Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК : ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ФЕНОМЕНУ ПОЯВИ, СТАНОВЛЕННЯ ТА ІДЕЙНО-ЦІННІСНИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІВ І ЕСЕРІВ

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК:ПОРІВНЯЛЬНИЙ АНАЛІЗ ФЕНОМЕНУ ПОЯВИ, СТАНОВЛЕННЯ ТА ІДЕЙНО-ЦІННІСНИХ ЗАСАД ДІЯЛЬНОСТІ УКРАЇНСЬКИХ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТІВ І ЕСЕРІВ

 

загрузка...

На початку XX сторіччя становище у Наддніпрянській Україні, як і в усій Російській імперії, характеризувалося невирішеністю національного, селянського та робітничого питань. Крім того, сама політична система не була спроможна і не мала можливостей успішної реалізації цих проблем, насамперед шляхом самореформування. В таких умовах у відповідь на потреби часу та під впливом західних соціалістичних віянь, що приходили нерідко через всеросійський революційний рух, постає українська соціал-демократія та есерівщина.
Як у російському, так і в українському соціалістичному русі його мозковим центром, натхненником та керівником була різночинна революційна інтелігенція. Проте між російською та українською революційною інтелігенцією була й істотна різниця, що виникла внаслідок невизнання імперською владою за українським народом права на національний розвиток, тоді як російське суспільство ніякого пригнічення не зазнавало. Тому, якщо російська революційна інтелігенція виховувалася, перш за все, на традиції боротьби за соціальне визволення, то українська – на традиції національного визволення. Якщо перша вийшла з російського соціально-визвольного руху, то друга – з українського національного руху, ставши продовжувачкою українського національного відродження у Наддніпрянщині на його, за термінологією канадського дослідника П. Магочія, третьому етапі . Цим багато в чому були обумовлені й особливості українського соціалістичного руху в цілому.
З початком процесу українського національного відродження у Наддніпрянщині та оформленням його головної рушійної сили – української національної інтелігенції, починає складатися специфічний тип свідомості, який у майбутньому став першоосновою як українськоесерівської, так і українськосоціал-демократичної свідомості. Цей тип свідомості характеризувався, насамперед, увагою до української народної культури, схилянням перед нею, ідеалізацією українського народу і його історії. Зародження вищезгаданого типу свідомості пояснюється тим, що ще наприкінці XVIII – на початку XIX століття у Російську Україну із Західної Європи поширюються ідеї романтизму з його інтересом до народної творчості і минулих історичних епох, які починають істотно впливати на освічені українські уми. Особливо це стосувалося ідей німецького філософа-просвітника І.Гердера і, перш за все, його праці «Ідеї щодо філософії історії людства» , для якої характерним був глибокий інтерес до неповторного у нації, до своєрідних, першоосновних рис національного характеру, до особливостей національного духу і культури. Під впливом ідей романтизму відбувалося формування відомих українських письменників (І.Котяревського, Г. Квітки-Основ’яненко, А.Метлинського та ін.), з’явилися збирачі українського фольклору (М.Цертелєв, М.Максимович, П.Лукашевич) та українські історики (Д. Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Костомаров та ін.). Саме завдяки їх творчості й були закладені основи того типу свідомості, з якого виросли українські есери і соціал-демократи.
Як відзначав один з авторитетних українських істориків І. Лисяк-Рудницький, спочатку процес національного відродження не мав політичної спрямованості, проте він розбудив “і захоплення “народом”, і свідомість української етнокультурної самобутності” . Політичну спрямованість цей процес набув тільки з появою Кирило-Мефодіївського Товариства – першої української політичної та народницької організації. “…Його ідеї й його програма, - вказував український історик Д. Дорошенко, - надовго зазначили головні напрямні лінії українського національного відродження” . Кирило-мефодіївці вперше на рівні політичних завдань висунули національне і соціальне визволення. Але, вірогідно, почуття моральної відповідальності за становище народу у свідомості української інтелігенції зародилося ще раніше і, треба думати, багато у чому під впливом творчості Т. Шевченка. За словами канадського історика О. Субтельного, “Шевченко змусив своїх колег бачити в народі не лише барвисті звичаї, а його страждання” .
В ідеологію українського відродження кирило-мефодіївцями було внесено низку ідей стихійно-ліберального характеру, до яких, безумовно, належали ідеї безстанового суспільства, загальної рівності та свободи, а також народного правління у вигляді представницького органу – сейму. Примітно, що і в українських соціалістів ці ідеї також носили багато в чому стихійний характер. Що ж стосується ідеї федерації, то у тому вигляді, в якому вона була висунута кирило-мефодіївцями, українські соціалісти взяли її на озброєння тільки у другій половині 1917 року. Важливим внеском кирило-мефодіївців у традицію українського визвольного руху було те, що вони пов’язали національне визволення України та встановлення у ній республіканських порядків з піднесенням суспільної свідомості народних мас, а точніше - українського селянства, яке вважалося не тільки носієм національної культури, але й одвічним прихильником високих моральних принципів, традицій глибокого демократизму, рівності та братерства. Треба відзначити, що кирило-мефодіївці у ліквідації національної неволі українського народу, а разом з цим і в усуванні чужого йому національного духу, бачили запоруку знищення і соціальної нерівності в Україні. Така думка з усією ясністю була висунута у 98-му пункті одного з програмних документів Кирило-Мефодіївського Товариства «Книзі буття українського народу» .
Чи не найважливішим завданням української інтелігенції, на думку кирило-мефодіївців, було просвітництво народу. Можливо, це випливало з їх погляду на народ як на активну соціальну силу, якщо і не у самому національному звільненні України, то принаймні в її майбутньому республіканському устрої; однак, можливо, що у питанні просвітництва народу вони виходили з морального обов’язку інтелігенції перед народом.
Слідком за кирило-мефодіївцями традицію українського відродження продовжили українофіли-громадівці, діяльність яких з початку 1860-х років набула розповсюдження у Наддніпрянщині. Як відомо, українофіли, іншими словами, українські народники, взявши за мету просвітництво народу, були в основному аполітичними. Український народ, тобто селянство, вони вважали єдиним представником української національності. Українофіли критично ставились до свого національного минулого, до гетьманських часів, оскільки ті часи призвели до поневолення народної маси. Порвавши з історичною традицією української державності, вони бачили національне відродження у тому, щоб інтелігенція повернулась обличчям до народу, засвоїла його мову, перейняла його інтереси та ідеали, віддала себе цілком на служіння народним інтересам .
Відомо, що ідея служіння народним інтересам була однією з провідних й у свідомості української соціалістичної інтелігенції, яка вийшла в цілому з українофільської традиції. Одночасно українській соціалістичній інтелігенції була властива і тенденція відмови, аж до другої половини 1917 року, від створення власної держави.
Величезний вплив на формування світогляду українських соціалістів справили суспільно-політичні ідеї М.Драгоманова. Будучи учасником громадівського руху 1860-1870-х років і продовживши українофільську, народницьку традицію, він вивів її на новий рівень, сформулювавши політичну програму українського руху. Однією з думок М.Драгоманова, які згодом набули широкого поширення, була та, що оскільки українська нація є «плебейською», «мужицькою», тобто репрезентована в основному селянською масою і не має ні аристократії, ні буржуазії, український визвольний рух повинен бути не тільки національним, але й соціальним . Це, на його думку, пояснювалося тим, що український народ «є великий практик і навіть матеріаліст, і… він держиться народності… тоді, коли бачить, що народна партія не кінчає своїх праць романтизмом, а веде народ до ширшої вигоди соціальної і економічної» .
Противник усілякого централізму, М.Драгоманов відкидав необхідність створення українцями власної держави, віддаючи перевагу політичній і національній автономії . «…Українцям,- писав він,- замість того, щоб рватись заложити свою державу, …ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними… Ми, напр., стоїмо за волю нашої породи, але ж ми думаємо, що було б не по правді, якби ми взяли по шнуру одбили ту межу, в котрій більша частина людей нашої породи, та й гнітили на менші частини або й на купки людей чужої породи, примушуючи їх становитись нашими…» .
Крім ідей автономії, федерації, місцевого й крайового самоврядування, чимале значення для українських соціалістів мали також ліберальні ідеї М.Драгоманова, що передбачали обмеження чиновницького свавілля, знищення політичного режиму самодержавства, встановлення виборного правління та забезпечення громадських свобод. Причому встановлення виборного правління для М.Драгоманова, як згодом і для українських соціалістів, було необхідною основою соціалістичних перетворень .
М.Драгоманову також належить думка, яка у подальшому мала певний вплив на наддніпрянських політичних діячів, щодо того, що українські соціалісти повинні створювати свої, українські організації, а не поповнювати собою загальноросійські. «…Громадська праця на Україні,- вважав він,- мусить мати українську одежу, українство», оскільки «в кожній країні, в кожній людській породі… мусять бути осібні підходи й приводи до однакової цілі…» . Характерно у цьому сенсі засудження М.Драгомановим позиції народовольця А. Желябова у праці «Історична Польша і великоруська демократія» за те, що замість того, щоб створити українську революційну організацію, стати українським «фенієм», він визнав за краще стати одним з лідерів російської .
