною і Росією. Відповідно до споминів В.Мазуренка, переговори В.Винниченка з Д.Мануїльським відбувалися за участі й інших українських соціал-демократів (Д.Антоновича та братів В., С. і Ю.Мазуренко) . Один з тодішніх членів ЦК В.Чеховський навіть стверджував, що вони проводилися за згодою ЦК УСДРП , але це сумнівно, оскільки суперечить позиції ЦК на той час щодо повстання. Хоча, очевидно, дехто з ЦК (зокрема, Д.Антонович) вітав переговори з більшовиками. У результаті цих переговорів була досягнута домовленість про визнання з боку Радянської Росії самостійної демократичної України та невтручання в її внутрішні справи, легалізацію КП(б)У на українській території, яка мала діяти законними методами, не роблячи спроб та закликів до захоплення влади. Оскільки українська сторона не підтримала пропозицію російської сторони укласти оборонний союз проти Антанти, було узгоджено додержуватися взаємного суворого нейтралітету. Під час повстання російською стороною було обіцяно надати допомогу у вигляді підвищення військової активності на кордонах з метою відтягування німецьких сил від території дії повстанських сил. Проте відзначимо, що незважаючи на готовність більшовиків оформити результати переговорів підписанням офіційного договору, українська сторона зневажила цим, вважаючи це непотрібною формальністю, що не має особливого значення .
Натхненниками повстання були також зроблені спроби домовитися щодо повстання з лівими українськими есерами (боротьбистами), але безрезультатно. Справа у тому, що боротьбисти плекали надію самостійно очолити повстанський рух, спрямувавши його на шлях класової боротьби під гаслами диктатури пролетаріату та всесвітної революції, сподіваючись при цьому використати у своїх цілях виступи українських національно-демократичних і соціалістичних сил . Проте внаслідок браку сил планам боротьбистів не судилося збутися.
Невдачею завершилися спроби на початку листопада приєднати до підготовки повстання українських соціалістів-федералістів. Лише коли П.Скоропадський остаточно вирішив у проведенні своєї політики опертися на підтримку російських військових кіл, з рішенням про проведення повстання погодилися і соціалісти-федералісти, і самостійники-соціалісти.
Прискорювачем подій та важливою передумовою повстання стала перемога Листопадової революції у Німеччині, внаслідок якої вона вийшла з війни. Передбачаючи неминучість втрати німецької військової підтримки, гетьман вирішив переорієнтуватися на Антанту та знайти опору серед російського офіцерства. Це спонукало його 13 листопада заборонити Національний конгрес, що був намічений УНС на 17 листопада, та розпустити кабінет міністрів, сформований за участі союзу . У свою чергу, цей різкий поворот гетьманської політики, разом з піднесенням революційних настроїв в Україні, почасти викликаних німецькою революцією, дав останній поштовх до повстання.
13 листопада в Києві на таємному засіданні представників політичних партій УНС, а також Селянської спілки та війська, для керівництва антигетьманською боротьбою був утворений революційний орган – Директорія. Її головою став В.Винниченко, а членами - С.Петлюра (представник УСДРП та січових стрільців), Ф.Швець (представник Селянської Спілки та УПСР (ц.т.)), П.Андрієвський (представник УПСС) та А.Макаренко (представник Спілки залізничників). Двоє останніх були обрані тимчасово, але фактично стали постійними та повноправними членами.
Для організації повстання Директорія виїхала до Білої Церкви. У день від’їзду вона ухвалила залишити у Києві УВРК, що очолив член ЦК УСДРП В.Чеховський , як свою представницьку інституцію та орган «революційної боротьби за владу Директорії» . УВРК, здійснюючи революційну діяльність у Києві у контакті з Директорією, багато у чому сприяв перемозі антигетьманського повстання, яке, власне, завершилося 14 грудня 1918 року зреченням гетьмана П.Скоропадського влади.
Слід зазначити, що готуючи та проводячи повстання, його натхненники та керівники, обминули визначення основ майбутнього соціально-економічного устрою. Як у відозві Директорії, що була написана В.Винниченком та побачила світ 15 листопада, так і в Універсалі Головного отамана С.Петлюри від імені Директорії, що з’явився тоді ж, більше уваги було приділено викриванню гетьманського режиму та закликам боротьби проти нього, ніж тому, за що має проводитися ця боротьба, її конструктивним орієнтирам. Серед останніх було заявлено (та й то лише побіжно) відновлення УНР, її державна самостійність, повернення всіх соціальних і політичних здобутків революційної демократії, які мають закріпити Українські Установчі збори . Проте звертає на себе увагу те, що, намагаючись відновити УНР та повернути здобутки революційної демократії, діячі Директорії ні словом не згадують ні УЦР (яка, власне, і встановила УНР), ні Конституцію (Статут про Державний устрій, права і вільності УНР), що була прийнята УЦР 29 квітня 1918 року . Додамо, що й у Декларації Директорії (24 грудня 1918 р. ), в якій вона проголошувалася Верховною владою у відновленій УНР, також не було жодної згадки про УЦР . До речі, законодавство УЦР було повернуто Директорією лише вибірково. Таким чином, Директорія відмовилася від політичної спадкоємності УЦР. Причиною цього, безсумнівно, було негативне ставлення до досвіду УЦР, по-перше, з боку народних мас, які, за твердженнями П.Феденка та В.Винниченка, звинувачували її у запрошенні німців та заведенні ними реакції в Україні , і, по-друге, з боку українських партійних кіл та, зокрема, діячів Директорії, що з різних позицій вважали діяльність УЦР невдалою, а саму її - дискредитованою. Виключення складала лише меншість партії українських есерів центральної течії, що була репрезентована М.Грушевським, О.Жуковським, В.Голубовичем, А.Степаненко і П.Христюком та наполягала на встановленні повної політико-правової спадкоємності між періодом УЦР та постгетьманською добою, припускаючи з цією метою навіть можливість відновлення УЦР .
У зв’язку з вищенаведеним зауважимо, що невизначеність основ майбутнього соціально-політичного устрою у повстанських документах Директорії не лише випливала з прагнення ініціаторів та організаторів повстання, як зазначає низка істориків , забезпечити йому підтримку широких кіл суспільства, але й була результатом ідейної розгубленості українських діячів внаслідок заперечення ними позитивності політичної практики УЦР.
Вирішенню питання про те, на яких саме засадах і у яких формах має проходити новий, постгетьманський етап Української революції, були присвячені наради українських політичних сил разом з Директорією у Вінниці, зокрема Державна нарада 12-14 грудня 1918 р., в якій взяли участь Директорія та представники УСДРП, УПСР (ц.т.), УПСС і деяких інших організацій. На цих нарадах ліві українські соціал-демократи, погляди яких найбільш активно відстоював М.Авдієнко, запропонували Директорії (на основі визнання того, що революція в Україні має не тільки національно-демократичний, але й яскраво виражений соціально-економічний характер, а її рушійними силами є пролетаріат та трудове селянство) задекларувати побудову влади в УНР на засадах диктатури працюючих мас у формі рад робітничих і селянських депутатів . Цю пропозицію повністю підтримував голова Директорії В.Винниченко, про що можна зробити висновок з його праці «Відродження нації» . Як нам здається, саме за підтримки голови Директорії, а, можливо, й ним самим, було ініційовано внесення такої пропозиції лівими українськими соціал-демократами, зокрема М.Авдієнком, який, за свідченням І.Мазепи, знаходився під сильним впливом В.Винниченка . Пояснюючи доцільність запровадження радянської системи влади в УНР, В.Винниченко вказував, що це виб'є основу з-під соціальної агітації більшовиків проти Директорії і, тим самим, переведе їх боротьбу проти української влади у національну плоскість, що, у свою чергу, позбавить цю боротьбу всякого успіху. Усвідомлюючи, що це означатиме стати на шлях соціалістичної революції і відштовхнути від себе «помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи», він доводив, що система робітничо-селянських рад, організованих на більш справедливому представництві ніж у РСФРР, дозволить не випустити ініціативи й керівництва з українських рук, зберегти національно-державні завоювання Української революції. Разом з тим, сама радянська система влади, як підкреслював В.Винниченко, «у моменти гострої соціальної війни є найкращим засобом здійснювання соціалістичних завдань» , які, нагадаємо, поряд з національними ставили собі українські соціалісти.
Безсумнівно, що передумовами виникнення таких поглядів серед українських соціал-демократів були, по-перше, революція у Німеччині, вибух якої підкріплював очікування всесвітньої революції, та, по-друге, зростання в Україні популярності рад як органів, що забезпечували реалізацію революційної ініціативи мас під впливом існування радянської системи у Росії та розгортання радянського руху у німецьких військах, розташованих на українській території. Причиною ж появи цих поглядів була більшовицька агітація за створення рад в Україні, яка знаходила відгук у масах, та боротьба російських більшовиків проти українських політичних сил за владу в Україні. До речі, зазначимо, що усна («джентльменська») домовленість між Д.Мануїльським як офіційним представником РСФРР та В.Винниченком як організатором антигетьманського повстання не дотримувалася більшовицькими властями. За рішенням РНК РСФРР 17 листопада 1918 року почалася підготовка до вторгнення частин Червоної армії в Україну з метою встановлення радянської влади на її території. 28 листопада у Курську (з місцем перебування у м.Суджа Курської губ.) було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України під головуванням Г.П’ятакова. Цей уряд у своєму Маніфесті 29 листопада оголосив себе керівником, а КП(б)У – організатором антигетьманського повстання та закликав українських трудящих боротися за радянську владу в Україні. Уряд Г.П’ятакова, згідно з розрахунками В.Леніна, мав прикривати окупацію України, надаючи просуванню частин Червоної армії по української території визвольний характер .
Повертаючись до вінницьких нарад, зазначимо, що пропозиція лівих українських соціал-демократів не знайшла підтримки як у інших чотирьох членів Директорії, так і у решти представників політичних сил, у тому числі членів УПСР (ц.т.), Селянської спілки та більшості українських соціал-демократів, які схилялися до демократизму та скликання Українських Установчих зборів . Тоді В.Винниченко, йдучи на компроміс, запропонував створення системи влади в УНР за трудовим принципом, що передбачав представництво тих суспільних груп в органах влади, які не існують за рахунок експлуатації найманої праці . Це не відштовхувало від Української революції «помірковані, дрібнобуржуазні національні елементи», передбачаючи їх представництво в органах влади як «трудової інтелігенції», але при цьому позбавляло виборчих прав велику буржуазію, що до того ж була неукраїнською. Разом з цим, прийняття трудового принципу організації влади дозволяло Директорії йти у руслі радянських настроїв трудових верств населення України і тим самим розраховувати на їх підтримку та протидіяти більшовицькій агітації. Виходячи з цього, пропозиція голови Директорії була ухвалена більшістю учасників вінницьких нарад . Вищим органом влади в УНР мав стати Трудовий Конгрес, ідею якого також запропонував на вінницьких нарадах В.Винниченко .
Відзначимо, що приймаючи «трудовий принцип» організації влади, праві українські соціал-демократи та українські есери центральної течії виходили з прагнення зберегти єдність національного фронту та, тим самим, з визнання пріоритетності національних цілей Української революції над соціальними. Це відрізняло їх від лівих соціал-демократів, які пріоритет віддавали соціальному визволенню трудящих мас перед реалізацією національних завдань революції. Це безпосередньо було пов'язано, як вже зазначалося, з їх ієрархією цінностей. Що стосується голови Директорії В.Винниченка, то він коливався між позиціями правих і лівих соціал-демократів, що, до речі, відзначали і його сучасники , хоча у своїх поглядах безумовно виходив із визнання пріоритету національного моменту Української революції перед соціальним. Причому він вірив, що запропонований ним трудовий принцип організації влади призведе до соціальної революції в Україні (відповідно, у національних формах). Свідчення цієї віри В.Винниченка знаходимо як у його щоденнику, так і в його споминах .
Проте, вірі голови Директорії не судилося виправдатися, хоча б тому, що трудовий принцип організації влади не знайшов загальної реалізації в УНР. На місцях, фактично, всю повноту влади мали комісари і військові коменданти, що діяли від імені Директорії, а замість трудових рад були відновлені (20 грудня) демократичні органи місцевого самоврядування. Питання ж впровадження трудових рад на місцях було, по суті, відкладеним до Трудового Конгресу, який, як зазначалося у Декларації Директорії, мав «вирішити форми влади як на місцях, так і в центрі» .
Виходячи з пріоритету національних завдань революції, українські есери центральної течії та праві українські соціал-демократи в ім'я державного будівництва фактично згодилися на коаліцію з національно-демократичними силами, показником чого став склад Ради народних міністрів (РНМ), сформованої Директорією 24 грудня 1918 року за узгодженням з українськими політичними партіями (за партійною ознакою, тобто на засадах коаліційності, про що тоді ж згадував В.Винниченко ). Головою РНМ і міністром закордонних справ був призначений колишній голова УВРК та Ради комісарів український соціал-демократ В.Чеховський. Всього до РНМ увійшло 6 українських соціал-демократів, 4 українських есерів центральної течії, 3 самостійники-соціалісти та 2 соціалістів-федералістів . Як програма діяльності уряду того ж дня ним була прийнята Декларація Директорії , проте це не мало особливого значення, оскільки РНМ фактично не мала реальної влади та не грала самостійної ролі. За визнанням В.Чеховського, роботою окремих міністерств безпосередньо керувала Директорія . Це підтверджується і документальними джерельними даними, з яких виходить, що керівництво міністерствами було розподілено між членами Директорії . До того ж Директорія вважала для себе не обов’язковим узгодження своїх політичних рішень з РНМ. Яскравим прикладом цього може слугувати те, що голова кабінету та міністр закордонних справ В.Чеховський про оголошення війни РСФРР дізнався лише з газет .
