1. Поняття примусових заходів медичного характеру.
Попередження небезпечних дій психічно хворих, алкоголіків, наркоманів є серйозною соціальною проблемою, у вирішенні якої беруть участь психіатри, юристи, робітники органів внутрішніх справ, прокуратури і суду. Щоб попередити ці небезпечні дії застосовуються примусові заходи медичного характеру.
Примусові заходи медичного характеру - це заходи державного примусу, застосовуються судами до осіб, які вчинили суспільно-небезпечні діяння в стані неосудності або в стані осудності, але захворіли до винесення вироку чи під час відбування покарання, на душевну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керуватися ними. Ці заходи не є покаранням, не тягнуть судимості і не переслідують мети виправлення, а застосовуються для лікування і соціальної адаптації душевно хворих, запобігання вчиненню ними нових суспільно-небезпечних діянь, а також для охорони їх самих. Вони застосовуються незалежно від бажання хворого, його законних представників чи родичів, змінюються і припиняються лише судом .
Застосовуються такі примусові заходи медичного характеру:
а) поміщення в психіатричну лікарню з звичайним наглядом;
б) поміщення в психіатричну лікарню з посиленим наглядом;
в) поміщення в психіатричну лікарню з суворим наглядом;2
Примусові заходи медичного характеру здійснюються лікувальними закладами органів охорони здоров\'я.
Суд, визнавши необхідним призначити примусовий захід медичного характеру, обирає його залежно від душевного захворювання особи, характеру і ступеня суспільної небезпеки вчиненого нею діяння (ст.13 ККУ).
Застосування заходів медичного характеру є правом а не обов\'язком суду. Ці заходи можуть застосовуватись лише до осіб, які вчинили передбачені законом діяння, що становлять значну суспільну небезпеку. Самі ж особи з врахуванням вчинених ними діянь і їх хворобливого стану, є суспільно-небезпечними. Не можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо особа, яка вчинила суспільно-небезпечне діяння в стані неосудності або захворіла на душевну хворобу після вчинення злочину, до винесення ухвали видужала чи її психічний стан змінився настільки, що вона перестала бути суспільне небезпечною.
При звільненні від подальшого відбування покарання засудженого, який захворів на хронічну душевну хворобу, суддя вправі застосувати примусові заходи медичного характеру або передати його на піклування органів охорони здоров\'я (ч.2 ст. 408 КПКУ).
У тому разі, коли засуджений потребує примусового лікування в постанові необхідно вказати, до якого типу лікувальної установи його має бути поміщено.
Застосування до душевнохворого примусових заходів медичного характеру можливе лише при доведеності вчинення ним суспільно-небезпечного діяння, що містить ознаки конкретного злочину. При цьому не враховуються обставини, які не мають безпосереднього відношення до розглядуваної події (судимість особи, застосування до неї в минулому примусових заходів медичного характеру, тощо).
Заходи адміністративного стягнення щодо неосудних осіб застосовуватись не можуть, а помилково застосовані юридичного значення не мають. У зв\'язку з цим вчинене неосудним діяння, яке відповідно до закону може бути визнано суспільно-небезпечним лише за умови застосування до нього раніше за такі ж дії заходів адміністративного стягнення, не може бути визнано суспільно-небезпечним, якщо при застосуванні таких заходів він також перебував у стані неосудності. При встановленні таких обставин суду належить справу закрити, не застосовуючи до неосудного примусових заходів медичного характеру.
Як вказувалося вище, передбачається три види примусових заходів медичного характеру, а саме: поміщення в психіатричну лікарню з звичайним, посиленим або суворим видами нагляду.
1) 3 звичайним наглядом - щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно-небезпечного діяння потребує тримання в лікувальному закладі і лікування в примусовому порядку:
2) 3 посиленим наглядом - щодо душевнохворого, який учинив суспільно-небезпечне діяння, не пов\'язане з посяганням на життя громадян, і за своїм психічним станом не являє загрози для оточуючих, але потребує тримання в лікувальному закладі і лікування в умовах посиленого нагляду;
3) Із суворим наглядом - щодо душевнохворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільно-небезпечного діяння є особливо небезпечним для суспільства і потребує тримання в лікувальному закладі і лікування в умовах суворого нагляду.