Багато в чому під впливом ідей М. Драгоманова у 1880-1890-х роках в Наддніпрянщині почали посилюватися тенденції до політизації свідомості частини українофільсько-культурницької інтелігенції, в основному представників студентства. Поступово, на кінець XIX століття, політизована українська інтелігенція стає примітним явищем суспільного життя Наддніпрянщини і фактором подальшого розвитку процесу українського національного відродження на її теренах. Щоправда, треба відзначити, що, крім драгоманівських ідей, на політизацію наддніпрянської інтелігенції справили вплив і революційні рухи у Західній Європі, Росії та Галичині. Проте не західноєвропейські або російські визвольні ідеї у чистому вигляді, а саме драгоманівське ідейно-політичне вчення, яке являло собою переробку досягнень західноєвропейської політичної думки й критику російського революційного руху з позицій вирішення українського національного питання, стало першоосновою політизації наддніпрянської інтелігенції, оскільки воно найкраще відповідало національно-орієнтованій свідомості українців у Росії. Яскравим підтвердженням основоположного впливу драгоманівських ідей на уми української інтелігенції у Росії, що політизувалася, може служити політична програма «гуртка 13-ти» або, як його ще називали самі його учасники – студенти вищих шкіл - вихідці з Наддніпрянщини, «групи українських соціалістів-федералистів», який у 1883-1890 роках працював у Петербурзі .
Програма цього гуртка, по суті, являла собою квінтесенцію більшої частини політичних переконань М.Драгоманова, щоправда у дещо спотвореному та спрощеному вигляді . Тому не випадково, що учасники гуртка винесли свою програму на суд критики М.Драгоманова. Цікаво, що ті положення програми соціалістів-федералістів, які характеризувалися М.Драгомановим як неправильні, пізніше давали про себе знати й у політичній свідомості багатьох представників українського соціалістичного руху Наддніпрянщини першої чверті XX століття. Вважаючи головною метою кожного соціаліста забезпечення прав людини і заперечуючи таке значення за національним визволенням, М.Драгоманов відзначав, що у програмі українських соціалістів-федералистів «багато говориться про національність і з повторіньами, а зовсім не говориться про права людини і громадянина (виділено М. Драгомановим.- О.В.), котрі єсть єдина міцна підстава всіх инших, і національности. В усіх рухах россійських це єдина нитка, котра не дасть збитись в закоулки государственности, народнічества і т.н.» . У відповідь на висловлені соціалістами-федералістами прагнення спертися «на революційний політичний рух з загально-російським державно-централистичним характером» М.Драгоманов відзначав: «якою опорою для федералістів може бути «рух держ. центр. характера»? Він просто ворог, це і треба сказати. Федералісти можуть дружити тільки з федералістами» . Показовими є у цьому значенні, невдалі, внаслідок централістичних настроїв російських соціал-демократів, спроби українських соціал-демократів у 1906 році, а також пізніше, об’єднатися з РСДРП .
Одночасно з «гуртком 13-ти» у Києві діяла, як правило, при освітніх закладах, ще ціла низка гуртків, що знаходились під впливом ідей М.Драгоманова. Про їх діяльність відомо завдяки спогадам однієї з учасниць гуртківського руху М.Беренштам-Кістяковської . Це були «гурток українських народниць», «гурток політиків», «гурток молодших політиків», «великий український гурток» (мав контакти з «гуртком 13-ти»), «гурток драгоманівців» («дегенівський гурток»), «об’єднаний центральний гурток», «наймолодший гурток драгоманівців». Останній, за свідченням Ю. Лавриненка, існував до 1896 року . Існування цих гуртків символізувало собою нарощування процесу політизації молодої української наддніпрянської інтелігенції під впливом драгоманівських ідей, що розповсюджувалися серед українців Росії. Важливо підкреслити, що як тоді, так і пізніше, аж до поразки національно-демократичної революції 1917-1920 років, політичне вчення М.Драгоманова справляло істотний вплив на свідомість і діяльність представників українського руху, насамперед, його соціалістичного напрямку, але не як цілісний світогляд, а як сукупність більш-менш невзаємопов’язаних ідей, ті чи інші з яких незмінно підлягали ревізії українськими діячами залежно від їх особистої упевненості у їх доцільності, а також залежно від впливу на їх свідомість певних західноєвропейських або російських революційних концепцій.
Український студентський громадівський рух 1897-1899 років, який став організаційною базою Революційної Української Партії (РУП), продовжив традицію захоплення наддніпрянської студентської молоді драгоманівськими ідеями. Про це, наприклад, свідчать слова одного з організаторів і учасників полтавської семінарської громади С.Петлюри з приводу першого видання в Російській Україні праці М.Драгоманова «Чудацькі думки про українську національну справу»: «Чудацькі думки…» були дуже популярні серед українців, і автор цих рядків ясно пам’ятає те піднесення й захват, що його викликало читання цієй книжки в гуртках української молоді кінця 90-х років минулого століття. «Чудацькі думки» вкупі з іншими працями Драгоманова з українського національного питання, як, напр., «Историческая Польша и великорусская демократия», «Листи на Наддніпрянську Україну», «Вільна спілка», ціла низка статей з того ж питання, що їх було надруковано в женевській «Громаді» та ін., слугували на той час найціннішим і чи не єдиним освітнім матеріалом з цього питання» . Відзначаючи також значення ідейної спадщини М.Драгоманова для українського руху в цілому і, насамперед, для його соціалістичного сегменту, український соціал-демократ С.Петлюра писав: «Від часу смерті Драгоманова українська політична думка пішла де в чому далі, зміцніла, розвинулась, та багато що, висловлене ним, і в наші дні не втратило свого глибокого сенсу і актуального значення» . На питання захоплення українських студентів-громадівців у Наддніпрянщині драгоманівськими ідеями також проливають світло спогади учасника харківської громади Ю.Колларда, який відзначав серед «досить цінних книжок» книгозбірні «Харківської Української Студентської Громади» наявність таких творів М.Драгоманова, як «Чудацькі думки про українську національну справу», «Політичні пісні українського народу», «Листи на Наддніпрянську Україну» тощо .
Зі створенням на основі студентських громад на початку 1900 року РУП можна констатувати перетворення української революційної інтелігенції на активну суспільно-політичну силу Наддніпрянщини. Поява РУП була продовженням українофільської традиції і результатом політизації українського руху Росії, переважно його молодшого покоління, під впливом драгоманівських ідей, а також, користуючись словами Я.Грицака, під впливом «успіхів українського руху в Галичині та політичної активності численних російських соціалістичних нелегальних організацій» . Однією з причин виникнення РУП було захоплення української наддніпрянської молоді революційною романтикою як прояв її юнацького радикалізму. Показово у цьому смислі, що перше слово назви партії було «революційна». Те, що однією з основних причин виникнення партії були революційні захоплення наддніпрянської молоді, у свою чергу, почасти обумовило ідеологічну невиразність РУП на початковому етапі її існування. Проте за емоційною революційністю рупівців і за ідеологічною невиразністю самої партії стояло цілком раціональне прагнення до зміни державних порядків у Російській імперії. Воно об’єднувало всіх її членів і було ще однією причиною створення РУП. Як відомо, це прагнення було провідним не тільки у діяльності української революційної інтелігенції, але також і російської, про що ще у 1878 році писав М.Драгоманов, зауважуючи, що виступи російської революційно настроєної інтелігенції «вийшли… з живої болісті громадок молодих людей, котрим не стало сили терпіти зневагу й муку од царських слуг» . Проте у випадку з українською інтелігенцією з її протестом проти адміністративного гніту тісно поєднувався протест проти національного пригноблення, оскільки, як відзначалося у брошурі «Самостійна Україна» М.Міхновського, що, фактично, стала першим програмним документом РУП, «на всіх урядах нашої країни урядовцями призначено виключно росіян (москалів) або змоскалізованих ренегатів» . Національне пригнічення, джерелом якого виступали царська адміністрація та чиновницьке свавілля, особливо болісно сприймалося українською інтелігенцією, яка сенс життя свого пов’язувала з діяльністю у національно-культурній площині. У доповнення до цього національне пригнічення породжувало в інтелігенції комплекс національної неповноцінності, який, у свою чергу, вів до появи комплексу неповноцінності людської. Створення РУП і безпосередня участь у цій організації стали для української інтелігенції спробою подолання цього комплексу або намаганням його подолання шляхом зміни зовнішніх умов, що викликали його, тобто усунення національної нерівності та придбання права на національно-культурний розвиток і творчість. Таким чином, утворення РУП було також наслідком і психологічної причини.
Крім нагальних для вирішення українською інтелігенцією завдань зміни політичного режиму і забезпечення національних прав українців, для рупівців, як спадкоємців українофільської традиції (показово, що такі засновники РУП, як Д.Антонович, М.Русов, Д.Познанський були дітьми відомих українофілів), також були властиві етичні спрямування служити інтересам свого народу, домагаючись його національного і соціального визволення, які виросли (багато в чому завдяки творчості Т.Шевченка) з романтизації минулого України, ідеалізації українського народу та його героїчної боротьби, почуття морального обов’язку перед ним. Бажання майбутніх рупівців реалізувати свої етичні спрямування шляхом революційної діяльності було ще однією причиною утворення партії.