26 грудня 1918 року ЦК УСДРП оголосив про скликання VI з’їзду партії, одним з головних питань якого повинно було стати вияснення загальної позиції української соціал-демократії щодо суспільного устрою в УНР . Фракція «незалежних», яка утворилася в УСДРП і мала певну частину прихильників в ЦК та більшість в Київській організації , рупором яких, фактично, став центральний друкований орган УСДРП «Робітнича газета», вважала за необхідне утворення радянської системи влади в Україні та негайний перехід її до соціалізму. З об’єднанням української соціал-демократії навколо такого курсу на майбутньому з’їзді, зважаючи на великий вплив УСДРП в українських політичних колах, «незалежні» пов’язували вихід української влади із скрутного становища, в якому вона опинилася внаслідок агітаційної і військової діяльності більшовиків та очевидної невідповідності дій існуючої влади настроям та очікуванням мас .
10-13 січня 1919 року у Києві відбувся VI з’їзд УСДРП. У ньому взяло участь близько 80 осіб, 39 з яких користувалися правом вирішального голосу (решта – лише дорадчим) та репрезентували 15 місцевих організацій з Київської, Чернігівської, Полтавської, Харківської, Катеринославської, Херсонської та Подільської губерній. Делегати на цьому з’їзді представляли партійну масу у кількості близько 1350 осіб .
На з’їзді, як до певної міри і передбачалося , зіткнулися дві течії української соціал-демократії – ліва («незалежні»), що їх ударною силою були кияни (А.Пісоцький, М.Авдієнко, М.Ткаченко та ін.), та права, локомотивом якої, по суті, виявились представники Катеринославщини (І.Мазепа, П.Феденко, І.Романченко та ін.). Катеринославці, побачивши, що ліві, радянські тенденції охопили і таких визначних діячів партії, як В.Винниченко та М.Порш, ще за день до офіційного початку з’їзду почали агітаційну роботу серед його учасників у руслі демократичних переконань. Результатом цієї роботи став проект політичної резолюції, який спільно з М.Поршем розробили катеринославці (І.Мазепа і П.Феденко) і що був прийнятий згодом більшістю з’їзду .
Розбіжності між лівими і правими соціал-демократами на з’їзді в основі своїй були наслідком різниці їх світоглядів. Ліві соціал-демократи, в ієрархії цінностей яких соціальні цілі набули найбільшого значення, відхиляли можливість побудови влади на основі коаліції з різними за соціальним характером силами, які хотіли забезпечення національного аспекту революції. Тим самим ліві соціал-демократи, по суті, відмовлялися від реформістського, парламентсько-демократичного шляху її розвитку, який вони вважали малоефективним щодо успішного вирішення насущних питань боротьби трудящих мас та невідповідним революційному моменту . Замість цього ліві соціал-демократи, декларуючи, що «вся Європа переживає епоху соціялістичної революції», а поточна Українська революція є однією з фаз «соціялістичної революції в національних українських формах», пропонували організувати владу на засадах диктатури міського і сільського пролетаріату та незаможного селянства у вигляді системи робітничо-селянських рад з цілковитим усуненням від економічної і політичної влади буржуазії, поміщиків і заможного селянства. Водночас вони наголошували на необхідності перебудувати народне господарство України на соціалістичній основі (з планомірною націоналізацією всіх засобів виробництва) та оголосити УНР незалежною Українською Соціалістичною Республікою .
Праві українські соціал-демократи, виходячи з пріоритету національних цінностей над соціальними, виступали, відповідно, за організацію влади на принципах коаліційності і широкого демократизму. Поточна революція в Україні - відзначалося у резолюції VI з’їзду УСДРП, ухваленій на основі проекту правих соціал-демократів - «є лише початкова підготовча стадія соціялістичної революції, стадія здійснення, в першу чергу, всіх загальнодемократичних реформ, стадія панування справжнього демократизму, через який і [лише] на підставі якого можливий успішний перехід до соціалізму» . Іншими словами, праві соціал-демократи прагнули насамперед до створення буржуазно-демократичної парламентської республіки, щоб потім, використовуючи її інфраструктуру, шляхом обережної і повільної націоналізації готових до цього галузей народного господарства, посиленням і поширенням діяльності робітничих організацій, а також здійсненням широких загальнодемократичних і соціально-орієнтованих реформ, у тому числі у галузі робітничої, фінансової та аграрної політики, через органи самоврядування та всенародно обраний парламент, перейти до соціалізму . Така позиція правих базувалася, очевидно, на тому переконанні, що лише за участі буржуазії у політичному управлінні Україною можливе відродження народного господарства на її теренах . Виходячи з цього, найважливішим завданням на найближчу перспективу правими українськими соціал-демократами висувалося скликання на основі загального рівного виборчого права всеукраїнського парламенту. Проте, приймаючи до уваги тяжкий перехідний стан, у якому опинилася УНР, а також з огляду на необхідність опори її державного керівництва «на організовану базу з представників революційної демократії», праві вважали доцільним скликання Всеукраїнського Трудового Конгресу як тимчасового (до обрання парламенту) законодавчого органу .
Таким чином, якщо ліві українські соціал-демократи зійшли з соціал-демократичних позицій, фактично перейшовши на іншу платформу, відому у літературі під назвою «націонал-комуністична», права частина УСДРП залишилася вірною традиційним для соціал-демократичного руху реформістським принципам та характерному для нього розумінню демократизму одночасно як засобу та форми здійснення соціалізму.
Поряд з плідною агітацією катеринославців та М.Порша на з’їзді на користь традиційного соціал-демократизму, своє значення для утримання УСДРП на попередніх позиціях мав виступ на з’їзді голови Директорії В.Винниченка, який несподівано для «незалежних», про що писав П.Феденко, став на бік правих . Метаморфоза поглядів одного з головних діячів Української революції з часу вінницьких нарад, коли він сам же запропонував організацію влади за трудовим принципом у формі рад, пояснюється досить просто. Відзначимо, що як і в час вінницьких нарад, висуваючи ідею трудових рад, так і на VI з’їзді УСДРП, висловлюючись проти впровадження радянської системи влади в УНР, В.Винниченко, на відміну від «незалежних», завжди виходив з пріоритету національних цілей над соціальними. Але якщо у першому випадку він сподівався, що впровадження трудових рад, йдучи у руслі революційних настроїв українських трудящих, нейтралізує більшовицьку агітацію в Україні з її соціальною спрямованістю, що незмінно означало для В.Винниченка успішну реалізацію національного потенціалу Української революції , то у другому випадку голова Директорії серйозно побоювався, що керівництво в організованих за його пропозицією трудових радах захоплять більшовицькі елементи з проросійськими настроями, внаслідок чого буде покладено кінець вирішенню національних завдань українського революційного руху .
У ході прелімінарного голосування більшість делегатів з‘їзду УСДРП (24 голосами) підтримала політичну резолюцію правих соціал-демократів, внаслідок чого ліві соціал-демократи у складі 15 осіб залишили засідання з’їзду, мотивуючи свій вихід різницею у погляді на форму влади . На своєму зібранні 12 січня 1919 року останні ухвалили рішення організувати фракцію «незалежних» з власною політичною тактикою й організаційним центром. Фактично, це означало початок створення цілком самостійної політичної партії, яка, як відомо, згодом (22 січня 1920 р.) прийняла назву УКП .
На засіданні Організаційного комітету фракції «незалежних» 13 січня 1919 року було прийнято Декларацію фракції та рішення про видання власного друкованого органу - «Червоного прапору», що став виходити з 22 січня під редакцією М.Авдієнка. У своїй Декларації «незалежні», відстоюючи позиції самостійності і незалежності України, організації радянської системи влади та соціалістичної революції, різко негативно виступили проти політики більшовиків в Україні . Як вірно зазначав П.Христюк, «критичне відношення незалежників до централістичної політики російських большевиків і до їхніх методів соціяльно-економичного будівництва, а разом з тим виразне і категоричне обстоювання самостійности і незалежности Української Республики… вязало незалежників довший час з Директорією, примушувало їх… шукати коли не порозуміння з Директорією, то хоч використання утворених нею державних апаратів» .
Після того, як ліві соціал-демократи залишили засідання VI з’їзду УСДРП, ним остаточно була ухвалена резолюція, ініційована катеринославськими делегатами. Крім неї, у зв’язку зі злиттям УНР і ЗУНР, учасниками з’їзду також була прийнята резолюція щодо об’єднання УСДРП і УСДП, згідно з якою таке об’єднання мусило відбутися у формі повного злиття на найближчому з’їзді, до того ж моменту було вирішено, що ЦК УСДРП буде знаходиться в тісному контакті з УСДП . Очевидно у руслі цього рішення представники Головної Ради УСДП С.Вітик і О.Безпалко увійшли до ЦК УСДРП.
Слід зазначити, що наше уявлення про вирішальне значення діяльності катеринославських делегатів щодо консолідації правої української соціал-демократії та утримання УСДРП на традиційних соціал-демократичних позиціях ґрунтується не лише на твердженнях самих катеринославців , але й на результатах аналізу стенограми з’їзду , а також на деяких побічних свідченнях. Оцінюючи роль катеринославської делегації на VI з’їзді УСДРП, не можемо не зауважити, що її зусилля, фактично, зробили неминучим його розкол. Безсумнівно і те, що твердість, навіть деяка негнучкість позиції катеринославської делегації явно не сприяла адекватному реагуванню УСДРП на запити революціонізованого українського населення, використанню партією свого політичного впливу у напрямі відповідного коректування політики УНР, що кінець кінцем, зробило можливим перемогу більшовиків в Україні, призвело до поразки як УСДРП, так і інших українських політичних сил, у революційних подіях 1919-1920 років .
Повертаючись до складу ЦК УСДРП, який був сформований на VI з’їзді партії, відзначимо, що до нього, крім представників УСДП, увійшли І.Мазепа, П.Феденко, І.Романченко, М.Порш, Г.Третяк, С.Вікул, П.Бензя, М.Бухановський, О.Гермайзе, М.Єреміїв, А.Литвиненко, М.Ковальський. Кандидатами до ЦК були визначені М.Шадлун, В.Винниченко, В.Чеховський, Б.Матюшенко, П.Дідушок, Д.Антонович і В.Мазуренко. Проте, як зазначав І.Мазепа, «провід партії фактично перейшов до «катеринославців» (Мазепи, Феденка, Романченка) разом з Вікулом, Шадлуном,…С.Вітиком і О.Безпалком». Решта членів новообраного ЦК внаслідок від’їзду за кордон у складі дипломатичних місій або з інших причин не могла «брати активної участи в керівному органі партії» . «В цих умовах,- заключав І.Мазепа,- «катеринославцям» нічого іншого не лишалося, як самим взятися до переведення в життя тих постанов, які за їхньою активною допомогою були ухвалені зїздом» .
22-28 січня 1919 року у Києві відбувся Трудовий Конгрес (офіційна назва – Конгрес Трудового Народу України) у складі близько 320 делегатів. Різні політичні сили з його діяльністю як верховного представницького органу України, перш за все, пов’язували визначення форми влади на її території.
Найбільшу фракцію на Трудовому Конгресі, що налічувала 158 осіб, мала УПСР (ц.т.) , але ця партія не змогла використати свою кількісну перевагу на Конгресі, внаслідок розбіжностей між українськими есерами. Більшість есерівських делегатів центральної течії під проводом А.Степаненка, М.Грушевського, М.Любинського, М.Шаповала виступала за організацію влади за трудовим принципом, але меншість на чолі з С.Бачинським схилялася до демократично-парламентських форм. До того ж, серед прибічників трудових рад, які становили фракційну більшість, не було єдності щодо конструкції влади. Якщо меншість цих прибічників виступала, по суті, за те, щоб законодавчі функції після закінчення роботи Трудового Конгресу до наступного його скликання виконував Малий Конгрес, обраний із депутатів Трудового Конгресу, а Директорія очолювала виконавчу владу, то переважна частина прихильників трудового принципу, підтримуючи ідею Малого Конгресу, настоювала на необхідності ліквідації Директорії з залишенням на чолі виконавчої влади лише РНМ.
