Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК : ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УСДРП ТА УПСР У ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК:ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ УСДРП ТА УПСР У ДОБУ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

 

загрузка...

Революційні події 8-15 березня 1917 р. (тут і далі за н.ст.) у Петрограді, які змели з російської політичної авансцени як ненависний, так і недоречний у тих історичних умовах, монархічний режим, відкрили широкі перспективи для подальшого розвитку українського соціалістичного руху. Якщо в попередній період, період наступу реакції після першої російської революції, можливості українських соціалістів обмежувалися в основному теоретичною роботою та спорадичними пропагандистськими діями, а також підпільною організаційною діяльністю, яка з кожним ліквідаційним заходом поліції поступово занепадала, то завдяки новому революційному піднесенню та поваленню самодержавства рамки діяльності, а разом з тим і можливості для реалізації цілей українських соціалістичних сил істотно розширились.
У нових умовах першочерговим і одним з найважливіших для українських есерів та соціал-демократів стало організаційне питання. Перш за все тому, що на початок весни 1917 року ні Українська соціал-демократична робітнича партія, ні Українська партія соціалістів-революціонерів фактично не мали партійно-організаційної структури.
Що стосується УСДРП, то впродовж 10 років нею не проводилося партійних з’їздів і замість ЦК з 1915 року діяло Бюро ЦК (що було створене після наради делегатів другого з’їзду), зі складу якого лише двоє – В.Садовський та В.Винниченко – перебували у Росії , здійснюючи активну організаційну діяльність у Наддніпрянщині . У лютому 1917 року внаслідок арештів у Харкові припинила свою роботу остання з діючих в Україні партійних організацій , а єдиним осередком УСДРП, який доіснував до революційних подій 1917 року, був Петроградський осередок . Проте УСДРП мала свою програму і цілу когорту підготовлених діячів, вмілих організаторів та визнаних теоретиків, серед яких факторне значення у подіях 1917-1920 років набули такі особи, як В.Винниченко, С.Петлюра, Б.Мартос, М.Порш, І.Мазепа, Д.Антонович та М.Ткаченко.
На відміну від УСДРП, яка первісно мала структурну та організаційну цілісність, але втратила її через репресивні заходи поліції, УПСР з того моменту, коли вона була проголошена у лютому 1907 року, так і не змогла організаційно оформитися внаслідок постреволюційного посилення поліцейської реакції і тому до весни 1917 року швидше була схожа на рух, до того ж такий, що сходив на той час нанівець, аніж на партію. Тому ні про яку структурну та організаційну цілісність не могло бути і мови. Крім того, УПСР не мала власної програми і не могла похвалитися такими підготовленими кадрами, як УСДРП. Зате її ідейна платформа, як партії аграрної та до того ж, по суті, популістської (у підтвердження останнього відзначимо, наприклад, прагнення українських есерів виражати інтереси усього українського трудового народу, під яким розумілося трудове селянство, робітники та соціалістична інтелігенція ), дозволяла їй розраховувати на далеко більш значну соціальну базу, ніж УСДРП, як партії українського пролетаріату. УПСР стала тією організацією, про яку українська наддніпрянська революційна інтелігенція, що відчула на собі вплив ідей українського національного відродження і не визнавала соціал-демократичну ідеологію, мріяла ще задовго до 1917 року. Показово у даному зв’язку те, що ще у 1908 році такий видатний діяч українського національного руху, як С.Єфремов, радив якнайшвидше створити “українську соціалістичну партію без того вузького доктринерства та догматизму, якими відрізняються українські соціал-демократи, партію, що… представляла б інтереси всіх трудящих в Україні і, головним чином, багаточисельного трудового селянства” .
Після зняття заборони на діяльність партії і громадсько-політичних організацій та повернення з тюрем і заслання політичних в’язнів почалося стрімке відродження УСДРП. Цей процес проходив за діяльної участі Бюро ЦК і, перш за все, його члена В.Винниченка, який з початком революції повернувся до України. Одним з важливих кроків на шляху відродження партії було налагодження видання центрального друкованого органу УСДРП. Рішення про це було прийнято 4 квітня на установчих зборах Київської організації . Ним стала “Робітнича газета”, що почала виходити 12 квітня як орган Бюро ЦК і Київського комітету УСДРП спочатку тиражем 15 тисяч, а з 4-го числа – вже 22 тисячі примірників . Відразу ж “Робітнича газета”, яку, до речі, до вересня 1917 року редагував В.Винниченко, зробилася важливим фактором організаційної та ідейної консолідації українських соціал-демократичних сил Наддніпрянщини. З перших же номерів у ній почали публікуватися теоретичні та аналітичні матеріали, зокрема, була надрукована програма партії. Вже 14 квітня у “Робітничій газеті” від імені Бюро ЦК з’явилося повідомлення про скликання загальнопартійної конференції УСДРП.
На час проведення загальнопартійної конференції, яка проходила у Києві 17-18 квітня, УСДРП мала десять діючих місцевих організацій – Харківську, Полтавську, Катеринославську, Київську, Петроградську, Московську, Одеську, Новоград-Волинську, Бердянську та Черкаську . Як відомо, у відродженні партії, крім самих її членів, взяли участь і колишні політичні противники УСДРП, що належали раніше до Української соціал-демократичної “Спілки”. Наприклад, серед учасників конференції були такі помітні “спілчани”, як М.Галаган, П.Канівець та Г.Довженко .
Квітнева конференція офіційно оформила на загальнопартійному рівні організаційне відродження УСДРП і визначила позицію української соціал-демократії з актуальних політичних питань. До таких, безумовно, належали питання майбутнього політичного устрою Росії, статусу України, війни та українських військових, ставлення до Тимчасового уряду та Центральної Ради, а також до співробітництва з різними соціальними та політичними силами. У своїй більшості учасники конференції підтримали “стару вимогу партії” – встановлення автономії України, “яко перше, неодкладне, пекуче завдання… українського робітництва та всієї України”, а також висловилися на підтримку принципу федеративної будови Російської Демократичної Республіки, що було певною новацією для УСДРП у порівнянні з її програмою .
З метою досягнення автономії учасники конференції ухвалили, зокрема, входження представників УСДРП до Української Центральної Ради, як до організації, що безпосередньо має за мету втілення в життя автономії України. Шлях же досягнення Україною автономії, за думкою соціал-демократів, пролягав через громадську та народну ініціативу, що мусила б привести до скликання Всеукраїнських територіальних зборів, де, у свою чергу, була б висловлена воля усього наддніпрянського населення щодо автономії України. Результат же вияву цієї волі, тобто рішення про встановлення автономії, згідно з матеріалами квітневої конференції, підлягав затвердженню Всеросійськими установчими зборами .
Що стосується співробітництва або об’єднання УСДРП з різними соціальними та політичними силами, то його наріжним каменем мало стати, на думку соціал-демократів, визнання цими силами принципів національної програми та тактики УСДРП. Так, українські соціал-демократи, з одного боку, визнавали за необхідне співробітництво з українською буржуазією, наприклад, в УЦР або на виборах до Установчих зборів, вважаючи, що демократично-буржуазні сили "мусять і повинні бути використані революцією” , а, з іншого боку, вони готові були “входити в часткові порозуміння і об’єднання з окремими… організаціями РСДРП при умові визнання ними” національної програми УСДРП та принципу національних організацій пролетаріату, що, очевидно, торкалося і “всіх соціалістичних груп всіх націй Росії” .
Таким чином, основою співробітництва або об’єднання української соціал-демократії з іншими соціальними та політичними силами визнавалась єдність позицій у національному питанні. Тим самим УСДРП виступала, перш за все, як національна сила, а потім вже як соціальна. На підтвердження цього наведемо той факт, що за величезної уваги квітневої конференції до національного питання, жодної її резолюції не було присвячено вирішенню нагальних соціальних проблем українських робітників, саме тих, чиї інтереси намагалася репрезентувати УСДРП.
Квітнева конференція висловилася за підтримку Тимчасового уряду, оскільки, як зазначалося у її матеріалах, він визнає і здійснює “домагання революційного народу всієї Росії”. Проте при цьому “в цілях примушення його до послідовного” здійснення “соціальних, політичних і національних домагань української демократії” соціал-демократи запропонували встановлення за діяльністю Тимчасового уряду та його представників на місцях “найпильнійшого контролю” .
Серед деяких дослідників, зокрема, В.Логвиненка, І.Кураса та інших існує думка, що в цей час УСДРП підтримувала політику Тимчасового уряду . Проте це не зовсім так. УСДРП підтримувала Тимчасовий уряд сам по собі, і то лише як уособлення революційної влади, що прийшла на зміну самодержавству. “Тимчасовий уряд,- відзначалося у матеріалах квітневої конференції,- виник після знесення старого уряду революційним робітництвом і військом… і має силу, стоючи на основі організованого робітництва і війська” . Що ж стосується сутності політики Тимчасового уряду, то у той момент на південно-західній окраїні Росії уявлення про неї було дуже туманне. Але вже тоді вимоги УСДРП, наприклад, щодо війни, суперечили планам з цього приводу Тимчасового уряду. Як відомо, на квітневій конференції українська соціал-демократія рішуче висловилася проти подальшого ведення війни і вимагала від Тимчасового уряду негайно “розпочати мирні переговори через представників міжнародного пролетаріату, в тім числі українського”, у ході яких “вимагати від союзних держав зректися домагань анексій та контрібуцій” . Іншими словами, якщо Тимчасовий уряд стояв фактично за ведення війни “до переможного кінця”, то УСДРП, по суті, відстоювала позиції революційного оборонства, тобто допускала продовження війни лише у вигляді оборони революційної Росії. “Ми кличемо пролетаріат всіх народів російської держави,- зазначалося в одній з резолюцій квітневої конференції УСДРП,- організуватися, аби всякій силі, що загрожує здобуткам російської революції,- чи то будуть багнети воюючих з Росією держав (виділено нами.- О.В.), чи сили російської буржуазії - протиставити свою силу купно з армією” . Тут слід відзначити, що резолюції квітневої конференції УСДРП щодо Тимчасового уряду та війни в цілому йшли у руслі звернень Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів від 15 та 27 березня 1917 року, а також резолюцій Всеросійської наради Рад робітничих та солдатських депутатів, що проходила у Петрограді 11-16 квітня. Фактично, це означало, що УСДРП у цих питаннях солідаризувалася з позицією більшості російських соціалістичних сил.
На відміну від УСДРП, після повалення самодержавства на УПСР чекало не стільки відродження (воно стосувалося лише окремих організацій, наприклад, Київської), скільки нове формування її як партії, оскільки до цього вона встигла тільки заснуватися і не мала організаційного оформлення. Ось чому перший у 1917 році всепартійний форум УПСР був названий Установчим з’їздом, хоча його учасники добре усвідомлювали, що УПСР до нього мала десятирічну історію .
Цей з’їзд, що відбувся 17-18 квітня з ініціативи Київської організації , був менш репрезентативним ніж загальнопартійна конференція УСДРП, що проходила у цей же час. Крім Київської, на Установчому з’їзді були представлені Полтавська, Харківська, Чернігівська, Волинська, Московська, Подільська та Катеринославська організації . Причому кількісно переважали представники Київської і, у менший мірі, Полтавської організації, що відбилося на складі обраного на з’їзді ЦК (із 9 його членів 7 належало до Київської і 2 – до Полтавської організації ). Але, попри це, Установчий з’їзд УПСР заклав необхідні підвалини для подальшого формування партії, визначивши її загальну позицію з найважливіших питань програмного характеру та прийнявши партійний статут, який встановив основні принципи партійного будівництва.