Створення РУП визначило початок нового етапу у розвитку українського суспільно-політичного руху Російської імперії, що завершився з останнім акордом національно-демократичної революції в Україні. Цьому етапу був притаманний вихід українських діячів на арену політичної боротьби, утворення різних ідейних напрямків в українському русі, виникнення партій як масових політичних організацій.
Як відомо, спочатку РУП не мала чіткої ідейної платформи, але було б помилково стверджувати, як це робили В.Дорошенко, С.Єфремов, П.Феденко, Ю.Борис, що РУП мала різнорідний, змішаний склад, тобто включала в себе різних за ідейними переконаннями осіб, від радикальних націоналістів до соціалістів . Перш за все відзначимо, що кожний рупівець поєднував у своїй свідомості як стихійно соціалістичні погляди, так і національно-демократичні, що доходили іноді, швидше в силу емоційного захоплення ніж раціонального сприйняття, до націоналістичних. Підтвердженням останньої тези є те, що майбутній видатний український соціал-демократ і переконаний федераліст Д.Антонович також виступив за прийняття «Самостійної України» М.Міхновського як партійного документа . Солідаризація з поглядами, висловленими М.Міхновським у «Самостійній Україні», для багатьох рупівців була, на нашу думку, скоріше формою емоційного протесту проти національного пригноблення, аніж поглядом на вирішення національної проблеми. Реально, переважна більшість рупівців схилялася до автономістсько-федералістських позицій. Дався взнаки, вважаємо, вплив М.Драгоманова та «Profession de foi молодих українців» «Братства Тарасівців» . Тому не випадково, що перший проект програми РУП, про який мова піде пізніше, був заснований на федералістських засадах. Але на перших порах рупівців, безумовно, об’єднував юнацький радикалізм, що вимагав неодмінно висування гасла самостійності України. Тому, на наш погляд, немає підстав говорити про первісно змішаний склад РУП. З приводу цих тверджень один з її активістів Ю.Коллард заявляв, наприклад, таке: «В перших часах існування не було у нас ані «мішаного характеру», ані «мішаного складу» членів. То була ліга, лицарський орден молодих ентузіястів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу з царатом за свій нарід… Не було у нас скутих в одну могутню скелю, «мішаного характеру й мішаного складу», а була «одна думка й одна воля!» …Роз’єднання почалися вже пізніше…» . У зв’язку з усім вищезгаданим, можна зробити висновок, що члени РУП хоча і не мали чіткої ідейної платформи, проте були об’єднані більш-менш спільним світоглядом, який у цілому можна охарактеризувати як національно-народницький, тобто об’єднуючий як національні, так і народницькі переконання. Складання у рупівців такого світогляду було явищем закономірним та обумовленим попереднім розвитком українського національного руху й умовами, в яких цей рух розвивався. Показово у цьому сенсі, що національно-народницький світогляд, по суті, був властивим (з різними варіаціями) і кирило-мефодіївцям, і українофілам-громадівцям, і М.Драгоманову, і членам «Братства Тарасівців».
Цілком закономірним у зв’язку з національно-народницьким характером світогляду діячів РУП у момент утворення партії є те, що спочатку РУП виявила себе як переважно народницька партія, партія «аграрно-соціалістичного» характеру . З самого початку діяльності РУП її членам була характерна орієнтація на роботу на селі. На це, передусім, була спрямована видавницька діяльність партії. Вже у 1900 році тиражем 10 тисяч примірників з’явилася рупівська брошура «Дядько Дмитро», що була адресована селянству. Її підготував Д.Антонович на основі брошури Польської партії соціалістичної «Отець Симон». У популярній формі вона викривала грабіжницький характер системи оподаткування селянства в Російській імперії. Вслід за нею для селян у 1901 році тиражем 3 тисячі примірників вийшла, підготовлена також на основі польського зразка Д.Познанським і Д.Антоновичем, брошура «Чи є тепер панщина?». У 1902 році побачила світ перероблена Д.Антоновичем з аналогу російських соціалістів-революціонерів брошура «Власна земля» (1 тис.прим.). А з 1903 року РУП спеціально для селян починає видавати газету “Селянин». Крім видавницької, РУП також розгорнула безпосередню агітаційну діяльність серед селян. Така діяльність здійснювалася рупівцями з кінця 1901 року і охоплювала в основному Полтавщину та Харківщину . Поза всяким сумнівом, вона стала однією з причин масових селянських виступів весни 1902 року у цьому регіоні .
Початкове функціонування РУП як народницької, соціалістично-революційної організації мало свої причини. По-перше, далася взнаки традиційна в українському русі орієнтація на народ, під яким у першу чергу розумілося селянство; другою причиною стало посилення процесу обезземелення українського селянства та погіршення умов оренди землі; по-третє, мав вплив загальноросійський народницький рух. Але найбільш важливим було те, що, для того, щоб стати українським революціонером-народником, не потрібно було бути досвідченим у політичних вченнях; треба було лише відчути на собі вплив традиції українського національного відродження і бути, користуючись термінологією М.Драгоманова, «етичним соціалістом», тобто відчувати потребу бачити навколо себе здійснення соціальної справедливості .
З 1902 року стає помітним, як поступово починає розгортатися процес соціал-демократизаії РУП, що знайшов відображення на сторінках теоретичного органу партії «Гасло». Вже у першому його номері, був визначений ідейно-теоретичний орієнтир РУП – «західноєвропейський демократичний соціалізм» партій Другого Інтернаціоналу .
Звернення до досвіду саме соціал-демократії, гадаємо, було закономірним внаслідок її найбільшої авторитетності й масовості серед соціалістичних рухів країн Західної Європи.
Поштовхом до процесу соціал-демократизації стало прагнення рупівців легітимізувати свою діяльність, обгрунтувати своє право на існування у вигляді національної революційної організації як у своїх власних очах, так і в очах своїх опонентів – аполітичних культурників старшого покоління та представників загальноросійських соціалістичних організацій.
Іншим фактором, який сприяв ідейно-теоретичним пошукам рупівців і, тим самим, започаткував процес соціал-демократизації партії була необхідність прийняття її політичної програми. Проте, замість того, щоб дати раціональне, теоретично-логічне обгрунтування тим національно-народницьким поглядам, що були властиві рупівцям внаслідок емоційно-етичних і психологічних причин, звернення до ідейно-теоретичних засад західноєвропейської соціал-демократії закономірно призвело до поступового відходу РУП від народницьких позицій і відмови багатьох рупівців від своїх попередніх уявлень щодо ролі селянства в революційних перетвореннях. Треба відзначити, що для цілої низки інтелігентів-представників старшого покоління російського революційного руху, зокрема Г.Плеханова, В.Засулич, П.Аксельрода, Л.Дейча та інших, що спочатку, як і рупівці, працювали в атмосфері надзвичайно обмеженого проникнення і розповсюдження в Росії західноєвропейської соціалістичної думки, була також характерна тенденція ставати прихильниками робітничого руху шляхом проходження через народництво та поступової відмови від нього.
Помітною віхою на шляху соціал-демократизації РУП було опублікування у квітні 1903 року на сторінках партійного часопису «Гасло» начерку майбутньої програми, запропонованого на розгляд партії Київською вільною громадою. У цьому документі знайшла своє продовження орієнтація рупівців на західноєвропейський соціал-демократичний рух, що виявилось у взасадничені «Нарису програми Революційної Української Партії» головними ідеями програми Соціал-демократичної партії Німеччини (СДПН) , ухваленої її Ерфуртським з’їздом у жовтні 1891 року. Показником подальшої соціал-демократизації РУП можна також вважати розробку Київською вільною громадою у квітні 1903 року «Нариса програми для занять в робітничих гуртках» та появу у цьому ж році брошур «Програма робітників» Ф.Ласаля (3 тис.прим.), «Доля працюючого люду. Збірник» (3 тис.прим.), а в наступному – «Соціяльна революція» К.Каутського і деяких інших , видання яких красномовно свідчило про посилення процесу соціал-демократизації РУП.
У міру подальшого розгортання цього процесу починають проявляти незадоволення курсом партії ті рупівці, які, незважаючи ні на що, залишалися відданими національно-народницьким переконанням. Так відбулося, наприклад, з О.Коваленком, Л.Мацієвичем та Ю.Коллардом, які наприкінці 1902 року конфліктували з цього приводу з визнаним лідером партії Д.Антоновичем . Нерідко історики, як, наприклад, В.Головченко, називають їх націонал-демократами, протиставляючи їхні національно-радикальні погляди, так би мовити, не надто національно-радикальним переконанням решти членів РУП . Відзначимо, що у цей час РУП офіційно ще стояла на позиціях «Самостійної України», хоча, безумовно, вже тоді з’явилися тенденції відмови від подібних позицій. Це помітно з огляду на прихильне ставлення часопису «Гасло» до «Проекту програми РСДРП» емігрантської російської соціал-демократичної організації «Життя» під керівництвом В.Поссе з федеративними принципами, що містилися у ньому . Дещо пізніше, у січні 1903 року, редакція «Гасла» офіційно відмовляється через «брак соціялістичного світогляду» від брошури «Самостійна Україна» М.Міхновського, але при цьому заявляє про свою прихильність до ідеї самостійної України . Таким чином, каменем спотикання між більшістю рупівців та незадоволеною меншістю була не стільки різниця у національних переконаннях, скільки ставлення до соціал-демократичної ідеї та її пристосування до України.