На відміну від фракції УПСР (ц.т.), фракція УСДРП нараховувала усього близько 40 осіб, але саме вона зіграла провідну роль у роботі Трудового Конгресу. Її ударною силою були катеринославські соціал-демократи, члени ЦК партії І.Мазепа, П.Феденко, І.Романченко, що, як і на VI з’їзді УСДРП, відстоювали демократичні принципи організації влади. Намагаючись перетягнути на свій бік більшість делегатів Конгресу та спрямувати його рішення у демократичне русло, вони проводили наради та дискусії серед учасників Конгресу, виступали на зборах різних фракцій. 26 січня на засіданні Трудового Конгресу була проголошена Декларація фракції УСДРП, яку підготовили П.Феденко та І.Мазепа. У декларації зазначалося, що фракція, відкидаючи організацію влади в центрі і на місцях у формі рад робітничих і селянських депутатів, розуміє владу трудових мас України у формі парламенту та органів місцевого самоврядування, обраних на основі загального виборчого права. Але, з огляду на тривожний військовий час, було заявлено про необхідність залишення до скликання парламенту верховної влади в руках Директорії зі введенням до її складу представника від Західної України. Трудовий Конгрес, згідно з декларацією соціал-демократів, повинен був припинити свої засідання, виділивши зі свого складу постійно діючі комісії з контрольними функціями. На місцях, у зв’язку з потребою централізації влади, пропонувалося до перевиборів органів місцевого самоврядування залишити владу у комісарів, які мали працювати у контакті і під контролем повітових і губернських трудових рад, обраних пропорційно від селян і робітників . На основі Декларації фракції УСДРП була складена резолюція від імені українських соціал-демократів (офіційних) та частини фракції українських есерів центральної течії на чолі з С.Бачинським , що 28 січня й була ухвалена Трудовим Конгресом. Звертає на себе увагу той факт, що Декларація фракції УСДРП у значної мірі «успадкувала» положення резолюції з поточного моменту VI з’їзду українських соціал-демократів, а спільна резолюція соціал-демократів та частини есерів, складена на основі Декларації, ні в чому по суті не змінювала останньої, перш за все, щодо схеми організації влади. Це, безумовно, свідчило про безкомпромісність позиції українських соціал-демократів на Трудовому Конгресі, яку, зокрема, відзначав один з прихильників трудового принципу та активний діяч фракції УПСР (ц.т.) М.Любинський .
У відповідь на прийняття Трудовим Конгресом ініційованої українськими соціал-демократами резолюції, українські есери центральної течії від імені фракції та керівного органу своєї партії виступили з заявою, в якій зазначили, що, оскільки в ухваленій резолюції не знайшли відображення положення Декларації есерівської фракції, УПСР (ц.т.) «не може брати відповідальності на себе за урядову політику», хоча і не стає в опозицію, дозволяючи «своїм членам входити в усі урядові органи» .
На основі ухваленої Трудовим Конгресом резолюції, поданої від імені українських соціал-демократів і частини фракції українських есерів, були розроблені (П.Феденком і І.Мазепою) та прийняті на засіданні 28 січня «Універсал Трудового Конгресу до українського народу» та Закон «Про форму влади на Україні». Відповідно до цих документів Конгрес припинив свою роботу, обравши постійні комісії з законопідготовчими і контрольними функціями.
Невдовзі після закриття Конгресу, 28-29 січня 1919 року у Києві відбулася Конференція УПСР (ц.т.). Спочатку вона планувалася як з’їзд, але з огляду на недостатньо представницький склад форуму (зібралося близько 58 делегатів переважно з Правобережжя), було вирішено вважати його конференцією. Проте, при цьому слід відзначити, що ця конференція, фактично, виконувала функції з’їзду.
На відміну від фракції УПСР (ц.т.) на Трудовому Конгресі, на конференції, як відзначав П.Христюк, розбіжностей між українськими есерами не було . Після доповіді І.Лизанівського, у якій обґрунтовувалася необхідність переходу партії з демократичних на радянські (трудорадівські) позиції, була прийнята резолюція конференції. У цій резолюції зазначалося, що «Велика Українська Революція розвинулась в революцію соціяльну», а оскільки «зберегти і закріпити здобутки соціяльної революції зможуть лише клясові органи», визнавалося за потрібне, «аби влада перейшла до рук клясових органів, себ-то Рад Селянських та Робітничих Депутатів» . Очевидно, з метою підготовки цього та на підставі положень 6 пункту закону Трудового Конгресу “Про форму влади на Україні», який затверджував існування, хоча і тимчасове, трудових рад з контрольними функціями , Конференція УПСР (ц.т.) закликала партійні комітети до утворення на місцях рад селянських і робітничих депутатів, проте, як зазначалося, «не допускаючи сепаратних виступів до захвату влади» .
Крім того, конференцією було підтверджено заяву фракції УПСР (ц.т.) на Трудовому Конгресі про відмову партії від відповідальності за урядову політику, але, при цьому, проголошений у заяві дозвіл на участь членів партії в урядових органах був доповнений умовою, що їх робота не буде перешкоджати «організації вищезазначених клясових органів» . В останній день конференції було обрано ЦК УПСР (ц.т.). До нього увійшли: Д.Одрина (голова ЦК), А.Степаненко, Н.Петренко, О.Щадилов, І.Лизанівський, І.Часник, М.Любинський, С.Березняк, Т.Черкаський, В.Голубович. Причому, спочатку 7 з них увійшли як дійсні члени, а 3 – як кандидати, але останні через 9 днів, коли ЦК переїхав до Вінниці, також стали дійсними членами, внаслідок того, що частина ЦК (3 особи) перебувала тоді поза Вінницею, як, наприклад, І.Часник, який залишився у Києві редагувати «Народню волю». Таким чином, ЦК УПСР (ц.т.) фактично складався, як зазначав один з його членів Н.Петренко, з 10 осіб .
Тим часом загроза окупації України більшовицькими військами, загострення якої з наростаючою силою відчувалося українськими діячами ще напередодні і протягом роботи Трудового Конгресу , усе більше посилювалася. 3 січня військами радянської армії був узятий Харків, 12 січня – Чернігів, 19 січня – Путивль і Полтава, 20 січня – Бахмач, 24 січня – Козелець, 27 січня – Катеринослав, 1 лютого – Кременчук, 5 лютого – Київ . У цих умовах ще перед початком роботи Трудового Конгресу для офіційних переговорів про матеріально-технічну військову допомогу з представниками Антанти (вірніше - французьким військовим командуванням в Одесі), Директорією була вислана делегація О.Назарука (УРП) та С.Остапенка (УПСР (ц.т.)). Після її повернення у тридцятих числах січня 1919 року С.Остапенко був призначений прем'єр-міністром, якому доручалося сформувати новий уряд . Як відомо, голова попереднього кабінету В.Чеховський, який ставив своєю пріоритетною метою на цій посаді добитися встановлення мирних відношень з Радянською Росією , після оголошення 16 січня війни РСФРР, що, як пишуть В.Винниченко і П.Христюк, було зроблено під тиском правих військових та політичних кіл для уможливлення антибільшовицького союзу з Антантою , більше не бачив сенсу у своєму перебуванні у РНМ та на протязі двох тижнів тричі подавав у відставку, доки вона не була наприкінці січня нарешті прийнята . До речі, прийняття відставки В.Чеховського, вірогідно, було певним чином пов’язано з вимогами французького командування. Проте, коли С.Остапенко був призначений прем'єром, за його словами, попередній кабінет, хоча офіційно вже і не існував, продовжував виконувати свої функції до моменту сформування нового уряду 13 лютого . Тим часом С.Остапенко, тепер разом з І.Мазепою, С.Бачинським і М.Грековим, був знову посланий для офіційних переговорів з французьким командуванням, але вони, як і раніше, не дали бажаних результатів.
Усвідомлюючи необхідність протистояння окупації української території силами радянської армії, українські соціал-демократи та есери центральної течії в особі своїх центральних комітетів підтримали офіційно взятий курс керівництва УНР на переговори з Антантою. Це втілилося, перш за все, у прийнятті ЦК УПСР (ц.т.) «Резолюції з приводу переговорів з державами Антанти» та ЦК УСДРП - «Резолюції про відношення до Антанти». У цих документах українськими соціалістами були висунути принципові умови, на основі дотримання яких мали розвиватися переговори. Основні з них були спільними для обох резолюцій: визнання з боку держав Антанти принципів суверенності і самостійності УНР та невтручання в її внутрішні справи (останнє у значній мірі для українських соціалістів стосувалося незмінності курсу соціальних перетворень). До того ж, есери визнавали небажаним запрошення та присутність іноземного війська на українській території та вимагали ведення переговорів «лише з представниками держав, які мають на те відповідні уповноваження від своїх урядів»; соціал-демократи визнавали можливим створення військових і політичних союзів з державами Антанти лише для боротьби з більшовицькими військовими силами на українській території, але ніяк не «у всеросійському масштабі» .
9 лютого ЦК УСДРП для полегшення переговорів з представниками Антанти прийняв рішення про припинення участі партії у здійсненні влади та відкликання її представників з уряду та Директорії . Безпосереднім поштовхом до ухвалення цього рішення, за словами І.Мазепи, був лист українського соціал-демократа П.Дідушка з Швейцарії, у якому він писав, що в антантівських урядових колах «панують праві протисоціялістичні настрої», у зв’язку з чим радив подумати, «чи не слід в інтересах справи створити бодай тимчасово український уряд з представників несоціялістичних угруповань» . Приймаючи рішення про відхід партії від влади, українські соціал-демократи тим самим відмовлялися (хоча і тимчасово) від реалізації своїх соціальних завдань в ім'я забезпечення національного моменту революції. Як писав з цього приводу орган української соціал-демократії «Робітнича газета», «утворення у нас власти з елєментів соціяльно-споріднених з нинішніми правлячами колами держав Антанти, це є… одиноким шляхом спонукати держави Антанти до признання нашої самостійности, оскільки набере вона форми буржуазної республики. Те, що не можемо, безсилі, зробити ми – соціяльно-ворожі Антанти – може зробити лише українська буржуазна демократія» .
Слід зауважити, що на позиції української соціал-демократії щодо можливості передачі влади правим елементам позначилася недооцінка внутрішнього і переоцінка зовнішнього фактора, перш за все, значення антантівської інтервенції на півдні України. «В той час,- писав І.Мазепа,- майже всі дивилися на Одеський десант, як на початок серйозно задуманого Антантою плану боротьби з большовицькою владою… Був загальний погляд, що без порозуміння з большовиками або Антантою українська влада засуджена на знищення» . Стосовно внутрішнього фактора відзначимо наступне: нехтування соціал-демократами соціальним моментом на користь національного, що закономірно випливало із їх ієрархії цінностей, не сприяло зміцненню підтримки з боку трудящих мас влади Директорії і, тим самим, об’єктивно знижувало шанси на перемогу у революційних подіях 1919-1920 років українських національних сил, насамперед, соціалістичних.
Щодо українських есерів центральної течії, то вони ще на Трудовому Конгресі, а потім і на своій січневій конференції, заявили про відмову своєї партії нести відповідальність «за урядову політику», головним чином, через неприйняття Трудовим Конгресом есерівських положень щодо побудови влади в УНР, насамперед, трудового принципу. Розвиваючи цю позицію ЦК УПСР (ц.т.) 1 лютого 1919 року виніс рішення про заборону членам партії входити до уряду. Проте, не бажаючи цілком загострювати конфліктну ситуацію, у своїй резолюції 9 лютого ЦК запропонував Директорії сформувати уряд не на партійній, а на персональній основі та дав згоду на входження членів УПСР (ц.т.) до уряду на зазначеній основі при умові їх виходу з партії на момент перебування у ньому, що не мало, на думку есерів, накладати на УПСР (ц.т.) відповідальності за політику керівництва УНР . Таким чином, на відміну від УСДРП, в основі рішення УПСР (ц.т.) не брати участі у здійсненні влади лежали інші мотиви.
Відповідно до постанови УСДРП від 9 лютого, наступного дня зі складу Директорії вийшов її голова В.Винниченко, а його повноваження фактично прийняв на себе С.Петлюра , який 11 лютого до ЦК УСДРП подав листа про свій вихід з партії. Залишившись у складі Директорії, з УПСР (ц.т.) вийшов Ф.Швець. Членство в УПСР (ц.т.) у зв’язку з обійманням «політично-відповідальних» посад також утратили С.Остапенко (голова нового уряду), Г.Чижевський (міністр внутрішніх справ у цьому уряді) та С.Бачинський (товариш міністра закордонних справ) . До речі, у новому уряді, що, як вже згадувалося, був затверджений 13 лютого, переважали соціалісти-федералісти та самостійники-соціалісти.
Відзначимо, що до кінця лютого – початку березня 1919 року українські соціал-демократи та есери центральної течії цілком розчарувалися у можливості досягнення згоди з антантівськими представниками на переговорах в Одесі. Внаслідок цього, а також під впливом успіхів Червоної армії, вони все більше починають надавати значення орієнтації на порозуміння з більшовиками. Так, вже 28 лютого ЦК УПСР (ц.т.) оголосив ухвалену ним Декларацію, в якій ясно простежувалася лінія на співробітництво з більшовиками. У ній зазначалося, що Україна стала на шлях соціальної революції, а це, в свою чергу, вимагало повної її солідарності та спільних дій з іншими радянськими державами в ім'я світової революції. Відстоюючи принцип суверенності України як незмінну умову союзу з більшовиками, українські есери заявляли, що «союз суверенних радянських держав для спільної боротьби проти світової контрреволюції – найліпша форма обєднання в сучасний мент, яка гарантує максімум успіху» . У своїй Декларації українські есери, висловлюючись проти організації влади в Україні на засадах диктатури пролетаріату, відстоювали необхідність забезпечення більш широкої соціальної бази революції шляхом створення рад селянських, робітничих і військових депутатів на основі пропорційного представництва, що, за їх переконанням, мало гарантувати збереження українського характеру радянської влади, а також дотримання і реалізацію соціально-економічних інтересів селянства. Крім того, умовами досягнення згоди з більшовицькою владою в Україні есери центральної течії висували створення необхідних можливостей для співіснування і співпраці партій, що дотримувалися радянської платформи, та надання справжнього повновладдя радам, сконструйованим на основі пропорційного представництва.