Визначаючи вид примусового заходу медичного характеру, суд має враховувати висновок судово-психіатричної експертизи про характер душевного захворювання і заходи, які треба застосовувати до хворої особи. Однак рекомендації експертів для суду не є обов\'язковими, оскільки вони встановлюють тип психіатричної лікарні, виходячи лише з психічного стану хворого, без урахування характеру вчиненого ним діяння, що не належить до їх компетенції.
Застосовуючи до неосудного примусові заходи медичного характеру, суд не має права зазначати в ухвалі назву конкретної психіатричної лікарні, в якій має проводитися лікування, а також його строк.
Примусове лікування має проводитися доти, поки хворий не перестане бути небезпечним для оточуючих. Кожен хворий не рідше одного разу на шість місяців оглядається комісією тієї лікарні, де він знаходиться на примусовому лікуванні. Примусові заходи медичного характеру підлягають скасуванню у зв\'язку з видужанням особи чи зміною її психічного стану настільки, що це виключає її суспільну небезпеку.
Експерт і суд в кожному конкретному випадку повинні індивідуально оцінити соціальну небезпеку хворого, який скоїв протиправне діяння і призначити міру медичного характеру.
Так, примусове лікування в психіатричній лікарні із звичайним наглядом призначається хворим: шезофренією із стійкими, які не піддаються корекції маревними ідеями і галюцинаціями, епілепсією, органічними враженнями центральної нервової системи, церебральним атеросклерозом з психічними порушеннями та іншими психічними захворюваннями, які здійснили соціально-небезпечні дії вперше, якщо їх стан вважається як такий, що являє соціальну небезпеку для суспільства.
Примусове лікування в психіатричних лікарнях з посиленим і суворим наглядом призначається хворим, які являють собою підвищену і особливу небезпеку для суспільства. До них відносяться хворі, які скоїли повторні соціально небезпечні дії, хворі, які по своєму стану не утримуються в психіатричних лікарнях із загальним наглядом, здійснюють втечі і потім проявляють антисоціальну поведінку. Призначення примусового лікування в психіатричних лікарнях з посиленим і суворим наглядом обов\'язково для хворих епілепсією з частими сутінковими станами і вираженими особистими змінами, особливо ускладнення алкогольної інтоксикації. Хворі алкогольними параноїдами з рецидивуючим протяканням також підлягають лікуванню в психіатричних лікарнях із посиленим і суворим наглядом.
В деяких випадках потрібно направляти в ці лікарні хворих шизофренією, в яких знайдено психопатоподібні стани, ускладнені хронічним алкоголізмом із стійкими антисоціальними формами поведінки.
Примусове лікування як в психіатричній лікарні із загальним наглядом так і з посиленим або суворим, призначається особам, які скоїли важкі протиправні дії в осудному стані, але захворіли під час розслідування або розгляду справи в суді. Частіше в таких осіб розвивається реактивний стан, після виходу з якого провадження по кримінальній справі поновлюється.
Отже, розглянувши це питання, автор прийшов до висновку, що такий захід державного примусу як призначення примусових заходів медичного характеру є вкрай необхідним, оскільки він є засобом попередження злочинності, яка стала в нашому суспільстві поширеним негативним і соціальним явищем.
2. Суспільно-небезпечні дії психічно хворих та неосудність особи як умова для призначення примусових заходів медичного характеру.
Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільне небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душевної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумства чи іншого хворобливого стану. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватись примусові заходи медичного характеру(ст.12 ККУ).
Отже, неосудність - це обумовлена розладом психічної діяльності нездатність особи усвідомлювати свої дії або керуватися ними у момент вчинення суспільно небезпечного діяння. Вчинення такого діяння в стані неосудності не тягне кримінальної відповідальності особи у зв\'язку з відсутністю її вини.
Це положення в нашому законодавстві є фактом, який свідчить про
гуманне ставлення так як і в багатьох цивілізованих країнах, до хворих людей
(в нашому випадку до психічно хворих).
Неосудність має місце при наявності двох критеріїв: медичного і юридичного.
