Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК : ВСТУП

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

О. Ю. ВИСОЦЬКИЙ - УКРАЇНСЬКІ СОЦІАЛ-ДЕМОКРАТИ ТА ЕСЕРИ: ДОСВІД ПЕРЕМОГ І ПОРАЗОК:ВСТУП

 

загрузка...

Докорінні зміни на зламі 80-х – 90-х років ХХ століття у суспільно-політичних відносинах на території колишнього СРСР, здобуття Україною статусу незалежної держави та просування її шляхом формування демократичної політичної системи зумовлює науковий інтерес до проблем політичної історії України, пов’язаних з процесами державотворення та діяльності національних політичних партій. Зауважимо, що в будь-якій сучасній країні партії, здійснюючи представницько-владну, регулятивну та інтегративну функції, є найважливішими інструментами забезпечення демократизму суспільно-політичних і державотворчих процесів, за умов якого лише і можливий гуманістичний розвиток суспільства. Ефективне ж функціонування партійної системи та успішна демократизація усіх сфер життя української держави потребують використання національного партійно-політичного і державотворчого досвіду початку ХХ століття шляхом його творчого переосмислення у світлі досягнень західної демократії.
Показово, що в багатьох країнах світу провідну роль відіграють насамперед соціалістичні партії. Приміром, зараз у Швеції, Данії, Фінляндії, Німеччині, Австрії, Франції, Великобританії та інших європейських країнах соціалісти знаходяться при владі. З їх діяльністю у політичній системі демократичних суспільств в основному пов’язано гарантування у рівній мірі реалізації як громадсько-політичних, так і соціально-економічних прав громадян, а також рух суспільства у напрямку здійснення ідеалів держави добробуту та соціальної демократії. З огляду на це наукове пізнання діяльності саме соціалістичних сил на національному підґрунті має першорядне значення для оптимального соціально-політичного розвитку України.
Актуальність вивчення історії національних соціалістичних партій, передусім УСДРП і УПСР, пояснюється і тим, що саме ці партії виступили провідними політичними силами Української революції 1917-1920 років, з якою, як відомо, був пов’язаний перший у ХХ столітті досвід українського державотворення. Саме їх специфіка як політичних інституцій у значній мірі визначила особливості і долю Української революції. У даному зв’язку видається виправданим історико-порівняльний підхід до дослідження таких суб'єктів політики, як УСДРП і УПСР, оскільки він дозволяє чітко розмежувати їхній внесок у розвиток українського національного руху, визначити специфіку ролі та ступінь впливу кожної з цих партій на хід революційних подій 1917-1920 років в Україні. Крім того, історико-порівняльне вивчення української соціал-демократії та есерівщини, будучи орієнтованим на виявлення спільного та особливого у цих ідейно-політичних течіях, уможливлює більш глибоке розуміння генезису й сутності національного соціалістичного руху Наддніпрянщини перших двох десятиліть ХХ століття.
Відзначимо, що дослідження діяльності українських соціал-демократів та есерів є важливим не лише з точки зору адекватного та комплексного осмислення українського історичного процесу, але й відносно пізнання спільного та особливого у всесвітньому соціалістичному русі як невід’ємної складової політичної історії людства. Це передбачає цілісне сприйняття історії УСДРП і УПСР, що обумовлює дослідження усього періоду діяльності зазначених партій на наддніпрянських землях.
Конкретно-історичні реалії існування радянської України в складі СРСР не сприяли неупередженому, об’єктивному вивченню українських національних політичних сил, насамперед, соціалістичних партій. Покликана виправдовувати існування «комуністичного» тоталітарного режиму, заідеологізована історична наука була схильна до замовчування або фальсифікації діяльності національного партійно-політичного руху, до кваліфікації його лише як прояву українського буржуазного націоналізму та контрреволюції. Можливості для об’єктивного осягнення історії УСДРП і УПСР з’явилися лише після переходу України від тоталітаризму до демократії. Але ці можливості ще далеко не використані. Багато наукових робіт із цієї проблеми відзначаються у значній мірі, з одного боку, суб’єктивністю, однобокістю, тенденційністю, емоційним навантаженням, спрощеністю та поверховістю в оцінках, що, у свою чергу, є ознакою їх недостатньої науковості. А з іншого – фрагментарністю, відсутністю цілісного та контекстного осмислення, не говорячи вже про історико-порівняльний аналіз діяльності УСДРП і УПСР на Наддніпрянщині.
Все це в сукупності визначило науковий інтерес автора даного дослідження й обумовило його звернення до історико-порівняльного вивчення УСДРП і УПСР.
Об’єктом дослідження є Українська соціал-демократична робітнича партія і Українська партія соціалістів-революціонерів як суб’єкти політичного розвитку українського суспільства та діяльність цих партій у реалізації ідейного потенціалу. Предметом вивчення є ідейно-ціннісні основи, цілі, засоби, методи та форми діяльності УСДРП і УПСР; процеси утворення й еволюції цих партій, їх взаємодія; умови, характер, спільні й особливі риси їх участі у революційному та державотворчому процесах в Україні.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від лютого 1900 року до листопада 1920 року. Нижня хронологічна межа збігається з виникненням у Харкові першої на Наддніпрянській Україні національної партії соціалістичної орієнтації – Революційної української партії, що в її лоні відбувалося як формування соціал-демократичного напрямку соціалістичного руху Східної України, який згодом оформився в УСДРП, так і розвиток неонародницького напрямку, що здобув організаційне оформлення з появою УПСР. Верхня межа обумовлюється повним припиненням діяльності УСДРП і УПСР на Наддніпрянській Україні внаслідок остаточної поразки цих партій у революційних подіях 1917-1920 років та неможливості їх функціонування під більшовицькою владою.
Мета даної роботи полягає в тому, щоб, виходячи зі ступеня наукової розробки проблеми, існуючої джерельної бази та історіографічної спадщини, комплексно вивчити й узагальнити спільне й особливе у політичних доктринах і діяльності українських соціал-демократів та есерів, проаналізувати їх роль у революційних подіях в Україні 1917-1920-х років, розкрити її зміст та наслідки в контексті поразки Української революції.
У ході дослідження автор намагався вирішити такі завдання:
- визначити, враховуючи досвід попередників і вимоги сьогодення, особливості генези та становлення УСДРП та УПСР як самостійних політичних сил;
- шляхом критичного аналізу історичних джерел та історіографічних набутків простежити спільні й особливі риси ідеологій української соціал-демократії та есерівщини впродовж перших двох десятиліть їх існування;
- відтворити цілісну картину політичної діяльності УСДРП і УПСР у добу Української революції;
- з’ясувати вплив вітчизняних соціал-демократів та есерів на формування і здійснення на практиці політики УНР у часи Української Центральної Ради та Директорії;
- виявити особливості опозиційної діяльності УСДРП і УПСР щодо політичного режиму гетьмана П.Скоропадського;
- висвітлити вплив екстремальних обставин воєнного часу на реалізацію українськими соціал-демократами й есерами своїх програмних положень у 1919-1920 роках;
- узагальнити досвід політичної і соціально-економічної діяльності УСДРП і УПСР у добу Української революції, визначити як позитивні, так і негативні його результати.