Найважливішим питанням для учасників Установчого з’їзду УПСР так само, як і для учасників загальнопартійної конференції УСДРП, було національне, тобто питання автономії та федерації. Як ми відзначали у попередньому розділі, позиція партії українських есерів у питанні встановлення автономії та федерації у квітні 1917 року була в основному ідентична позиції УСДРП, з тією тільки різницею, що Всеукраїнські територіальні збори в концепції українських есерів мали назву територіальної Української установчої ради .
Що стосується співробітництва або об’єднання УПСР з іншими політичними силами, то учасники з’їзду висловили бажання об’єднатися з УСДРП. Крім цього, українські есери розраховували на співробітництво з усіма “соціалістично-федералістичними” партіями всіх народів Росії, які, на їх думку, ”з огляду на спільність завдань”, мали об’єднати свої сили та для координування своєї діяльності утворити центральний міжнародний орган (раду) федералістів . У майбутньому, близьким до ідеї такого органу став З’їзд народів або передбачена цим з’їздом як “особливий повномочний орган” – Рада народів . Серед тих сил, з якими українські есери мали за мету зав’язати співробітництво, була і російська партія соціалістів-революціонерів, для чого їй було запропоновано ввести “взаїмне представництво в комітетах” обох партій.
Для здійснення автономії України та федералізації Російської держави учасники Установчого з’їзду УПСР, так само, як і українські соціал-демократи, вирішили виступати “спільно з іншими укр.(аїнськими) федералістичними партіями” , хоча при цьому вони зовсім не згадали про таку організацію, як Українська Центральна Рада, яка на той час вже об’єднувала представників різних ідейних течій українського наддніпрянського руху, що у цілому так чи інакше підтримували федералістичні принципи.
Установчий з’їзд УПСР у питаннях ставлення до Тимчасового уряду та війни, так само, як і квітнева конференція УСДРП, спирався на документи Петроградської Ради робітничих та солдатських депутатів, а також Всеросійської наради Рад робітничих та солдатських депутатів. Майже так же, як і українські соціал-демократи, українські есери у своїй резолюції заявили, що будуть “підтримувати Тимчасовий Уряд, в його роботі, оскільки він буде обстоювати інтереси трудового народу”, але на додаток до цього вирішили “вимагати від Тимчасового Уряду, щоб він декляраційним актом заявив про своє відношення до автономії України” . Щодо війни то, якщо УСДРП рішуче виступила проти подальшого її ведення та висунула вимогу до Тимчасового уряду “зараз же… розпочати мирні переговори” , українські есери виступили за те, “щоб Тимчасовий Уряд замирився з воюючими державами, як тільки уряди ворожих держав одмовляться від анексій і посягання на волю народів Росії” . Іншими словами, хоча обидві партії й стояли на платформі революційного оборонства, УСДРП була більш радикальна у відстоюванні антивоєнної позиції ніж УПСР.
На відміну від квітневої конференції УСДРП, Установчий з’їзд УПСР велику увагу приділив селянському та робітничому питанням, але доцільно, на наш погляд, розглянути ставлення українських есерів та соціал-демократів до цих питань дещо пізніше.
Після відродження УСДРП та організаційного оформлення УПСР вони почали претендувати на керівництво революцією у Наддніпрянщині, і стала можливою їх участь на партійному рівні в УЦР як крайовому представницькому органі влади. Щоправда, окремі українські соціал-демократи та есери входили до УЦР ще до офіційного налагодження діяльності своїх партій, але оскільки їх делегування на той момент не було ухвалено цими партіями, цю участь можна вважати індивідуальною, але не партійною. З іншого боку, УЦР була тоді, за словами українського історика В.Верстюка, лише “координаційним українським центром” .
Як відомо, 16-17 березня 1917 року на засіданнях Ради Товариства Українських Поступовців (ТУП), яка бажала стати загальноукраїнським об’єднуючим органом внаслідок того, що ТУП, за висловом Д.Дорошенка, було “одинокою тодішньою всеукраїнською організацією” , Д.Антоновичу вдалося не тільки заявити, але і відстояти право українських соціал-демократів, а також інших соціалістів, на паритетну (разом з представниками інших політичних течій та громадських формувань) участь у керівництві українським рухом у рамках такого всеукраїнського центрального органу в Росії, яким стала УЦР .
Сенс зусиль Д.Антоновича полягав у прагненні надати українському руху більш соціалістичної спрямованості всупереч тупівським ліберально-демократичним тенденціям. У підсумку, до першого складу УЦР (20 березня – 20 квітня 1917 р.) увійшло 13 українських соціал-демократів (Д.Антонович, С.Веселовський, А.Драгомирецький, М.Єреміїв, М.Ковальський, С.Колосів, М.Лиситчук, П.Пожарський, М.Порш, В.Садовський, І.Стешенко, М.Ткаченко, В.Чеховський) та 9 українських есерів (І.Базяк, Л.Ган, Є.Гармаш, К.Корж, Й.Маєвський, А.Полонський, П.Христюк, М.Шаповал, О.Шлейченко). Тупівців у першому складі УЦР було 15 осіб (М.Василенко, О.Волошин(ов), А.Вязлов, М.Демьяновський, Д.Дорошенко, С.Єфремов, С.Ерастів, В.Королів, О.Лотоцький, Ф.Матушевський, А.Ніковський, В.Прокопович, Л.Старицька-Черняхівська, П.Холодний, Л.Яновська) .
Після проведення Українського Національного Конгресу (19-21 квітня 1917 р.), який переобрав УЦР, вона з українського громадського координаційного комітету перетворилася на представницький орган українського населення Наддніпрянщини. Хоча формально партії українських соціал-демократів та есерів отримали незначну кількість місць, УСДРП – 4, а УПСР – 3 , фактично, після переобрання УЦР українські есери мали 17, а українські соціал-демократи – 20 місць . Хто ж були цими представниками? УСДРП репрезентували: 1) В.Винниченко (від президії); 2) Л.Чикаленко; 3) В.Садовський; 4) С.Веселовський; 5) М.Ткаченко (всі чотири – від партії); 6) А.Драгомирецький; 7) М.Лиситчук (обидва – від робітників); 8) І.Стешенко; 9) М.Ковальський (обидва – від просвіт. і громадськ. орг-цій Києва); 10) П.Пожарський (від коопер. орг-цій); 11) С.Тимошенко (від Харкова); 12) Ф.Дубовий (від Катеринослава); 13) К.Калиненко (від Харків.губ.); 14) М.Токаревський (від Полт.губ.); 15) М.Левитський (від Кубані); 16) С.Колос[ів] (від військ.т-ва клубу ім.П.Полуботка); 17) Пелішенко (від Одеського військ.коша флоту); 18) С.Вікул (від Петрограду); 19) В.Чеховський; 20) І.Романченко (обидва – від Одеси). Представниками УПСР були: 1) Й.Маєвський; 2) П.Христюк; 3) К.Корж (всі три – від партії); 4) М.Шраг (від Москви); 5) М.Біляшівський (від Київ.губ.); 6) Г.Одинець (від Черніг.губ.); 7) М.Ковалевський (від Полт.губ.); 8) Н.Григор’єв; 9) В.Приходько; 10) П.Ведибіда (всі три – від Поділля); 11) Л.Ган (від Київ.орг-го укр.військ.ком-ту); 12) С.Березняк (від військ.громади м.Кремінця); 13) Ю.Охримович; 14) О.Севрюк; 15) М.Салтан; 16) М.Чечель (всі чотири – від студентства); 17) П.Чижевський (від Полт.губ.) . Таким чином, українські соціал-демократи складали 16,8%, а українські есери – 13,8% від усього складу УЦР.
Як бачимо, з самого початку діяльності УЦР як представницького органу УСДРП зайняла у ній більш впливові позиції ніж УПСР, про що свідчило входження представника УСДРП у президію (ним був В.Винниченко, який став одним із заступників голови УЦР), і, хоча і незначна, кількісна перевага українських соціал-демократів над есерами у складі УЦР. Ще більша диспропорція між представництвами українських соціал-демократів та есерів виявилася при формуванні Комітету Центральної Ради - виконавчого органу, який мав керувати справами УЦР у міжсесійний період. У той час як до нього увійшло п’ять українських соціал-демократів (В.Винниченко, С.Веселовський,С.Колосів, В.Садовський, Л.Чикаленко), українських есерів у ньому було усього двоє (П.Христюк та Г.Одинець). Це складало відповідно 25% і 10%.
Перевага українських соціал-демократів над українськими есерами в УЦР (до її четвертої сесії у червні 1917 р.), та в її Комітеті, а, потім і у перших трьох складах Генерального Секретаріату , була наслідком, з одного боку, політичної підготовленості та досвіду організаційної роботи українських соціал-демократів, а з іншого - бідності УПСР на підготовлені та авторитетні кадри. Вплив УСДРП в УЦР у 1917 році був, безумовно, результатом її попередньої революційної діяльності. «Вона мала свою історію, свої традіції, методи, свою школу, - писав В.Винниченко, - Практика підпольної революційної партійної роботи привчила членів її до певної організації, дала виховання, виробила сталий світогляд, дала звичку до політичної праці” . УПСР, звісно ж, не мала такого партійно-політичного досвіду, як УСДРП; кадровий склад УПСР відзначався молодістю. ”Перш за все,- писав П.Христюк,- партії (УПСР. - О.В.) бракувало старих, досвідчених, випробованих в клясовій і політичній боротьбі інтелєктуальних сил. Українська Партія Соціялістів-Революціонерів була самою бідною з українських партій на свою інтелігенцію. На чолі її стояли молоді провідники, які не могли ще, в такий короткий час, видвигнути потрібних для самої впливової в краю селянсько-робітничої партії видатних політичних діячів. Через це, - підсумовував П.Христюк, - …українські соціялісти-революціонери мусіли уступати провідні місця членам инших партій, в першій лінії – українським соціяль-демократам. З цієї причини провід в Генеральному Секретаріяті… до моменту наближення московських совітських військ до Київа, спочивав в руках українських соціяль-демократів та соціялістів-федералістів” .
Зауважимо, що соціалісти-федералісти репрезентували ліберально-демократичний напрям українського національного руху Наддніпрянщини і були соціалістами лише за назвою . Українська партія соціалістів-федералістів була створена 8 липня 1917 року і стала історичною правонаступницею “Союзу українських автономістів-федералістів”, що виник дещо раніше на основі ТУПу, та Української радикально-демократичної партії. Майбутні соціалісти-федералісти у Комітеті Центральної Ради складали 30%, а разом з українськими соціал-демократами - 55% її членів .
З кінця травня 1917 року УЦР як орган з виключно національно-демократичними цілями, що його, наприклад, так первісно визначали українські соціал-демократи , поступово перетворюється на інституцію з більш широкою предметною цариною діяльності, хоча питання досягнення автономії і надалі залишається в ній провідним. Вже на засіданні 20 травня 1917 року третіх зборів УЦР ставиться питання, “чи може Центральна Рада займатися розв’язанням економічних проблем, чи… вона повинна займатися тільки політичними справами щодо автономії України”? . Відповідаючи на нього, В.Садовський (від імені українських соціал-демократів) та М.Ковалевський (від імені українських есерів) висловилися у тому дусі, “що політика тісно зв’язана з економікою і як Центральна Рада не дбатиме, економіки їй не обминуть. Для того, щоб політична програма Центральної Ради не висіла в повітрі, щоб почувала під собою твердий грунт, Центральна Рада повинна, наприклад, розробляти аграрне питання – інакше вона зостанеться без головної своєї піддержки, без селянства” . У результаті було вирішено “закласти економічну комісію з представників тих партій (по 2), що мають свою економічну програму” , тобто УСДРП, УПСР та УРДП. Хоча ця комісія нічим себе не проявила, а основним питанням діяльності УЦР залишалося національне, почалося переосмислення ролі Центральної Ради у такому ключі: Рада, що була створена для здійснення національних домагань українського народу (як, наприклад, тоді створювалися робітничі ради виключно для вирішення робітничого питання), повинна була стати установою вже не вузькопредметної, а крайової політики.