На відміну від партійної більшості, О.Коваленко, Л.Мацієвич і Ю.Коллард виходили з того, що: 1) селянство, українське за своїм характером, яке складало 74% усього населення Наддніпрянщини і було чужим пролетарській психології, оскільки навіть безземельна його частина мала своє майно, як наймана робоча сила працювала тільки сезонно та, у силу своєї природи, бажала «придбати собі у власність землю та її загосподарювати»; 2) пролетаріат в Російській Україні складав 1% населення, причому лише 1/3 його були українцями; 3) «велико-господарські маєткі» мають «тенденцію до роздроблення», а отже «капіталізація сільського господарства» не передбачалася. Бралося до уваги, що, по-перше, «безземельна й малоземельна селянська маса» є матеріалом, «на який може опертися революційний рух», у той час як міський пролетаріат може бути хіба що авангардом революції; по-друге, оскільки «маса селянська» є українською, «несправедливо ігнорувати національне питання задля 1% чужого національного або зденаціоналізованого пролетаріяту»; по-третє, партійна робота на селі «мусить провадитися по лінії національного освідомлення селянських мас і приєднування їх до національно-революційного руху, який при перемозі над існуючим політичним ладом створить ліпші політичні умови життя для українського народу й облегшить дальшу його боротьбу за досягнення економічні» ; по-четверте, «між частиною фабричних робітників партія повинна розвинути також свою діяльність з метою організування української частини робітництва в свої національні організації, в пристосуванню до особливих умов робітництва та до відносин між українським селом і містом» . Як бачимо, це була саме національно-народницька платформа, на якій згодом у більшій або меншій мірі будували свою діяльність українські соціалісти-революціонери.
«Ми,- згадував Ю.Коллард,- …наближалися у своїх поглядах до соціялістів-народників. Але російські соціял-революціонери не могли нас задовольнити, бо мали в собі стільки специфічно-московського, що цілком не відповідало господарським умовам життя нашого народу; тому прийняти програму російських соціялістів-революціонерів ми не могли, своєї ж української програми, яка відповідала б тому світоглядові – ми ще тоді не спромоглися витворити. Драгоманівцями ми також не були, бо хоч і поділяли соціял-народницький світогляд, але не могли погодитися з його політичними тезами відносно устрою Російської держави, як «Вільної Спілки» всіх народів Росії, себто не могли визнати федерацію» . Проте хоча О.Коваленко, Л.Мацієвич та Ю.Коллард були переконаними самостійниками, вони не визнавали ідеології Української Народної Партії (УНП) М.Міхновського, внаслідок того, що «трактування нею національного питання» здавалося їм «занадто далеко йдучим» .
У результаті незгоди з офіційною лінією РУП О.Коваленко і Л.Мацієвич відійшли від партійної роботи та невдовзі влаштувалися в Криму, а Ю.Коллард, хоча і залишається рупівцем, переходить на другорядні ролі у партії та стає, за його ж виразом, «на чорну роботу» .
Таким чином, з 1903 року у зв’язку з соціал-демократизацією РУП починається вихід з неї тих осіб, які продовжували залишатися відданими національно-народницьким переконанням. Завершується цей процес у 1904 році проведенням М.Поршем своєрідної партійної «чистки». У цей період РУП залишають такі відомі у подальшому діячі українського соціал-революційного руху, як М.Шаповал, О.Мицюк, В.Чехівській та ін . Гадаємо, що прихильники національно-народницьких поглядів, які вийшли з РУП, не змогли у той час створити власної організації внаслідок своєї нечисленності та розрізненості. Проте, безумовно, як РУП у початковий період, так і вихідці із неї своїм національно-народницьким світоглядом поклали початок українському соціалістично-революційному рухові у Наддніпрянщині. Що стосується національно-народницького світогляду, то, як уже зазначалося, він був цілком закономірним не тільки для рупівців у початковий період їх діяльності та тих осіб, які, не сприйнявши соціал-демократичну ідею, залишили РУП, але й для багатьох інших представників молодої української наддніпрянської інтелігенції, що відчула на собі вплив ідей українського національного відродження з його народницьким характером. Цим пояснюється те, що крім РУП, постачальником керівних кадрів для українського соціал-революційного руху і, зокрема, для Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР), сталі освітні центри Російської імперії, в яких навчалися українці, український кооперативний рух, а пізніше, з 1917 року, російська Партія соціалістів-революціонерів (ПСР) (маємо на увазі її український за походженням сегмент).
Важливо підкреслити, що остаточному виходу із РУП опонентів її соціал-демократизації сприяло здійснення кооптованим до її ЦК у другій половині 1903 року М.Поршем, який фактично (після арешту Д.Антоновича у листопаді 1903 року) очолив його роботу , «чистки» партійних організацій, від, як відзначав один з членів РУП А.Жук, «чужонаціональних елементів (євреїв, росіян, поляків), а також від елементів чужих ідеологічно (соціялістів-революціонерів та інших)». Тим самим «партія прибирала своїм персональним складом виключно український національний характер і виразно соціал-демократичний напрямок…» . Як зауважував все той же А.Жук, «це було застосування т.зв. принципу національних організацій пролетаріяту» .
Ще одним кроком на шляху соціал-демократизації РУП стала участь у 1904 році її представників у роботі Амстердамського конгресу II Інтернаціоналу, якому було запропоновано Доповідь ЦК партії, де РУП визначалася як організація української соціал-демократії . У свою чергу, участь українських соціал-демократів в Амстердамському, а потім Штутгартському (1907 р.), Копенгагенському (1910 р.) та Базельському (1912 р.) міжнародних соціалістичних конгресах свідчило про визнання права на існування української соціал-демократії з боку міжнародного робітничого руху, тоді як у такому праві було відмовлено українцям російською соціал-демократією. Таке визнання, безумовно, сприяло утвердженню національної соціал-демократії у Наддніпрянській Україні, розширенню її діяльності і зростанню авторитету.
Процес переходу РУП на соціал-демократичні позиції завершився на ІІ з’їзді (грудень 1905 р.) прийняттям партійної програми і перейменуванням її на Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Зауважимо, що соціал-демократизація РУП була цілком закономірним явищем і мала свої передумови й причини. Серед передумов підкреслимо такі: 1) вплив робітничого, а також соціал-демократичного руху Західної Європи та Росії; 2) проникнення в Наддніпрянщину нелегальної літератури, в основному соціал-демократичного змісту ; 3) соціальне розшарування селянства та його пролетаризація в результаті індустріальної модернізації Росії.
Серед причин соціал-демократизації РУП були: 1) краще теоретичне підгрунтя, стрункість та переконливість соціал-демократичної ідеології у порівнянні з народницькою (чималу роль тут зіграла її спрямованість у майбутнє, на відміну від народницької, яка була орієнтованої на збереження аграрного характеру економіки); 2) популярність соціал-демократичної ідеології у Західній Європі, що означало її авторитетність для українських революціонерів, які прагли знайти краще теоретично-раціональне обгрунтування своєї діяльності, що первісно багато в чому визначалася емоційними та етичними причинами; 3) намагання рупівців прилучитися до світового революційного руху, легітимізуючи тим самим свою діяльність.
Головною подією в житті РУП-УСДРП стало прийняття у грудні 1905 року програми українських соціал-демократів. Її теоретична частина була повністю запозичена з Ерфуртської програми (1891 р.) СДПН. Таке запозичення не було випадковим. По-перше, Ерфуртська програма вважалася у Європі зразком соціал-демократичних програм , а, по-друге, запозичення її теоретичної частини йшло у руслі резолюції «Міжнародна організація соціал-демократії», ухваленої Цюріхським конгресом ІІ Інтернаціоналу (1893 р.) . Вона рекомендувала, «щоб перша частина програм соціал-демократичних партій усіх країн, яка вказує на необхідність економічного перевороту, була б складена в однакових виразах для всіх…» . Таким чином, це запозичення мало за мету легітимізувати існування української соціал-демократії як самостійної революційної сили. Цій же меті слугувала резолюція, що була прийнята тим же з’їздом УСДРП з національного питання, де партія визначалася як «один з відділів міжнародної соціал-демократії» .
