Всього книг:

139

Останнє оновлення:

 2012-02-24 10:46:24

 

Реклама

 




 

 

Наші Друзі

rozvAGA!info - Приколи,фото,дівчата,он-лайн ігри,форум,телепрограма

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО - І. І. Дахно : ДЕРЖАВА - СУБ'ЄКТ МІЖНАРОДНИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

Електронна бібліотека. Художня та наукова література.

 

 

 

МІЖНАРОДНЕ ПРИВАТНЕ ПРАВО - І. І. Дахно:ДЕРЖАВА - СУБ'ЄКТ МІЖНАРОДНИХ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН

 

загрузка...

6.1. ІМУНІТЕТ ДЕРЖАВИ
ЗА МІЖНАРОДНИМ ПРАВОМ
Імунітет держави є принципом міжнародного права, що випливає із засад державного суверенітету. Імунітет держави виявляється у тому, що з огляду на рівність між собою всіх держав (і великих за розмірами те¬риторії та чисельністю населення, і карликових) певна держава не може здійснювати владу стосовно іншої держави. Спрацьовує правило "par in рагет non habet imperium" ("рівний не має влади над рівним").
Імунітет має іноземна держава, її органи та майно, що належить дер¬жаві. Майно іноземної держави не може піддаватися заходам примусо¬вого характеру (накладенню арешту тощо).
У теорії та на практиці розрізняють кілька видів імунітету держави: судовий; від попереднього забезпечення позову; від примусового вико¬нання рішення; майновий (власності).
Судовий імунітет полягає у непідсудності держави без її згоди судам іншої держави. Тут керуються правилом "par in parem non habet jurisdictionem" ("рівний не має юрисдикції над рівним"). Держава не може бути притягнута до суду іншої держави як відповідач, окрім ви¬падків чітко висловленої такою державою згоди. При цьому не мають значення чинники, з огляду на які певна держава хотіла б притягти до свого суду іншу державу.
75
Імунітет держави від попереднього забезпечення позову полягає у тому, що майно держави не може бути предметом забезпечення позову.
Імунітет держави від примусового виконання рішення означає, що без згоди держави не можна здійснити примусового виконання судового рі¬шення, винесеного проти неї судом (третейським судом) іншої держави. Не можуть виконуватися примусові заходи у порядку забезпечення позо¬ву чи у порядку примусового виконання вже винесеного судового рішен¬ня навіть стосовно, наприклад, державних морських суден, які перебува¬ють у територіальних водах держави, яка хотіла б їх конфіскувати. Тут наявна ситуація, описана у прислів'ї: "Лікоть — близько, а не вкусиш".
Принцип імунітету держави відображений у внутрішньому законо¬давстві абсолютної більшості країн світу.
Застосування принципу імунітету держави вважається загальновиз¬наним у сучасній міжнародно-правовій практиці. Проте, образно кажу¬чи, з тим, щоб будувати міст через річку, згодні всі. А от як його буду¬вати — уздовж річки чи впоперек — думки розділяються. Так і з імунітетом держави — немає єдності поглядів на розуміння обсягу та сфери застосування цього принципу. У доктрині та практиці різних пра¬вових систем є дві основні концепції імунітету держави — абсолютно¬го та функціонального (обмеженого).
Згідно з теорією абсолютного імунітету, державний імунітет ба¬зується на імперативному принципі сучасного міжнародного публічного права — суверенній рівності держав. Прихильники цієї концепції ствер¬джують, що держава завжди є єдиним суб'єктом, хоч вияв її право-суб'єктності може бути різний. Тому, наприклад, як суб'єкт міжнародно¬го приватного права держава не втрачає властивості суверена (владної особи). Інакше кажучи, з цього погляду держава одночасно може бути у двох іпостасях — носія влади і торгівця.
З огляду на теорію абсолютного імунітету наявні широке тлумачення та застосування імунітету держави. Подання позову до іноземної держа¬ви, забезпечення позову і звернення стягнення на майно держави можуть бути вчинені лише тоді, коли є згода на те з боку відповідної держави.
Принцип імунітету держави виник у середньовіччі. Держава, згідно з цим принципом, є "священною коровою". Зазначений принцип тривалий час був панівним у міжнародно-правовій теорії та практиці. Нині коло держав, що визнають домінування цього принципу, звузилося.
Радянський правничий менталітет, який, зрозуміло, не трансформу¬вався з розпадом Союзу, визнає принцип абсолютного імунітету. Право¬свідомість продукує постулати — держава не перестає бути сувереном
76
в економічному обороті, вона не відмовляється від нього і не позбав¬ляється його.
Першою спробою міжнародно-правового визначення обсягу держав¬ного імунітету була "Брюссельська конвенція для уніфікації деяких пра¬вил щодо імунітету державних суден" від 10 квітня 1926 р. (доповнена Протоколом від 24 травня 1934 р.).