Як відомо, нині історичне пізнання перебуває у стані кризи та пошуків її подолання. На території колишнього СРСР внаслідок розпаду системи тоталітарної свідомості з властивими їй пріоритетами гносеологічного монізму, авторитарності мислення, абсолютизацією матеріалістичного світосприйняття та класового принципу у царині суспільних наук відкрилися широкі можливості для об’єктивного осягнення історичного минулого. Але ці можливості залишаються в основному невикористаними. «Докори на адресу істориків щодо їх догматизму, однобічності, замовчування фактів, викривлення та прикрашування минулого, - пише А.Голуб, - продовжують лунати в Україні і в наші дні» .
Це є результатом того, що для значної частини дослідників переосмислення історичного минулого відбувалося швидше на соціокультурному, ціннісному рівні ніж на науково-гносеологічному. Іншими словами, крах моделі тоталітарного соціалізму та внаслідок цього зміна суспільних значень, насамперед щодо напрямку розвитку суспільства, який тепер мислиться не як шлях до комунізму, а як сходження до вищої форми процвітання української держави, цілком природно привели багатьох вітчизняних істориків до відмови від сприйняття історичного процесу у попередніх категоріях та схемах. Можливо, з цим також пов’язана тенденція відходу від формаційного підходу у бік цивілізаційного. Проте ситуація визначення соціокультурними, ціннісними підставами особливостей історичного пізнання, на наш погляд, не сприяє його науковості, призводить до суб’єктивізації його результатів, фактично до міфотворчості.
Вихід з цього становища може бути знайдений лише у відмові дослідника від власних ціннісних орієнтирів при реконструкції історичної реальності. «…Там, де людина науки приходить зі своїм власним ціннісним судженням,- писав М.Вебер, виступаючи проти суб’єктивної упередженості в науці,- вже немає місця повному розумінню фактів» . За необхідність звільнення історичної інформації від суб’єктивізму дослідника виступають такі сучасні вчені, як В.Смолій, В.Солдатенко, С.Кульчицький, В.Визгін, А.Епштейн та інші .
Прагнення до об’єктивності в історичному дослідженні обумовлюється бажанням вбачати в історії науку, що спрямована на отримання достовірних знань про історичну дійсність, а не мистецтво, що створює більш-менш правдоподібні образи минулого у залежності від соціально-політичних, ідеологічних, культурних уподобань історика. «Ми так чи інакше, - пише О.Михайлюк, - залежимо від минулого, і якщо ми не хочемо його знати, заміняємо знання про нього різного роду міфологемами, ця залежність не усувається» .
На нашу думку, подолати суб’єктивність в історичному пізнанні можливо лише шляхом повного підпорядкування дослідження певній науково обґрунтованій методології, яка повинна відіграти вирішальну роль у науково-пізнавальній діяльності, виконувати функцію нормативу, регулятора у процесі дослідження. Важливе значення при цьому має постійне удосконалення самої методологічної бази історичного пізнання з метою як надання досліднику якомога більших когнітивних можливостей для видобування нового знання про предмет вивчення, так і забезпечення нею більшої науковості одержаних результатів. Тому на зміну політико-ідеологічному плюралізму в історичному пізнанні, наявність якого, за влучним висловом І.Колесник, «загрожує розмиванням “змістовного ядра”, сенсу пізнавальної діяльності» , повинен прийти гносеологічний плюралізм, «який би максимально об’єднував в єдине ціле, - пише Г.Павленко, - різні філософсько-історичні і теоретико-методологічні підходи до вивчення історії людства» .
Безпосередньо розглядаючи теоретико-методологічні основи нашого дослідження, назвемо низку принципів, які є своєрідними нормативними вимогами щодо застосування методів дослідження і забезпечення вірогідності його результатів.
Одним із найважливіших принципів є принцип об’єктивності, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові, чи ні, виявляти тенденції та закономірності соціально-політичного розвитку українського соціалістичного руху.
Нагально необхідним у процесі пізнання є принцип історизму. Він вимагає враховувати, що загальним об’єктом вивчення є минуле суспільства в його конкретизації на рівні індивідуальних складових, яке підкоряється об’єктивним законам розвитку і залежить від соціально орієнтованої діяльності конкретних людей щодо їх цінностей та цілей. Принцип історизму передбачає виявлення і критичне вивчення максимально повної кількості історичних фактів, розгляд їх у конкретному історичному середовищі, взаємозв’язку і причинній обумовленості. Цей принцип також означає дослідження подій та явищ у динаміці їх розвитку.
Важливе значення має діалектичний принцип, який передбачає розгляд явищ у їх взаємозв’язку, саморозвитку і взаємообумовленості. У тісній взаємодії з діалектичним принципом знаходяться принципи відповідності та кореляції.
Додержання цих принципів дозволило нам більш виважено та продуктивно підійти до аналізу й осмислення емпіричного матеріалу, що позитивно відбилося й на результатах дослідження. Перш за все, дотримуючись принципу об’єктивності, ми намагалися не допустити упередженого ставлення до будь-якої історичної особи, політичної сили або інституту, які діяли у досліджуваний період. Використання принципу історизму значно допомогло вивченню УСДРП і УПСР як суб’єктів політичного розвитку Наддніпрянської України, дозволило простежити, як, чому і коли вони виникли, що визначило особливості їх розвитку, характеру і сутності, зміни в їх політиці, нарешті - внаслідок чого вони зазнали поразки у революційних подіях 1917-1920 років. Завдяки діалектичному принципу ми змогли виявити всю сукупність умов різноманітної діяльності як української соціал-демократії, так і української есерівщини, їх особливі та спільні риси. Керування принципом відповідності дало нам можливість з’ясувати, як теоретичні настанови українських соціал-демократів і есерів збігалися з їх політичної практикою, наскільки їх діяльність відповідала прагненням українських мас. Принцип кореляції, що означає розгляд предметів і явищ у їх співвідношенні, взаємозв’язку та взаємозалежності, дозволив краще зрозуміти як зв’язки усередині УСДРП і УПСР, так і взаємозалежності між цими партіями та зовнішніми об’єктами, у тому числі між ними самими.