На таких засадах українські есери розраховували домовитися з більшовиками і прийти до утворення, як видно з резолюції київської організації УПСР (ц.т.), «незалежної Української Соціялістичної Республики», а також добитися примирення між Директорією і Робітничо-Селянським Урядом . Очевидно, розраховуючи примусити більшовиків в Україні прийняти вищезгадані постулати шляхом організації та спрямування у певному руслі ініціативи народних мас, українські есери вирішили перейти до легальної діяльності при більшовицькій владі, що було закріплено постановою ЦК УПСР (ц.т.) 18 березня. А вже 24-25 березня 1919 року у Києві був проведений київський повітовий з’їзд Ради робітничих і селянських депутатів, що ухвалив рішення добиватися реалізації саме тих принципів, які були визначені українськими есерами щодо організації радянської влади в Україні . Проте така діяльність не могла знайти розуміння серед більшовиків, оскільки не лише суперечила за своїми цілями їх ідейним настановам, але й загрожувала втратою ними контролю над владою в Україні. У результаті, через деякий час легальна робота УПСР (ц.т.) на підвладній більшовикам території стала неможливою.
7 березня 1919 року у Вінниці відбулася нарада представників центральних комітетів УСДРП і УПСР (ц.т.), в якій взяли участь І.Мазепа, П.Феденко, С.Вікул, Д.Одрина, Н.Петренко, А.Степаненко. Як відмічав І.Мазепа, визнавши, що надії Директорії на допомогу Антанти не виправдалися і переговори з французьким командуванням необхідно припинити, учасники наради вирішили з цього приводу звернутися до С.Петлюри – фактичного голови Директорії . З огляду на більш «приязні» відносини з останнім соціал-демократів, це було доручено їм. У ході жмеринської розмови з С.Петлюрою 8 березня соціал-демократи наполягали на розірванні переговорів з Антантою і на запропонуванні мирного порозуміння більшовикам на умовах визнання ними самостійності України. Розрахунок, за словами І.Мазепи, ставився не стільки на досягнення миру з більшовиками, скільки на пропагандистське значення цього кроку, проте С.Петлюра відмовився підтримати таку пропозицію. Зваживши на це, у Проскурові 10 березня соціал-демократи вже офіційно подали до Директорії «докладну записку», в якій зазначили, що «факт переговорів з Антантою, яка разом з російськими добровольцями прямує до відновлення єдиної Росії, лише компрометує ідею української державности в масах українського народу» та сприяє успіху серед них більшовицької агітації, а тому вимагали негайно припинити відносини з представниками Антанти в Одесі та розпочати переговори з більшовицькими урядами на основі визнання ними самостійності України та українського характеру влади у республіці, а з боку Директорії – прийняття радянської форми організації влади . Беручи до уваги зміст цієї записки, І.Мазепа доводив, що з боку УСДРП погодження на радянську форму влади було тактичним кроком з метою притягнення «на бік української державности» тих мас «української людности, що пішли за большевиками» . Поданням же записки соціал-демократи, за словами І.Мазепи, розраховували «вплинути на Директорію і її уряд в напрямі зміни попередньої політики» і орієнтації на пошук «підпори для себе у власнім народі» .
Цікаво зауважити, що погоджуючись на радянську форму організації влади, керівництво УСДРП в основному виходило з тих же міркувань, що й В.Винниченко, який у середині грудня 1918 року запропонував запровадження трудових рад, щоб нейтралізувати соціальну агітацію більшовиків проти керівного проводу УНР. Позиція українських соціал-демократів, які у визнанні радянської системи вбачали лише тактичний маневр, різнила їх від есерів центральної течії, що організації влади у формі рад трудових верств суспільства надавали концептуальне значення.
З приводу розгляду поставленого соціалістами питання 14 березня 1919 року у Проскурові була скликана державна нарада з представників Директорії, політичних партій та деяких членів уряду, у тому числі і його голови С.Остапенка. У відповідь на пропозицію соціалістів щодо переорієнтації політичного курсу, уряд С.Остапенка подав офіційну заяву про свою відставку, але позитивного рішення у справі зміни політики на нараді прийнято так і не було. У результаті, надавши Директорії право вирішувати головні політичні питання без участі РНМ та погодившись виконувати лише технічні функції щодо формування нового кабінету , уряд С.Остапенка фактично продовжував діяти у руслі старого курсу.
15 березня на своєму засіданні ЦК УСДРП прийняв рішення про висунення перед Директорією вимоги утворення соціалістичного коаліційного уряду для відповідної зміни політики, що було підтримано українськими есерами. А 17 березня від імені ЦК УСДРП до Директорії була подана ультимативна заява, в якій для реалізації викладених у записці від 10 березня завдань, було “запропоновано” «організувати кабінет міністрів, складений із укр[аїнських] соц[іал]-демократів та соц[алістів]-революціонерів (центральної течії)» з можливістю залучення до керівництва окремими міністерствами представників УПСФ, УПСС «та надійних республіканців» . «Будучі глибоко переконаний в тім, - зазначалося у заяві,- що в цей час тільки ставши на шлях переведення зазначених у попередній записці» вимог «можна врятувати справу самостійности та незалежности України», ЦК УСДРП заявляє, «що в разі незгоди Директорії на наведені умови УСДРП вважатиме себе позбавленою можливости нести відповідальність» за подальший хід боротьби за УНР . Хоча очікуваної реакції з боку Директорії на цей ультиматум не було виявлено, соціал-демократи не втрачали надії, що ситуація у найближчий час зміниться. Слід відзначити, що через кілька днів у результаті безладної евакуації з Проскурова державного апарату УНР, яка була викликана успішним наступом радянських військ у жмеринсько-проскурівському напрямі, вищі владні установи – Директорія та уряд – по суті організаційно розпалися, оскільки їх члени перебували частково у Кам’янці-Подільському, Гусятині, Станіславові, Рівному та Одесі. Це фактично паралізувало державне управління.
За таких обставин у Кам’янці 21-22 березня відбувся Селянський з’їзд кам’янецького повіту (діяв згідно з «Законом про місцеві конгреси і ради трудового народу» як повітовий Конгрес трудового народу) . Крім переважно селянських делегатів, у ньому взяли участь декілька делегатів від кам’янецької залоги і робітництва. Завдяки перевазі селянських представників, провідна роль на Кам’янецькому конгресі належала УПСР , хоча не останню роль зіграли на ньому також і представники УСДРП та УСДРП незалежних. Після спільної наради (21 березня 1919 р.) українських есерів та соціал-демократів з приводу залишення Директорією без уваги пропозиції соціалістичних партій щодо зміни політики, вони знову вирішили вплинути на неї у відповідному напрямі і добилися ухвалення Кам’янецьким Трудовим Конгресом резолюції «Про внутрішнє та міжнароднє становище УНР». У цьому документі вимагалося від Директорії таке: негайно припинити переговори з французьким військовим командуванням в Одесі та розпочати їх з більшовицькими урядами Росії й України на умовах визнання України «самостійною й незалежною Республікою, в якій вся влада належатиме обєднаним Радам Робітничих і Селянських Депутатів»; припустити можливість її входження у федеративні відношення з соціалістичними державами; забезпечити національний характер влади в українській республіці, легальне існування українських соціалістичних партій у ній та виведення російських військ з її території. Для ведення таких переговорів з більшовиками перед Директорією висувалася вимога негайної організації нового уряду з представників УПСР і УСДРП .
Проте, наступного дня українським соціалістам видалася більш приваблива можливість змінити курс політики УНР. За словами І.Мазепи, на спільне засідання українських соціалістів до приміщення «Просвіти» 22 березня прийшли делегації від апаратів різних міністерств, що були евакуйовані до Кам’янця і залишилися без керівників. Цей крок міністерських урядовців був спрямований на подолання дезорганізації державного управління, яку загрожувало посилити розпорядження міністра внутрішніх справ Г.Чижевського, який зник у невідомому напрямі, про евакуацію всіх міністерств у бік Проскурова . У таких умовах українськими соціал-демократами та есерами було прийнято рішення спільно з представниками Селянського з’їзду кам’янецького повіту та представниками Кам’янецької залоги утворити Комітет Охорони Республіки (КОР) «для тимчасового представництва центральної влади» УНР . Головою Комітету став В.Чеховський (його запросили на цю посаду, очевидно, як завзятого прихильника курсу на мир з більшовиками), до складу комітету увійшли соціал-демократи І.Мазепа, І.Романченко, М.Ткаченко, есери – А.Степаненко (заступник голови), І.Лизанівський, Грищенко та інші діячі, що представляли Кам’янецьку залогу та Трудову Раду, обрану Селянським з’їздом кам’янецького повіту.
Створюючи КОР, українські соціалісти розраховували більш рішуче підійти до питання зміни політики УНР. Це, зокрема, бачимо з постанови першого засідання КОРу: «Комітет утворився з огляду на безладдя та агонію влади. Тому для припинення безладдя Комітет має запропонувати Директорії припинити переговори з Антантою і розпочати переговори з большевиками, утворивши кабінет із соціалістів. Коли Директорія на це не погодиться, то вона повинна зректися влади і тоді Комітет повинен почати переговори сам або утворити кабінет» . Іншими словами, йшлося про усунення Директорії від влади у випадку її незговірливості, що недвозначно підтверджував і голова КОРу В.Чеховський . Проте, до цього не дійшло. Делегація, що була відправлена КОРом до Директорії (вірніше, до Ф.Швеця у Гусятин, який мав зв’язок з іншими членами Директорії), повернувшись 26 березня, повідомила, що С.Петлюрою було прийнято рішення (за даними П.Феденко, 24 березня ) про створення соціалістичного уряду. Враховуючи повідомлення делегації, у день її повернення КОР постановив з 28 березня припинити свою діяльність, а вже увечері, через декілька годин після своєї постанови, отримав телеграму С.Петлюри з закликом до соціалістичних партій «взяти активну участь в державній роботі» .
Тут слід зауважити, що рішення про утворення соціалістичного уряду було прийнято С.Петлюрою не стільки під впливом КОРу, скільки внаслідок обставин, а саме крайнього занепаду морального духу в армії УНР у результаті невідповідності лівих настроїв українських народних мас та самого війська характеру уряду Директорії. 4 квітня у Рівному, що на деякий час стало державним центром УНР, відбулася спільна нарада українських соціал-демократів та есерів з приводу утворення соціалістичного уряду. Її результатом було складання спеціальних умов створення коаліційного кабінету з українських соціалістів. Наступного дня від імені ЦК УСДРП та представників ЦК УПСР – А.Степаненко, І.Лизанівського та В.Голубовича (оскільки більшість ЦК знаходилася поза Рівним), текст умов був поданий С.Петлюрі, який з деякими поправками їх прийняв.
Зміст їх полягав у наступному. Голова уряду повинен був призначатися і формувати кабінет за згодою УСДРП і УПСР. Усі закони мали ухвалюватися РНМ та затверджуватися Директорією. Усі розпорядження останньої щодо управління повинні були проходити через відповідні міністерства, а всі зовнішньополітичні акти поряд з Директорією мали затверджуватися міністром закордонних справ. Крім того, фінансування військової сфери повинно було проходити через РНМ. Все це, очевидно, мало забезпечити повний контроль українських соціалістів над політикою УНР. Вірогідно, з цією ж метою планувалося ввести до складу Директорії по одному представнику від УСДРП і УПСР, але можливо, з введенням представників соціалістичних партій пов’язувалося надання образу Директорії лівого колориту. Цікаво, що спрямованість і характер завдань діяльності соціалістичного уряду, які ухвалили українські есери і соціал-демократи, був дещо іншим порівняно з їх вимогами щодо політики УНР у березні, особливо у кам’янецький період. Так, вже не йшла мова про мир з радянським урядом України, а завдання встановлення миру з РСФРР у тексті умов за пропозицією С.Петлюри було переформульовано на встановлення миру з усіма державами, що воювали з УНР . У питанні влади рад відбулося повернення до позиції Трудового Конгресу. Було висунуто завдання негайної організації «місцевих конгресів і Рад Трудового Народу» . При цьому, як намічалося, закон, за яким вони мали діяти, мусив бути зміненим щодо розширення функцій цих Рад. Крім того, принципом політики соціалістичного коаліційного уряду українські соціал-демократи й есери задекларували забезпечення легального існування всіх політичних партій, що не виступають проти незалежності УНР.
Тут слід пояснити, чим була викликана така зміна позиції українських соціалістів, передусім соціал-демократів, щодо політики УНР. Значною мірою це було наслідком звісток про розгортання хвилі селянських виступів під більшовицькою владою, розрив з нею лівих українських соціалістичних елементів і перехід їх у ряди повстанців. Раніше, коли під впливом більшовицької агітації та внаслідок невідповідної настроям мас політики керівництва УНР українське населення переходило на бік більшовицької влади, українські соціалісти з метою забезпечення національного моменту революції намагалися надати політиці УНР максимально лівий характер. При цьому знову підкреслимо, що коли говоримо про зміну позиції українських соціалістів у відношенні політики УНР, мова може йти переважно про зміну позиції українських соціал-демократів, оскільки українські есери ще з часу Трудового Конгресу невідступно стояли за впровадження радянської влади в Україні у вигляді трудових рад. До речі, рівненські умови були певним компромісом з боку есерів у надії все-таки добитися бажаної ними організації радянської влади, зокрема, через намічений в умовах перегляд Закону про місцеві конгреси і ради трудового народу.