У світі досить поширена теорія функціонального (обмеженого) іму¬нітету. Її основний зміст полягає в тому, що держава, діючи як суверен, завжди має імунітет. Якщо держава діє як приватна особа (наприклад, здійснює зовнішньоторговельні операції) та (або) займається іншою ко¬мерційною діяльністю, то імунітету вона не має.
Спираючись на зазначену теорію, було прийнято закони про імунітет держави у США (1976 р.), Великій Британії (1978 р.), Австрії (1974 р.), Канаді (1981 р.), Пакистані (1981 р.), Сінгапурі (1979 р.). Відомо, що за¬кони про імунітет на таких самих засадах були прийняті також у Півден-но-Африканській Республіці (1981 р.) та Австралії (1981 р.). Як бачимо з наведених у дужках років прийняття законів, цю проблему країни світу розпочали врегульовувати не так давно.
Теорія обмеженого імунітету застосовується у судовій практиці Греції, Данії, Італії, Норвегії, Фінляндії, Франції, Швейцарії. На її заса¬дах базується і Європейська (Базельська) конвенція про державний іму¬нітет (Еигореап Сотепііоп оп Біаіе Іттипііу), прийнята 16 травня 1972 р. (набула чинності з 1976 р.). Глава I цієї Конвенції має назву "Імунітет від юрисдикції" і складається з 15 статей.
У Базельській конвенції йдеться про дії не лише комерційного харак¬теру. Конвенція стосується всіх дій приватно-правового характеру. У пи¬танні про невизнання імунітету важлива наявність територіального зв'язку, необхідного для встановлення юрисдикції певної держави.
Конвенція розмежовує публічно-правові та приватно-правові дії. У ній зазначаються випадки, за яких держава не має імунітету, зафіксо¬вано правовідносини, коли імунітет держави зберігається.
Оскільки Базельська конвенція маловідома для вітчизняного читача, наведемо текст згаданих 15 статей, що стосуються державного імунітету.
Глава І. Імунітет від юрисдикції Стаття 1
1. Договірна держава, яка виступає як позивач чи третя особа у судовому розгляді у суді іншої Договірної держави, визнає стосовно вжитого судового розгляду юрисдикцію судів цієї держави.
77
2. Така Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої Договірної держави стосовно зустрічного позову:
а) у тих випадках, коли цей зустрічний позов випливає з юридичного взає¬мозв'язку чи з фактів, на яких базується основний позов;
b) у тих випадках, коли ця держава, якщо проти неї не було застосовано ок¬ремого судового розгляду у судах іншої держави, не змогла відповідно до поло¬жень цієї Конвенції зробити посилання на імунітет.
3. Договірна держава, яка у суді іншої Договірної держави подає зустрічний позов, визнає юрисдикцію судів цієї держави як стосовно основного позову, так і стосовно зустрічного позову.
Стаття 2
Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона взяла на себе зобов'язання визнати юрис¬дикцію цього суду відповідно до:
а) міжнародної угоди;
b) явно висловленим положенням, що міститься у домовленості, складеній у письмовій формі, або
с) явно висловленою згодою, даною після виникнення спору.
Стаття 3
1. Договірна держава не користується імунітетом від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона посилається на імунітет від юрисдикції після прийняття рішення з суті питання. Але якщо вона встановлює, що факти, на яких вона могла базувати імунітет, могли стати їй відомі лише пізніше, вона може посилатися на імунітет у тому випадку, якщо вона наведе ці факти якомога швидше.
2. Договірна держава не розглядається як така, що відмовилася від імуніте¬ту у тому випадку, якщо вона виступає у суді іншої Договірної держави для того, щоб зробити посилання на цей імунітет.
Стаття 4
1. За умови дотримання положень статті Договірна держава не може поси¬латися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судо¬вий розгляд пов'язаний із зобов'язанням держави, яке, з огляду на наявну уго¬ду, має бути виконане на території держави, де відбувається судовий розгляд.
2. Пункт 1 не застосовується:
а) у тому випадку, коли мова йде про угоду, яка була укладена між держава¬ми;
b) у тому випадку, коли сторони угоди домовилися про це;
с) у тому випадку, коли держава є стороною угоди, укладеної на її території, і зобов'язання держави регулюється її адміністративним правом.
Стаття 5
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави у тому випадку, коли судовий розгляд пов'язаний
78
з трудовою угодою, укладеною між державою і фізичною особою, і робота нале¬жить до виконання на території держави, де відбувається судовий розгляд.
2. Пункт 1 не застосовується:
а) у тому випадку, коли фізична особа на момент подання позову має грома¬дянство держави-роботодавця;
b) у тому випадку, коли на момент укладення угоди особа не мала громадян¬ства держави, де відбувається судовий розгляд, а також не мала звичайного місця перебування на території цієї держави, або