Певна роль у нашій работі була відведена методологічному підходу «розуміючої соціології» М.Вебера у його модернізованому та пристосованому до завдань нашого дослідження вигляді. Згідно з цим підходом ми прагнули з’ясувати конкретні, історично дані причини різноманітних явищ, процесів, тенденцій і напрямків у діяльності УСДРП і УПСР за допомогою незаперечного, отриманого у ході вивчення зі специфічних точок зору матеріалу, на основі попереднього вирішення завдання відновлення цілісної картини діяльності кожної з досліджуваних партій у її взаємозв'язках. Вищезазначений підхід передбачає, що діяльність УСДРП і УПСР у 1900-1920 роках, як широке узагальнення історичної реальності, лише розкладена на конкретні соціальні дії окремих учасників події (або груп), стає зрозумілою, тобто зводиться (через різні її складові) до певних чинників. При цьому до соціальної дії відноситься поведінка, орієнтована на інших, з якою діючий індивід пов'язує суб'єктивний сенс . Оскільки ж мотивація і сценарій будь-якої дії формуються у свідомості індивіда, одна з граней нашого дослідницького інтересу стикалася зі свідомістю. Використання підходу «розуміючої соціології» вимагало від нас виявляти, як історична реальність впливала на свідомість конкретного індивіда (або групи), а саме на формування його цілей, ієрархії цінностей та уявлень про ту чи іншу ситуацію, в якій даному індивіду (або групі) доводиться діяти. Важливо було з’ясувати також те, на кого була орієнтована соціальна дія і чому вона виявлялася визнаною (легітимною) або невизнаною з боку тих, на кого орієнтована, адже від цього залежав успіх чи неуспіх діяльності історичного суб'єкта. Ця проблема вирішувалася нами у два етапи: по-перше, шляхом визначення того, у чиїй підтримці зацікавлений історичний суб'єкт, і, по-друге, через порівняння ієрархії цінностей історичного суб'єкта та того, на кого орієнтована його соціальна дія. Внаслідок застосування цього підходу нам вдалося, зокрема, повніше зрозуміти та осмислити причини поразки УСДРП і УПСР як у подіях доби УЦР, так і періоду Директорії.
У дослідженні використовувались також принципи, які входять переважно до пізнавального інструментарію політичної науки. Серед них: принцип інституціоналізму, завдяки якому в центрі нашої уваги були партії як політичні інститути; орієнтаційний принцип, що визнає за необхідне вивчення орієнтацій людини на політичні інститути; принцип багатофакторності, що передбачає дію у суспільстві великої кількості різних, нерідко не пов’язаних між собою чинників; принцип верифікації, який вимагає перевіряти отримані на основі певної сукупності даних результати через інші дані; принцип сцієнтизму, що орієнтує на отримання точного, науково вивіреного знання про об’єкт дослідження, на яке не повинні впливати політичні погляди або ідеологічні уподобання дослідника.
У відповідності до завдань даної работи та багатогранності проблем, що вирішувались у ході дослідження, автором використовувались різноманітні за своїм призначенням і значимістю науково-пізнавальні методи. Серед загальнонаукових методів важливу роль відігравали історичний та логічний, метод сходження від конкретного до абстрактного методу, ідеалізації, опису, вимірювання, аналізу, синтезу, індукції, дедукції тощо. За допомогою історичного методу ми досліджували становлення і розвиток УСДРП і УПСР, зміни їх політики, структури і ролі у подіях перших двох десятиліть ХХ століття. Завдяки логічному методу нам вдалося осмислити УСДРП і УПСР як суспільні організми у їх структурних зв’язках, осягнути всю сукупність причин, що обумовили особливості їх діяльності. Метод сходження від конкретного до абстрактного дозволив розкрити сутність УСДРП і УПСР на основі аналізу усього розмаїття їхніх рис, властивостей та взаємозв’язків функціонування.
Одним з основних шляхів сходження від конкретного до абстрактного був метод ідеалізації, що при формуванні цілісних образів досліджуваних партій передбачав абстрагування від одних їх особливостей та абсолютизацію інших . Метод опису використовувався нами для характеристики особливостей структури і діяльності УСДРП і УПСР. Метод вимірювання, спрямований на визначення кількісних показників об’єктів, застосовувався нами для з’ясування кількісного впливу УСДРП і УПСР у структурних підрозділах Центральної Ради та чисельності цих партій у час догетьманського періоду існування УНР. Такі загальнонаукові методи, як аналіз, синтез, індукція, дедукція, статичний, динамічний та інші, виступали у нашому дослідженні конкретними засобами практичної реалізації інших вищезазначених методів.
Крім загальнонаукових, у дослідженні використовувались також спеціально-історичні методи, зокрема історико-порівняльний, синхронний, історико-генетичний, хронологічний та проблемно-хронологічний. Так, історико-порівняльний метод дав можливість розкрити сутність УСДРП і УПСР за схожістю або відмінністю притаманних їм властивостей, виявити як основні тенденції та закономірності, так і особливості діяльності цих партій. Синхронний метод допоміг розглянути та порівняти процеси, що одночасно відбувалися в УСДРП і УПСР. Історико-генетичний - дозволив послідовно у динаміці простежити зміни, що відбувалися у формах, методах та змісті діяльності української соціал-демократії та есерівщини у процесі їх історичного розвитку. Хронологічний – дав можливість відобразити часову послідовність подій. Завдяки проблемно-хронологічному методу вдалося розподілити досліджувану проблему на ряд більш вузьких проблем, визначених у розділах. У свою чергу, ці вузькі проблеми складаються з окремих аспектів, а останні розглядаються у хронологічній послідовності.
Переходячи до розгляду історіографічної бази нашого дослідження, зазначимо, що спеціальної розробки проблеми спільного й особливого у діяльності українських соціал-демократів та есерів в історіографії ще не було зроблено. Власне, діяльність української соціал-демократії, а тим більше історія української есерівщини, на Наддніпрянщині досьогодні ще не були об’єктом цілісного та комплексного вивчення. У зв’язку з цим у нашому історіографічному огляді аналізується або література, що була спеціально присвячена висвітленню окремих питань чи періодів діяльності українських соціал-демократів і есерів, або дослідження, в яких діяльність українських соціалістів розглядалася у контексті вивчення інших тем української історії, а не була спеціальним предметом дослідження.