Після проголошення Першого Універсалу Центральної Ради (23 червня 1917 р.) та з появою Генерального секретаріату (28 червня 1917 р.) розширення сфери діяльності УЦР стало очевидним. “Головним завданням Центральної Ради,- відзначалося у Декларації Генерального секретаріату, - до деякого часу було об’єднання української демократії на грунті тільки національно-політичних домагань. Але життя потроху розсунуло ці вузькі рамці. Самих національно-політичних домагань стало мало, час ставить вимоги ширші: народ хоче об’єднатись для задоволення і розв’язання всіх питань, які висуває йому і економічна, і соціальна обстановка. І через те Центральна Рада мусіла поширити свою платформу, мусіла стати національним Соймом, в якому мають освітлюватися і розрішатись всі ті питання, які висуває життя” .
Генеральний секретаріат став виконавчим органом УЦР замість Комітету Центральної Ради, який, у свою чергу, мав здійснювати тепер законодавчі функції між сесіями та отримав назву “Малої Центральної Ради” або просто “Малої ради” .
Проте органом державної влади УЦР не стала, залишаючись як і раніше громадською організацією і, по суті, бувши владою, і то моральної або авторитетної дії, лише для “організованого українського народу” .
Показником розширення предметної сфери діяльності УЦР стала сукупність тих питань, які включив до своєї компетенції її виконавчий орган – Генеральний секретаріат. Згідно з його Декларацією, він мав займатися політико-соціальним і національним вихованням та організацією народних мас; розробляти “основи фінансової політики на Україні”; готувати справу “українізації та демократизації суду”, розробляючи законопроекти судової реформи; добиватися “порозуміння з демократією національних меншостей на Україні”; здійснювати “керування шкільною освітою”, координувати діяльність земельних комітетів в Україні, готувати проект земельного закону; проводити українізацію війська; займатися перебудовою “місцевої і загальнокрайової адміністративної влади” та організацією “єдиної крайової автономної влади в порозумінні з демократіями інших національностей на Україні” . Іншими словами, діяльність Генерального секретаріату, як і УЦР, була спрямована на практичну підготовку здійснення автономії України.
Зауважимо, що, незважаючи на нарікання деяких членів УЦР , Генеральний секретаріат не ставив тоді своїм завданням займатися робітничим питанням, а пост генерального секретаря праці був введений лише 14 листопада 1917 року.
Так чи інакше, розширення компетенції Генерального секретаріату та УЦР настійно вимагало від її провідних партій, до яких належали УСДРП та УПСР, чіткого визначення своїх партійних позицій з найважливіших політичних питань. Але насамперед цього вимагало поглиблення революції, посилення тиску народних мас, що вимагали якомога швидшої реалізації революційних завдань, які взяли на себе українські соціалісти.
Більш настійно питання визначення партійних позицій стояло перед УПСР, яка до серпня 1917 року не могла прийняти свою програму. Після свого Установчого з’їзду, який у загальних рисах намітив її ідейні основи, але при цьому не обминув розбіжностей у національному та земельному питаннях, які існували у партії, українські есери провели Краєву Лівобережну конференцію в Полтаві (12-15 червня 1917 р.), Загальноукраїнську партійну конференцію у Києві (16-19 червня 1917 р.) та II з’їзд УПСР також у Києві (28 липня – 1 серпня 1917 р.), присвятивши їх виробленню єдиної загальнопартійної думки з програмних питань. Протиріччя у позиціях українських есерів були наявні ще на Установчому з’їзді, але особливо гостро вони проявилися на Загальнопартійній конференції у Києві 16-19 червня 1917 року. Саме на цій конференції у всій яскравості визначилися дві течії в українському есерівському русі - лівих (“лівобережців”) та правих (“правобережців”).
Ліві, які в основному були репрезентовані делегатами лівобережних організацій УПСР, завдяки чому і отримали таку свою назву, схильні були орієнтуватися на загальноросійський революційний рух , що дало підставу називати їх також “інтернаціоналістами” . Праві акцент робили на розвиток революційних сил та народної ініціативи усередені Наддніпрянщини. В свою чергу, у залежності від того, наскільки сильно праві вірили в окремий шлях розвитку української революції, вони поділялися на радикальних (“конфедералістів”) і поміркованих (“центристів”).
Згідно з “лівобережцями”, соціальні питання мали бути вирішенні у ході загальноросійського революційного процесу, причому національне питання розглядалося ними “як одна з проблем соціяльного програму”, а українське питання – “як конкретне приложення загального принципу” . ”Лівобережці” були прихильниками і національно-територіальної автономії України, і українського сейму , але в їх розумінні автономія не мала включати економічні питання, а українському сейму у соціальних питаннях відводилася роль виконавця у деталізованому вигляді рішень загальноросійських органів . Так було, наприклад, із земельним питанням . Орієнтація “лівобережців” на загальноросійський революційний рух пояснювалася, перш за все, їх близькістю до російської ПСР. Як відомо, певна частка “лівобережців” починала свою революційну діяльність саме в осередках ПСР, а у добу УЦР співпрацювала з представниками та комітетами цієї партії . Течію лівих українських есерів очолювали Г.Михайличенко, Л.Ковалів, Л.Бочковський, А.Заливчий та П.Сіверо-Одоєвський.
Що стосується “конфедералістів” (Й.Маєвський, Ю.Охрімович та ін.), то вони виступали за негайне перетворення Росії на конфедерацію “незалежних республік” і, як вони вважали, “Україна повинна бути вільним членом такої конфедерації”, сама складаючи “федерацію окремих українських земель” . Проте вони не настоювали саме на терміні “конфедерація”, під яким розуміли “федерацію політично і економічно рівноправних націй” . Надто праві українські есери вважали, що “федерацію можна творити тільки шляхом договору суверенних (бодай юридично, коли не фактично) націй, а не накидувати з гори…” . Іншими словами, вони пропонували спочатку створити суверенні українські органи без санкції Тимчасового уряду або Всеросійських Установчих зборів, а потім вже укласти федеративний договір з центральними російськими установами.
Помірковані праві або центристи (М.Ковалевський, М.Шраг, П.Христюк, В.Голубович, О.Севрюк, М.Салтан, М.Чечель та ін.), не поділяючи “самостійницьких” поглядів “конфедералістів” у питанні будування федерації, стояли на позиціях автономізму. Але на відміну від “лівобережців”, вони наполягали на економічній автономії України, вважаючи, що соціально-економічні реформи у Наддніпрянщині мають здійснювати українські владні органи .
Поступово позиція українських есерів у цілому щодо національного питання у порівнянні з Установчим з’їздом УПСР радикалізується. Так, на червневій конференції українських есерів у Києві було заявлено, що партія “вважає в найблизчому майбутньому необхідною перебудову сучасних імперіалістичних сепарованих держав на федерацію вільних демократичних республик, утворених по національно-теріторіальному принціпу” . У своїй програмі, яка була прийнята лише 1 серпня 1917 року на ІІ з’їзді партії, українські есери у національному питанні пішли дещо далі положень своєї червневої конференції та тодішньої позиції УСДРП, проголосивши курс на те, “щоб Україна приступила до федерації з іншими народами як демократична республіка” .
Як відомо, УСДРП прийняла тезу про “будування Української Демократичної Республики, котра має стояти в федеративному звязку з Російською Республикою” , лише на своєму IV з’їзді у жовтні 1917 року . Різниця у часі прийняття постулату української республіки красномовно свідчила наскільки УПСР була настроєна радикальніше ніж УСДРП. До речі, на радикальність УПСР, порівняно з УСДРП, небезпідставно вказував і визначний діяч українського есерівського руху, член УЦР П.Христюк, який писав: “…формули “переходу” фракції українських соціалістів-революціонерів були майже завше лівішими внесених соціяль-демократами” . Підтвердження цього ми знаходимо й у матеріалах п’ятої та восьмої сесій УЦР. Те, що УПСР в цілому була радикальнішою ніж УСДРП, було передусім наслідком різниці у типах їх політичної свідомості .
Причинами радикалізації настроїв українських есерів щодо вирішення національного питання стали зневажливе ставлення Тимчасового уряду до національних вимог Центральної Ради та, згідно з заявою на червневій конференції українського есера М.Шрага, ворожість російських соціалістів “до визвольних змагань українського народу” . Тому і М.Шраг, і М.Ковалевський у своїх виступах на цій конференції пропонували розірвати стосунки з Тимчасовим урядом та самостійно приступити “до фактичного переведення в життя автономії” . Навіть представник “лівобережців” Г.Михайличенко тоді заявив, що “влада на Вкраїні мусить бути в українських руках” .
Проте радикалізація позиції українських есерів у національному питанні не позначилася у повній мірі на практичній діяльності їх партії. Так, голова ЦК УПСР М.Ковалевський на засіданні УЦР 12 липня 1917 року захоплено вітав прийняття Другого Універсалу, який, як відомо, був ухвалений на основі згоди з Тимчасовим урядом, і, згідно з виступом М.Ковалевського, був уступкою з боку УЦР . Далі – більше. 22 серпня 1917 р. на п’ятій сесії УЦР більшість фракції УПСР (близько 95 з 125 осіб) проголосувала за резолюцію українських соціал-демократів щодо прийняття “Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні” . Суть цієї резолюції зводилася до фактичної згоди УЦР на відносини з Тимчасовим урядом на основі “Тимчасової інструкції”. Останньою ж, у свою чергу, Тимчасовий уряд без узгодження з УЦР визначав компетенцію та територію дій Генерального Секретаріату, зводячи, по суті, його функції до розробки пропозицій, “що торкаються життя краю та його управління” , і до передачі розпоряджень та вказівок Тимчасового уряду місцевим органам влади. Прийняття вищезгаданої резолюції зв’язало руки УЦР у вирішенні соціально-економічних питань, оскільки вона мимоволі брала тепер на себе відповідальність за дії Тимчасового уряду. В майбутньому цей крок стане одним з чинників поразки УЦР.
Причини того, що радикалізація загальнопартійної позиції УПСР у національному питанні та негативація ставлення її членів до Тимчасового уряду у достатній мірі не проявилися в її діяльності в УЦР, полягали у наступному. По-перше, українським есерам, втім, як і українським соціал-демократам, були притаманні риси опозиційної свідомості . Цікаво, що це прекрасно усвідомлювали і самі їх представники. Наприклад, на засіданні УЦР 13 липня 1917 р. голова УПСР М.Ковалевський констатував: “Досі ми були силою протестуючою” . Як відомо, опозиційна свідомість характеризується орієнтацією на критику та тиск на існуючу владу, але не на самостійне здійснення необхідних перетворень. По-друге, в УПСР не дотримувалася субординація, точніше, механізм дії партії був дещо інакший ніж зафіксований у її статуті. Йдеться про домінування волі фракції українських есерів в УЦР у порівнянні з ЦК партії.