с) у тому випадку, коли сторони угоди письмово домовилися про інше, за винятком тих випадків, коли відповідно до законів держави, де відбувається су¬довий розгляд, лише суди цієї держави компетентні розглядати це питання.
3. Якщо робота виконується для закладу, агентства чи іншої організації, зга¬даної у статті 7, положення підпунктів а) та b) пункту 2 цієї статті застосову¬ються лише у тому випадку, якщо особа, з якою була укладена така угода, мала звичайне місце перебування на території держави-роботодавця на момент укла¬дення угоди.
Стаття 6
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона бере участь з однією чи кількома фізични¬ми особами у товаристві, асоціації чи юридичній особі, що мають за своє реаль¬не чи офіційне місце знаходження чи свій головний заклад на території держа¬ви, де відбувається судовий розгляд, і якщо судовий розгляд пов'язаний з відносинами між державою, з одного боку, і організацією чи одним з її учас¬ників — з іншого боку, що випливають з такої участі.
2. Пункт 1 не застосовується, якщо письмово була досягнута домовленість про інше.
Стаття 7
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо вона має на території держави, де відбувається судовий розгляд, бюро, агентство або інший заклад, через які вона здійснює та¬ким же чином, як і приватна особа, промислову, комерційну або фінансову діяльність, і якщо судовий розгляд стосується такої діяльності бюро, агентства чи закладу.
2. Пункт 2 не застосовується, якщо всі сторони спору є державами і якщо сторони письмово домовились про інше.
Стаття 8
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:
а) патенту на винахід, промислового зразка, промислової моделі, виробни¬чого або товарного знака, фірмового найменування або іншого аналогічного права, стосовно якого у державі, де відбувається судовий розгляд, була подана
79
або зареєстрована заявка чи яке охороняється іншим чином і стосовно якого держава є заявником або власником;
b) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, зга¬даного права, яке у ній охороняється і належить третій особі;
с) недотримання державою у державі, де відбувається судовий розгляд, ав¬торського права, яке у ній охороняється і належить третій особі;
d) права використовувати назву фірми у державі, де відбувається судовий розгляд.
Стаття 9
1. Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується:
а) права держави на нерухомість, на володіння і на користування такою не¬рухомістю державою; або
b) зобов'язання, що покладається на неї або як на володільця права на неру¬хомість, або як на володільця чи користувача такої нерухомості, і якщо неру¬хомість знаходиться на території держави, де відбувається судовий розгляд.
Стаття 10
Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується права на майно, рухоме чи нерухоме, яке залежить від права успадкування чи дарування, або на безгосподарне майно.
Стаття 11
Договірна держава не може посилатися на імунітет від юрисдикції у суді іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд стосується відшкодування за тілесне ушкодження чи матеріальну шкоду, викликані фактом, що мав місце на території держави, де відбувається судовий розгляд і якщо особа, яка спричини¬ла шкоду, знаходилася там на той момент, коли цей факт мав місце.
Стаття 12
1. Якщо Договірна держава письмово погодилася передати до арбітражу ті спори, що вже виникли, чи ті, що можуть виникнути з цивільних або комерцій¬них питань, вона не може посилатися на імунітет від юрисдикції у судах іншої Договірної держави, на території або відповідно до законодавства якої має мати місце чи мав місце арбітражний розгляд стосовно будь-яких дій, пов'язаних:
а) з юридичною дієвістю чи тлумаченням конвенції про арбітраж;
b) з процедурою арбітражу;
c) з відміною вироку, якщо конвенція про арбітраж не передбачає іншого.
2. Пункт 1 не застосовується до конвенції про арбітраж, укладеної між дер¬жавами.
Стаття 13
Пункт 1 статті 1не застосовується, якщо Договірна держава заявляє у суді іншої Договірної держави, що веде судовий розгляд, у якому вона не є сторо-
80
ною, що вона має право на майно, яке є предметом спору, тією мірою, якою вона могла б послатися на імунітет, якби розгляд націлювався б проти неї.
Стаття 14
Жодне положення цієї Конвенції не може тлумачитися як таке, що пере¬шкоджає суду Договірної держави управляти майном таким, як опічне чи банк¬рута, а також організовувати таке управління чи нагляд за ним лише з огляду на те, що інша Договірна держава має право на таке майно.
Стаття 15