Медичний(біологічний) критерій характеризується наявністю у особи одного з таких різновидів розладу психічної діяльності як хронічна хвороба, тимчасовий розлад душевної діяльності, слабоумство та ін. хворобливий стан:
а) хронічна душевна хвороба - це трудновиліковне психічне захворювання, що має тривалий характер і тенденцію до наростання хворобливих явищ: шизофренія, епілепсія, прогресуючий параліч та ін.;
б) тимчасовий розлад душевної діяльності - це психічне захворювання, яке характеризується раптовим початком, швидким розвитком відносно нетривалим протіканням і звичайно закінчується повним одужанням особи: гострий алкогольний психоз, реативний стан(хворобливий розлад внаслідок тяжкого душевного потрясіння), так звані виняткові стани (патологічне сп‘яніння, патологічний ефект, тощо);
в) слабоумство - це вроджений чи набутий у ранньому дитинстві або ж такий, що розвинувся внаслідок якого-небудь психічного захворювання, хворобливий стан психіки, який характеризується неповноцінністю розумової діяльності (ідіотія, імбецильність, дебільність);
г) інший хворобливий стан - це важкі форми психопати, душевні розлади, викликані інфекційними захворюваннями, аномалії психіки у глухонімих та ін.
Юридичний (психологічний) критерій неосудності охоплює дві ознаки –інтелектуальну і вольову:
а) інтелектуальна - це нездатність особи усвідомлювати свої дії, коли вона не розуміє фактичної сторони своєї поведінки або не може усвідомлювати її суспільної небезпеки;
б) вольова - це нездатність керуватись своїми діями, передбаченими законом як суспільне небезпечні і кримінальне карані.
Наприклад, при піроманії особа не може подолати непереборного хворобливого потягу до підпалів, хоча і розуміє суспільне небезпечний характер своєї поведінки.
Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо однієї ознаки - інтелектуальної чи вольової.
Отже, особи, які вчинили суспільне небезпечні діяння в стані неосудності не є суб\'єктами злочину. Вони не підлягають кримінальній відповідальності і покаранню. До них можуть бути застосовані лише примусові заходи медичного характеру.
Міри медичного характеру, в тому числі і примусове лікування, завжди
призначається виходячи із соціальної небезпеки хворого. Соціальна небезпека хворого визначається як характером і змістом його соціальне небезпечних І дій, так і психічним станом. Оцінка соціальної небезпеки хворого - це тільки оцінка характеру дій і психічного стану в момент скоєння протиправних дій, а й стану, який випробовується в період судово-психіатричної експертизи. Визначаючи соціальну небезпеку хворого, експерт і суд повинні оцінити можливість повтору соціальне небезпечних дій, вплив на поведінку хворого мікросоціальних умов.
На думку автора, небезпека психічно хворого обумовлюється не тільки скоєним вже діянням, а й можливістю скоєння ним інших злочинів. Таким чином, соціальна небезпека хворого визначається як скоєним діянням і станом хворого в динамічному аспекті, так і негативним впливом соціальних факторів оточення.
Характер скоєння діяння відображає соціальну небезпеку. Наприклад, вбивство, погроза вчинити вбивство, нанесення тілесних пошкоджень, нерідко скоєні по несенітним мотивам або під впливом імперативних галюцинацій, є доказом небезпеки такого хворого для оточуючих. В цьому плані особливої уваги заслуговують ті форми марева, які мають конкретну направленість на певних осіб не корегуються хворим, супроводжуються вираженою ефективною зараженістю.
Оцінюючи небезпеку такого роду хворих слід мати на увазі сутність паралелізму між характером скоєного діяння і потенційною небезпекою особи для суспільства. Трапляються випадки, коли правопорушення хворого не являє собою великої суспільної небезпеки (порушення паспортних правил), а обслідування під час експертизи викривають такі психічні порушення, які свідчать про цього значну соціальну небезпеку. Це означає, що скоєне правопорушення - лише перший акт в системі реалізації хворим складних маревних побудов, тому такій особі можна призначати примусове лікування незалежно від характеру скоєної ним протиправної дії.
Велике значення для визначення соціальної небезпеки хворого має оцінка його психічного стану. Тому такі психопатологічні порушення, як систематизовані форми марева, іпохондричне переживання, маніакальні стани, галюцинаторні синдроми, необхідно розцінювати як небезпечні для суспільства стани. Соціальна небезпека хворих підвищується при наявності в клінічній картині синдрому Кандинського - Клєрамбо, з явищами психічного і фізичного автоматизму. Певну соціальну небезпеку являють і хворі з ефективними порушеннями, особливо при депресивно-маревно станах. В останніх випадках хворі нерідко здатні до так званих «розширених» самовбивств або вбивств близьких людей по мотивах, які дістали назву і альтруїстичних (вбивство в цілях звільнення близьких від уявних мук).