Питання, пов’язані з діяльністю українських соціалістів, зокрема українських соціал-демократів, почали розроблятися невдовзі після створення у 1900 році РУП. Однією з перших публікацій, де йшлося про цю партію, була невелика замітка П.Тучапського у газеті російських соціал-демократів «Искра», підписана псевдонімом «Украинец-искровец» . У 1906 році побачила світ ще одна його публікація, на цей раз у київському часописі «Вестник жизни» і за підписом «П.Лукашевич» . Крім того, вийшли статті І.Стешенка та Д.Дорошенка у санкт-петербурзьких часописах «Вільна Україна» та «Украинский Вестник» . У 1909 році з’явилася стаття А.Жука під псевдонімом «А.А-ко» «Соціялістичні організації на Україні. Українська соціял-демократична робітнича партія» . Всі ці автори, повідомляючи про існування партійної організації українських соціал-демократів, не вдавалися до глибокого аналізу її діяльності, хоча і проливали певне світло на питання ідейної еволюції та організаційного становлення української соціал-демократії.
1914 року у санкт-петербурзькому легальному більшовицькому щомісячнику «Просвещение» була опублікована стаття відомого українського соціал-демократа О.Лоли (псевдонім – В.Степанюк) , в якій особлива увага приділялася діяльності РУП-УСДРП серед міського пролетаріату. Як і у попередніх публікаціях, у статті О.Лоли згадувалося про орієнтацію української соціал-демократії на західноєвропейський соціалістичний рух та запозичення нею ідейних наробок СДПН для своєї програми.
Цього ж року в одній з книг видання російських соціал-демократів «Суспільний рух у Росії на початку ХХ ст.», яке виходило у Санкт-Петербурзі під редакцією Л.Мартова, П.Маслова та О.Потресова, з’явилася стаття К.Залевського, присвячена українським національним партіям . Певне місце у ній було відведено висвітленню діяльності української соціал-демократії, яка розглядалася з широким залученням партійних документів РУП-УСДРП, хоча ця робота не була вільна від певного суб’єктивізму, що обумовлювався ідейно-політичною позицією автора. Так, у статті К.Залевського РУП без будь-яких обґрунтувань визначалася як «впливова буржуазно-демократична партія», а УСДРП – як така, що підлягала впливу націоналізму .
Одними з перших видань, в яких поряд з розглядом української соціал-демократії згадувалося про українську есерівщину, були брошури В.Дорошенка «Українство в Росії. Новійші часи» та П.Гайдалемівського «Українські політичні партії. Їх розвиток і програми» . Незважаючи на досить поверховий характер цих робіт та ряд хибних тверджень, вони містили цікаву інформацію щодо розвитку українського соціалістичного руху. Так, у брошурі В.Дорошенка знаходимо відомості про діяльність українських есерів у 1906-1907 роках, зокрема про їх установчий з’їзд у 1907 році . П.Гайдалемівський у своїй брошурці, розглядаючи діяльність українських соціал-демократів та есерів до початку 1919 року, цілком справедливо визнавав за їх партіями вирішальну роль у подіях Української революції .
У 1917-1918 роках виходять роботи відомих діячів української соціал-демократії О.Лоли та Я.Довбищенка, що були спеціально присвячені розгляду історії УСДРП . У цілому вони є досить поверховими нарисами діяльності української соціал-демократії, але при цьому містять чимало цікавих фактів.
1919 року побачила світ перша робота, що була спеціально присвячена висвітленню історії українського есерівського руху. Це була стаття відомого керівника УПСР М.Ковалевського «Од романтики до реалізму (З історії однієї партії)», яка у неповному вигляді вийшла у двох книгах «Літературно-наукового вістника» . Цінність цієї роботи полягає в тому, що вона підготовлена на значній кількості різних за походженням джерел (від спогадів есерівських діячів до матеріалів з’їздів УПСР) та на особистих спогадах автора. Ця робота подає значну кількість достатньо деталізованих фактів щодо розвитку українського есерівського руху з 1905 по кінець 1917 року.
У 1920-ті роки спостерігалося піднесення у розробці питань історії українського соціалістичного руху, що велася як за кордоном, в еміграції, так і у радянській Україні. У цей період істотно зростає загальний науковий рівень робіт з означеної проблематики. Серед праць, спеціально присвячених історії української соціал-демократії, які вийшли за межами радянської України, слід назвати роботи В.Дорошенка «РУП і УСДРП» та «Революційна українська партія (1900-1905 рр.). Нарис з історії української соціал-демократичної партії» та статтю В.Садовського «Від українофільства до політики (з приводу 25-ліття заснування РУП)» . У цілому всі ці роботи мали неабияке значення для вивчення особливостей українського соціал-демократичного руху. У статті В.Дорошенка «РУП і УСДРП» основна увага приділялася питанням розробки партійної програми, участі українських соціал-демократів у Першій російській революції, партійно-видавницькій діяльності. У брошурі цього ж автора «Революційна українська партія (1900-1905 рр.). Нарис з історії української соціал-демократичної партії» була зроблена спроба створити цілісну картину процесу становлення української соціал-демократії. Крім того, у ній знайшли відображення деякі питання утворення українського есерівського руху, наприклад, наявність народницьких проявів у діяльності РУП та прибічників есерівських поглядів у її лавах . Стаття В.Садовського дещо доповнила дослідження В.Дорошенка. Зокрема, її автор зробив важливий висновок, що виникнення РУП пов’язано з початком якісно нового – політичного етапу українського національного руху Наддніпрянщини .
Особливості партійно-політичної діяльності українських соціал-демократів і есерів у період революційних подій 1917-1920 років знайшли висвітлення у загальних працях активістів УСДРП і УПСР В.Винниченка та П.Христюка, що присвячувались осмисленню історії Української революції . Якщо у тритомнику В.Винниченка «Відродження нації», який вперше побачив світ 1920 року у Відні, діяльність українських соціал-демократів і есерів отримала лише фрагментарне, здебільшого побіжне висвітлення, то у чотиритомній праці П.Христюка «Замітки і матеріяли до історії української революції», що вперше вийшла у 1921-22 роках у Відні, питання участі та ролі УСДРП і УПСР у революційних подіях здобули більш ґрунтовного та систематичного вивчення. Крім багатства фактичного матеріалу та високої документальної аргументованості тверджень щодо діяльності української соціал-демократії та есерівщини, праця П.Христюка цінна для нас ще й тим, що у ній вперше в історіографічній традиції містилося порівняння УСДРП і УПСР .
У 1921 році у Відні з’явилася праця визначного діяча УПСР М.Шаповала «Революційний соціялізм на Україні» , яка цікава для нас тим, що розкриває деякі питання розвитку українського есерівського руху та діяльності УПСР щодо вирішення селянського питання.