Що стосується орієнтації на порозуміння з більшовицькою владою в Україні, то у березні її додержувалися як українські есери, так і соціал-демократи, але вкладаючи у це різне значення. Якщо есери вірили у можливість досягнення згоди з урядом Х.Раковського, соціал-демократи, не дуже сподіваючись на це, схилялися до пропагандистського значення переговорного процесу з РНК УСРР - демонстрації українським масам антиукраїнського характеру більшовицької влади в Україні. Довідавшись у квітні про розгортання повстанського руху під більшовицькою владою, що ознаменувало собою перелом (принаймні в уявленні діячів УСДРП і УПСР) у ставленні народних мас до влади більшовиків в Україні, а, разом з тим, і лівих українських соціалістичних елементів, про співробітництво з якими ще у кінці лютого з пропагандистською метою заявляв уряд Х.Раковського , українські соціалісти зняли з порядку денного питання переговорів з РНК УСРР. З огляду на настрої мас, адекватним їм уявлявся не пошук миру, а продовження боротьби проти влади більшовиків в Україні.
9 квітня 1919 року був затверджений неповний склад нового кабінету . Його головою, згідно з рішенням спільної наради українських соціал-демократів та есерів, став Б.Мартос . Він також зайняв пост міністра фінансів. Заступником голови РНМ та міністром юстиції став соціал-демократ А.Лівицький, міністром внутрішніх справ – І.Мазепа, міністром земельних справ – український есер М.Ковалевський, виконуючим обов’язки військового міністра – соціал-демократ Г.Сиротенко . На створення соціалістичного уряду погодилися всі члени Директорії, крім П.Андрієвського, що представляв загальну думку правих політичних наддніпрянських кіл. Є.Петрушевич, який ще у Проскурові на основі рішення Трудового Конгресу увійшов до складу Директорії як представник ЗУНР, даючи свою згоду на формування нового уряду, лише поставив умовою входження до нього представників Галичини . Саме тому вже 25 квітня до складу кабінету Б.Мартоса увійшли галицькі соціал-демократи: В.Темницький (як міністр закордонних справ), О.Безпалко (як міністр праці) та діяч УРП А.Крушельницький (як міністр освіти). Крім них уряд був доповнений українськими есерами – Л.Шрамченком (міністр народного господарства) та І.Лизанівським (голова Управління преси й інформації) .
Слід зауважити, що з самого початку утворення урядової коаліції соціалістичних партій, провідну роль в ній грали українські соціал-демократи. Це у певній мірі далось взнаки вже 12 квітня, коли з’явилася Декларація уряду Б.Мартоса, в якій всупереч прагненням українських есерів до встановлення радянської влади і надіям, що вони покладали на поширення (через зміну закону) компетенції трудових рад , заявлялося про прямування до «самостійного і незалежного життя на основі справжнього народоправства» та допущення трудових рад лише «для контролю над діяльністю місцевих властей» .
Ставлячи «зміцнення демократичного ладу» завданням соціалістичного кабінету, соціал-демократи схильні були погоджувати його з курсом уряду. Цей курс, визначення якого, до речі, в однаковій мірі належало як соціал-демократам, так і есерам, був спрямований на об’єднання з повстанцями (українськими соціалістами, селянами і робітниками «по той бік фронту») та створення «єдиного революційного фронту». Так, у передовиці «Робітничої газети» за 13 квітня відмічалося, що познайомившись з практикою більшовицької влади, вже «ніяких рад люди не хотять», шукаючи «собі допомоги, щоби визволитися спід большевицького ярма» . Таким чином, проводилася думка, що настрої повсталих під більшовицькою владою мас скоріше схильні до прийняття демократичної, ніж радянської, хоч би і української, влади. Але, разом з тим, у цій же статті констатувалося, що під гаслом радянської влади піднялися на боротьбу з більшовиками члени лівих українських соціалістичних партій. Вірогідно, соціал-демократи (офіційні) тоді не догадувалися, що саме члени українських партій з радянською платформою мали вирішальний ідейний вплив серед повстанців. Пізніше один з тодішніх лідерів УСДРП І.Мазепа визнавав, що боротьба повстанців проти панування більшовиків в Україні у той час «велася переважно під гаслами «радянської влади» . З цього можемо зробити висновок, що надання українськими соціал-демократами політиці нового уряду УНР демократичного напряму та, тим самим, їх відхід від орієнтації на організацію радянської влади в Україні у формі трудових рад, на яку фактично погоджувалися діячі УСДРП, визначаючи умови миру з більшовиками , було неадекватним щодо курсу уряду Б.Мартоса на об’єднання з повстанцями.
Проте, надаючи демократичне спрямування політиці соціалістичного кабінету, українські соціал-демократи виходили не тільки з помилкових уявлень про настрої повстанців. Перш за все, велику роль грали їх власні демократичні переконання. Крім того, певне значення мали відношення з правими політичними колами та галицьким керівництвом. Але декларування демократичного курсу не викликало особливої прихильності до соціалістичного уряду правих, оскільки вони були проти самого його існування та керівної ролі соціалістів в УНР. У результаті, з метою державного перевороту правими було ініційовано виступи В.Оскілка (29 квітня) та П.Болбочана (9 червня).
Що стосується українських есерів, то вони не втрачали надії скерувати урядовий курс у бік організації влади за трудовим принципом. Для цього вони намагалися використати вплив своєї партії серед повстанців. Як відомо, більшість отаманів і ватажків повстанців знаходилася під ідейним впливом українських есерів. До речі, за словами відомого діяча УСДРП (незалежних) та знаного організатора повстанського руху Ю.Мазуренка, з цим доводилося рахуватися й «незалежникам», партія яких з початком хвилі стихійних повстань проти більшовиків перша встала на шлях організації повстанства .
Для того, щоб об’єднати та очолити антибільшовицький повстанський рух «незалежними» соціал-демократами на початку квітня було створено Всеукраїнський революційний комітет (Всеукревком) та Головну військову раду. Незалежні, явно перебільшуючи потенціал повстанського руху та свої організаційні здібності, мали намір спрямовувати боротьбу повсталих як проти влади уряду Х.Раковського, так і проти влади Директорії. Вони прагнули до переходу верховної влади в Україні до Всеукревкому, а на місцях – до губернських і повітових ревкомів з тим, щоб організувати справжню (відповідно, українську) радянську владу та утворити незалежну Українську Соціалістичну Республіку.
З початку травня українські соціалісти-революціонери (разом з діячами Селянської спілки) починають також відігравати активну роль в організації повстанського антибільшовицького руху. Для військового керівництва повстанством замість Головної військової ради разом з «незалежними» вони утворили Головний Повстанський Штаб (ГПШ) Виявляючи незгоду з політикою Всеукревкому щодо боротьби проти сил Директорії та перебрання ним функцій верховної влади в Україні, вони у противагу йому (до речі, до Всеукревкому у травні увійшли представники українських есерів, наприклад, член ЦК УПСР Д.Одрина, проте вони не грали у ньому суцільної ролі) створили Центральний повстанський комітет (ЦПК) .
Враховуючи виникнення ЦПК, що поширило можливості впливу УПСР на повстанський рух, «незалежні» вирішили піти на компроміс з есерами, одночасно намагаючись досягти порозуміння з офіційними соціал-демократами, які з утворенням соціалістичного уряду мали значний вплив на політику УНР. Тому 13 травня 1919 року у Києві був підписаний Договір між УСДРП, УПСР та УСДРП незалежних , що передбачав об’єднання всіх антибільшовицьких формувань та створення єдиного фронту УНР з повстанцями. Проте, він мав лише умовний характер, оскільки повинен був здобути схвалення тої частини ЦК УСДРП, яка знаходилася при уряді Директорії (на той момент - на території Галичини). Згідно з договором, Директорія мала бути замінена Радою Республіки з дев'ятьох осіб – по три представники від УСДРП, УПСР та УСДРП незалежних, причому визнавалося можливим при такій конструкції верховного органу влади залишити й стару назву. Основними завданнями Ради Республіки (Директорії) повинні були стати такі: звільнення України від «окупаційних російсько-комуністичних військ» та організація влади Рад робітничо-селянських депутатів, обраних за пропорційним принципом, з подальшою передачею повноважень верховної влади від Ради Республіки (Директорії) до Конгресу робітниче-селянських рад. Для організації та керування повстанським рухом у всеукраїнському масштабі договором передбачалося створення на основі рівного представництва від трьох соціалістичних партій, що вступали у згоду, Центрального Революційного комітету, який мав об’єднати всі повстанські маси та підпорядкувати їх Раді Республіки (Директорії) .
Наприкінці травня до Тернополя, де у той час перебував уряд УНР, з текстом вищезазначеного договору як уповноважені від повстанських органів та ЦК своїх партій прибули есери Д.Одрина, Т.Черкаський, І.Часник та «незележник» А.Пісоцький. Розглянувши умови договору, ЦК УСДРП у відповідь на пропозицію заміни Директорії Радою Республіки або переформування її на основі виключного представництва соціалістичних партій, запропонував ввести замість Директорії інститут президентства з проголошенням президентом С.Петлюри.
Тут слід зазначити, що Директорія як орган державної влади уявлялася діячам УСДРП, що знаходилися при (або) в уряді УНР, достатньо непривабливою. Але змінювати її на виключно соціалістичний за складом орган, хоч би й під старою назвою, означало піти на крайнє загострення конфронтації з правими політичними колами та підкладання міни уповільненої дії під відносини з галицьким проводом. І без того формування соціалістичного уряду було причиною ініціювання правими виступу отамана В.Оскілка, до речі, спрямованого й проти С.Петлюри, що, відповідно, став уособленням підтримки соціалістичних партій, з яких УСДРП, у свою чергу, здобула широку можливість впливати на нього. Якщо вірити І.Мазепі, у той час представникам керівництва УНР вже було відомо й про підготовку правими виступу П.Болбочана з метою усунення соціалістичного уряду та С.Петлюри і проголошення диктатури Є.Петрушевича .
Виходячи з таких обставин, висунення ЦК УСДРП пропозиції щодо введення президентства С.Петлюри видається цілком обґрунтованим. По-перше, проголошення С.Петлюри президентом посилило б і без того великий вплив соціал-демократів на політику УНР, оскільки б не просто спростився механізм прийняття рішень, але й набагато збільшилася б вага уряду (як відомо, з переважною роллю соціал-демократів) у державному управлінні УНР. Навпаки ж, заміна Директорії органом з запропонованою у тексті договору конструкцією не обіцяла спростити процедуру прийняття рішень державної політики, до того ж вона погрожувала значним зменшенням впливу соціал-демократів в керівництві УНР. По-друге, проголошення президентства С.Петлюри помітно звузило б можливості правих щодо реалізації плану державного перевороту, оскільки будь-які їх акції у цьому напрямі заздалегідь отримували б характер відкритої боротьби проти влади С.Петлюри, що був символом національних змагань доби Директорії, найпопулярнішою людиною серед українських народних (у тому числі військових) мас .
Проте пропозиція ЦК УСДРП щодо президентства С.Петлюри не була прийнята, очевидно, у першу чергу тому, що вона не відповідала прагненням есерів та «незалежників» збільшити вплив їх партій на політику УНР. Але, хоча і затягнувшись, переговори тривали. Соціал-демократи узяли тверду установку на порозуміння з представниками повстанських органів. Про це, зокрема, свідчила доповідь міністра внутрішніх справ І.Мазепи 30 травня (наступного дня після приїзду повстанських посланців) на засіданні РНМ та прийняття цім органом рішення розпустити Комісію по допомозі повстанцям, мета утворення якої, очевидно, полягала у підпорядкуванні повстанських формувань військовому командуванню УНР (до речі, партизанські загони, що діяли до того у контакті з Комісією, мусили поповнити регулярні армійські частини) . Затяжні переговори були на руку соціал-демократам, оскільки розпочатий 1 червня загальний наступ Української Армії проти більшовицьких військ , успішно розвиваючись (українські війська прорвали фронт Червоної армії та значно просунулися на схід, 3-4 червня захопивши Кам’янець-Подільський, до якого вже 5-6 червня почався переїзд державних установ УНР з Галичини ), сприяв поступливості з боку представників повстанських органів.
Як наслідок, 9 червня 1919 року в місті Чорний Острів (Проскурівського повіту) була укладена «Додаткова умова» (до Рівненських умов) між ЦК УПСР і ЦК УСДРП. Згідно з нею, негайно мусили бути здійснені Рівненські умови між двома урядовими партіями з додатками (зміст яких, до речі, багато у чому передбачався рівненськими домовленостями) про організацію органів місцевої влади за трудовим принципом та легалізацію всіх партій «(зокрема УСДРП нез.), які стоять на позиції захисту самостійности України» .