Причиною такої ситуації була специфічна ієрархія орієнтацій соціальних дій переважної більшості українських есерів (“лівобережців” та центристів). Оскільки ця більшість була автономістською, вона очікувала легітимізації своїх політичних дій та одержання права на владу від Тимчасового уряду, тобто центральної правлячої, хоча і тимчасової, установи у Росії. На другому місці в ієрархії орієнтацій соціальних дій більшості українських есерів була УЦР, оскільки лише через неї вони могли впливати на Тимчасовий уряд. Ось чому фракція українських есерів в УЦР мала більшу вагу в партії ніж ЦК. На третьому місці у ієрархії орієнтацій українських есерів був об’єкт політики УПСР, тобто українське селянство, робітники та трудова інтелігенція. Отже, реалізація позицій та рішень рядових членів партії ставилася насамперед у залежність від стосунків між УЦР та Тимчасовим урядом. Саме тому радикалізація позиції УПСР у національному питанні у повній мірі не відбилася на її практичній діяльності.
Що стосується ієрархії орієнтацій дій українських соціал-демократів, то вона у цілому збігалася з ієрархією орієнтацій більшості членів УПСР. На першому місці була орієнтація на Тимчасовий уряд, на другому – орієнтація на УЦР, на третьому – орієнтація на українських робітників. Проте, на відміну від УПСР, усередині УСДРП не було серйозних ідейних та тактичних розбіжностей аж до осені 1917 року, а її представники в УЦР завжди виступали з узгодженою позицією . Подібно до УПСР, партійна фракція УСДРП в УЦР мала першорядне значення в партійній структурі. Річ у тому, що від початку революції ЦК партії українських соціал-демократів так і не був сформований (до жовтня 1917 року), а діяло лише Бюро ЦК, яке майже у повному складі входило до структур УЦР . Це, поруч з причинами, які діяли і у відношенні УПСР та були відзначені нами вище, обумовлювало провідну роль фракції українських соціал-демократів у визначенні політики партії. Існування фракції УСДРП в УЦР як центральної партійної інституції доводилося, зокрема, в резолюції соціал-демократичної фракції і Київського комітету УСДРП від 6 липня 1917 р., у якій “всі партійні організації” закликалися до “найтіснішого звязку з Українською Соц.- Дем. фракцією У.Ц.Ради” .
Якщо розглядати діяльність УСДРП та УПСР у контексті притаманних їм ієрархій орієнтацій соціальних дій, то їх діяльність щодо реалізації своїх програм була неефективною внаслідок невідповідності їх власних ієрархій цінностей та ієрархії цінностей головного об’єкта їх соціальних дій, тобто Тимчасового уряду. Так, якщо українські соціалісти були зацікавлені у якомога швидшому створенні автономії України, то члени Тимчасового уряду залишалися на позиціях “єдиної та неподільної”; якщо українські соціалісти бажали соціальних перетворень в інтересах трудящих класів суспільства, діячі Тимчасового уряду прагнули не допустити цього, відстоюючи інтереси буржуазії. Ось чому під будь-яким приводом Тимчасовий уряд намагався відмовити УЦР в її прагненні до автономії.
У зв’язку з цим, діяльність УСДРП та УПСР була неадекватною та неефективною щодо здійснення їх програмних завдань. Причиною ж очікування підтримки своїх домагань від Тимчасового уряду була нездатність українських есерів та соціал-демократів на самостійне здійснення влади внаслідок притаманної їм опозиційної свідомості. Опозиційна свідомість не стільки була наслідком недостатньої впливовості українських соціалістичних партій, позаяк вона також була характерна і для російських есерів та меншовиків, партії яких були найвпливовішими у Росії, скільки результатом інших факторів. До останніх можна віднести звичку, пристосованість до діяльності щодо розхитування влади (будь вона монархічною або буржуазною) та внаслідок цього неготовність до творчої політичної праці, орієнтацію на російський революційний рух та недостатне усвідомлення українськими соціалістичними силами, з якими більшість трудящого населення України після повалення самодержавства пов’язувала розв’язання своїх нагальних проблем, своєї нової ролі у суспільному житті . Крім того, до таких факторів відносимо суто реформаторську ідеологію УСДРП, що у стосунках з Тимчасовим урядом вимагала використання, за виразом К.Каутського,“стратегії виснаження” , а також бідність УПСР на інтелектуальні кадри.
Повернімося тепер до порівняння ідейних позицій УПСР та УСДРП з важливих політичних питань. Після національного найголовнішим для УПСР як для партії переважно селянської було земельне питання, хоча у програмі йому й було відведено лише передостаннє місце. Водночас це питання, як відомо, було чи не найважливішим для більшості населення Наддніпрянщини. Для вирішення земельного питання УПСР услід за Російською Партією соціалістів-революціонерів висунула тезу соціалізації землі , яка передбачала ліквідацію права приватної власності на землю та виключення її з товарообміну. Всі землі в Україні, що визначалися українськими есерами як Український Земельний Фонд , повинні були переходити «без викупу в користування всього трудового народу», який мав порядкувати ними «через сільські громади, волосні, повітові, крайові та всеукраїнський земельні комітети, обрані трудовим народом на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права» . Згідно з програмою, землею мали користуватися тільки ті, «хто сам або в товаристві, обробляє її власною працею, на основі урівнюючого принципу”. “Як шлях до переведення цього принципу” повинна була установлюватися “норма, не менша споживчої, і не більша трудової” . “Позаяк хазяйнування гуртом, - відзначалося у програмі УПСР, - зберігає робочу силу, потребує менше інвентаря, дає змогу завести найкращі машини і, взагалі, підвищує агрикультуру, - бажано великі зразкові господарства, не руйнуючи, передати до рук трудових хліборобських товариств як огнищ майбутнього соціалістичного хазяйнування” .
УСДРП мала дещо іншу позицію відносно вирішення земельного питання в Україні. Вона приєдналася до УПСР щодо ідеї про виключення всіх земель сільськогосподарського значення в Україні з товарного обігу, проте виступила проти повної ліквідації права власності на землю. Селяни, згідно з аграрною програмою УСДРП, яка була прийнята IV з’їздом партії (жовтень 1917 р.), мали зберігати у власності землю, якщо її площа не була більшою ніж дрібна селянська земельна власність. “Всі землі приватних власників, котрі мають земельної власності більше норми”, яку повинні були встановити Всеукраїнські Установчі збори, “а також землі казенні, царські, удільні, церковні та монастирські” підлягали конфіскації та передачі в “Український Земельний Фонд у власність України” . Користування землею з Українського Земельного Фонду, на думку соціал-демократів, мали організовувати земельні комітети України, яким першочергово належало задовольняти “потреби у землі безземельного та малоземельного люду” з перевагою для селян, об’єднаних “в товариства гуртового господарювання” . З Українського Земельного Фонду пропонувалося збільшити “земельну власність адміністративних громад (мійських та сільських) задля поширення комунального господарства” . Великі зразкові господарства, а також ті господарства, що мають особливу вагу для народного господарства України, на думку соціал-демократів, без поділу мусили переходити до ведення органів місцевого самоврядування, кооперативів та професійних робітничих спілок. Господарювання окремих господарств повинно було здійснюватися “під контролем українських державних властей і органів самопорядкування”, яким належало “дбати про найінтенсивнійший розвиток сільсько-господарської кооперації в усіх її формах” . Таким чином, замість соціалізації, прихильниками якої у вирішенні земельного питання були українські есери, вітчизняні соціал-демократи пропонували націоналізацію з елементами муніципалізації. Проте як українські есери, так і українські соціал-демократи, прекрасно розуміючи, що ні соціалізація, ні націоналізація або муніципалізація, повністю не вирішать соціальне питання на селі, виступали за колективні форми господарювання.
Приступити до практичної реалізації своїх програмних настанов у земельному питанні, а втім, як і у багатьох інших питаннях, українські есери та соціал-демократи змогли лише після повалення Тимчасового уряду, а точніше тоді, коли УЦР після оприлюднення ІІІ Універсалу стала повноправним верховним органом державної влади в Україні .
Першим кроком на шляху вирішення земельного питання можна вважати саме III Універсал. Як відомо, поруч з проголошенням Української Народної Республіки, цим Універсалом на її території скасовувалося “право власності на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільськогосподарського значення, а також на удільні, монастирські, кабінетські та церковні землі”. Визнаючи, що землі ті, - зазначалося у цьому документі, - є власність всього трудового народу і мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає генеральному секретареві по земельних справах негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих зборів” .
Незгодний з положенням Універсалу щодо земельного питання генеральний секретар земельних справ М.Савченко-Більський подав у відставку , а його функції став виконувати товариш генерального секретаря Б.Мартос. Саме під його керівництвом і готувався земельний законопроект, який був запропонований на розгляд восьмій сесії УЦР 27 грудня 1917 року. Хоча текст цього законопроекту до нас не дійшов, про його зміст ми можемо судити з порівняльного аналізу виступів його прихильників, опонентів та самого Б.Мартоса, а також даних, що наводить закордонний український історик І.Витанович у своєї праці “Аграрна політика українських урядів. 1917-1920» . Перш за все відзначимо, що законопроект Б.Мартоса був доволі суперечливим. Так, у першому пункті цього законопроекту говорилося про скасування власності на землю, але, разом з цим, у іншому пункті гарантувалася недоторканість господарств, що мають 40 десятин. Заборонялися продаж та передача в оренду землі приватними особами, але дозволялася передача землі в оренду з боку земельних комітетів, у розпорядження яких повинна була надходити конфіскована земля. За рахунок коштів від такої оренди передбачалося матеріальне забезпечення земельних комітетів.
Таким чином, беручи до уваги межу недоторканості приватновласницьких земель у 40 десятин, законопроект Б.Мартоса потенційно не міг вирішити земельну проблему на селі, оскільки, фактично, він означав конфіскацію земель поміщицьких, державних, удільних, церковних та монастирських, але практично залишав недоторканими землі селянської буржуазії, які тоді складали 30% усього землеволодіння в Україні. Так, у середньому на одне господарство сільського буржуа в Україні припадало 25,5 десятин .
Українські соціал-демократи виступили за прийняття цього законопроекту, але українські есери були проти. Тут треба відзначити, що ця позиція українських соціал-демократів була не випадковою і пояснювалася їхньою орієнтацією на соціальний, міжкласовий мир або, іншими словами, на співробітництво з приватновласницькими елементами. Вищеозначена орієнтація обумовлювалася у цілому реформістською ідеологією української соціал-демократії та, перш за все, реформістськими настановами її лідерів в УЦР та Генеральному секретаріаті. Так, на восьмій сесії УЦР (25-30 грудня 1917 р.) український соціал-демократ, голова Генерального секретаріату В.Винниченко “немов би навмисне ще раз підкреслив, що буржуазії на Україні нема чого турбуватись” . “Центральна Рада,- говорив В.Винниченко, - від самого початку зайняла революційну позицію за національне визволення; на цій позиції залишилася вона і тепер. Рада Народніх Комісарів вважає, що в Росії можна зараз переводити соціялістичну революцію, ми ж, живучи на Україні і обраховуючи обєктивні умови тут, не віримо в це. Та і в Росії ще не наступив момент для соціялізму”. Разом з цим він заявляв, що справа “соціялізму не буде загальмована: запорукою цього є те, що Центральна Рада складається з соціялістичних елєментів. Тільки до соціялізму ми будемо йти обережно, стоячи твердо на ногах” .
Внаслідок неприяйняття українськими есерами законопроекта Б.Мартоса, між фракціями УСДРП та УПСР виник конфлікт. Від імені українських та російських есерів на розгляд УЦР була винесена резолюція(“формула переходу”), що визнавала законопроект Б.Мартоса, “не відповідаючим інтересам трудового селянства України”, передбачала створення фракційної комісії для “вироблення нового закону”, головним принципом якого “повинно бути цілковите скасування власності на землю та соціалізація її”, а також вимагала негайної заміни Б.Мартоса на посту генерального секретаря у земельних справах “членом партії у.с.-р.” .