У руслі реалізації завдання національного визволення, яке ставилося протягом всього періоду розвитку українського суспільного руху Наддніпрянщини, одним з найважливіших пунктів програми УСДРП була вимога автономії України. Автономістські, на відміну від самостійницьких, переконання українських соціал-демократів випливали, у першу чергу, з їх соціально-культурного буття. Виховані у російській школі і на російській літературі, будучи двомовними і часто використовуючи, як службовці, російську мову, українські наддніпрянські інтелігенти соціал-демократичних переконань були споріднені з Росією, тобто, за висловом І.Лисяка-Рудницького, вони «однією ногою стояли у всеросійському світі» . Крім того, агітація за відокремлення України від Росії не знаходила відгуку навіть серед сільської, найбільш української, частини населення Наддніпрянщини . Але основною причиною висування автономістських, а не самостійницьких завдань, були стратегічні міркування українських соціал-демократів. Головним чином те з них, яке передбачало, що національне визволення щільно пов’язане з поваленням самодержавства і демократизацією (а також децентралізацією, що розумілася як наслідок демократизації ) Росії зусиллями всеросійського революційного руху, до якого українські соціал-демократи зараховували й себе. Свою ж участь у цьому русі діячі УСДРП бачили в організації та керуванні боротьбою українського пролетаріату. Таким чином, здобуття Україною автономії (що більш відповідала, як бачимо, стратегії української соціал-демократії) УСДРП планувала у нерозривному зв’язку зі здійсненням антисамодержавних і демократичних спрямувань усього російського революційного руху. При цьому українські соціал-демократи у питанні здобуття Україною автономії не покладалися виключно на волю загальноросійської революційної демократії, а приділяли увагу й ролі громадської та народної ініціативи і самодіяльності у самій Наддніпрянщині. За їх переконанням, яке набуло оформлення у документах квітневої (1917 р.) загальнопартійної конференції, введення автономії повинно було здійснитися шляхом волевиявлення всього населення Наддніпрянської України на Всеукраїнських Територіальних Зборах, результати якого отримали б «санкцію», схвалення всієї революційної демократії Росії на Всеросійських Установчих Зборах .
Проте, хоча досягнення Україною автономії і планувалося як наслідок ініціативи «знизу», у розумінні української соціал-демократії воно, все ж таки, повинно було стати актом надання центральними держорганами Росії, яким після повалення самодержавства належало опинитися в руках революційної демократії, низки своїх повноважень Україні, а точніше її сейму. «По всіх державах,- писав М.Порш,- де заведено справді вільні демократичні порядки, місцевим людям потроху передають – звісно, діло не обходиться без великої боротьби – право не тільки порядкувати, себ то, видавати обовязкові постанови на основі державних законів, а ще право самим через своїх виборних видавати, замісць державних, місцеві закони в своїх місцевих справах. От такий лад, коли якийсь край чи народ в державі має право самостійно влаштовувати своє життя по своїх місцевих законах називається автономією». «Коли якийсь край,- продовжував М.Порш,- дуже вже одріжняється своєю історією та своїм хазяйством од инших частин держави, коли через це він має у себе багато потреб й інтересів, не однакових з потребами та інтересами инших країв,- тоді такому краєві, звичайно після довгої боротьби, державна власть дає (виділено нами.- О.В.) автономію» . Таким чином, здобуття Україною автономного статусу планувалося українськими соціал-демократами не через укладання взаємних договорів між національними краями Російської імперії та делегування частини їх повноважень «центру», а шляхом надання центральним органом влади в Росії, який представляє волю всеросійської революційної демократії, права Україні на автономію.
Така позиція ставила УСДРП у залежність від всеросійського революційного руху (його успіхів й намірів його представників), на який, у свою чергу, вона мала дуже обмежений вплив. Водночас орієнтація на всеросійський рух та пов’язування з його розвитком здійснення низки своїх програмних постулатів (перш за все, проведення демократичних перетворень, вирішення національного та робітничого питань ), не дозволило УСДРП вийти за рамки організації, що репрезентувала лише інтереси українського пролетаріату.
Слід наголосити, що в основі подібного добровільного обмеження та вузькомасштабності ролі УСДРП лежало ідеологічне положення, «що тільки ті організації робітничого класу, які виростають згідно з умовами життя пролетаріату кожного народу, можуть найліпше з’ясувати протилежність класових інтересів, боротися проти націоналістичних напрямів в кожній нації, розвивати класову свідомість і вести й направляти класову боротьбу пролетаріату кожного народу в спільній економічній і політичній боротьбі робітничого класу всієї держави» . Згідно з цим положенням УСДРП визнавала право всіх народів на національне і соціальне визволення, але вважала, що тільки національні організації пролетаріату цих народів можуть боротися за їх права. Це і був вищезгаданий принцип національних організацій пролетаріату, на застосування якого одним з головних ідеологів української соціал-демократії М.Поршем до РУП-УСДРП вказував активний діяч РУП, а згодом - і секретар ЦК УСДРП А.Жук, називаючи джерелом запозичення цього принципу ідеологічні положення і практику діяльності єврейського соціал-демократичного «Бунду» .
Прихильністю до принципу національних організацій пролетаріату пояснюється також те, що незважаючи на в цілому федералістський характер ідеології української соціал-демократії з її програмною вимогою «широкого самоврядування (автономії) місцевого і крайового для всього населення держави» , у більшості своїй її представники відмовлялись від внесення до програми тези про федерацію. Зауважимо, що ще у «Нарисі програми РУП» 1903 року здобуття федеративної республіки автономних національно-історичних областей з правом на повне державне відокремлення від Росії висувалося одним з основних завдань партії . Дещо інше, більш широке ніж обласне, розуміння федерації, запропонувала у березні 1904 року частина українських соціал-демократів на чолі з М.Поршем, заявивши, що вирішення національного питання у Росії «є можливим лише в федеративній (спілковій) республіці навзір Швейцарської, до якої ми мусимо прямувати» .
Відмовляючись від внесення принципу федералізму до програмних завдань УСДРП, українські соціал-демократи виходили з того, що, керуючись принципом національних організацій, вони повинні виражати і захищати інтереси українського пролетаріату, а інтереси пролетаріату інших народів повинні реалізовувати його національні організації. Тому завданню федералізації Росії діячі УСДРП у момент прийняття партійної програми не надавали особливого значення, вважаючи цілком достатньою для захисту національних інтересів українського пролетаріату вимогу автономії України. І навіть коли у 1917 році вимога федерації була прийнята як програмна, деякі представники УСДРП, наприклад В.Винниченко, вважали, що «все представництво української соціал-демократії» не мало «ніякої потреби добиватись цеї форми (федерації.- О.В.) національного забезпечення» .
І все ж більшість соціал-демократів навесні 1917 року вважала інакше. Багато в чому цьому сприяла позиція та публіцистична діяльність М.Грушевського, який у 1906-1907 роках виступив з низкою статей з національного питання. Не виділяючи «розв’язання українського питання» «з більш загального питання про переустрій держави на засадах» федеративності , він вважав, що «треба звязати постуляти українські з домаганнями й інтересами недержавних народностей взагалі і на тлі загального перестрою Росії в автономних формах розвинути домагання українські» . На таку ж позицію з часом перейшов і головний теоретик УСДРП М.Порш, про авторитет якого як організатора і теоретика соціал-демократії згадувалось навіть у відомостях царської охранки . Він відзначав наступне: «…Кожній нації, що простує до національного визволення шляхом національно-теріторіальної автономії, треба добиватися національної волі для всіх націй держави», або неможна «няти віри, щоб воля якогось одного народу, котрий виборов собі національну автономію, була міцною, тоді коли инші народи тої ж держави не мають автономії або стогнуть в ярмі національного поневолення» . Не чекаючи внесення до програми вимоги федерації, організації УСДРП ще задовго до 1917 року переходять до пропаганди цієї вимоги у своїй практичній, агітаційній діяльності . Це дозволило центральному друкованому органу українських соціал-демократів «Робітничій газеті» напередодні квітневої конференції УСДРП 1917 року, якій треба було висловити загальнопартійну думку з приводу федерації, заявити, що «до загально визнаних всіма нашими організаціями постулятів, тепер належить лозунг Федеративної Республики» . Що стосується самої конференції, то вона, звичайно ж, також підтвердила федералистичні позиції УСДРП .
Повертаючись до питання орієнтації УСДРП на всеросійський революційний рух, яка знайшла своє найбільш яскраве відбиття в одній з резолюцій програмного з’їзду партії , відзначимо, що причинами такої орієнтації були, по-перше, вплив ідеології західноєвропейської соціал-демократії з її тезою, що, оскільки становище робітників кожної окремої країни стає все більш залежним від становища робітників в інших країнах, визволення може бути здійснене лише спільними діями робітничого класу всіх країн , та, по-друге, організаційна слабкість УСДРП.
Важливим моментом в ідеології партії було й те, що вирішення питання про соціальне визволення тісно пов’язувалося з національним, причому перше ставилося у залежність від другого. Таким чином, питання про національне визволення українські соціал-демократи наповнювали не лише культурним та політичним змістом, але й соціально-економічним. Це видно хоча б із ухваленої ІІ з’їздом УСДРП «Резолюції з національного питання», де, між іншим, було заявлено, що «національний нагніт… веде до культурного, економічного і політичного занепаду» . Треба зазначити, що подібне розуміння національної проблеми українські соціал-демократи винесли або успадкували від студентсько-громадівського руху, що був попередником до РУП. Наприклад, в «Оповіщенні» (1899 р.), яке підготували діячі цього руху та адресували організаціям української студентської молоді, відзначалося, «що лихий, безвідрадний соціяльно-економічний і взагалі культурний стан нашого народу залежить від його національно-політичного рабства як безпосереднього наслідка російського абсолютизма» . В цілому ж, висування українськими соціал-демократами завдання вирішення національного питання як першорядного, основоположного для здійснення соціально-економічних перетворень у суспільстві було обумовлене як традиційною, так і закономірною, ідейною тенденцією українського національного відродження.