Договірна держава користується імунітетом від юрисдикції у судах іншої Договірної держави, якщо судовий розгляд не підпадає під статті від 1 до 14; суд не може провадити подібний судовий розгляд навіть у тому випадку, якщо дер¬жава не з'явилася до суду.
Конвенція містить також інші важливі положення. Наприклад, ст. 23 передбачає, що на території Договірної держави не може здійснюватися примусове виконання судового рішення чи охоронні заходи стосовно майна іншої Договірної держави, за винятком тих випадків і тоді, коли відповідна держава дала на це чітко висловлену письмову згоду.
У ст. 26 зафіксовано, що суди Договірних держав не мають права роз¬глядати дії держав, які вони вчинили при здійсненні своєї публічної вла¬ди (асіа]иге ітрегіі).
Відповідно до ст. 28 автономні одиниці, що належать до складу феде¬ративної держави, не мають імунітету. Але якщо федеративна держава хоче для своїх суб'єктів мати такий імунітет, то Конвенція передбачає механізм його надання.
Статтею 29 встановлено, що ця Конвенція не застосовується до судо¬вих розглядів з питань:
а) соціального забезпечення;
b) спричинення шкоди у ядерній сфері;
с) обов'язкових платежів, штрафів, митних зборів та податків.
Згідно зі ст. 30 Конвенція не застосовується до судових розглядів, претензій у зв'язку з експлуатацією морських суден, що належать дер¬жаві — учасниці Конвенції та експлуатуються нею, а також у зв'язку з перевезенням вантажів чи пасажирів цими суднами або з перевезенням комерційними суднами вантажів, що належать державі-учасниці.
У ст. 31 зафіксовано, що Конвенція визнає імунітети і привілеї Дого¬вірної держави стосовно будь-якої дії або ухилення від дій з боку її збройних сил чи у зв'язку з ними, якщо ці сили розміщуються на тери¬торії іншої Договірної держави. У ст. 32 враховується дипломатичний імунітет.
81
Базельська конвенція не допускає жодних застережень з боку її дер-жав-учасниць. У ст. 4 "Додаткового протоколу" до Конвенції (укладений одночасно з Конвенцією) передбачено створення Європейського суду з питань імунітету держав. Згаданий Протокол також не допускає жодних застережень.
Комісія міжнародного права ООН (UNCITRAL) у 1991 р. схвалила проект статей про юрисдикційні імунітети держав та їх власності і реко¬мендувала ООН скликати міжнародну конференцію для прийняття від¬повідного міжнародно-правового документа.
Поки що немає інформації про прийняття якоїсь універсальної між¬народної конвенції з цього питання. Важливу роль у цій сфері і далі ві¬діграє судова практика окремих держав світу.
6.2. ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ ПРО ДЕРЖАВНИЙ ІМУНІТЕТ
Слід визнати, що законодавство України не багате на джерела права, де йдеться про державний імунітет. Ось як відображено цей аспект у Ци¬вільному процесуальному кодексі України від 18 липня 1963 р.
"Стаття 425. Позови до іноземних держав. Дипломатичний іму¬нітет
Пред'явлення позову до іноземної держави, забезпечення позову і звернення стягнення на майно іноземної держави, яке знаходиться в Ук¬раїні, можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави.
Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних дер¬жав та інші особи, зазначені у відповідних законах і міжнародних дого¬ворах України, підлягають юрисдикції суду України в цивільних справах лише в межах, що визначаються нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
В тих випадках, коли в іноземній державі не забезпечується Україні, її майну або представникам України така ж судова недоторканність, яка, згідно з цією статтею, забезпечується іноземним державам, їх майну або представникам іноземних держав в Україні, Кабінетом Міністрів Украї¬ни або іншим управомочним органом може бути приписано щодо цієї держави, її майна або представника цієї держави застосування відповід¬них заходів".
Якщо цю статтю "приміряти" на розглянуті концепції імунітету, то можна дійти висновку, що вона сформульована в дусі концепції абсо-
82
лютного імунітету. Втім, певні паростки почали з'являтися в Україні і на ниві функціонального імунітету.
Процитуємо ст. 34 "Відповідальність України як держави" Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність" від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ:
"Україна як держава несе майнову відповідальність у повному обся¬зі перед суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності за всі свої дії, що суперечать чин¬ним законам України і спричиняють збитки (прямі, побічні), моральну шкоду цим суб'єктам та призводять до втрати ними вигоди, а також за інші свої дії, в тому числі й ті, які регулюють зовнішньоекономічну діяльність і прямо не передбачені в цьому законі, що спричиняють зазна¬чені збитки (шкоду) та призводять до втрати вигоди, крім випадків, коли такі дії зумовлені неправомірними діями зазначених суб'єктів зовніш¬ньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяль¬ності.