Для фактичного закріплення Чорноостровних домовленостей, що, по суті, були офіційним договором проводів двох соціалістичних партій про урядову коаліцію (раніше для повноцінної коаліції бракувало рішення ЦК УПСР), у той же день до кабінету Б.Мартоса увійшли українські есери, що представляли повстанські органи, а саме: Д.Одрина (як міністр здоров'я й опіки та заступник голови РНМ), Т.Черкаський (як міністр народного господарства) та І.Часник (як товариш керуючого Управлінням преси й інформації) . Також у той же день РНМ ухвалив постанову про утворення на місцях Народних рад – органів з широкими політичними та адміністративно-господарськими повноваженнями, що мали обиратися за трудовим принципом. До речі, соціал-демократи погодилися на створення таких органів, оскільки старі демократичні органи - земства та думи - втратили авторитет та не виявляли волі населення ні з фактичного, ні з формального боку, організація ж нових демократичних органів через проведення загальних виборів видавалася у тих умовах неможливою. Але, безумовно, створення місцевих органів влади за трудовим принципом розумілося соціал-демократами лише як тактичний, вимушений та тимчасовий захід . Для вироблення відповідного законопроекту щодо організації Народних рад була утворена партійна комісія у складі С.Вітика (УСДРП, УСДП), Т.Черкаського (УПСР), М.Ткаченка (УСДРП незалежних) .
Проте «незалежники» не визнали достатніми чорноостровні домовленості та заходи для тісного співробітництва своєї партії з керівництвом УНР, що, природно, виключало негайне об’єднання повстанського фронту з республіканським. Це пояснювалося тим, що вплив «незалежників» на повстанські маси був тоді ще досить вагомим. Прагнучи зберегти повну самостійність повстанського фронту, «незалежники», через те, що їм не вдалося домовитися з соціал-демократами про перетворення УНР у радянську соціалістичну республіку та про забезпечення їх партії належного впливу у державно-управлінському процесі, повернулися до попередніх своїх надій на державне будівництво УРСР під проводом Всеукревкому.
З одного боку, вони від імені Всеукревкому намагалися домовитися з більшовиками, позиції яких в Україні похитнулися внаслідок наступу Добровольчої армії А.Денікіна та розбурханої стихії повстань. Так, наприклад, лише з 1 по 19 липня 1919 року в Україні відбулося 207 антибільшовицьких виступів . На думку «незалежників», переговори з більшовиками мали відштовхуватися від тої посилки, що останні винні у контрреволюції в Україні, а «незалежники», рятуючи революцію, та, разом з тим, базуючись на комуністичній платформі, пропонують їм мир і спільну боротьбу з силами А.Денікіна . Саме у цьому дусі був витриманий відомий Ультиматум отамана ГПШ, «незалежника» Ю.Мазуренка до уряду Х.Раковського 25 червня 1919 року. Цей документ мав за мету, за словами самого Ю.Мазуренка, досягнення мирного порозуміння з КП(б)У .
Центральною умовою такого порозуміння, як можна бачити з тексту Ультиматуму, визначався перехід державної влади від уряду Х.Раковського до Всеукревкому (на місцевому рівні владу мали перебрати на себе повстанські ревкоми) .
З іншого боку, «незалежники» розраховували, що внаслідок згоди з есерами щодо спрямування спільних зусиль на створення УРСР, міжнародних обумовленостей (невизнання Антантою України) та слабкості республіканського фронту, їм вдасться добитися передачі влади від уряду Б.Мартоса (шляхом його виходу у відставку) до Всеукревкому та підпорядкування військових сил Директорії повстанському командуванню .
Проте планам «незалежників» не судилося збутися. Офіційна згода ЦК УПСР на коаліційну участь есерів в уряді Директорії, включення до уряду есерів як представників повстанців, есерівсько-есдеківська агітація серед повстанських мас з метою привернення симпатій останніх на користь боротьби за УНР,- все це сприяло тяжінню учасників антибільшовицьких повстанських формувань до з’єднання з республіканською армією. Військові невдачі у липні 1919 р. внаслідок розтягнутості повстанського фронту і нестачі сил остаточно утвердили командно-старшинський склад повстанських частин у рішенні об'єднатися з армією УНР замість здійснення удару на Київ, за що виступали «незалежники» з Всеукревкому. Фактично, це було показником втрати політичного впливу «незалежників» на повстанський рух.
18 липня 1919 року до Кам’янця-Подільського разом з повстанським військом прибули члени повстанських органів (ГПШ, Всеукревкому, ЦПК), «незалежники» Ю.Мазуренко, А.Драгомирецький та есери О.Щадилов, З.Малолітко, Я.Діяченко, Н.Петренко . Хоча «незалежники» вже не могли розраховувати на радикальну зміну курсу політики УНР у напрямі перебрання влади Всеукревкомом та будови української радянської соціалістичної держави, про надії на яку писали у своїх посланнях їх резиденти у Кам’янці (М.Ткаченко і А.Пісоцький) ще 9 днів тому , оскільки внаслідок приходу Галицької армії становище на республіканському фронті стабілізувалося, а настрої у керівництві УНР з тої ж причини поправіли, - приїзд діячів повстанських органів неминуче мусив привести до посилення лівих тенденцій в діяльності проводу УНР та зміцнення у ньому позицій есерів. Очевидно, розуміючи це, праві кола через свої кадри у військовій контррозвідці поспішили нейтралізувати вплив повстанських лідерів шляхом їх арешту, тим більше, що матеріали листування між «незалежниками» давали певні підстави для підозри їх у намірах державного перевороту . Арешт був здійснений у ніч на 21 липня (під арештом опинилися не лише «незалежники», але й есерівські діячі повстанських органів) імовірно за згодою С.Петлюри . Сучасник зазначених подій І.Мазепа, хоча і визнавав наявність у листуванні «незалежників» певних свідчень їх прагнень щодо усунення Директорії та організації влади за радянським принципом , вважав перебільшеними підозри діячів повстанських органів у їх планах державного перевороту . Гадаємо, що враховуючи несприятливі для цього обставини, можна повністю з ним погодитися.
За вимогами РНМ, арештовані есерівські діячі повстанських органів були через кілька днів звільнені; «незалежники» залишалися під арештом більше місяця, але, зрештою, також були відпущені. Зв'язок проводу УНР з повстанцями був налагоджений через ЦПК та есерівських діячів повстанського руху О.Щадилова, З.Малолітка, Н.Петренка, Сердюка та інших, що дозволило у середині серпня міністру внутрішніх справ І.Мазепі заявити про успішне виконання головного завдання внутрішньої політики УНР – об'єднання з повстанцями .
На початку вересня 1919 р. для координації повстанської боротьби проти Денікіна був створений Центральний Український Повстанський комітет у складі Н.Петренка, П.Феденка, О.Щадилова , який діяв при безпосередньому контакті та за допомогою уряду УНР і особисто його голови (на той час) І.Мазепи . Що стосується «незалежників», то вони відмовились від подальшої участі у повстанському русі, оскільки, за словами Ю.Мазуренка, С.Петлюра негативно поставився до виконання ними будь-якої помітної ролі у керуванні повстанською боротьбою .
Таким чином, при об’єднанні з повстанцями провід УНР (у якому, як відомо, значний вплив мали С.Петлюра та соціал-демократи) здійснював політику відсунення «незалежників» від керівництва повстанськими силами та опори у підпорядкуванні та координуванні ними есерівських діячів, які були більш терпляче настроєні до курсу УНР та природно мали більш широкі можливості організації повсталих мас внаслідок переважно селянського складу останніх.
Важливим фактором, що певним чином обумовлював політику українських есерів та соціал-демократів, перш за все в уряді УНР, була опозиційна діяльність правих політичних сил - самостійників-соціалістів, соціалістів-федералістів, народних республіканців, а також (особливо з середини липня) галицького політичного бомонду. Як відомо, різко негативне ставлення правих викликало створення соціалістичного уряду Б.Мартоса, здобуття українськими соціалістами можливості визначного впливу на С.Петлюру та отримання ними внаслідок вищезазначеного провідної ролі у формуванні політики УНР. З самого початку існування кабінету Б.Мартоса праві політичні кола спрямовували свої зусилля на відсторонення соціалістичних партій від влади, що природно змушувало їх діячів навпаки зміцнювати свої позиції у керівництві УНР. Так, у відповідь на ініціювання правими виступу В.Оскілка, що мав за мету усунення українських есерів та соціал-демократів разом з С.Петлюрою від керівництва УНР, 7 травня 1919 року РНМ на чолі з Б.Мартосом ухвалила Закон про склад Директорії УНР (відповідно, він був затверджений самою Директорією), який значно зміцнив владу С.Петлюри. Згідно з цим актом, всі закони й постанови обов’язково мали візуватися підписом Головного отамана, передбачались зміни у складі Директорії рішенням трьох її членів (у такій спосіб було здійснено виключення з Директорії П.Андрієвського, яке сталося, як відомо, 13 травня ), закріплювалася неможливість виключення з Директорії С.Петлюри .
Разом з цим, забезпечення керівних позицій в УНР вимагало від соціалістів уникати загострення конфронтації з правими колами, які мали певний вплив в армії, що сприяло реалізації ідейних постулатів більш правих в урядовій коаліції українських соціал-демократів та було стримуючим фактором щодо здійснення політичних настанов більш лівих у коаліційному тандемі есерів.
Тиск справа на соціалістів у керівництві УНР посилився у середині липня з переходом на Наддніпрянщину Галицької армії та галицького проводу. З цього моменту, галицькі правлячі кола на чолі з Є.Петрушевичем стали своєрідною ударною силою правого табору щодо впливу на політику соціалістичного уряду. Якщо раніше соціалісти могли не звертати серйозної уваги на домагання правої опозиції (наприклад, так було на спільному засіданні представників комісій Трудового Конгресу та міністрів кабінету Б.Мартоса 11 липня, де праві висували вимоги реконструкції уряду у своїх політичних інтересах та взяття ним цілком демократичного курсу ), то посилення правої опозиції галицьким проводом на чолі з диктатором Є.Петрушевичем, за яким стояла поважна військова сила, надало аргументам правих переконливе значення .
У результаті, соціал-демократи поступово стали повертатися у державній політиці до своїх орієнтацій на демократизм. Внаслідок цього, спочатку була серйозно пригальмована через передачу у середині липня вже виробленого партійною комісією законопроекту до більш широкої за складом урядової комісії реалізація ідеї організації на місцях Народних рад за трудовим принципом. А пізніше, 6 серпня, соціал-демократи поставили есерам ультиматум, який передбачав визнання урядом принципу широкої демократії, що мав бути покладений в основу державної діяльності коаліційного кабінету. Відповідно, за демократичним принципом мали вибиратися Народні ради на місцях, а також центральний представницький орган . Незважаючи на те, що спочатку есери негативно поставилися до умов ультиматуму ЦК УСДРП, 12 серпня вони все ж таки змушені були погодитися на пропозиції соціал-демократів. Цьому сприяв не лише тиск правих сил з Є.Петрушевичем на чолі, але й міжнародні обставини.
Як відомо, у цей час до Кам’янця з-за кордону приїхав український есер О.Жуковський, який повідомив, що обстановка у Західній Європі не сприяє орієнтаціям на побудову влади за трудовим принципом, а також надійшла звістка про падіння радянської влади в Угорщині .
Як наслідок домовленості між представниками центральних комітетів УСДРП і УПСР 12 серпня 1919 року Кабінетом міністрів була ухвалена й оголошена Декларація уряду УНР. У цьому документі, проголошуючи «про свій твердий і неухильний намір довести діло закріплення народнього демократичного ладу на Україні до успішного кінця», уряд заявив, що готує законопроекти про вибори до парламенту з правами установчих зборів і про утворення нових органів місцевого управління на основі всенародного виборчого права. У зв’язку з цим, уряд закликав усі демократичні сили в Україні об’єднатися під гаслом будування демократичної, незалежної та самостійної УНР як основи соціально-економічного, політичного і національно-культурного розвитку всіх народів, що мешкають на українських теренах . Іншими словами, був проголошений курс на створення єдиного національно-демократичного фронту, що було підкреслено та затверджено зверненням 14 серпня Голови Директорії С.Петлюри до голови РНМ Б.Мартоса .
Крім налагодження стосунків із правим табором, насамперед із галичанами на чолі з Є.Петрушевичем, прийняття соціалістичним урядом демократичного курсу мало метою визнання української республіки з боку європейських країн. До речі, саме цю мету ставили однією з основних у своєї міжнародній діяльності у цей час УПСР і УСДРП.
Як відомо, представники цих партій М.Грушевський і Д.Ісаєвич від УПСР та Б.Матюшенко і П.Дідушок від УСДРП брали участь у роботі Люцернської конференції Соціалістичного Інтернаціоналу (1-9 серпня 1919 р., Швейцарія). На цьому форумі українські соціалісти зуміли добитися вражаючих результатів у реалізації своїх намірів, пов’язаних з діяльністю їх партій на міжнародній ниві. Так, за рішеннями Люцернської конференції, на якій, до речі, були представлені соціалістичні сили багатьох країн Європи та Америки, УСДРП та УПСР були прийняті до Другого Інтернаціоналу . Крім того, Люцернська конференція майже одностайно (за винятком російських есерів) визнала незалежність і суверенність Української Республіки, заявила протест проти положень трактату Паризької мирної конференції, який передбачав поділ українських земель між сусідніми державами, а також виступила з протестом проти окупації Східної Галичини Польщею та зажадала від Паризької мирної конференції визнання України як незалежної держави з прийняттям її до Ліги Націй . Проте рішення Люцернської конференції, хоча і було серйозним успіхом українських соціалістів на міжнародній арені, на жаль, не справили належного впливу на керівні кола країн Антанти, які багато у чому тоді визначали післявоєнне влаштування світу, та й не могли справити, оскільки геополітичні та економічні інтереси цих країн виключали існування України як самостійної держави .