Наступного року у Львові вийшла книга І.Мазепи «Большевизм і окупація України: Соціяльно-економічні причини недозрілості сил української революції» . Порівнюючи розвиток російського й українського соціал-демократичного руху та аналізуючи умови їх існування, автор цієї роботи доводив, що нездатність УСДРП виступити самостійною, самодостатньою політичною силою у революційних подіях 1917-1920 років була зумовлена відсталістю пролетаріату України порівняно з пролетаріатом центральної частини Росії в організації і політичному вихованні . Крім того, у книзі І.Мазепи знайшли висвітлення особливості діяльності української соціал-демократії, які відсутні в інших роботах. Наприклад, у його дослідженні є інформація про те, що такі відомі діячі УСДРП, як М.Ткаченко, С.Вікул, П.Бензя, Г.Довженко, раніше належали до Української соціал-демократичної «Спілки» , а це вже проливає світло на проблему формування кадрового складу УСДРП.
1927 року у Празі була видана книга М.Шаповала «Велика революція і українська визвольна програма», а в наступному році з’явилася його праця «Занепад УНР» . Присвячені подіям 1917-1920 років, ці роботи висвітлювали і питання участі та ролі УСДРП і УПСР в Українській революції. На відміну від праць В.Винниченка та П.Христюка, присвячених історії Української революції, роботи М.Шаповала торкалися також особливостей діяльності українських соціал-демократів та есерів у 1920 році.
Певне значення для нашого дослідження мали праці істориків-марксистів, переважно вихідців з українського соціалістичного руху, М.Равич-Черкаського , М.Яворського , О.Гермайзе , що з’явилися у 1920-і роки у радянській Україні. Якщо роботи М.Равич-Черкаського та М.Яворського не були спеціально присвячені вивченню українських соціал-демократичного й есерівського рухів та розглядали побіжно зі значною часткою суб’єктивізму лише деякі питання діяльності УСДРП і УПСР, то у статтях та монографії О.Гермайзе генеза української соціал-демократії у рамках РУП була спеціально вивчена на широкій документальній базі. Причому на цих дослідженнях майже не позначився суб’єктивізм автора. Певною мірою доповнили роботи О.Гермайзе статті П.Бензі та А.Дучинського .
У 1929 році розпочався тотальний погром історичної науки в УСРР. Початок йому поклала огульна критика та осуд академіка М.Яворського . Серед численних звинувачень на його адресу фігурувала «ідеалізація дрібнобуржуазних партій (РУП, УСДРП), намагання наблизити їх до більшовиків» . М.Яворницького було усунуто від керівництва історичним відділом Українського інституту марксизму-ленінізму, позбавлено звання академіка, а в 1931 році репресовано в справі так званого «Українського національного центру». Роком раніше за «справою Спілки Визволення України» був репресований О.Гермайзе, якого у 1930-ті роки таврували «націонал-фашистом», «грушев’янцем», прихильником соціально-фашистського соціологізму . Зазнав нападок і М.Равич-Черкаський, що був основоположником так званої теорії «двокорінності» КП(б)У, за якою остання походила від місцевих більшовицьких організацій, що діяли в Україні та лівих українських соціал-демократів і есерів .
«Розгром «школи М.Яворського»,- справедливо відзначають сучасні вчені Ф.Турченко та Г.Кривоший,- започаткував цілком новий стан в історичній науці України… У всіх відношеннях це був крок назад у порівнянні з 20-ми роками. Історичній науці були нав’язані примітивні політизовані схеми, які не мали нічого спільного з фактами минулого» . За влучним висловом професора В.Якуніна, «фактично вона (історична наука. - О.В.) стала зброєю сталінської ідеології та політики, засобом політичної боротьби з інакодумством, інструментом формування у суспільстві однодумства» . Безперечним свідченням цього є поява у 1932 році книги П.Пташинського , що присвячувалась висвітленню участі українських соціалістів у міжнародному соціалістичному русі у 1919-1923 роках та в якій дії останніх розглядалися виключно у негативному ключі з позицій пануючої тоді ідеології. Разом з тим, у цій книзі було вміщено ряд документів, дані яких використовувалися у нашому дослідженні. Крім роботи П.Пташинського, впродовж 1930-х – першої половини 1950-х років у радянській Україні не з’явилося жодної публікації, спеціально присвяченої темі українського соціалістичного руху. У цей час спостерігалися лише нечисленні фрагментарні згадки про українську соціал-демократію та есерівщину, до того ж сфальсифіковані, а тому і тенденційні на догоду пануючим ідеологічним настановам .
Якщо в УРСР з початку 1930-х і до кінця 1950-х років історія української соціал-демократії та есерівщини фактично не досліджувалася, то у середовищі української політичної еміграції тривало вивчення становлення та діяльності УСДРП і УПСР. Маємо на увазі праці В.Дорошенка , Д.Дорошенка , А.Животка , П.Феденка , І.Мазепи .
Підкреслюючи велике значення робіт вищезазначених авторів для здійснення нашого дослідження, слід, однак, відзначити, що переважна більшість з них не присвячувалася спеціальному вивченню діяльності УСДРП і УПСР, а ті, що були спрямовані на спеціальне висвітлення історії цих партій (роботи В.Дорошенка, А.Животка), охоплювали або окремий період їх формування (В.Дорошенко), або мали поверховий характер (А.Животко).
Серед узагальнюючих праць, що присвячувалися Українській революції, особливий інтерес завдяки своїй інформативній значимості для розкриття обраної нами теми викликав тритомник І.Мазепи «Україна в огні й бурі революції 1917-1921», який побачив світ у 1941-1942 роках у Празі.
Після ХХ з’їзду КПРС, що поклав початок процесу десталінізації в СРСР, у вивченні українських національних партій радянськими істориками відбуваються деякі зрушення позитивного характеру. Якщо раніше за офіційними ідеологічними настановами табір ідейних опонентів більшовиків не заслуговував на увагу взагалі, тому історія українських партій перебувала фактично поза дослідницьким інтересом, то з кінця 1950-х років було визнано доцільним їх вивчення у контексті боротьби проти них більшовиків . Відповідно, оскільки це вивчення знаходилося під пильним контролем правлячої партії та обмежувалося певними «рамками дозволеного» офіційної ідеології, об’єктивного, науково достовірного висвітлення проблеми і події, пов’язані з діяльністю УСДРП і УПСР, не отримували. Про це свідчать статті, монографії, дисертації періоду кінця 1950-х – кінця 1980-х років, у яких розглядалися питання історії української соціал-демократії і есерівщини , та узагальнюючі і фундаментальні праці з історії революції і громадянської війни в Україні, енциклопедичні видання, що вийшли у цей же період і в яких згадується про УСДРП і УПСР .