Хворі епілепсією і деякими формами органічних вражень центральної нервової системи здатні до безмотивної агресії в стані сутінкового розладу свідомості, в періоди дисфорії з явищами параноєдної настроєності, а також при наявності у них зміни особистості з явищами слабоумства і стихійними ефективними порушеннями у вигляді злісно - гневливого розладу.
Однак було б невірним вважати всіх хворих з перерахованими вище станами соціально небезпечними для суспільства. Багато хворих з аналогічними клінічними картинами ніколи не скоюють небезпечних дій. Тому соціальна небезпека хворих виникає в певних умовах.
Соціальна небезпека хворих виникає в періоди загострення стану, по мірі трансформації і ускладнення психопатологічіних синдромів на протязі різних психічних захворювань. Ступінь соціальної небезпеки хворого знаходиться у визначеній залежності від гостроти психічного стану І його динамічності. Тому найбільш часто суспільна небезпека стану особи проявляється тоді, коли в картині галюцинаторно-маревних синдромів з‘являються елементи синдрому Кандинського - Клерамбо або дипресивний стан ускладнюється за рахунок появи галюцинаторних переживань.
Особи, які страждають алкогольними психозами, як правило, здійснюють соціально-небезпечні дії в період ускладнення клінічної картини білої гарячки маревними синдромами, а також в стані алкогольних параніїдів з ідеями ревнощів в періоди приєднання галюцинаторних компонентів.
Деякі психічні захворювання (шизофренія, епілепсія, параноя) мають тенденції до загострення або виявляються в певні вікові періоди (пубертатний та інволюційний). Ряд психічних захворювань у жінок загострюється в період вагітності і родів. Тому у вказані періоди підвищується суспільна небезпека хворих.
На появлення соціальної небезпеки хворих впливають також несприятливі зовнішні фактори. До них відноситься алкоголь та інтоксикація. Душевно хворі нерідко скоюють протиправні дії в стані алкогольного сп\'яніння. Алкоголізм видозмінює клінічні прояви психічних захворювань (загострює, привносить в структуру психозу ряд нових компонентів). Під впливом гострої або хронічної алкогольної інтоксикації посилюється соціальна небезпека хворих, в яких знаходять псизопатоподібні форми психічних захворювань (постпроцесуальні стани при шизофренії, остаточні явища органічних захворювань центральної нервової системи, олігофренії).
Алкогольна інтоксикація може провокувати розвиток сутінкових станів свідомості у хворих епілепсією, у осіб із наслідками травматичних вражень мозку і явищами церебрального атеросклерозу. Хворі з психопатоподібними постпроцесуальними синдромами без ярких психопатологічних порушень не рідко сприймаються оточуючими як психічно здорові. Попадаючи в антисоціальне оточення, вони бувають здатні приймати участь у скоєнні групових правопорушень і їх дії нерідко не містять патологічної мотивації. Разом з тим, неповне критичне осмислення своєї поведінки і відсутність можливості прогнозувати наслідки своїх антисоціальних поступків характеризують їх як хворих, здатних до скоєння соціально небезпечних дій.
Таким чином, соціальна небезпека психічно хворих не є стабільною, а прояви підвищеної соціальної небезпеки виникають періодично, знаходячи залежність від клінічних особливостей основного захворювання і непридатного впливу зовнішніх факторів.
3. Злочини, скоєні в стані сп‘яніння та застосування до засуджених, які є алкоголіками і наркоманами примусового лікування.
Алкоголізм і наркоманія - дві найважчі проблеми в нашому суспільстві. Вони завжди хвилювали людство і будуть хвилювати його в майбутньому. Суспільство, на думку автора, не може припинити повністю вільне протікання цього негативного соціального явища, воно може лише частково це призупиняти. Щоб проводити таку роботу потрібно досконала законодавча база і високий життєвий рівень в країні.
Особа, яка вчинила злочин в стані сп\'яніння, не звільняється від кримінальної відповідальності, а навіть навпаки - це обтяжуюча обставина.
Суд направляє на примусове лікування особу, засуджену за злочин, вчинений на грунті алкоголізму чи наркоманії. Примусове лікування цих осіб проводиться, залежно від міри кримінального покарання, відповідно в місцях позбавлення волі або спеціальних медичних закладах (ст. 14 ККУ).
При постановленні вироку суд повинен вирішити питання про те, чи слід застосовувати до підсудного примусове лікування від алкоголізму чи наркоманії.