Після прийняття демократичного курсу, наступним кроком для порозуміння з галицькими колами на чолі з Є.Петрушевичем з боку проводу УНР було усунення Б.Мартоса з поста голови уряду. 19 серпня на це погодився ЦК УСДРП , а вже 27 серпня постановою Директорії Б.Мартос «згідно проханню» був звільнений від виконання обов’язків голови РНМ, але зі збереженням на посту міністра фінансів. Замість нього, новим головою РНМ тою ж постановою був затверджений І.Мазепа з залишенням на посаді міністра внутрішніх справ . Кандидатура І.Мазепи на прем’єрському посту, безумовно, була більш привабливою для галицького проводу, ніж Б.Мартоса, що, зокрема, відмічав пізніше «головний дорадник» Є.Петрушевича О.Назарук .
І.Мазепа мав продовжувати політику демократизму, що, крім орієнтації на створення органів влади через демократичні вибори, передбачала досягнення згоди з правою опозицією через закликання її представників до державної праці, у тому числі до уряду (що, до речі, було обговорено ще на спільній нараді українських есерів і соціал-демократів 12 серпня), та налагодження нормальних стосунків з галицьким проводом . Оскільки урядову політику як і раніше визначали УСДРП і УПСР, хоча й були змушеними все більше йти на поступки правому табору на чолі з Є.Петрушевичем, з приходом І.Мазепи на посаду голови уряду склад РНМ істотно не змінився. Цьому сприяло також і те, що з правого табору до кабінету вдалося залучити лише соціаліста-федераліста, до речі, голову кам’янецького національно-державного союзу, І.Огієнка на пост міністра віросповідань . За постановою Директорії від 28 серпня, міністр шляхів соціал-демократ М.Шадлун перейшов на посаду міністра народного господарства, замість нього для керування міністерством шляхів був призначений соціал-демократ С.Тимошенко. Відповідно до вищезгаданої постанови, на посту керуючого управлінням преси та інформації есера І.Лизанівського замінив есер Т.Черкаський . З 2 вересня міністру юстиції соціал-демократу А.Лівицькому було доручено також керування міністерством закордонних справ . Виконання обов’язків міністра освіти взяв на себе есер Н.Григоріїв .
Слід зазначити, що дві останні урядові посади – міністра закордонних справ та міністра освіти – намічалися для надання представникам опозиції, але вони відмовилися через, по-перше, відступ українського війська від Києва з перспективою нової втрати території, а, по-друге, різницю поглядів щодо ставлення до Денікіна. Як відомо, праві кола з Є.Петрушевичем на чолі були прихильниками політики союзу з Денікіним (мовляв, за ним – Антанта), тоді як соціал-демократи й есери стояли за боротьбу з ним . Тут треба підкреслити, що недостатня активність дій галицьких військ проти денікінців та їх капітуляції перед останніми були обумовлені саме денікінофільською позицією правих кіл на чолі з Є.Петрушевичем, пов’язаною з нею відповідною агітацією серед галицьких військових, які, у свою чергу, були фактично недосяжні для ідейного впливу наддніпрянського уряду . Як відомо, це багато у чому й вирішило долю боротьби українських національних сил у другій половині 1919 року.
Пости міністрів праці, фінансів, внутрішніх справ, земельних справ, юстиції, здоров'я й опіки, керуючого міністерством пошт і телеграфів при прем’єрстві І.Мазепи залишилися у старих руках. Таким чином, як бачимо, зміна прем’єра фактично не відбилася на співвідношенні сил у РНМ. Як і раніше уряд був соціалістично-коаліційним із провідною роллю соціал-демократів. Проте, його складові політичні сили – есери та соціал-демократи – все більше втрачали влив на хід подій, все менше могли здійснювати активну державну політику. Це, безумовно, було наслідком все більшого розриву зв’язку з народними масами.
Як відомо, за час існування урядової коаліції із УСДРП та УПСР до справи створення системи легітимної представницької влади на місцях, яка б, з одного боку, могла бути організаційною базою підтримки проводу УНР, а з іншого - сполучною ланкою між сподіваннями мас і державною політикою, справа так і не дійшла. Річ була у тім, що соціал-демократи, які не мали такого впливу у масах, як есери, але мали, однак, перевагу у проводі УНР, за великим рахунком не були зацікавлені в організації представницьких органів влади на місцях, оскільки це автоматично означало б посилення впливу есерів (а можливо й більш лівих елементів) на формування державної політики та, тим самим, утруднило б проведення політичної лінії УСДРП. Замість цього, соціал-демократи у вирішенні завдань Української революції вважали за краще робити ставку на військову силу, хоча це, у свою чергу, звужувало владні можливості уряду, як точно підмічав у червні 1919 року один з його соціал-демократичних діячів О.Безпалко, до функцій «комітету при головній військовій владі» . Зауважимо, що саме ставка на військову силу і змушувала уряд до поправіння перед вимогами Є.Петрушевича, оскільки за ним стояла УГА, та, тим самим, така тактика побічно сприяла подальшому віддаленню українських мас від проводу УНР. Разом з цим, доля боротьби українських національних, перш за все соціалістичних, сил за владу в Україні (та, відповідно, реалізація завдань Української революції) ставилася, насамперед, у залежність від військових успіхів українських частин.
Що стосується есерів, то, будучи слабшими за соціал-демократів у політичній боротьбі та нездатними до самостійної політичної гри, вони, попри свій вплив серед народних мас, були змушені йти за соціал-демократами. Не зумівши добитися реалізації своєї провідної ідеї - трудових рад і відчуваючи вплив несприятливих для цього обставин, особливо з приходом галицьких сил, есери змушені були погодитися на демократичний принцип формування органів влади. Цю їх позицію на партійнім рівні затвердила конференція УПСР у Вінниці (7-9 вересня 1919 р.), але лише як тимчасовий відхід від трудового принципу «з огляду на обєктивні умови» , під якими розумілися як тиск правої опозиції при підтримці галицької військової сили, так і міжнародні обставини.
Слід зауважити, що крім вищезазначених причин, вплив на есерів щодо зміни їх політичної позиції у напрямку демократизму здійснювали члени УРП. Як відомо, з приходом галицьких сил у Наддніпрянщину, у лоні цієї галицької селянської партії узяло гору прагнення встановити тісний контакт з близькою їй за своїм характером УПСР. Тим більше, що перед очима був яскравий приклад взаємодії та співробітництва на основі ідеологічної спільності наддніпрянської і галицької партій, маються на увазі УСДРП і УСДП. Радикали розраховували посилити УПСР у політичному значенні через допомогу їй політично вихованими кадрами (яких, як відомо, їй бракувало, щоб у повній мірі використовувати свій вплив серед наддніпрянських мас). Тим самим, радикали прагнули уможливити свою активну участь у політичному житті Наддніпрянщині.
За домовленостями між УПСР і УРП про контакт, їх представники мали право на обопільну участь з дорадчим голосом у роботі керівних органів контактуючої партії. Передбачалося створення спільних комісій щодо питань видання літератури та агітації, за спільним порозумінням планувалося здійснювати призначення партійних кадрів на державні та адміністративні посади, крім того, есери мали залучати радикалів до роботи у господарських інституціях, зокрема кооперативах, на які УПСР мала свій вплив . Хоча співробітництво між УПСР і УРП не призвело до досягнення тих обріїв, на які розраховували радикали, внаслідок поразки національних соціалістичних сил в Українській революції, воно мало свої результати та продовжувалося і після її закінчення . Проте треба визнати, що на відміну від стосунків між УСДРП і УСДП (які, наприклад, дозволяли галицьким соціал-демократам входити в ЦК УСДРП), стосунки між УПСР і УРП були менш тісними.
Після здачі Києва денікінцям 31 серпня 1919 року та відступу від нього українського війська з перспективою подальшої втрати території, уряду УНР прийшлося відмовитися від надій на скликання найближчім часом парламенту. Тому вже 12 вересня 1919 року за поданням прем’єра І.Мазепи РНМ узяла курс на скликання передпарламенту, виділивши з свого складу комісію з паритетним представництвом соціал-демократів та есерів (І.Мазепа, А.Лівицький, Д.Одрина, Л.Шрамченко) для вироблення у трьохдобовий термін відповідного законопроекту .
Активними прихильниками скликання передпарламенту виступали есери, які з початку осені постійно поверталися до теми передпарламенту на сторінках свого друкованого органу – газети «Трудова громада» . Із втіленням ідеї передпарламенту у життя вони пов’язували посилення підтримки політики УНР з боку селянства і робітництва та гарантування утримання її від небажаних ухилів , але, головним чином, через реалізацію ідеї передпарламенту есери розраховували посилити свій вплив на державні справи. Проте введення у дію передпарламенту по суті не могло відбутися, оскільки це означало, перш за все, обмеження влади С.Петлюри, до чого головний отаман та голова Директорії ставився вельми негативно. Показовим підтвердженням і одночасно природним наслідком останнього була законодавча неврегульованість питань компетенції уряду та Директорії, на розмежуванні функцій яких у бік обмеження влади Директорії та, тим самим, власне, самого С.Петлюри як її голови, на користь уряду ще з моменту складення Рівненських умов та на протязі усього існування соціалістичної коаліції настоювали діячі УСДРП та УПСР. До речі, очевидно, авторитарні нахили С.Петлюри були також вагомою причиною того, чому так і не відбулося поповнення складу Директорії представниками УСДРП і УПСР, яке передбачалося Рівненськими умовами.
Серйозне значення у діяльності УСДРП і УПСР надавалося реалізації соціального аспекту Української революції, яка, як відомо, в ідеології обох партій, у свідомості та політичній практиці їх провідників ставилася у залежність від реалізації національного аспекту. У добу Директорії у проведенні активної політики щодо вирішення селянського та робітничого питань українські есери та соціал-демократи, крім можливості здійснення своїх програмних настанов, вбачали ефективний засіб залучення підтримки мас до ідеї української державності, втіленням якої виступала УНР . Наприклад, у цьому дусі були витримані квітнева й серпнева декларації кабінету Б.Мартоса, у яких заявлялося про готовність соціалістичного уряду докладати всіх зусиль для задоволення насущних потреб робітництва та селянства. Оскільки ж «необхідною умовою» забезпечення «здобутків революції» висувалося незалежне існування УНР, її відстоювання, за логікою упорядників вищезгаданих документів, мало придбати симпатії селянсько-робітничих мас .
У добу Директорії пріоритетом вирішувати селянське питання користувалися есери, а пріоритетом вирішувати робітниче питання – соціал-демократи. Як відомо, такий розподіл сфер діяльності між українськими соціалістами був характерним і для періоду УЦР (виключення – Б.Мартос на посту генерального секретаря земельних справ, але симптоматично, що воно мало негативні наслідки й мусило бути усунуто). Відповідно до зазначеного розподілу між соціалістами, посаду міністра земельних справ у першому уряді Директорії зайняв український есер М.Шаповал і саме йому було доручено вироблення проекту нового земельного закону. Тут треба відзначити, що з впровадженням «Тимчасового земельного закону» від 18 січня 1918 р. українські діячі і, перш за все, соціал-демократи, схильні були певною мірою пов’язувати падіння УЦР . Саме цим пояснюється те, що вищезгаданий акт не був відновлений Директорією. Замість нього 8 січня 1919 р. був ухвалений РНМ і затверджений Директорією «Закон про землю в УНР» , який, до речі, базувався на положеннях свого попередника доби УЦР й багато у чому його повторював за виключенням низки змін. Так, порівняно з законом УЦР, уточнювалося, що скасовується не взагалі право власності на землю, а лише право приватної власності, земельні комітети замінювалися земельними управами, у кількісних показниках визначалася мінімальна норма наділення землею для середнього селянського господарства, яка складала 5-6 десятин «кращої землі», також у кількісних показниках встановлювалася норма залишення землі у користуванні попередніх господарів, яка дорівнювала 15 десятинам на хазяйство. Окрім того, у новому законі УНР, на відміну від старого, не передбачалося відсутності оподаткування землекористування . Тому, наприклад, за «планом», затвердженим міністром земельних справ у третьому уряді Директорії есером М.Ковалевським, селяни мали за користування землею у 1919 році віддавати державі до третини врожаю хліба .
У цілому, як бачимо, впровадження «Закону про землю в УНР», крім забезпечення потреб безземельного та малоземельного селянства, чітко було орієнтовано на союз української влади з середняком. До того ж, за рахунок аграрного сектору українськими соціалістами передбачалося зміцнення економічного потенціалу УНР. Проте реалізація цього земельного закону була ускладнена обмеженістю та непостійністю підвладної території УНР. Крім того, як виявилося, земельні управи «через брак культурних сил» не були здатні ні задовольнити, згідно з законом, земельної нужди селян, ні забезпечити «потреб своєї держави» .
Основним завданням робітничої політики у добу Директорії українські соціалісти вважали поліпшення соціально-економічного становища робітничих мас. На цьому шляху передбачалося забезпечення роботи фабрик та заводів, допомога безробітним та підтримка профспілкового руху . Певні заходи щодо недопущення закриття заводів, фабрик і майстерень, звільнення з них робітників, а також щодо допомоги безробітним, з ініціативи соціал-демократів починали уживатися вже з кінця грудня 1918 року . Після повернення соціалістів до влади робота у цих напрямках продовжилася. Так, улітку 1919 року міністр праці О.Безпалко повідомлював, що для протидії закриттю підприємств, вивозу їх власниками капіталів і машин, або просто саботажу, його «міністерством виробляється закон про контроль підприємств робітниками» . На прохання того ж міністра, з метою влаштування робітничої кухні для безробітних у Проскурові РНМ наприкінці червня було виділено п'ятдесят тисяч гривень .