Як правило, у зазначених працях радянських істориків партії українських соціал-демократів і есерів визначалися як дрібнобуржуазні, націоналістичні, антинародні та контрреволюційні, а їх видатні діячі як «верховоди буржуазно-націоналістичної контрреволюції» . Стверджувалося, що УСДРП і УПСР боролися проти соціалістичної революції, підтримували політику Тимчасового уряду й прагнули до встановлення в Україні влади національної буржуазії . Зрозуміло, що ці надумані, далекі від істини характеристики й твердження, до невпізнанності спотворюючи образи партій українських соціал-демократів і есерів, були несумісні з об’єктивним висвітленням їх історії. Процес дослідження діяльності української соціал-демократії та есерівщини радянськими істориками ускладнювався також і внаслідок тенденційного та неглибокого вивчення ними джерел, що стосуються українського соціалістичного руху. Так, наприклад, чисельність УПСР наприкінці 1917 року С.Королівський визначав у 350 тис. осіб , Ю.Гамрецький – у 75 тис. , хоча насправді, за нашими підрахунками, загальна чисельність УПСР складала тоді 40528 осіб .
Найбільш помітними явищами серед радянської історичної літератури, в якій розглядалася діяльність УСДРП і УПСР, були монографії І.Кураса «Торжество пролетарского интернационализма и крах мелкобуржуазных партий на Украине» та «Повчальний урок історії: (Ідейно-політичне банкрутство Української соціал-демократичної робітничої партії)». Якщо остання присвячувалася виключно вивченню історії української соціал-демократії, то перша торкалася також сюжетів, пов’язаних з діяльністю української есерівщини. На жаль, обидві праці відзначалися поверховістю, надмірною заідеологізованістю, а подекуди і фантазуванням, зокрема це стосується твердження про проголошення УПСР в 1906 році та її існування як місцевої організації ПСР .
На відміну від радянських істориків, їх західні колеги, багато з яких були українськими емігрантами, а частина – ветеранами українського соціалістичного руху (П.Феденко, І.Майстренко), не були затиснуті у лещата ідеологічних настанов та заборон пануючої доктрини, що позитивно відбивалося на результатах їх роботи. Щоправда, деякі автори з української діаспори, зокрема П.Мірчук та Р.Млиновецький, продемонстрували у своїх творах одномірний націоцентристський, націоборчеський підхід, тенденційність та ідеологічну заангажованість . Внаслідок негативного ставлення до українських соціалістів та очевидної симпатії до вкрай націоналістичного сегменту українського визвольного руху, вони спотворили у своїх роботах деякі факти з історії української соціал-демократії та есерівщини. Так, І.Мірчук в РУП знайшов «соціялістичне» та «націоналістичне» крила, останнє з яких відійшло нібито до УНП, а перше – розвалило РУП та створило УСДРП, яка, у свою чергу, «політично й програмово… була повністю під впливами московських есдеків» . А Р.Млиновецький “записав” «колишніх членів» «Братства Тарасівців», зокрема М.Міхновського, до РУП . Зауважимо про існування досить переконливих даних, що М.Міхновський ніколи не належав до РУП, а до УНП не потрапив жоден рупівець , нині це факт безсумнівний .
У цілому такі західні історики, як М.Стахів, П.Феденко, І.Майстренко, Ю.Борис, О.Підгайний, Дж.Решетар, Дж.Мейс, у своїх роботах прагнули до більш-менш виваженого висвітлення питань історії УСДРП і УПСР . Загальною вадою публікацій зазначених авторів є обмеженість їх документальної основи, яка була наслідком недоступності у той час радянських архівів та бібліотек для західних вчених. А це, у свою чергу, не дозволяло їм вийти на новий, більш високий рівень у дослідженні української соціал-демократії й есерівщини, змушувало виступати у ролі інтерпретаторів уже відомих подій і процесів.
Наприкінці 1980-х–на початку 1990-х років завдяки демократизації політичної системи на території СРСР та звільненню історичної науки в Україні від партійно-державного ідеологічного контролю відкрився якісно новий етап у вивченні українських соціалістичних партій. Історики отримали вільний доступ до архівних джерел, періодики та книг, які зберігалися у «спецхранівських» фондах обмеженого користування. По-друге, з’явилась можливість неупередженого, незалежного від схем та стереотипів тоталітарної доби, справді наукового та об’єктивного висвітлення історії УСДРП і УПСР.
Для робіт періоду 1990-х років, в яких розглядалися різні аспекти історії українського соціалістичного руху, поряд з прагненням по-новому, виважено та аргументовано підходити до висвітлення історичних фактів і подій, характерною є недостатня критичність у ставленні до історіографічної спадщини, спрощеність і одномірність у розумінні суспільно-політичних процесів, а деяким дослідженням (В.Стрілець , О.Власенко ) властиві поверховість, ідеологічна заангажованість та упередженість.
У зазначений час окремі періоди, проблеми та аспекти історії української соціал-демократії розглядали В.Бобина , В.Борисенко , В.Головченко , А.Голуб , В.Гошовська , Л.Ілюшина та А.Кормич , Г.Касьянов , Ю.Левенець , В.Солдатенко та В.Кривошея . Деякі сюжети історії УПСР дослідила О.Любовець у своїй дисертації, присвяченій боротьбизму . Низка питань становлення й функціонування УСДРП і УПСР знайшла висвітлення у роботах В.Бойка , І.Верхоляка , О.Бойко та В.Клименка-Мудрого , О.Єфименко , О.Мельника , І.Танчина , С.Телешуна , О.Тимошенко , О.Старуха , П.Шморгуна , В.Яценка , які вивчали окремі проблеми та аспекти українського партійно-політичного руху ХХ століття, у працях Р.Вєтрова , О.Голобуцького та В.Кулика , І.Калмакана та О.Бриндака , Ю.Лаврова , які намагалися осмислити цей рух у цілому, а також у дослідженнях Т.Геращенко , І.Логвиненка , В.Лозового , О.Мироненка , В.Солдатенка , В.Шевченка , які торкалися історії УСДРП і УПСР у контексті вивчення окремих періодів Української революції.
Для комплексного й усебічного осмислення досліджуваної нами теми помітну роль відіграли персоналістичні роботи А.Болабольченка , В.Верстюка та Т.Осташко , Н.Кичигіної , Л.Лозинської , Г.Стрельського , Ю.Шаповала , крім того, монографії А.Гриценко та В.Солдатенка , дисертації Б.Андрусишина й Р.Васковського , а також наукові студії Я.Грицака , Т.Гунчака та інших українських, у тому числі і діаспорних, істориків .
У цілому, віддаючи належне тим дослідникам, які зробили помітний внесок у вивчення історії української соціал-демократії та есерівщини, можна цілком впевнено констатувати, що тема українського соціалістичного руху Наддніпрянщини перших двох десятиліть ХХ століття є недостатньо вивченою, а проблема особливого та спільного у діяльності УСДРП і УПСР і далі залишаєть однією з багатьох «білих плям» вітчизняної історії. З огляду на це та на відродження соціал-демократичних цінностей на українських теренах у сучасну добу , зростання впливу соціалістичних ідей узагалі у зв’язку з постійним погіршенням соціально-економічного становища населення України і враховуючи вагоме значення використання історичного досвіду українського соціалістичного руху для забезпечення удосконалення розвитку суспільно-політичних відносин у країні на справді демократичних та гуманістичних засадах, нагальною є необхідність ґрунтовного, комплексного, об’єктивного та історико-порівняльного вивчення діяльності УСДРП і УПСР у 1900-1920 роках.