У відповідь на цю резолюцію есерів фракція українських соціал-демократів виступила з резолюцією, яка пропонувала “взяти заслуханий тимчасовий законопроект за основу, передавши його в парламентську комісію для негайного перероблення і внесення в Центральну Раду” . При цьому М.Порш від фракції УСДРП заявив, “що коли буде прийнята формула переходу у.с.-р., фракція у.с.-д. відкличе своїх представників із складу Генерального секретаріату, позаяк в резолюції с.-р. зазначається, що законопроект Генерального секретаріату не відповідає інтересам трудового селянства” . До соціал-демократів приєдналися соціалісти-федералісти, які теж заявили, що з Генерального секретаріату “одкличуть свого представника” , а також фракція меншовиків та самостійників. У результаті, опинившись перед необхідністю самим формувати Генеральний секретаріат, українські соціалісти-революціонери внесли більш м'яку резолюцію, яка і була 30 грудня прийнята більшістю УЦР.
Цією резолюцією передбачалося: законопроект Б.Мартоса не приймати, а виділити зі складу Центральної Ради комісію “пропорціонально кількості членів фракцій і цій комісії доручити вироблення нового законопроекту, прийнявши за головну засаду цього законопроекту повне скасування власності на землю та соціалізацію її” . Але нічого не говорилося про те, що законопроект Б.Мартоса “не відповідає інтересам трудового селянства” чи про заміну Б.Мартоса на посту генерального секретаря у земельних справах українським есером. Щоправда, через три дні ухвалою Генерального Секретаріату Б.Мартос, «згідно проханню», був звільнений з посади товариша генерального секретаря земельних справ (і тим самим від керування земельним секретарством), а наступного дня рішенням Малої ради генеральним секретарем земельних справ був затверджений український есер Олександр Зарудний . Відзначимо також, що незважаючи на численність складу комісії, яка була створена відповідно до прийнятої резолюції, новий земельний законопроект, судячи зі слів П.Христюка, виробляли лише есери, а саме: О.Шумський (у.с.-р.), П.Христюк (у.с.-р), М.Пухтинський (рос.с.-р.) і М.Дешевий (рос.с.-р.). В основу цього законопроекту, писав П.Христюк, “було взято постанови українських селянських зїздів в земельній справі”, а за схему для нього “було взято вироблений фракцією соціялістів-революціонерів в Російській Другій Державний Думі проєкт земельного закону” . Новий земельний законопроект був запропонований П.Христюком на засіданні 30 січня 1918 року дев’ятої сесії УЦР, а днем пізніше він був одноголосно прийнятий як Тимчасовий земельний закон .
Цей закон, за визнанням українського есера М.Шаповала та виходячи з документів українських земельних комітетів, був відомий як закон про соціалізацію землі . Хоча саме слово “соціалізація” у ньому не згадувалося, він дійсно базувався на принципах соціалізації. Це видно хоча б із прагнення звести до мінімуму втручання держави у земельні відношення і надати широкі повноваження органам міського самоврядування, земельним комітетам та сільським громадам. Відповідно до закону, право власності на всі землі в Українській Народній Республіці (УНР) скасовувалося без викупу і вони оголошувалися “добром” її народу. Порядкування землями міського користування закріплювалося за органами міського самоврядування, а іншими – за сільськими громадами, волосними, повітовими і губернськими земельними комітетами, які мали забезпечувати громадянам їх права на користування землею. Землі повинні були надаватися земельними комітетами в приватно-трудове користування сільським громадам та добровільно складеним товариствам. Нормою наділення для приватно-трудових господарств визнавалася “така кількість землі, на якій сім'я або товариство, провадячи господарство звичайним для своєї місцевості способом, мали б користь, потрібну як для задоволення своїх споживчих потреб, так і для підтримання свого господарства; ця норма не повинна перевищувати такої кількості землі, яка може бути оброблена власною працею сім’ї або товариства” . Встановлення ж цієї норми мало проводитися земельними комітетами і сільськими громадами під керуванням і з затвердженням центрального органу державної влади. Земельний закон також визначав, що “ніякої платні за користування землею не повинно бути” і “право користування може переходити в спадщину” . “За попередніми власниками й орендарями (окремими особами, сім’ями, товариствами й громадами) по їх бажанню і з постанови волосних земельних комітетів, - говорилося в законі, - залишаються в користуванні участки землі з садами, виноградниками, хмільниками й т.ін. в кількості, яку вони власною працею і працею своєї сім’ї можуть обробити”. Що ж стосується “нетрудових” земель, то вони разом з живим і мертвим сільськогосподарським інвентарем та будівлями, мали переходити до земельних комітетів. Висококультурні господарства, сади, виноградники, відповідно до закону, повинні були передаватися “цілими в користування товариствам або сільським громадам, котрі будуть вести господарство спільно, по планах, затверджених земельними комітетами” . Земельні комітети також мали відати передачею права користування землею, господарюванням у приватно-трудових або товариських господарствах та зрівнянням у користуванні землею через оподаткування лишків землі чи надзвичайних доходів з неї, шляхом “розселення і переселення або зміни меж участків і їх розмірів” . Таким чином, цей закон справді у цілому можна вважати законом про соціалізацію землі.
Прийняття цього закону, по суті, не мало практичного значення, оскільки його ухвалення відбулося перед самим приходом російських більшовиків до Києва, і він став відомим широкій українській громадськості лише у середині- кінці березня 1918 року, тобто за місяць-півтора до падіння влади УЦР, а у деяких місцях навіть пізніше. Так, земельні комітети Олександрівського повіту дізнались про зміст земельного закону лише у середині квітня від представника Міністерства земельних справ . Знаючи з ІV Універсалу, що комісія УЦР “вже виробила закон про передачу землі трудовому народові без викупу, прийнявши за основу скасування власності й соціалізацію землі” , але не маючи на руках його тексту, діячі земельних комітетів нерідко проводили соціалізацію землі “на порівнюючому принціпі по пропорціональній нормі” . Іншими словами, як відзначав один з земельних інструкторів УЦР, під соціалізацією розуміли “здебільшого – чорний переділ” .
Що стосується українських соціал-демократів, то вони, під тиском есерівської більшості УЦР, беручи до уваги великий вплив українських есерів серед селянства та в умовах необхідності якомога скорішого вирішення земельного питання українською владою, погодилися на ухвалення есерівського земельного закону, хоча і були проти соціалізації. Так, намагаючись “знайти собі спільників серед дрібного селянства” , українські соціал-демократи виступали за залишення власності на дрібні селянські землі . Великі ж земельні маєтки, за думкою діячів УСДРП, повинні були націоналізовуватися та неподільними передаватися (як пропонував Б.Мартос) “селянам для спільного оброблення” , або (як пропонував А.Пісоцький) муніципалітетам, у господарствах яких бідні селяни могли працювати за плату . Останнє, на думку соціал-демократів, обумовлювалося тим, що “в великих економіях хазяйство поставлене краще, ніж в дрібних селянських господарствах, бо в великих господарствах відносно меньше трат, меньше машин, ніж їх потрібно в багатьох малих господарствах” .
Наприкінці березня на засіданні ЦК УСДРП було вирішено через фракцію партії в УЦР внести такі поправки до земельного закону, які означали збереження приватної земельної власності на дрібні господарства, на міські землі, податків на земельну власність та одержавлення великих і культурних господарств .
Таким чином, як бачимо, програма земельної реформи української соціал-демократії була спрямована в майбутнє всупереч позиції украінських есерів, яка була орієнтована на збереження аграрного характеру економіки, проте ця програма не відповідала сподіванням середнього і біднішого українського селянства і не могла бути підтримана ним, позаяк вона, знищуючи поміщицьке землеволодіння, фактично не припускала наділення землею малоземельних та безземельних селян, тим самим маючи на увазі їхню пролетаризацію у подальшому.
Повертаючись до порівняння ідейних позицій УПСР та УСДРП з головних політичних питань, зупинимося на одному з факторних питань революції – питанні українських збройних сил. Вбачаючи у існуванні армії основу і опору держави в пригніченні нею народу та інструмент панування буржуазії і вважаючи, що при тому суспільстві, яке буде утворене у результаті революції, існування армії буде взагалі непотрібне, українська соціал-демократія ще у своїй програмі (грудень 1905 року) висунула, а з початку революційних подій 1917 року знову підняла на щит ідею “заведення” в Україні народної міліції , тобто всенародного ополчення. Проте, маючи на увазі продовження війни та перебуваючи, як уже вказувалося, на платформі революційного оборонства, українська соціал-демократія замість формування української армії виступала за виділення українців-військових на час війни в окремі українські частини. Висловлюючись проти створення української армії, один з лидерів української соціал-демократії В.Винниченко, зокрема, писав: “не своєї армії нам соціял-демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців-солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструювати так, щоб це було українське народнє військо, свідоме своїх народніх, а не салдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали” .
Як відомо, ідея створення власної української армії належала самостійникам, перш за все, М.Міхновському, який пов’язував її з досягненням Україною самостійності. Так, ще 29 березня 1917 року на нараді українців- військових київського гарнізону М.Міхновський виголосив програмну доповідь, на базі якої було ухвалено приступити до “негайної організації власної національної армії, без якої не можна помислити про здобуття повної волі України” .
Залишаючись автономістами, вбачаючи в українському русі серед війська тільки засіб “поглиблення революції в масах” та бажаючи використати його лише для зміцнення авторитету УЦР перед всеросійською революційною демократією і Тимчасовим урядом, а також прагнучи не допустити зростання впливу самостійників серед військових, українські соціал-демократи, перш за все В.Винниченко та С.Петлюра, подбали про те, щоб перехопити у самостійників ініціативу у керуванні українським військовим рухом. Це було зроблено на Першому Всеукраїнському військовому з’їзді, який проходив 18-21 травня у Києві, про що, між іншим, свідчили слова однієї з його резолюцій: “…Зваживши, що всяка війна є справою не народів, а імперіялістичної політики пануючих класів, постійне військо, як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому український військовий з’їзд, закладаючи перший фундамент за-для організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу – народньою міліцією” .
М.Міхновський, який претендував на одну з керівних ролей в українському військовому русі, був відсунутий на задній план. Його, звісно, включили до складу Українського генерального військового комітету (УГВК), що був утворений для керівництва військовими справами, але М.Міхновський навіть не ввійшов до його президії, яку очолив С.Петлюра . Саме С.Петлюра, пізніше призначений генеральним секретарем військових справ (у першому, другому та четвертому складі Генерального секретаріату), і здійснював керування українськими військовими справами 1917 року. Те, що військовими питаннями в Україні завідував український соціал-демократ було однією з причин того, що УЦР не мала належної військової сили для протидії втручанню в її політику зовнішніх сил. Це підтверджує, крім іншого, промова С.Петлюри, виголошена ним восени 1917 року на соціал-демократичному вічі-концерті в Києві, і в якій він пояснював, чому УСДРП виступає проти організації армії. “Ми (українські соціал-демократи.- О.В.) знаємо, - наголошував С.Петлюра, - якого лиха може наробити ця сила, коли вона попаде в небезпечні руки, і тому-то військові делегати всіма силами запобігали тому, щоби ті люди, котрі хочуть мілітаризму, не могли мати сили та впливу на неорганізовану масу. Нам треба не постійного війська, але всенароднього озброєння, міліції. Є небезпечний елемент у військовій справі – це козакофільство… Небезпека тут полягає в тім, що коли зорганізується буржуазія, військо стане обороняти її інтереси проти інтересів демократії і селянства. Ось чому ті полкі імени гетьманів (вірогідно, Хмельницького, Полуботка, Дорошенко, Гонти, Сагайдачного, Мазепи, Богуна.- О.В.) можуть мати в собі елементи небезпечности, якщо вони будуть постійні” . Цікаво, що вже після проголошення УНР, коли командуючий Київською військовою округою підполковник В.Павленко зробив спробу організувати гвардійські “сердюцькі” дивізії, що розглядалося як початок формування української армії, С.Петлюра за дорученням Генерального секретаріату усунув цього діяча з його посади .