Як відомо, традиція пов’язувати соціальне звільнення з національним була започаткована кирило-мефодіївцями та у різних варіаціях продовжувалася ледве чи не всіма наступними діячами українського відродження. Причому більшість їх національне питання незмінно ставила на перше місце суспільного реформування. Виняток становив тільки М.Драгоманов, який вважав стрижньовим моментом суспільно-перетворюючої практики задля соціальної справедливості відстоювання прав людини. Як бачимо, українські соціал-демократи, а втім як і українські есери, не були у даному значенні відданими послідовниками М.Драгоманова. Українські соціал-демократи не тільки не ставили права людини в основу основ своєї діяльності, як робить це сучасна західноєвропейська , а також сучасна українська соціал-демократія , але обмежували розуміння прав людини в основному лише громадськими свободами . У звуженні розуміння та недооцінці значення прав людини як основоположної цінності полягала й одна з причин поразки українських соціал-демократів у національно-демократичній революції в Україні. Мова йде про те, що підхід українських соціал-демократів до суспільного реформування з національно-класових, а не з загальнолюдських позицій, в умовах Наддніпрянщини не мав великого потенціалу, перш за все у тому, що стосується об’єднання всіх соціальних сил на боротьбу за ідеал суспільства національної та класової рівноправності, у відданості якому українські соціал-демократи визнавалися у своїй програмі .
Повертаючись до питання зв’язку національного та соціального аспектів в ідеології української соціал-демократії, відзначимо, що теоретична розробка та обгрунтування цього зв’язку багато в чому належить М.Поршу, який ще навесні 1905 р. у полеміці з Д.Антоновичем на сторінках «Праці», посилаючись на загальновизнаний авторитет К.Каутського, відстоював думку про залежність соціально-економічного гноблення від національного . Згодом ця думка була широко й детально обгрунтована М.Поршем у його концепції національно-територіальної автономії України спочатку на сторінках партійного тижневика «Слово» (Київ,1907-1909), а потім у брошурах «Про автономію» (К.,1913) та «Автономія України і соціальдемократія» (К.,1917). Тут важливо відзначити, що багато в чому саме завдяки роботам М.Порша політична програма УСДРП отримала вичерпне теоретичне та концептуальне обгрунтування і логічно завершений вигляд.
Те, що українські соціал-демократи ставили у залежність вирішення соціально-економічних питань від національного обумовило їх політичну стратегію, яка передбачала спочатку встановлення в Україні автономії з сеймом, а потім вже вирішення проблеми соціально-економічного визволення її трудящих. Наприклад, М.Порш міркував з цього приводу таким чином: демократизація і прийняття законів про рівність прав усіх громадян і націй не вирішує проблеми національної неволі, оскільки залишається капіталістичний лад і буржуазія, яка зацікавлена у пригніченні інших народів, водночас усунення національної неволі можливо лише за соціалістичних порядків, коли зникне «зовсім всяка неволя». Проте соціалізм є «тільки зіркою провідною в визвольній боротьбі робочого класа», «бо ж ніхто не знає, коли отой новий лад настане». Тому на перший план виходить завдання національно-територіальної автономії, при досягненні якої «національна неволя впаде сама собою» . Це відкриє широкий шлях для боротьби за соціально-економічне визволення, оскільки, згідно з М.Поршем (як і з більшістю українських соціал-демократів, що видно з рішень ІІ з’їзду УСДРП ), «національна неволя держить робітничий клас поневоленого народу в горі і злиднях, туманить його класову свідомість, розбиває єдність всіх робітників держави і єднає капіталістів і робітників поневоленого народу» .
Як відомо, курс українських соціал-демократів на вирішення спочатку національного питання, а потім вже соціальних, у повній мірі виявився у добу Української Центральної Ради (УЦР). Наприклад, у резолюції «Про відношення до Української Центральної Ради», що була прийнята на конференції УСДРП у квітні 1917 р., вказувалося на необхідність стежити, «щоб завдання ЦР не осложнялись приняттєм ніяких инших пунктів політичної програми,… що безпосереднє не мають метою переведення автономії» . Цим, власне, й пояснюється те, що довгий час у добу УЦР, займаючись вирішенням національного питання, українські соціал-демократи залишали невирішеними питання соціальні.
Важлива роль у концепції національної і соціально-економічної перебудови суспільства українськими соціал-демократами відводилася законам, що приймалися б на основі всенародного представництва . Якщо встановлення автономії пов’язувалося з діяльністю Всеукраїнських Територіальних та Всеросійських Установчих Зборів, то вирішення соціально-економічних та культурних питань на рівні автономії прямо ставилося у залежність від законів, видання яких передбачалося українським народом через своїх «виборних» у сеймі . Надання великого значення прийнятим всенародним представництвом законам було своєрідною відповіддю української соціал-демократії на класове законодавство та традиційне беззаконня самодержавної Росії, свавілля царської адміністрації, самоуправство та безкарність чиновників . До того ж українські соціал-демократи вважали, що, користуючись словами М.Драгоманова, «логічно проведений демократичний принцип приводить до соціалізму» . Безперечно, джерелом такого уявлення діячів УСДРП була не тільки спадщина М.Драгоманова, але і популярні у колах українських соціал-демократів твори Е.Бернштейна , який вважав, що «демократія – це засіб та в той же час мета. Вона є засіб проведення соціалізму, і вона є формою здійснення цього соціалізму…» . Проте прихильність до демократичного принципу після повалення самодержавства багато в чому позбавляла УСДРП революційності (мається на увазі вирішення пекучих питань революції явочним порядком). Не сприяло революційності і розуміння українськими соціал-демократами, під впливом тієї ж західноєвропейської соціал-демократії, що побудова соціалістичного суспільства є тривалим процесом поступових перетворень.
Повертаючись до українських соціалістів-революціонерів, відзначимо, що їх перші самостійні групи й організації, наскільки свідчать наявні джерела, починають виникати з 1903 року на Полтавщині та Харківщині . Найбільш відомою у цей період була група українських соціалістів-революціонерів у Золотоношському повіті, яка здійснювала, за словами відомого українського есерівського теоретика М.Шаповала, «переважно аграрно-терористичну боротьбу» .
З початком першої російської революції рух українських соціалістів-революціонерів суттєво активізувався. У цей час виникли організації у Сімферополі, Одесі, у Мелітопольському повіті, на Херсонщині, Полтавщині, Київщині, Харківщині, у селах Чернігівщини, Волині та Поділля . Важливу роль у розвитку українського соціалістично-революційного руху відіграли освітянські заклади Наддніпрянщини, перш за все, університети, які були постачальниками інтелігентських кадрів для українського революційного руху. Крім того, освітні заклади також виступали і як центри революційної роботи. Так, згідно з наявними даними, з осені 1906 року українські есерівські організації існували при Київському та Новоросійському (Одеському) , а з 1907 року і при Харківському університетах. У ході першої російської революції пройшли серйозну школу революційної боротьби такі відомі есерівські діячі періоду 1917-1920 років, як М.Шаповал (учасник української есерівської групи у Чугуєві), О.Мицюк (організатор «Українських Селянських Спілок» на Полтавщині та Катеринославщині), М.Стасюк, що був організатором «Українських Селянських Спілок» на Катеринославщині та інші.
Проведення першого з’їзду всеросійської Партії соціалістів-революціонерів (ПСР) у 1906 р. та прийняття на ньому програми організації підштовхнуло українських соціалістів-революціонерів до створення власної партії і програми. Причому треба зазначити, що ідеологія ПСР в основному поділялася українськими есерами за винятком вирішення національного та земельного питань.
З’їзд (за іншими даними - конференція) українських соціалістів-революціонерів був скликаний у Києві у лютому 1907 року багато в чому завдяки зусиллям і за активної участі відомого організатора українського соціалістично-революційного руху М.Залізняка . На з’їзді були присутні представники Таврії, Херсонщини, Полтавщини, Чернігівщини, Поділля та Київщини, були також українці, що належали до всеросійської партії соціалістів-революціонерів. Усього ж нараховувалося 30-40 осіб.
З доповіддю про основи програми майбутньої партії українських соціалістів-революціонерів на з’їзді виступив М.Залізняк, який став, таким чином, одним з перших теоретиків українського соціалістично-революційного руху. Тримаючись думки, що необхідно створити власну, окрему від російської, партію соціалістів-революціонерів, М.Залізняк побудував свою доповідь в основному на розгляді того, чим мусить відрізнятися програма українських соціалістів-революціонерів від їх російських колег. Наприклад, було заявлено, що програма ПСР у царині земельного питання «для України не підходить». Крім того, вказувалось, що українські соціалісти-революціонери «повинні домагатися скликання Українських Установчих Зборів». Ці погляди М.Залізняка були підтримані більшістю присутніх, за винятком представників ПСР. І хоча програма так і не була прийнята, учасники з’їзду визнали себе «установчими зборами партії Українських соціалістів-революціонерів» та обрали її керівний орган – Головну Раду (свого роду Центральний Комітет), куди, серед інших, увійшли М.Залізняк і Ю.Квасницький .