Джерельну базу даної роботи складає масив різноманітних за походженням, змістом, формою і функціональним значенням опублікованих та неопублікованих матеріалів. Найціннішими серед них, безперечно, є партійні документи РУП-УСДРП та УПСР, які умовно можна поділити на чотири різновиди:
1) програмні і статутні документи: програми УСДРП і УПСР є визначальними партійними документами, в яких сконцентровані концептуальні положення про цілі, ідейно-ціннісні засади і засоби діяльності української соціал-демократії та есерівщини. Вони незамінні як такі, що в узагальненому і цілісному вигляді характеризують зміст теоретичного рівня політичної свідомості українських соціал-демократів та есерів, певним чином дають ключ до розуміння їх політичної поведінки, оскільки остання залежить від політичної свідомості. Отже, вивчення та порівняння програм УСДРП і УПСР є надзвичайно важливим у пізнанні особливого та спільного у сутності цих партій. Статути УСДРП і УПСР як нормативні організаційні документи цікаві у плані вивчення партійної структури кожної з них, взаємодії структурних підрозділів та принципів членства.
2) матеріали партійних з’їздів, конференцій, зборів та нарад українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів. До них належать як документи, що фіксують офіційні рішення або позиції партій чи їх підрозділів з різних питань (найчастіше – резолюції), так і стенографічні звіти та проекти документів, що не були прийняті. Наприклад, важливим для розуміння розходжень між соціал-демократами на VI з’їзді УСДРП, поряд з ухваленою на ньому політичною резолюцією, є відхилений проект згаданої резолюції лівих соціал-демократів.
3) матеріали, що були створені у процесі діяльності виконавчих або постійно діючих керівних партійних органів. Серед них - резолюції центральних комітетів УСДРП і УПСР, офіційні звернення цих органів до державних установ (зокрема, ультимативна записка ЦК УСДРП до Директорії від 17 березня 1919 р.), листування партійних активістів та керівників з приводу політичних справ (наприклад, записка І.Мазепи до С.Петлюри від 10-14 лютого 1920 р., або червнева заява (1920 р.) І.Мазепи й О.Безпалка до В.Прокоповича ), доповіді українських соціал-демократів Амстердамському (1904 р.), Штутгартському (1907 р.) та Копенгагенському (1910 р.) конгресам ІІ-го Інтернаціоналу, що містять важливу інформацію щодо розвитку українського соціал-демократичного руху .
4) ідейно-теоретичні й агітаційно-пропагандистські матеріали: a) брошури і статті ідеологів української соціал-демократії (М.Порша , В.Винниченка , А.Пісоцького , Д.Антоновича , І.Стешенка й ін.) та есерівщини (М.Шаповала , М.Шрага , М.Любинського й ін.), що розвивали програмні положення УСДРП і УПСР; б) брошури (наприклад, С.Вікула ), листівки, відозви, виступи та статті діячів українського соціал-демократичного й есерівського рухів, які присвячувалися реалізації в основному агітаційно-пропагандистських, роз’яснювально-коментаторських цілей. Значна частина цих матеріалів була вміщена на сторінках партійної преси – у газетах «Боротьба», «Трудова громада», «Трудова республіка», «Робітнича газета» та інших. Аналіз сукупності цих джерел був досить корисним для розуміння специфіки типів політичної свідомості української соціал-демократії й есерівщини.
У цілому документи та матеріали РУП-УСДРП, УПСР характеризуються високим ступенем достовірності, авторитетності та інформаційної цінності.
Важливим видом історичних джерел, що використовувалися у ході дослідження, є офіційна документація органів влади та управління, що функціонували на українських теренах у перші два десятиліття ХХ сторіччя. Серед цих матеріалів виділяються чотири різновиди:
1) документація УЦР, її органів, структурних підрозділів (сесій, комісій, Малої ради, Генерального секретаріату, РНМ). З огляду на провідні ролі УСДРП і УПСР у формуванні політики УЦР, її матеріали є корисними для вивчення специфіки цих партій. Переважна більшість документів УЦР вміщена у збірнику «Українська Центральна Рада. Документи і матеріали» . Частиною документів цього різновиду є неопубліковані матеріали (зокрема, ухвали Генерального секретаріату), що містяться у ЦДАВО України (ф.1063).
2) документація Директорії, її уряду, Трудового Конгресу становить чималий інтерес для пізнання політичної і державної діяльності українських соціал-демократів та есерів у період кінця 1918 – 1920 років. У своїй більшості це неопубліковані матеріали - постанови, накази Директорії, журнали РНМ, доповіді міністерських урядовців, що знаходяться у фондах Ради народних міністрів УНР (ф.1065), Міністерства внутрішніх справ УНР (ф.1092), канцелярії Директорії (ф.1429), Міністерства праці УНР (ф.3305), І.Мазепи (ф.3933), О.Безпалка (ф.4453) ЦДАВО України. Опубліковані у пресі законодавчі акти – це лише незначна частина джерел цього різновиду.
3) офіційні документи жандармсько-поліцейських органів Російської імперії та Української Держави гетьмана П.Скоропадського. Це здебільшого неопубліковані матеріали - донесення, листування, агентурні дані, звіти, рапорти і повідомлення поліцейських урядовців щодо діяльності українських соціал-демократів і есерів, описи конфіскованої літератури, матеріали політичних справ, що знаходяться у фондах Київського (ф.274), Катеринославського (ф.313), Полтавського (ф.320) губернських жандармських управлінь, Київського (ф.275), Харківського (ф.304), Катеринославського (ф.1597) охоронних відділень, у фонді Прокурора Одеської судової палати (ф.419), ЦДІА України, а також у фонді Міністерства внутрішніх справ Української Держави (ф.1216) ЦДАВО України та у фонді Інституту історії й Жовтневої революції на Україні при ЦК КП(б)У (ф.17) ЦДАГО України. Джерела цього різновиду цінні для вивчення опозиційної діяльності українських соціалістів, хоча і потребують до себе дуже обережного ставлення, перевірки шляхом зіставлення з інформацією інших, більш достовірних джерел.
4) документи органів місцевого управління складають матеріали «Екатеринославского Губернского Присутствия по делам об обществах», що знаходяться у фонді Катеринославського губернського жандармського управління (ф.313) ЦДІА України, Волинського Губернського Земельного Комітету та Олександрівського Повітового Земельного з’їзду – у фонді Міністерства земельних справ УЦР (ф.1060) ЦДАВО України та деякі інші.