Відзначимо, до речі, що з приводу формування гвардійських “сердюцьких” дивізій орган ЦК УСДРП “Робітнича газета” писала таке: “утворення у нас зараз сердюцьких полків було би першим кроком до збудовання в дальшому свойому розвитку постійної української армії, яка була досі і буде на далі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства та робітництва, і яку ці пануючі буржуазні класи через свої правительства під командою наймитів-офіцерів кидали одна на другу на братовбійчу війну” . Газета висловлювала занепокоєння з приводу того, що “гвардія силою зброї може висунуть на порядок політичного життя питання про гетьмана України і підтримати кандидатуру тої чи иншої особи з пануючих верств чи їх прибічників… Тепер зрозуміло, через що власне гасло самостійности іде з тих самих джерел, звідки іде агітація і за утворення сердюцьких полків, які стануть, на думку цих людей, основою української армії, а сердюки будуть її привелігірованою частиною” .
Що стосується українських есерів, то вони у своєї більшості, як продемонстрував ІІ з’їзд УПСР, теж виступали за “скасування постійної армії і заміни її народною міліцією” , солідаризуючись тим самим з позицією українських соціал-демократів. Але на відміну від соціал-демократів вони відігравали менш помітну роль у керуванні українським військовим рухом та у визначенні військової політики України, хоча їх чисельний вплив серед військових загалом перевищував вплив українських соціал-демократів. Так, наприклад, з 1093 делегатів Третього Всеукраїнського військового з’їзду (2-14 листопада 1917 р.) 738 належали до фракції українських есерів, тоді як до фракції українських соціал-демократів – усього 111 депутатів . Українські есери разом із соціал-демократами входили до УГВК і, навіть, в його президію (М.Полоз, В.Потішко), а український есер О.Жуковський, як відомо, був товаришем генерального секретаря військових справ С.Петлюри .
Щодо робітничого питання програмні позиції УПСР та УСДРП у цілому збігалися. Українські соціалісти вбачали вирішення робітничого питання у прийнятті законодавства з охорони праці, встановленні максимального 8-годинного робочого дня та мінімальної заробітної платні з її збереженням під час хвороби, введенні страхування робітників за рахунок підприємців, організації робітничих інспекцій, промислових судів та бірж праці .
Як відомо, крім українських соціал-демократів, організацією робітничих мас прагнули займатися й українські есери, але пріоритет у цій справі все ж таки був у УСДРП, що продемонстрував Перший Всеукраїнський робітничий з’їзд, на якому 140 голосів (60 %) належало українським соціал-демократам, а 94 (40 %) – українським есерам . У вирішенні робітничого питання українські есери перевагу також віддавали соціал-демократам, за якими у Генеральному секретаріаті (з 22 січня 1918 року – Раді народних міністрів), фактично, постійно був закріплений пост генерального секретаря (народного міністра) праці . З цього приводу у своїх мемуарах глава УПСР М.Ковалевський писав: “Під впливом пануючого тоді в Росії доктринерства, яке було продуктом десятиліть, чомусь вважалось, що з усіх політичних партій, тільки соціял-демократична партія є покликана до організації робітничої кляси. Вона ніби мала загальновизнаний пріоритет в цій справі, як партія робітництва. Натомість інші соціялістичні організації (як, наприклад, українська партія соціялістів-революціонерів), тому що вони клали більший ідеологічний натиск на аграрне питання, повинні були працювати в іншій соціяльній площині. Цей доктринерський поділ впливів, хоч і не був ніде зформульований, став своєрідною традицією, і його наслідки ми бачили й на Україні. Зокрема ми, українські соціялісти-революціонери, вже кілька років до революції 1917 року, вважали за наш обов’язок поширити наші політичні впливи і на українське робітництво, особливо по великих містах, а передусім у Києві і Харкові. Але під час революції обставини склалися так, що наша партія була цілком захоплена переведенням політичної організації селянських мас у Всеукраїнській Селянській Спілці… Однак справу політичної організації українського пролетаріяту ми занедбали, не в останній мірі тому, що вважали, що власне українська соціял-демократична партія в стані буде це виконати” .
Відомо, що УСДРП не досягла серйозних успіхів в організації пролетаріату України. На осінь 1917 року її чисельність не перевищувала 4524 особи. Ці дані випливають, по-перше, з доповіді мандатної комісії на ІV з’їзді УСДРП 13 жовтня 1917 р., в якій її представник констатував, що прибуло 54 делегати від 28 організацій , та, по-друге, з відомостей про загальну чисельність організацій УСДРП: на Наддніпрянщині їх на той час було 42, а за її межами – 4 (у Петрограді, Москві, на Кубані та Кавказі), тобто усього 46 організацій. Таким чином, оскільки представництво на з’їзді було - 1 делегат від 50 членів , то 54 делегати репрезентували близько 2700 українських соціал-демократів, тоді як кожна з 28 представлених організацій у середньому налічувала близько 96 чоловік. З цього виходить, що 19 непредставлених організацій загалом не перевищували 1824 чоловіки, а загальна чисельність УСДРП не була більше 4524 чоловік.
Зазначимо також, що активну підтримку УСДРП, відповідно до результатів виборів до Всеросійських Установчих зборів, надавали близько 186790 осіб, що складало 5% від загальної кількості робітництва України , чи 2,5% від тих, що голосували на виборах до Всеросійських Установчих зборів, або 1,2% від загальної кількості виборців .
Що стосується УПСР, то її чисельність складала близько 40528 осіб. Ця цифра випливає з даних, що доволі докладно та переконливо за станом на 9 квітня 1918 р. в останньому числі «Боротьби» напередодні гетьманського перевороту наводив секретар ЦК партії Г.Товмачів. Згідно з ним, секретаріатом ЦК УПСР на Наддніпрянщині було зареєстровано 165 організацій, усього ж (з організаціями в діючий армії та за межами Наддніпрянщини) налічувалося 285 організацій. Проте, членів тільки 68 організацій на Наддніпрянщині (6010 осіб), 103 організацій у діючій армії (23256 осіб) та 5 організацій за межами Наддніпрянщини (209 осіб) було зареєстровано ЦК і лише вони (загалом 29475 осіб), згідно з логікою статуту УПСР, могли вважатися справжніми, тобто стовідсотковими, членами партії . Але, попри це, інші 109 організацій були зареєстровані, і особи, які увіходили у них, також були, хоча і не повноцінними, членами УПСР. За розрахунками Г.Товмачіва вони складали близько 11053 членів. Ця цифра випливає з середньої кількості членів (відповідно, обчисленої окремо по Наддніпрянщині, діючій армії та українським колоніям), що припадала на кожну організацію, та з кількості організацій з невідомою кількістю членів. Таким чином, загальна чисельність УПСР складала близько 40528 осіб, тоді як на Наддніпрянщині (з україноетнічними повітами Вороніжської губернії та Таврією) - близько 14546 чоловік .
За словами Г.Товмачіва, одночасно існували і «ні чим не зв’язані з ЦК УПСР» організації українських есерів, кількість яких була не менша ніж зареєстрованих. Проте, на наш погляд, ці організації не можна вважати партійними, а лише організаціями прихильників УПСР, або, використовуючи визначення Г.Товмачіва, «співчуваючих».
Щодо впливу УПСР у Наддніпрянщині, то він визначався у кількості близько 5697845 чоловік; це складало 66,9% від тих, що голосували на виборах до Всеросійських Установчих зборів, або 37,5% від загальної кількості виборців . Зазначимо, що вплив УСДРП та УПСР серед населення Наддніпрянщини на кінець 1917 року обчислювався нами на основі даних, що наводив український історик О.Мельник у своїй дисертації . Слід відзначити, що по Катеринославському, Київському та Подільському округах, де УСДРП та УПСР проходили (разом з Селянською спілкою, яка була під впливом українських есерів) єдиним списком, співвідношення прихильників УСДРП та УПСР обчислювалося за співвідношенням голосів, поданих за українських соціал-демократів та есерів на виборах до Українських Установчих зборів, а по Волинському та Чернігівському округах, де українські соціал-демократи на виборах до Всеросійських Установчих зборів не виставляли своїх списків та не блокувалися з УПСР, кількість прихильників УСДРП визначалася згідно з голосами, поданими за список українських соціал-демократів на виборах до Українських Установчих зборів. При цьому треба зазначити, що результати виборів до Українських Установчих зборів невзмозі дати об’єктивної та повної картини впливів УСДРП та УПСР (внаслідок того, що вибори скрізь по Наддніпрянщині проходили у складних умовах, а у багатьох повітах не відбулися, іноді і не починавшись), і тому нами застосовувалися лише у допоміжному значенні.
Отже, у добу УЦР УПСР перевищувала УСДРП у чисельності майже у 9 разів, а у впливі на населення Наддніпрянської України - у 30,5 разів.
Причини того, що УСДРП не досягла вагомих результатів в організації пролетаріату України, були такі. По-перше, у своїй діяльності українські соціал-демократи керувалися принципом національних організацій пролетаріату . “Я не пригадую, - писав з цього приводу М.Ковалевський, - щоб наші соціял- демократи видавали відозви чи газети російською мовою, а все, що вони видавали українською мовою, принципово відкидалося зрусифікованими робітниками” .
По-друге, ієрархія цінностей української інтелігенції, що приймала рішення щодо політики УСДРП, з одного боку, та ієрархія цінностей низового складу партії, а також українських робітників, інтереси яких УСДРП намагалася репрезентувати, з іншого, дещо різнилися . Так, на першому місці в ієрархії цінностей української соціал-демократичної інтелігенції було національне питання, а потім вже задоволення соціально-економічних потреб робітників; в ієрархії цінностей українських робітників, у свою чергу, все було навпаки. Цікаво, що лідери української соціал-демократії наївно намагалися переконати себе та українських робітників, що найважливішим для останніх є національне питання. Так, виступаючи на Всеукраїнському Робітничому з’їзді, відомий український соціал-демократ В.Садовський відзначав: “Завдання укр.[аінського] пролетаріату, як і завдання пролетаріату усього світу одинакові. Але реально всі ці завдання мусять виходити з національного грунту…Українцям треба домагатись, щоб укр.[аїнська] мова була нарівні з усіма мовами, щоб діловодство, література і инше були на укр.[аїнській] мові. Тут не є націоналістичні домагання, а законні потреби робітників” .
Третьою причиною, на наш погляд, була стійка прихильність української соціал-демократичної інтелігенції до реформізму, у той час, коли робітничі маси бажали швидкого, революційного вирішення своїх соціально-економічних проблем. Наслідком другої та третьої причини було також те, що у галузі робітничого законодавства (пріоритет в ініціації якого належав, як відомо, соціал-демократам) Центральною Радою був прийнятий закон лише “Про восьмигодинний робочий день” і то тільки 7 лютого 1918 року, хоча про введення восьмигодинного робочого дня повідомлялося ще у Третьому Універсалі УЦР (20 листопада 1917 р.).