Взявши за мету організацію партії, Головна Рада розіслала по селах, містах, різних школах і семінаріях своїх агітаторів, які заснували цілу низку партійних груп. Так, були засновані групи у Родомислі, Коростишеві, Глухові на Київщині, а також у Валках, Золотоноші, Новій Олександрії на Харківщині. Крім того, були засновані організації у Рівному серед солдатів та у Харкові серед студентів університету.
Проте партія так і не змогла організаційно оформитись внаслідок наступу реакції . У серпні 1907 року поліцією була розгромлена найбільш діяльна (з огляду на видавницьку діяльність) Родомисльська організація, яка складалася головним чином із вчителів. Зазнали арешту близько 30 осіб. Потім сталися арешти і в інших місцях, невдовзі була розгромлена Головна Рада, а М.Залізняк і Ю.Квасницький – заарештовані . Але, незважаючи на атмосферу поліцейських переслідувань, спроби українських есерів налагодити революційну роботу не припинялися. 1908 р. почала свою діяльність група під керівництвом В.Чехівського на Чернігівщині. У відповідь на заклик у серпні 1911 року Головної Ради УПСР «до поновлення старих організацій і до засновання нових» з початку 1912 року поновлюють свою діяльність Київська і Харківська організації; Г.Одинцем (одним із активних діячів періоду УЦР) засновуються в Полтавській губернії Бориспільська та в Чернігівській губернії Ново-Басанська українські есерівські групи. З’являються організації в Полтаві, Миргороді, Лубнах, Рівному та Чернігові. Деякі з них налагоджують зв’язки між собою і починають працювати в контакті (Полтава – Харків, Київ – Чернігів – Ніжин), утворюючи місцеві районні об’єднання . До 1914 року з’являються гуртки українських есерів і за межами України – у Москві, Петербурзі, Дерпті . Сама Головна Рада УПСР на чолі з М.Залізняком, який в червні 1908 року втік із в’язниці , діючи переважно за межами Наддніпрянщини, в тому числі в Галичині, потрапила під вплив галицько-українських політичних кіл , і перейшла на самостійницькі позиції у національному питанні . Проте вона не справила впливу на формування політичних поглядів українських есерів у Наддніпрянщині внаслідок своєї ізольованості від українського соціалістичного руху Російської України .
У лютому 1915 року Київська організація розпочала видання за редакцією М.Ковалевського та за участю С.Єфремова, Л.Ковалева, Л.Полянського першого друкованого органу УПСР часопису «Боротьба» , у якому був опублікований «Проєкт програму У.С.-Р», ухвалений Київською організацією українських соціалістів-революціонерів. Як одна з найближчих цілей у ньому висувалося скликання загальноросійських Установчих Зборів, які повинні були ввести політичні свободи та затвердити основи демократизації Росії. Процес політичного визволення та демократизації, у свою чергу, повинен був призвести, на думку українських есерів, до децентралізації і «драгоманівської» федералізації всього суспільства. Згідно з цим, основним ідеалом у сфері політичного переустаткування суспільства був названий «союз вільних національних і краєвих федерацій» під управлінням спільного парламенту, «які і будуть найбільш повно і найбільш гарно виражати вимоги і прагнення народу, відбивати суспільні настрої, диктувати його волю» . Конкретним же завданням для вирішення національних проблем в Росії був висунутий «розвиток національно-краєвих автономій». Що стосується власне України, то щодо неї було запропоновано скликання українського установчого сейму, який мав би розробити та втілити у життя національно-територіальну автономію . Як бачимо, Київська організація українських есерів віддавала перевагу способу встановлення автономії в Україні (як, зрештою, і створення федеративного устрою на території Російської імперії) «знизу», шляхом розвитку внутрішньорегіональних революційних сил та народної ініціативи на місцях після демократизації Росії, а не «зверху», рішенням загальноросійського законодавчого органу. Треба також відзначити, що, як видно з тексту вищезгаданого документа, українські есери справедливе вирішення соціальних питань пов’язували зі здійсненням національного визволення.
Після повалення самодержавства під впливом нових реалій революційного руху вищенаведені ідейні настанови українських есерів зазнали деяких змін. У більшій мірі ці настанови стали надбанням «правобережців» – правої течії в УПСР, і в меншій – «лівобережців», та й то, оскільки останні були об’єднані з «правобережцями» рамками однієї партії.
Загальнопартійна позиція з приводу питань федерації та автономії вперше була висловлена у квітні 1917 року на Установчому з’їзді УПСР. Проте, треба відзначити, що вона не була сталою і постійно змінювалася в залежності від суспільно-політичної ситуації. Згідно з матеріалами установчого з’їзду УПСР, «негайне переведення в життя широкої національно-теріторіальної автономії України» визнавалося українськими есерами «найбільшою потребою українського народу». Розробка її засад і форм, а також її практичне втілення покладалося на територіальну Українську установчу раду, але при цьому загальноросійські Установчі Збори повинні були дати на її впровадження «свою санкцію» . Крім того, за Загальноросійськими Установчими Зборами визнавалося право створення федерації на території Російської імперії .Таким чином, позиція партії українських есерів у питанні встановлення автономії та федерації у квітні 1917 року була ідентична позиції УСДРП, з тією тільки різницею, що територіальна Українська установча рада в концепції українських соціал-демократів отримала назву Всеукраїнських Територіальних Зборів. Що стосується змісту поняття «автономія», то воно також збігалося в ідеологіях обох партій. Згідно з документами ЦК УПСР, українським есерам автономія уявлялася як право українського народу «самоуправлятися та порядкувати своїм краєм через свою Народню Раду (Сейм)» – найвищий всеукраїнський виборний орган, який мав відати широким колом культурних та соціально-економічних питань та який реалізовував би свою владу за посередництва окружних та сільських громадських Рад. У компетенції центрального народного парламенту федерації повинні були залишатися лише питання забезпечення громадянських свобод, зовнішніх відносин та управління фінансами.
Таким чином, вирішення соціально-економічних питань есери, подібно до українських соціал-демократів, ставили у залежність від встановлення автономного управління. Тут треба відзначити, що автономне управління аж до другої половини 1917 року у цілому ні в ідеології УПСР, ні в ідеології УСДРП не ототожнювалося зі створенням української республіки як суверенного державного утворення. Інакше кажучи, як українські есери, так і соціал-демократи, за окремими виключеннями, у перші місяці революційних подій 1917 року були далекі від думки створення власної української держави як складової федерації народів та країв Росії. Це було обумовлено, насамперед, впливом ідейної спадщини М.Драгоманова, який заперечував необхідність створення української держави. Відмова від республіканського статусу України у майбутній федерації у перші місяці революції, з одного боку, була наперед визначена орієнтацією українських есерів та соціал-демократів на загальноросійський революційний рух, а, з іншого, не дала можливості своєчасно підступити до налагодження системи республіканського управління. Мова йде про те, що замість того, щоб шляхом прийняття Конституції встановити Українську республіку та сформувати її інфраструктуру, а потім делегувати частину її повноважень федеральному центру, українські соціалісти віддали перевагу виборюванню центральних російських органів визнання права України на автономію та визначення її компетенції. Це виборювання для українських соціалістів означало своєрідний «тиск знизу» шляхом створення представницьких національних організацій типа УЦР або Всеукраїнських рад селянських, військових та робітничих депутатів і виступ їх як суб’єктів політичного тиску. Безумовно, така позиція була дуже слабкою, оскільки передбачала у першу чергу досягнення згоди (компромісу) з центральною владою, а потім уже врахування інтересів наддніпрянського населення.
Істотною різницею між УСДРП та УПСР було те, що перша головну роль у революційних перетвореннях суспільства відводила пролетаріату, в той час як друга – трудовому селянству.