Одним із видів використаних у роботі історичних джерел є матеріали різноманітних політичних сил, що певним чином обумовили діяльність УСДРП і УПСР. До них належать джерела ідейного запозичення української соціал-демократії та есерівщини - Ерфуртська програма СДПН (1891 р.) та програма ПСР (1906 р.) , крім того, документи лівих соціал-демократів і есерів, що частково опубліковані у збірнику «Українські політичні партії кінця XIX – початку XX ст.: програмові і довідкові матеріали» , у праці П.Христюка «Замітки і матеріяли до історії української революції» та на сторінках преси, а також містяться у фондах «ЦК УКП і її губернські комітети» (ф.8), «ЦК УПСР, УКП (боротьбистів) та місцеві організації» (ф.43), «Колекція документів з історії КП(б)У» (ф.57), «УСДРП (незалежних)» (ф.267) ЦДАГО України. Значну частину використаних матеріалів цього виду складають документи російської та української комуністичних партій, радянських державних і воєнних установ, які переважно містяться у збірниках «Четвертый (Объединительный) съезд РСДРП. Протоколы» та «Гражданская война на Украине (1918-1920)» . Особливо цінними для дослідження є опубліковані матеріали судового процесу над українськими соціалістами, що був інспірований радянською юстицією . Неабияку роль у розкритті теми відіграли свідчення та пояснення безпосередніх учасників подій 1917-1920 років, які виступали на цьому судовому процесі.
Водночас нами широко використовувалися джерела особистого походження – спогади, щоденники діячів українського соціалістичного руху, учасників революційних подій 1917-1920 років, характерною рисою яких є те, що історичні події, пов’язані з діяльністю української соціал-демократії й есерівщини, осмислювалися у них на основі власного досвіду їх авторів, описувалися так, як вони були пережиті і відчуті ними як сучасниками або безпосередніми дійовими особами тих подій. Вагому роль при вивченні нашої теми зіграли щоденник В.Винниченка , мемуари В.Андрієвського , М.Беренштам-Кістяковської , Д.Дорошенка , А.Жука , Ю.Колларда , Є.Коновальця , П.Скоропадського , О.Назарука , І.Мазепи , М.Галагана , Б.Мартоса , К.Мацієвича , І.Майстренка , Н.Романович-Ткаченко , М.Шаповала , Є. та Л.Чикаленків , В.Мазуренка , П.Феденка та інших. До речі, як уже було відзначено вище, загальні праці І.Мазепи, П.Христюка, Д.Дорошенка, М.Шаповала та В.Винниченка, присвячені висвітленню історії Української революції, поряд з історіографічним, мали також мемуарне значення.
Усі названі роботи завдяки своїй великій інформативності суттєво доповнюють свідчення інших джерел. При їх використанні ми враховували, що для літератури мемуарного характеру неминуче властиві суб’єктивізм у поясненні подій, явищ і характеристиці осіб, зміщення подій у часі і просторі. Тому інформація, подана у ній, критично нами осмислювалася, перевірялася через зіставлення з даними інших джерел.
Необхідними для глибокого та всебічного вивчення обраної нами теми виявилися матеріали періодики. Як відомо, періодичні видання становлять джерело великої пізнавальної цінності. Завдяки оглядам, хроніці, інформації про події вони суттєво розширюють наші уявлення про суспільно-політичне життя на українських теренах, дії тих чи інших політичних сил, у тому числі діяльність досліджуваних нами партій, настрої і погляди різних прошарків населення. У ході дослідження були опрацьовані як партійні видання РУП-УСДРП, УПСР: «Гасло» (Чернівці,1902-1903 рр.), «Праця» (Львів,1904), «Боротьба» (Київ,1917-1918), «Визволення» (Кам’янець-Подільський,1919), «Голос робітника» (Катеринослав,1918), «Робітнича газета» (Київ, Рівне, Вінниця, Кам’янець-Подільський,1917-1919), «Слово» (Харків,1918), «Трудова громада» (Кам’янець-Подільський,1919), «Трудова республіка» (Вінниця,1919), так і видання інших партій та політичних сил; «Вперед» (Львів,1920), «Нова Рада» (Київ,1917-1918), «Киевская мысль» (Київ,1917), «Україна» (Київ,1919), «Червоний прапор» (Київ,1919), «Громадське слово» (Київ,1920) та інші.
При використанні джерел у нашому дослідженні обов’язково враховувались особливості їх походження, призначення, фактична роль у соціально-політичних процесах.
Підбиваючи підсумки аналізу методологічних, історіографічних та джерелознавчих засад дослідження, відзначимо наступне.
По-перше, ґрунтовне вивчення і осмислення здобутків української і зарубіжної історіографії дозволяє стверджувати, що досліджувана у нашій роботі проблема спеціально ще не вивчалася. Більше того, багато в чому сама тема українського соціалістичного руху Наддніпрянщини початку ХХ століття є недостатньо науково розробленою. Основною причиною цього було те, що історики в Україні тривалий час працювали у жорстких ідейно-політичних рамках пануючої ідеології, що виключало об’єктивне вивчення історії опозиційних більшовикам політичних сил, а західні дослідники були позбавлені можливості працювати з джерелами, які у своїй більшості зберігалися у «спецхранівських» фондах в Україні.
По-друге, зважаючи на невивченість проблеми особливого та спільного у діяльності УСДРП і УПСР, а також на маловивченість, фрагментарність висвітлення історії цих партій в історичній літературі, зазначена проблема потребує комплексного дослідження у контексті цілісного осмислення діяльності УСДРП і УПСР на наддніпрянських теренах.
По-третє, враховуючи те, що від методологічного інструментарію залежить як широта когнітивних можливостей для видобування нового знання про предмет вивчення, так і істинність одержуваних результатів було визнано доцільним провести дослідження з застосуванням принципів об’єктивності, історизму, діалектичного принципу, принципів відповідності, кореляції, інституціоналізму, орієнтаційного, багатофакторності, верифікації, сцієнтизму, методологічного підходу «розуміючої соціології» М.Вебера, а також з використанням як загальнонаукових методів (історичного, логічного, методу сходження від конкретного до абстрактного, ідеалізації, опису, вимірювання, аналізу, синтезу, індукції, дедукції), так і спеціально-історичних (історико-порівняльного, синхронного, історико-генетичного, хронологічного та проблемно-хронологічного методів).
По-четверте, використаний у даному дослідженні джерельний масив дозволяє об’єктивно й комплексно вивчити обрану автором тему, вийти на новий науковий рівень в осмисленні історії УСДРП і УПСР.

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170