Вирішуючи питання щодо визначення ролі УСДРП та УПСР у формуванні політики УЦР, повернімося до розгляду чисельності їх представників, що брали участь у роботі Центральної Ради та її органів. Як ми вже відзначали, спочатку українські соціал-демократи в УЦР та в її органах переважали над українськими есерами, проте після поповнення УЦР представниками Рад селянських та військових депутатів, найчисленнішою партією, що мала представництво в ній, стала УПСР. Так, на п’ятій сесії УЦР (3-14 липня 1917 р.) фракція УСДРП налічувала 43 особи, а фракція УПСР – близько 100 осіб (формально, тобто потенційно, з урахуванням неприсутніх селянських і військових депутатів, - близько 150 осіб) . Тут треба відзначити, що Рада селянських депутатів, яка складалася з членів Селянської Спілки , у своїй більшості знаходилася під впливом українських есерів . Щодо Ради військових депутатів, то її суцільна частина також була під впливом українських есерів, як і значна кількість українських військових. На п’ятій сесії Центральної Ради з ухвальним голосом усього було присутньо 198 чоловік, хоча формально УЦР на той час включала 399 чоловік. Таким чином, на цій сесії представництво УСДРП складало 21,7%, а представництво УПСР – близько 50%. Цим, безперечно, пояснюється, що на сесії приймалися в основному резолюції, які вносилися фракцією українських есерів. Це також дозволило українським есерам, всупереч опору українських соціал-демократів, на засіданні 10 липня провести рішення щодо організації Українських Установчих зборів як найближчого завдання Генерального секретаріату й УЦР.
Як відомо, на п’ятій сесії склад Комітету УЦР був розширений з 20 до 40 осіб. За Комітетом було визнано право «вирішення всіх негайних справ, що належать до компетенції Центральної Ради» у міжсесійний період , а сам Комітет з середини липня отримав назву «Мала рада». На засіданні цього органу 17 липня його склад був поповнений представниками національних меншостей і, тим самим, збільшився до 58 осіб . Якщо формально УСДРП і УПСР у Малій раді мали по 8 місць, то фактично вони отримали, відповідно, 15 і 16 місць, тоді як соціалісти-федералісти - усього 4 місця . Таким чином, частка УСДРП у Малій раді складала 25,8%, УПСР – 27,5%, а УПСФ – усього 6,8%. Слід відзначити, що у своєму повному складі Мала рада ніколи не збиралася. Навіть у найвідповідальніші моменти (прийняття ІІІ та ІV Універсалів) чисельність учасників її засідань не доходила до 84,5% її повного складу, а в інших випадках була відповідно менше, але не нижче 58,6%. До зазначеного додамо, що чисельність фракцій українських соціал-демократів і есерів у Малій раді не була незмінною, оскільки на 9 з 31 місця, що ці фракції обіймали разом, мали переобирати делегатів українські селянська, військова та робітнича ради. Але при цьому гарантовано кожна фракція мала 13 місць. Згодом чисельність фракції українських есерів у Малій раді дещо зросла, а фракції українських соціал-демократів – зменшилась. Так, у момент голосування ІV Універсалу від фракції українських есерів у Малій раді були присутні 17 осіб (1 чоловік був відсутнім), а від фракції українських соціал-демократів – 11 осіб (3 чоловіка, відповідно, були відсутні) . Постійного персонального складу Малої ради (навіть без тієї частини, яка мала обиратися радами) також не було, оскільки українські соціал-демократи, есери, есефи та представники національних меншостей іноді заміщали та замінювали своїх делегатів. Проте нам відомі імена деяких українських соціал-демократів та есерів, які з липня 1917 р. до квітня 1918 р. брали участь у засіданнях Малої ради з ухвальним голосом. Отже, представниками УСДРП у Малій раді були: М.Авдієнко, Б.Бабич, П.Блонський, С.Веселовський, С.Вікул, В.Винниченко, З.Висоцький, М.Галаган, О.Гермайзе, В.Довженко, А.Драгомирецький, М.Єреміїв, Є.Касяненко, Л.Кизима, М.Ковальський, Я.Левченко, М.Лисетчук, Б.Мартос, Б.Матюшенко, Є.Неронович, М.Огородній, А.Пісоцький, П.Пожарський, М.Порш, В.Садовський, Скнарь, І.Стешенко та М.Ткаченко. Представниками УПСР у Малій раді були: Баклаженко, С.Бачинський, С.Березняк, К.Букша, Г.Герасимів, Гіглавий, В.Голубович, Н.Григоріїв, П.Демерлій, Димерський, І.Діденко, І.Довгий, Я.Зозуля, Д.Ісаєвич, С.Качура, М.Кіяниця, М.Ковалевський, К.Корж, П.Куцяк, М.Левицький, П.Любченко, Й.Маєвський, Т.Марцинюк, О.Масюк, П.Мшанецький, П.Назаренко, Г.Одинець, Є.Онацький, М.Панченко, П.Плевако, М.Полозов, А.Постоловський, В.Приходько, І.Пугач, М.Салтан, О.Севрюк, М.Стасюк, А.Степаненко, М.Терещук, П.Христюк, М.Шаповал, О.Янко, М.Чечель та М.Шраг.
На час шостої сесії УЦР (18-22 серпня 1917 р.) завдяки робітничим депутатам фракція УСДРП формально, тобто потенційно, збільшилася до 113 осіб, а фракція УПСР – до 180 осіб, але реально вони мали значно менше представників, тому що з 643 членів УЦР на цій сесії присутніми були лише 447 осіб , а у голосуванні взяло участь ще менше – усього 354 чоловіки . Якщо виходити з кількості тих, хто голосував (тим більше, що голосування стосувалося одного з найважливіших питань, а саме, ставлення до «Тимчасової інструкції Генеральному Секретаріатові Тимчасового уряду на Україні» ), то фракція українських соціал-демократів на шостій сесії УЦР налічувала близько 70 осіб, а фракція українських есерів – близько 125 осіб, що, відповідно, складало 19,8% і 35,3% .
На восьмій сесії УЦР (25-30 грудня 1917 р.) фракція українських соціал-демократів, за нашими підрахунками, налічувала 64 особи, а фракція українських есерів – близько 100 чоловік, що, відповідно, складало 25,3% і 39,6%. Те, що фракція українських есерів була найбільшою і мала більше третини голосів, створило певні передумови для проведення нею на восьмій сесії в обстановці протистояння з українськими соціал-демократами своїх резолюцій щодо діяльності Генерального секретаріату та земельного закону. Слід відзначити, що перемогу над українськими соціал-демократами українські есери у голосуванні цих резолюцій отримали завдяки підтримці російських есерів та представників Об'єднаної єврейської соціалістичної робітничої партії .
У роботі дев’ятої сесії (28 січня-7 лютого 1918 р.) з правом ухвального голосу взяло участь 237 осіб. На відміну від восьмої сесії, на дев’ятій не було протистояння між українськими соціал-демократами та есерами, і їх фракції голосували разом (маючи загалом навіть більше 60% голосів), насамперед, за затвердження кабінету В.Голубовича, прийняття закону про восьмигодинний робочий день та ратифікацію мирного договору між Україною та Четверним союзом. На цій сесії фракція українських соціал-демократів налічувала близько 40 осіб, а фракція українських есерів – близько 98 осіб. Дані про чисельність цих фракцій випливають з відомостей про кількісно-фракційний склад Малої ради після її доповнення на дев’ятій сесії УЦР, згідно з побажанням фракції українських есерів «перевибрати Малу раду пропорціонально до складу Центральної Ради» , яке висловив М.Шраг ще на засіданні Малої ради 25 січня 1918 року. Згідно з рішенням дев’ятої сесії УЦР від 3 лютого 1918 року, реорганізована Мала рада мала налічувати 82 члена «відповідно фракційному складу Великої ради» . Зокрема, УПСР у Малій раді надавалося 34 місця (41,5%), а за УСДРП, як і раніше, залишалося 14 місць, що відповідало 17% нового складу цього органу .
Незважаючи на те, що більшість в УЦР та в Малій раді належала українським есерам, майже завжди у 1917 році українським соціал-демократам вдавалося відстоювати реформістський курс у політиці української влади всупереч революційним тенденціям українських есерів. Це обумовлювалося тим, що провідні позиції у Генеральному секретаріаті належали українським соціал-демократам, які, як у ньому, так і в Малій раді, знаходили підтримку у своїй реформістської позиції серед представників партії соціалістів-федералістів . Тому не випадково, що, наприклад, у січні 1918 року представник фракції соціалістів-федералістів М.Кушнір заявив: «Ми йдемо весь час тим же шляхом, яким ідуть у.с.-д.» .
Не погоджуючись і надалі миритися з реформістською практикою українських соціал-демократів, українські есери на засіданні Малої ради 25 січня 1918 року поставили питання про передачу керівництва Радою народних міністрів (колишнього Генерального секретаріату) членам УПСР, а також, як нами вже відзначалося, про поповнення Малої ради українськими есерами пропорційно до складу УЦР. Прагнучи взяти керівництво Малою радою та Радою народних міністрів у свої руки, українські есери, судячи зі слів М.Шрага, бажали скликати з’їзд селянських і робітничих депутатів та передати владу на місцях місцевим радам депутатів . Це, до речі, зазначалося на ІІІ з’їзді УПСР (4-7 грудня 1917 р.), який доручив “фракції УПСР в Центральній Раді домагатися, щоб Центральна Рада взяла негайно на себе почин утворення всеукраїнського клясового органу трудової демократії. «Для того, щоб Центральна Рада, - зазначалося у постанові з’їзду, - мала найрішучійшу піддержку провідних органів революційної демократії, вона повинна подбати про негайне створення всеукраїнських, об’єднуючих теріторіяльних центрів рад робітничих, селянських та військових депутатів, які забезпечать центральному клясовому органові точний і безпосередній зв’язок з організаціями революційної демократії на місцях» .
Тут слід відзначити, що подібна позиція вищого органу партії українських есерів була ініційована, безумовно, «лівобережцями», а причинами її підтримки більшістю делегатів ІІІ з’їзду УПСР були події у Петрограді та більшовицька агітація в Україні проти Центральної Ради і за організацію влади за класовою ознакою у формі рад. Зауважимо також, що прихід до влади більшовиків у Росії вплинув на утворення «лівих» течій в УСДРП, представники яких вважали його «прологом і початком» всесвітньої соціальної революції .
Позиції лівих в УСДРП та в УПСР були подібними. Як ті, так і інші, виявляли прихильність до організації влади на класовій основі у вигляді рад, проте цілком не відхиляли і парламентських форм ; прагнули до союзу з більшовиками та утворення федерації з Радянською Росією . Провідними діячами «лівої» течії у Київській організації УСДРП були, зокрема, Є.Неронович та Є.Кас’яненко (їх резолюції збирали від 16 до 31 голосів, але не більшість) , у Харківській – Є.Медведєв . Існували також «ліві» течії в Полтавській, Катеринославській, Бахмутській та інших організаціях українських соціал-демократів. Усього ж лівих в УСДРП у цей період налічувалося, згідно з даними А.Буценка, який належав до групи Є.Нероновича , близько 225 осіб , що складало менше 5% від загальної чисельності партії. Як бачимо, «хвороба лівизни» більш торкнулася УПСР, ніж УСДРП, підтверджуючи те, що у цілому УПСР була лівішою за УСДРП.