Велике значення українськими соціалістами у вирішенні робітничого питання надавалося його правовому забезпеченню. З моменту проголошення УНР і до кінця літа 1919 року було ухвалено, переважно завдяки зусиллям соціал-демократів, шість законів щодо робітничого питання й охорони праці, на основі яких мали будуватися виробничі відношення у республіці. Це були «Закон про 8-годинний робочий день», «Про фабрично-заводські комітети», «Про примирні камери і третейські суди для розгляду конфліктів», «Про забезпечення від хвороби та каліцтва», «Про волю страйку», «Про порядок розрахунку робітників та служачих з приводу ліквідації чи зменшення штатів підприємства» .
Зауважимо, що плідне проведення робітничої політики українськими соціалістами у добу Директорії багато у чому ускладнювалося внаслідок військових факторів. Крім несталості військового становища УНР, не останнє місце у цьому відношенні займала погромна діяльність українських частин щодо робітничих установ, яка була результатом фактичної непідлеглості військової влади уряду УНР , іншими словами – партизанщини в армії. Негативний вплив погромних дій військових на свідомість робітників українські соціалісти прагнули подолати матеріальною підтримкою робітничих організацій на державному рівні. Так, за докладом міністра праці О.Безпалка, на грошову допомогу робітничим організаціям, розгромленим республіканськими частинами, 27 червня РНМ виділила 1 млн. гривень .
У цілому, реалізація соціального аспекту революції українськими соціалістами була утруднена внаслідок обмеженості уряду у можливостях виконувати владні функції. ««Соціалістичний уряд» УНР,- зазначав, наприклад, М.Шаповал,- був безсилим декоративним додатком при штабі Головного Отамана, як своєрідна «агітаційна комісія»…» . Зауважимо, що це, у свою чергу, було наслідком, по-перше, перебільшення українськими соціалістами значення військової сили у боротьбі за вирішення завдань Української революції, що заважало обмежити вплив військових на політику УНР, по-друге, відсутності ефективної місцевої системи влади та, по-третє, авторитарних нахилів головного отамана С.Петлюри.
Треба зазначити, що нездатність органів влади ефективно функціонувати на місцях фактично робила нерезультативними зусилля соціалістів в уряді щодо втілення їх соціальної програми у життя, тим самим, це не сприяло залученню ні реальної, ні моральної підтримки широких народних мас до відстоювання УНР. Так, друкований орган однієї з «правлячих» партій - «Робітнича газета» у жовтні 1919 року з цього приводу визнавала, що порядки на місцях швидше носять характер реакційний, ніж демократичний, на підтвердження чому згадувалися безпідставні арешти, починаючи з членів профспілок й кінчаючи урядовими чиновниками, утиски щодо національних меншин та соціалістичних організацій, свавілля військової влади у вигляді обшуків представників самоврядувань та комісарів, а також безладних реквізицій. Як зазначала газета, це вело до успіху більшовицької агітації та недовіри населення до уряду . У жовтневій постанові кам’янецьких загальних зборів іншої «правлячої» партії – УПСР відзначалася некоординованість різних інституцій місцевої влади, її неавторитетність серед населення та недієздатність у наведенні порядку, наявність колізій між місцевою цивільною та військовою тиловою владою, нерозмежованість їх функцій, незахищеність населення від свавілля представників військових комендатур, виходячи з чого пропонувалося негайно утворити нові органи влади за трудовим принципом (шляхом «виборів на з’їздах представників селян і робітників») з наданням їм всіх прав політичної та адміністративно-господарської влади . Такими органами влади, відповідно до резолюції ЦК УПСР від 30 жовтня, яка офіційно оформляла повернення партії на позиції трудового принципу організації влади, мали стати Народні ради .
Проте, провести реорганізацію місцевої влади українським соціалістам так і не вдалося, оскільки вже 16 листопада провід УНР під натиском денікінців змушений був евакуюватися з Кам’янця-Подільського, а потім, протягом другої половини листопада – початку грудня, продовжуючи втрачати підвладну територію, переїжджати з місця на місце разом з відступаючим військом. У результаті, всі члени Директорії опинилися за межами України, а уряд, хоча і залишався в ній, існував лише номінально, в урізаному вигляді та підпільно.
Українські соціал-демократи та есери продовжували свою діяльність щодо втілення своїх програмних настанов й у 1920 році, але боротьба за маси ними була програна більшовикам ще у 1919-му, внаслідок неадекватності настроям мас заходів українських соціалістів щодо вирішення соціальних питань та прояву достатньої гнучкості більшовиків у національному питанні після звільнення українських теренів від денікінців. Переважно саме тому зусилля українських соціалістів вже не могли реально вплинути на долю України, тим паче, що вони опинилися заручниками укладення українською дипломатичною місією на чолі з А.Лівицьким у квітні 1920 року політичної та військової конвенцій з Польщею .
Фактично, укладенням цих угод українська сторона санкціонувала та сприяла окупації української території Польщею, натомість одержуючи можливість боротьби за українську державність у вигляді УНР «під загальним керуванням начальної команди польських військ» . Але ця боротьба вже заздалегідь була приречена на провал, оскільки поліцейсько-реакційний режим, що встановлювала польська влада на захопленій території, не міг привернути симпатій населення до відстоювання УНР у такій спосіб, а отже й до тих сил, які за цим стояли. У таких умовах, українські есери (7 травня) та соціал-демократи (19 травня) відмовилися нести відповідальність за політику УНР . У результаті, 20 травня 1920 року І.Мазепа офіційно заявив про відставку свого кабінету .
Якщо на цьому державна діяльність УПСР назавжди припинялася, то УСДРП погодилася на входження своїх представників до нового уряду, який 26 травня очолив радикал-демократ В.Прокопович . Мотивом такого рішення провідників української соціал-демократії було прагнення обмежити негативний вплив польського «союзника» на державні справи УНР і, перш за все, забезпечити збереження соціально-політичних здобутків Української революції .
До уряду В.Прокоповича увійшли чотири соціал-демократа: А.Лівицький (міністр юстиції та заступник голови РНМ), С.Тимошенко (міністр шляхів), І.Мазепа (міністр земельних справ) та О.Безпалко (міністр праці) . Умовами входження соціал-демократів до уряду, які були визначені ЦК УСДРП та прийняті С.Петлюрою та В.Прокоповичем, передбачалося фактичне збереження принципів земельної політики УНР до скликання парламенту, негайне вироблення тимчасової конституції (перш за все, для обмеження влади голови Директорії) та якнайшвидше скликання передпарламенту . Ці вимоги багато у чому були відображені у Декларації уряду УНР, що була ухвалена 2 червня 1920 року . Але вже 23 червня ЦК УСДРП фактично змінив свою позицію щодо участі соціал-демократів в уряді, санкціонував відставку міністра земельних справ І.Мазепи та міністра праці О.Безпалка, а відносно А.Лівицького та С.Тимошенка з огляду на їх відсутність у той час в Україні, прийняв рішення, що «вони тимчасово можуть залишатися в уряді на свою персональну відповідальність» .
Приводом для виходу у відставку І.Мазепи та О.Безпалка і зміни ставлення ЦК до участі соціал-демократів в уряді стало ухвалення 18 червня 1920 року РНМ плану міністра фінансів Х.Барановського щодо поліпшення фінансового становища УНР, який, зокрема, передбачав негайну продаж від імені уряду державних земель, а також надання дозволу містам і містечкам на продаж їх земель для поточних витрат . Це, як відомо, суперечило земельному законодавству УНР. Безпосередньою ж причиною зміни позиції соціал-демократів стосовно участі в уряді було усвідомлення ними неможливості протистояти «правим» тенденціям у політиці кабінету, у тому числі і у питанні продажу державних земель .
24 вересня 1920 року ЦК УСДРП ухвалив остаточне рішення щодо перебування соціал-демократів в уряді, постановивши повністю заборонити членам партії брати у ньому участь на політично відповідальних постах. «З огляду на те,- заявлялося у резолюції ЦК УСДРП,- що теперішній уряд УНР, проводячи політику окремих осіб, а не зорганізованих політичних груп, в своїй діяльності порушує на каждому кроці демократичні традиції УНР і нищить гарантії революційних здобутків, що при сучасній ситуації демократичні гарантії в діяльності уряду можуть бути забезпечені тільки через утворення законодавчого органу – передпарляменту, скликаного на демократичних підставах, що без зазначених умов члени УСДРП в уряді не в силах боронити послідовно-демократичної політики пролєтаріату, а своєю участю в уряді будуть тільки прикривати антидемократичну і антисоціялістичну політику та методи управління уряду,- ЦК УСДРП заборонює членам своєї партії брати участь в цьому уряді – хочби і по персональному прінціпу – на посадах міністрів, товаришів міністрів та керуючих міністерствами і, не маючи можливости стежити за міжнародньою політикою теперішнього уряду, відкликає своїх партійних товаришів з провідних посад закордонного представництва УНР – послів, голов дипльоматичних місій та їх заступників» . Незгодні з рішенням ЦК УСДРП соціал-демократи А.Лівицький і С.Тимошенко, які входили в уряд, незабаром покинули ряди партії. Так завершилася державна діяльність УСДРП. Разом з цим, восени 1920 року остаточно припинилося функціонування УСДРП і УПСР на українських теренах. ЦК УСДРП переніс свою діяльність за кордон, а члени ЦК УПСР, що залишилися під радянською владою, зазнали арештів та судового переслідування .
Підсумовуючи вищенаведене, відзначимо наступне. Вірно оцінивши залежність існування гетьманської влади від військової підтримки Центральних держав, ставши у легальну опозицію до неї, зігравши визначну роль в об’єднанні всіх демократичних національних сил під гаслом боротьби «за законну владу на Україні» навколо УНС, українські соціал-демократи та есери зуміли використати момент послаблення німецько-австрійського впливу на внутрішньо-політичну ситуацію в Україні, щоб підняти антигетьманське повстання та знову заявити про свої права на керівництво Українською революцією.
На ґрунті неуспішності політичної практики УСДРП та УПСР у добу УЦР, після її поразки діяльність обох партій ускладнилася розкольницькими явищами, які були неминучі внаслідок зміни ієрархії цінностей (визнання пріоритету соціального аспекту революції замість національного) у частини українських соціал-демократів та есерів. Причому внаслідок того, що українська есерівщина за своїм характером була радикальнішою, ніж українська соціал-демократія, у рядах есерів партійний розкол відбувся значно раніше, ніж у рядах соціал-демократів. Як у випадку есерів, так і у випадку соціал-демократів, партійна більшість після розколу залишилася за правими соціалістами. Разом з тим, саме права українська соціал-демократія та есерівщина у добу Директорії виступили як головні політичні сили українського революційного руху.
На основі порівняння діяльності цих сил, тобто УСДРП та УПСР(ц.т.) (згодом, просто УПСР), можна зробити низку висновків.
По-перше, УСДРП мала більш вагомий вплив на формування політики УНР, ніж УПСР, що обумовлювалося її більш кращою, насамперед у відношенні політичної підготовленості, кадровою базою.
По-друге, позиція УСДРП внаслідок властивого їй реформізму була поміркованішою у порівнянні з УПСР. Внаслідок цього, позиція українських есерів, яка допускала організацію влади за трудовим принципом та більше відповідала очікуванням революційно налаштованих мас, залишилася нереалізованою, що, у свою чергу, сприяло віддаленню цих мас від проводу УНР, тим самим, зумовивши у кінцевому рахунку поразку українських соціалістів. Що стосується УСДРП, то вона, не маючи такої широкої опори серед українського населення, як УПСР, замість здобуття активної підтримки революційних мас через залучення їх до державотворчого процесу, що означало б неминуче зменшення її політичного впливу, у боротьбі за реалізацію національного і соціального аспектів Української революції ставку робила на військову силу, надаючи їй набагато більше значення, ніж зміцненню бази підтримки УНР серед наддніпрянського населення. Проте, усвідомлюючи все-таки важливість завоювання симпатій народних мас до відстоювання УНР, керівники УСДРП намагалися сприяти цьому завдяки проведенню активної політики щодо задоволення соціальних інтересів робітників та селян, тим більше, що це передбачалося ідеологією партії. Але внаслідок реформістського підходу, неналагодженості системи місцевої влади, безконтрольності дій військових комендатур на місцях зусилля українських соціалістів у цьому напрямку не дали суттєвих результатів. Що стосується УПСР, то її діячі, входячи в урядову коаліцію з соціал-демократами, намагалися добитися реалізації власних ідейних настанов, насамперед, організації влади за трудовим принципом, але будучи слабшими за соціал-демократів у політичній боротьбі, вони були змушені йти за соціал-демократами, яким, у свою чергу, в основному вдавалося нав'язувати есерам як своє розуміння поточної ситуації, так і способи реагування на її виклики.
Таким чином, поразка УСДРП і УПСР у революційних подіях доби Директорії у значній мірі була обумовлена, з одного боку, реформістським підходом української соціал-демократії, що передбачався її ідеологією, а з іншого - слабкістю української есерівщини, яка, внаслідок крайньої нетривалості свого партійного існування, не мала ні достатньої кількості підготовлених кадрів, ні належного досвіду політичної боротьби.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170