Якщо лікування не було призначене судом при постановленні вироку, питання про нього підлягає вирішенню в стадії виконання вироку.
Питання про застосування примусового лікування до засудженого, який відбуває покарання у виправно-трудовій установі, вирішує суддя районного (міського) суду за місцем відбування покарання. Законним приводом для його розгляду в судовому засіданні є подання адміністрації виправно-трудової установи. До подання додається мотивований висновок лікарської комісії, у якому зазначається про наявність у засудженого хвороби, необхідність примусового лікування, відсутність у нього протипоказань до лікування.11
Під сп‘янінням маються на увазі звичайне фізіологічне сп‘яніння, при чому як алкогольне, так і токсичне і наркотичне. Звичайне сп\'яніння слід відрізняти від патологічного, що є формою тимчасово розладу душевної діяльності і тим самим втілює в собі медичний критерій неосудності. В стан звичайного сп\'яніння особа приводить себе свідомо. Вона здатна передбачити свою можливу поведінку в такому стані і з врахуванням цього може вирішувати, вживати чи не вживати одурманюючі засоби. Не втілюючи в собі медичного критерію неосудності звичайне сп\'яніння, навіть в тяжкій формі, не звільняє від кримінальної відповідальності.
У зв\'язку з систематичним вживанням особою спиртних напоїв або наркотичних засобів у неї може розвинутись захворювання, що характеризується постійним потягом до таких напоїв чи засобів. На грунті алкоголізму, а також наркоманії людина може вчинити злочин, причому не
обов\'язково в стані сп\'яніння.
Передбачається лікування таких осіб як засіб їх ресоціалізації і запобігання вчиненню ними нових злочинів.
Направлення на примусове лікування може застосуватися лише у і випадку визнання особою винною у вчиненні злочину саме на грунті алкоголізму чи наркоманії і поставлення обвинувального вироку з призначенням покарання. Саме направлення засудженого на примусове лікування не є покаранням, воно призначається судом поряд з останнім і не повинно впливати на його суворість.
Примусове лікування не пов\'язане з віком, воно може бути застосоване й до неповнолітніх та осіб похилого віку.12
Не виключається застосування примусового лікування до непрацездатних осіб.
Примусове лікування застосовується лише за наявності відвідного висновку лікувального закладу (ч. 2 ст. 324 КПКУ). У мотивованому висновку компетентної медичної комісії (до її складу входять лікар-психіатр бо лікар-нарколог (голова), невропатолог і терапевт) повинно бути зазначено, чи є особа хронічним алкоголіком або наркоманом, чи потребує вона примусового лікування.
Висновок судово-психіатричної експертизи про можливість застосування примусового лікування може розглядатись як підстава для направлення на таке лікування, коли воно відповідає вимогам, що пред‘являються до медичного висновку про необхідність застосування до особи лікування.13
Медичний висновок підлягає оцінці. Незгода суду з висновком комісії має бути мотивована у вироку.
Тип медичної установи, де здійснюється примусове лікування, залежить від виду призначеного покарання. При засудженні особи до позбавлення волі таке лікування здійснюється у виправно-трудових установах, а при засудженні до інших мір покарання - в спеціальних медичних закладах, якими можуть бути наркологічне відділення лікарні або стаціонарний медичний нелад підприємства.
Примусове лікування осіб, які засуджені за вчинені на грунті алкоголізму чи наркоманії злочини, треба відрізняти від примусового кування в лікувально-трудових профілакторіях хронічних алкоголіків та осіб хворих на наркоманію, які злочинів не вчиняли. Недопустиме направлення на примусове лікування до лікувально-трудового
профілакторію осіб, які вчинили діяння, що містить ознаки злочину.14
Суд не вправі у вироку встановлювати строк примусового лікування від алкоголізму. Тривалість лікування залежить від його результатів.
Припинення лікування вирішується суддею районного (міського) суду за місцем знаходження виправно-трудової установи або медичного закладу, де засуджений перебуває на лікуванні, за поданням адміністрації цієї установи чи закладу на підставі висновку лікарської комісії (ч. 2 ст.411 КПКУ).
Алкоголізм і наркоманія важка соціальна проблема. Щоб її в деякій частині вирішити, потрібні рішучі запобіжні і виховні заходи, які, на жаль, в Україні в даний час не проводяться. Тому ця проблема буде довгий час не вирішена в нашій державі.
|