Незважаючи на свою малочисельність, на початку 1918 року ліві соціал-демократи оголосили про створення своєї партії та про співробітництво з радянською владою . «Розходячись із більшовиками в національній політиці на Україні», - відзначав один з учасників української революції І.Майстренко, - вони вірили, «що втягнуті в радянську революцію українські народні маси виправлять помилкову політику більшовиків щодо України». Ліві українські соціал-демократи вважали, «що в умовах комунізму нечислиме будь-яке національне поневолення» . В липні 1918 року вони увійшли до складу тоді ж створеної КП(б)У. Що стосується лівих українських есерів, які також після встановлення більшовицької влади у Києві намагалися брати участь в радянських органах, то їх діяльність в цих органах звелася, по суті, до протидії політиці більшовиків в Україні, тобто вони визнавали можливість легальної опозиції більшовицькій владі на українських теренах . Після повернення Центральної Ради до Києва, ліві та праві українські есери знову об’єдналися в одну партію, погодившись, що захоплення більшовиками України «загрожувало в своїх наслідках знищенням всіх соціяльних і національних здобутків революції» . Таким чином, цілісність партії була збережена, хоча деякі ліві есери і продовжували стояти на позиціях радянської влади .
31 січня 1918 року український есер В.Голубович очолив новий кабінет міністрів. Він був складений ним самим майже без участі ЦК УПСР, оскільки останній, складаючись з лівих та правих, так і не спромігся дійти згоди щодо складу кабінету. Якщо ліва частина ЦК українських есерів (М.Полозов, П.Любченко, Г.Михайличенко, В.Елланський, С.Бачинський, П.Сіверов-Одоєвський та інші) схилялася до негайного замирення з Радянською Росією та з цією метою планувала різноманітні заходи, як-от: утворення лівоесерівського уряду, проголошення радянської влади в Україні, навіть ліквідацію Центральної Ради, то права частина ЦК УПСР (М.Салтан, М.Чечель, М.Шраг, К.Корж, П.Христюк, І.Лизанівський, Ю.Охримович та інші) фактично настоювала на веденні війни з російськими більшовиками до припинення ними військових операцій проти Центральної Ради . По суті, позиція правих есерів означала орієнтацію на зовнішню допомогу Центральних держав у боротьбі проти більшовиків. Сам факт призначення В.Голубовича головою уряду був не випадковим, оскільки він брав участь у переговорному процесі у Бресті . Цікаво, що перед цим (29 січня) за наказом коменданта Києва М.Ковенка були заарештовані ліві есери С.Бачинський, М.Полозов, Г.Михайличенко, Г.Ткаль, О.Шумський, Овчаренко та П.Сіверов-Одоєвський). Іншими словами, арешт лівих есерів (які, до речі, незабаром були звільнені) та призначення В.Голубовича головою уряду свідчили про остаточний вибір керівництвом Центральної Ради курсу на співробітництво з Німеччиною та Австрією проти більшовицьких сил.
За винятком двох соціал-демократів – М.Ткаченка та Д.Антоновича – кабінет В.Голубовича складався з українських есерів або співчуваючих їм. На одному з перших його засідань було ухвалено, зокрема, “приступити до організації рад робітничих і селянських депутатів, як органів влади на місцях” . Щоправда це так і залишилося нереалізованим, оскільки вже 7 лютого 1918 року під загрозою вступу більшовицьких військ до Києва уряд В.Голубовича змушений був переїхати до Житомира. Слідом за підписанням 9 лютого 1918 року мирної угоди з країнами Четверного союзу, українська делегація на переговорах у Бресті зі схвалення В.Голубовича звернулася до австрійців та німців у справі військової допомоги Україні. Українська делегація і Рада народних міністрів бажали, щоб військова допомога була надана українськими дивізіями, сформованими з полонених , проте у німців та австрійців були інші плани. Вони розглядали військову допомогу як гарантію постачання українського хліба до їх держав, а контроль над цим мали здійснювати їх власні військові сили, тому надати допомогу лише українськими дівізіями з полонених вони відмовилися, посилаючись на технічні труднощі і змушуючи тим самим українську владу просити допомоги саме у вигляді приходу в Україну іноземних окупаційних військ. 12 лютого Радою народних міністрів таке рішення було прийнято . Того ж дня представник української делегації М.Любинський підписав заклик до німецького народу, за яким і здійснювалося вторгнення німецького війська до України. Безперечно, це був вимушений крок української влади, який став наслідком, перш за все, відсутності справжньої української армії. Водночас, прихід окупантів до України кінець-кінцем призвів до поразки УЦР.
Як відомо, з самого початку революційних подій 1917 року діячі УСДРП та УПСР великі надії покладали на скликання Українських Установчих зборів, але, орієнтуючись у своїх соціальних діях на Тимчасовий уряд, українські соціалісти, як наголошує, наприклад, сучасний український історик О.Мельник, “часто використовували гасло скликання Українських Установчих зборів не як реальну програму дій, а засіб тиску на Тимчасовий уряд” . У питанні щодо Українських Установчих зборів українські есери також займали більш радикальну позицію ніж українські соціал-демократи. Це особливо проявилося під час п’ятої сесії УЦР, коли всупереч опору фракції УСДРП на засіданні 10 липня 1917 року українським есерам вдалося провести рішення щодо скликання Українських Установчих зборів як найближчого завдання Генерального секретаріату. Але, оскільки Генеральний секретаріат був у руках соціал-демократів, це рішення залишилося без належної уваги. Знову повернутися до питання скликання Українських Установчих зборів українські есери змогли на наступній, шостій сесії УЦР, коли була прийнята “Тимчасова інструкція”. Цього разу фракція УПСР в особі Д.Ісаєвича заявила, що “не Генеральний секретаріат, а комісія Української Центральної Ради повинна виробити закон” щодо Українських Установчих зборів, та запропонувала створити таку комісію для підготовки їх скликання. У результаті була вироблена спільна резолюція українських есерів та соціал-демократів, яку і прийняла 22 серпня шоста сесія УЦР. “Стоячи на становищі нічим не обмеженого самовизначення націй, - зазначалося у ній,- вважаючи, що тільки само населення України може рішати про політичний лад України та про її відношення до Росії, Українська Центральна Рада вважає необхідним скликати якнайскоріше Установчі збори етнографічної України. В цій цілі Українська Центральна Рада мусить негайно обрати комісію, яка повинна виробити виборчу ординацію до Українських Установчих зборів і в порозумінні з Генеральним секретаріатом внутрішніх справ та органами місцевого самоуправління скликати їх” .
Проте діяльність цієї комісії була паралізована, оскільки вибрані до неї представники національних меншостей не з’являлися на її засіданнях. Тому 23 жовтня 1917 року представником цієї комісії від УПСР О.Севрюком на засіданні Малої ради знову було поставлене питання про Українські Установчі збори. Виявилося однак, що це також не мало ніякого значення, оскільки Генеральний секретаріат, як з’ясувалося з промови його голови В.Винниченка , не хотів іти на конфлікт з Тимчасовим урядом і скликати Українські Установчі збори без його затвердження. Справа з Українськими Установчими зборами зрушилася з мертвої точки лише після повалення Тимчасового уряду. Зрештою, 29 листопада 1917 року був прийнятий “Закон про вибори до Установчих зборів УНР”, а самі вибори проходили у січні 1918 року.
Коли на початку березня 1918 року українська влада повернулася до Києва, з'ясувалося, що проведення виборів було ускладнене внаслідок політичного і військового протистояння між Центральною Радою і Народним Секретаріатом, і у 7 з 13 округів вибори не відбулися. У зв’язку з цим, в українській соціал-демократичній та есерівській пресі розгорнулася дискусія, чи можна на основі цих виборів скликати Українські Установчі збори, а якщо ні, то що провести: чи довибори, чи нові вибори, чи вибори відразу до парламенту, відкинувши ідею Українських Установчих зборів . ЦК УСДРП, наприклад, на початку квітня ухвалив “не визнавати минулих виборів до Установчих зборів, які проходили в момент більшовистської різні, дійсними і всіма засобами боротися за скасування цих виборів”, а також “домагатись розписання новіх виборів до Установчіх Зборів, а не до Парламенту” .
Що стосується УПСР, то ліва більшість її ЦК (“лівобережці”) виступила проти скликання Українських Установчих зборів і запропонувала восени скликати парламент, а до того часу провести з’їзди селян і робітників, на яких оновити склад Центральної Ради . “Правобережці” ж виступили за негайне скликання Українських Установчих зборів. Саме позицію “правобережців” представляв М.Шраг на засіданні Малої ради 11 квітня, коли від імені фракції українських есерів запропонував резолюцію про те, щоб Українські Установчі збори було скликано 12 травня 1918 року на підставі січневих виборів. Всупереч цій резолюції українські соціал-демократи висунули свою, яка передбачала скасування результатів січневих виборів і призначення нових зі скликанням Українських Установчих зборів 12 червня. Як доводить О.Мельник, позиція українських соціал-демократів та есерів щодо скликання Українських Установчих зборів багато у чому залежала від результатів виборів . Так, українські есери на Українських Установчих зборах мали отримати 139 мандатів із 209, а українські соціал-демократи - усього 2. Зрештою, після голосування була прийнята резолюція українських есерів, і днем скликання Українських Установчих зборів стало 12 травня. Проте, як відомо, скликати їх цього дня не вдалося, оскільки на той час влада в Україні була вже в руках гетьмана П.Скоропадського, який спирався на військову силу Німеччини та Австро-Угорщини.
Підводячи підсумки діяльності УПСР та УСДРП у добу Української Центральної Ради, насамперед відзначимо, що позиція УПСР була радикальнішою ніж позиція УСДРП. Але радикалізм українських есерів, хоча він і відповідав настроям більшості населення України, не став властивим політиці Центральної Ради внаслідок, перш за все, опору УСДРП. Незважаючи на те, що фракція українських есерів була найбільшою в УЦР, ефективне проведення курсу партії у цьому органі було для неї ускладнене через брак підготовлених кадрів, а тому політика УЦР у 1917 році в основному залежала від позиції українських соціал-демократів (політично підготовлених та таких, які користувалися певною довірою численної фракції українських есерів з огляду на їх соціалістичні переконання), тим більше, що в їх руках фактично знаходився Генеральний секретаріат, а у Малій раді помірковані діячі УСДРП легше знаходили союзників серед інших поміркованих елементів, успішно протидіючи радикалізму українських есерів. У повній мірі реалізувати свою чисельну перевагу українським есерам вдалося тільки на початку лютого 1918 року, коли було створено есерівський кабінет міністрів та збільшено чисельність фракції УПСР у Малій раді пропорційно до чисельності її фракції у Великій раді. Проте, проводячи неефективну внутрішню політику, влада УЦР на той момент опинилася заручницею як зовнішніх чинників, так і втрати зв’язків з українськими масами. В такій ситуації лідери УСДРП та УПСР бачили вихід лише у скликанні Українських Установчих зборів, які мали б намітити подальші шляхи розвитку України та легітимізувати владу українських соціалістів.
Таким чином, з розгортанням революційних подій 1917 року УСДРП та УПСР вступили у фазу активної реалізації свого ідейного потенціалу, ставши найвпливовішими партіями Української Центральної Ради. Саме вони багато у чому визначали політику Центральної Ради і, водночас, обумовили її поразку. Одним з найважливіших чинників, які призвели до поразки УЦР, було, зокрема, те, що здійснення революційних перетворень в Україні провідні діячі УСДРП і УПСР бачили не стільки за підтримки народних мас, скільки за згоди російського Тимчасового уряду. Це було наслідком, з одного боку, притаманної українським соціал-демократам та есерам опозиційної свідомості, а з іншого - слабкого зв’язку інтелігентних діячів УСДРП та УПСР, що керували політикою УЦР, з масами. Другим чинником поразки УЦР був реформізм українських соціал-демократів як принцип політичної практики, що не дозволив навіть після повалення Тимчасового уряду вчасно вирішити в Україні нагальні соціальні питання і здобути належну підтримку мас. Третім чинником була недооцінка з боку як українських есерів, так і соціал-демократів ролі армії у час революції.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170