Згідно з програмою УСДРП, «громадський переворот», що «означає увільнення не тільки пролетаріату, але і цілого людського роду, який страждає при сучасних умовах», «може бути справою тільки робітничого класу, через те, що всі інші класи, незважаючи на існування між ними протилежних інтересів, стоять на грунті приватної власності на засоби продукції (виробництва.- О.В.)» . Сам «громадянський переворот» уявлявся українським соціал-демократам як перетворення приватної власності на засоби виробництва і продукти праці на громадську, соціалістичну власність та знищення всілякої експлуатації. Такий переворот, як вказувалося вище, мислився як тривалий процес, а його першим кроком і неодмінною умовою повинно було стати встановлення демократичного, парламентського ладу. Причому, якщо повалення самодержавства та встановлення демократичного ладу у концепції української соціал-демократії передбачалося шляхом революційного перевороту , то побудова соціалістичного суспільства повинна була здійснюватись виключно парламентським, еволюційним шляхом . Тому не випадково, що у 1917 році вже після повалення самодержавства один з лідерів УСДРП В.Винниченко вказував «на величезне значіння свідомого революційного пролетаріату, яко проводиря демократичних ідеалів в товщу суспільства» . Саме собою розуміється, що подібною позицією щодо ролі пролетаріату у соціальних перетвореннях та способу їх реалізації українська соціал-демократія була зобов’язана західноєвропейській, зокрема німецькій соціал-демократії і, перш за все, таким її ідеологам, популярним серед українських соціал-демократів, як Е.Бернштейн та К.Каутський . Останній, наприклад, як способи соціального перевороту виділяв «стратегію засмучення» і «стратегію виснаження». «Стратегія засмучення», згідно з К.Каутським, «полягає у тому, щоб, швидко стягнувши бойові сили, уразити ворога і завдати йому рішучого удару, в результаті якого він буде розбитий та втратить боєздатність». Така стратегія, за словами німецького соціал-демократа, є «єдино можливою» «в умовах абсолютистської поліцейської держави», у якій виключається всіляка можливість «законодавчого впливу народних мас на уряд». «Стратегія виснаження», згідно з К.Каутським, полягає у вимотуванні противника «шляхом різних маневрів», уникаючи «всіякої вирішальної битви», щоб «поступово і все більш» ослабити його боєздатність. Для такої стратегії необхідні, за його думкою, «такі попередні умови, як загальне виборче право, право зборів, свобода союзів» .
Що стосується українських соціалістів-революціонерів, то вони рушійними силами революції вважали всі верстви «працюючого люду», ототожнюючи їх інтереси. Наприклад, у програмі УПСР її практичним завданням проголошувалося «об’єднання всіх шарів працюючого, визискуваного люду для того, щоб вони визнали себе єдиним трудівничим класом, побачили в цьому єднанні запоруку свого класового визволення і шляхом планомірної організованої боротьби дійшли до соціального перевороту, який тільки забезпечить їм всебічний гармонійний розвиток духовних і фізичних сил та поведе людство на вищі щаблі поступу» . Проте, хоча українські есери і вважали своєю опорою весь «працюючий люд», все ж особливий акцент вони робили на організації трудового селянства (сільської бідноти та середняків), вбачаючи у ньому головну силу революції. Це пояснювалося тим, що, по-перше, трудове селянство було, згідно з програмою УПСР, «основним населенням країни» ; по-друге, як найбільш українське за своїм складом, наддніпрянське селянство більш за все пасувало до ролі головної рушійної сили у боротьбі за вирішення національних завдань українського руху; по-третє, українські есери були ідейними послідовниками М.Драгоманова, зокрема, у тому переконанні, що селянство в Україні є «основним суспільним трудовим клясом» ; по-четверте, діячі УПСР зазнали впливу російських соціалістів-революціонерів з їх переважною і традиційною орієнтацією на організацію та репрезентування інтересів селянства .
На відміну від соціал-демократів, українські есери не були прихильниками поступового просування суспільства до соціалізму демократичним та реформаційним шляхом. Проте вони, подібно соціал-демократам, усвідомлювали, що «повна соціальна революція можлива тільки тоді, коли працюючі маси дозріють до прийняття соціалізму, до експропріації підприємств, до реорганізації продукції (виробництва - О.В.) і поділу, а також до упорядкування всім господарством на соціалістичних основах» . Тому в умовах постсамодержавного, капіталістичного суспільства українські соціалісти-революціонери, на відміну від українських соціал-демократів, здійснення перебудови суспільства на соціалістичних засадах бачили «як шляхом революційним, так і шляхом державно-соціальних реформ», щоправда віддаючи явну перевагу революційному шляху. Наприклад, у програмі УПСР зазначалося, що «партія вживатиме всіх заходів, щоб частинні соціальні реформи не затемнювали працюючим масам їх конечного ідеалу, поборюватиме всякий соціал-реформізм і оборонятиме чистоту революційного принципу» .
Демократичному, парламентському способу правління, що відстоювався українськими соціал-демократами як основа проведення соціального перевороту, українські есери у своїй програмі протиставляли «диктатуру революційної демократії» або, як уточнював один з головних ідеологів УПСР М.Шаповал, «диктатуру трудової демократії». «Це означало,- писав він,- що ми хотіли, щоб владу виконували лише трудові маси, організовані на засадах демократії» .
Зауважимо, що за логікою упорядників есерівської програми, диктатура трудової демократії повинна була стати засобом і метою проведення соціального перевороту, оскільки ж народні маси ще не «дозріли» до прийняття соціалізму, передбачався, так би мовити, підготовчий – демократично-парламентський етап. Цікаво, що як тільки політична ситуація відчувалася есерівськими діячами як неминуче наближення соціального перевороту, вони, забуваючи про «недозрілість» мас, зразу ставали прихильниками організації влади за трудовим принципом. Так, наприклад, на своєму ІІІ з’їзді у грудні 1917 р. есери ухвалили організацію системи влади в Україні за класовою ознакою, але разом з цим визнали потрібним, не інакше як у контексті вирішення національного питання, виразити свою особливу прихильність такому органу «необмеженої демократії», як Українські Установчі збори , не відчуваючи при цьому ніяких протиріч. Але оскільки соціальний переворот був відкладений через прихід німецьких військ, есери фактично знову повернулися до демократично-парламентських засад своєї програми, складаючи проект демократичної конституції для УЦР. Пізніше, у добу Директорії, есери (що вже розпрощалися з лівою частиною своєї партії) знову відчули близькість і неминучість соціального перевороту, внаслідок чого ухвалили трудовий принцип організації влади (кінець січня 1919 р.).
Українські соціал-демократи, подібно до есерів, відчувши близькість соціальної революції восени 1917 року, на своєму ІV з’їзді (жовтень 1917 р.) проголосили необхідність утворення влади, організованої на принципах трудової демократії . Проте це аж ніяк не співвідносилося з їх орієнтаціями на демократичні органи влади (перш за все, Українські Установчі збори та сейм) та з їх ідейною доктриною взагалі, оскільки було лише рішенням моменту.
У цілому, як бачимо, якщо українськими соціал-демократами соціальний переворот мислився як тривалий процес демократичних реформ, то есерам він уявлявся як одномоментний, революційний акт, якому мав передувати реформаційний етап соціальних перетворень. Проте і в його продовженні УПСР вбачала поборювання всякого соціал-реформізму й оборону чистоти «революційного принципу» . Таким чином, УПСР за своєю ідейною доктриною знаходилась на більш лівих, радикальніших позиціях, ніж УСДРП.
Підбиваючи підсумки, відзначимо наступне. Виникнення на початку ХХ століття у Наддніпрянщині українських соціал-демократів та есерів являє собою явище цілком закономірне. Це ж саме у повній мірі стосується і формування ідейно-ціннісних засад їх діяльності.
Поява національної соціал-демократії та есерівщини стала, з одного боку, продовженням та подальшим розвитком українського національного руху на його політичному етапі, а, з іншого боку, результатом проникнення у Наддніпрянщину соціально-визвольних ідей з Росії та Західної Європи. Відмінне, специфічно вибіркове ставлення українських революційно налаштованих діячів до «західних впливів» обумовило їх розподіл на соціал-демократів та есерів, і, навпаки, успадкування традицій українського відродження, визначило «разючу» схожість їх національної програми.
У свою чергу, виховання української революційної інтелігенції на традиціях українського національно-визвольного руху детермінувало висування національної справедливості на перше місце в її ієрархії цінностей. Разом з тим, оскільки для українського руху було характерно надавати національному питанню «соціальне звучання», свідомість радикальної наддніпрянської молоді являла собою «сприятливий грунт» для сприйняття соціалістичних ідей із Заходу. По суті, під впливом російських та західноєвропейських ідейних концепцій стихійно-соціалістична свідомість, до якої наддніпрянська інтелігенція прийшла в умовах політичного безправ’я через захоплення своєю національною культурою, отримала системне оформлення і більш-менш завершений вигляд. В результаті, під впливом переважно німецької соціал-демократії й у ході поступового відходу цілої низки наддніпрянських революціонерів від народницьких позицій, успадкованих від попередніх поколінь українського національного руху, склалася українська соціал-демократія. Майже одночасно з цим вірні народницьким переконанням наддніпрянські революційні діячі під впливом російської соціалістично-революційної політичної концепції започаткували українську есерівщину. Таким чином, відмінності між українськими соціал-демократами та есерами багато у чому були обумовлені вибором ідейних джерел. Це стосувалося насамперед позиції щодо рушійних сил соціального перевороту і тактики соціально-визвольного руху. Якщо соціал-демократи робили ставку на український пролетаріат як найбільш революційний клас унаслідок відсутності у нього, на відміну від інших класів, приватновласницьких інстинктів і у силу його більшої придатності на роль творця соціалістичного суспільства, то українські есери, подібно до російського неонародництва, схильні були ототожнювати інтереси всіх працюючих класів, хоча головну роль у революційних перетвореннях відводили все ж наддніпрянському трудовому селянству як найбільш українському й найчисленнішому трудовому класу. У питанні політичної стратегії, українські соціал-демократи були прихильниками поступового просування суспільства до соціалізму, в той час як українські есери, у своїй більшості, виступали за якомога швидке перетворення суспільства на соціалістичних засадах шляхом як реформ, так і революційних заходів.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170