Україна як держава відповідає за дії, зазначені в цій статті всім своїм майном.
Дії державних органів та офіційних службових осіб цих органів вва¬жаються діями України як держави у цілому. Держава несе за них відпо¬відальність, як зазначено у цій статті.
Будь-який суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності або іноземний суб'єкт господарської діяльності має право подати позов до України як держави. Зазначені позови підсудні судам України відповідно до статті 39 цього Закону.
Зазначений позов подається суб'єктами зовнішньоекономічної діяль¬ності за місцем їх постійного знаходження або проживання, іноземними суб'єктами господарської діяльності — за місцезнаходженням держав¬ного органу та/або службової особи, що вчинили дії, зазначені у цій статті.
Позов подається в загальному порядку, визначеному цивільно-проце¬суальним законодавством України. Від імені України як держави в про¬цесі виступають державний орган та/або службова особа, вказана у по¬зові, та/або один із прокурорів України.
Україна як держава має право на регресне відшкодування своїх збит¬ків, що виникли у результаті задоволення зазначеного позову з боку дер¬жавних органів та/або службових осіб за рахунок їх майна (відповідно балансового або власного)".
Розглянемо інші законодавчі акти України, що стосуються проблеми державного імунітету.
83
Закон України "Про угоди про розподіл продукції" від 14 вересня 1999 р. № 1039-ХІV містить ст. 32 "Імунітет держави", в якій зазначається: "В угодах про розподіл продукції, укладених за участю іноземного ін¬вестора, передбачається відмова держави від судового імунітету, імуні¬тету щодо попереднього забезпечення позову та виконання судового рі¬шення".
Рівно через три місяці —14 грудня 1999 р. — український парламент прийняв Закон України "Про концесії на будівництво та експлуатацію автомобільних доріг" № 1296-ХІV. Жодної згадки про державний імуні¬тет він не містить, що свідчить про непослідовність вітчизняного зако¬нодавця у зазначеному питанні.
У зв'язку з концесіями слід звернути увагу на такі документи:
1. Порядок встановлення максимального розміру плати за проїзд авто¬мобільними дорогами, побудованими на умовах концесії. Затверджений по¬становою Кабінету Міністрів України від 22 серпня 2000 р. № 1299. Код нормативного акта 16562/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 34).
2. Типовий концесійний договір на будівництво та експлуатацію ав¬томобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів Ук¬раїни від 4 жовтня 2000 р. № 1519. Код нормативного акта 16851/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).
3. Порядок проведення концесійного конкурсу на будівництво та ек¬сплуатацію автомобільної дороги. Затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 4 жовтня 2000 р. № 1521. Код нормативного акта 16849/2000 (Офіційний вісник України. — 2000. — № 41).
У статті 1573 "Участь держави в цивільно-правових відносинах з іноземним елементом" проекту Цивільного кодексу України від 25 серп¬ня 1996 р. зазначалося: "До цивільно-правових відносин з іноземним елементом за участю держави застосовуються правила цієї Книги на за¬гальних підставах, якщо інше не передбачено законом". Процитована стаття свідчить, що нашому законодавцеві пропонувалося однозначно підтримати концепцію функціонального імунітету держави.
Певний відхід від концепції абсолютного імунітету вбачається і в ст. 18 "Судовий імунітет державних суден" Кодексу торговельного море¬плавства України від 23 травня 1995 р.: "На судна, які знаходяться у дер¬жавній власності, не може бути накладений арешт або стягнення без зго¬ди органу, що здійснює управління майном, яке знаходиться у державній власності, якщо ці судна використовуються виключно для несення дер¬жавної служби".
84
Отже, Україна може бути суб'єктом приватно-правових відносин з іноземним елементом. Україна може інвестувати за кордоном, орендува¬ти там майно, бути його власником, брати участь у спільних підприєм¬ствах. Україна може спадкувати майно, розміщене за кордоном.
Для здійснення міжнародних приватно-правових відносин відповідні повноваження надаються Кабінету Міністрів України, його главі, Націо¬нальному банку, центральним органам виконавчої влади.
Україна, вступаючи у приватно-правові відносини, несе самостійну відповідальність за свої дії. Як держава вона не відповідає за діяння юридичних та службових (посадових) осіб, а вони, у свою чергу, не від¬повідають за дії України.
КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ
1. Охарактеризуйте поняття "державний імунітет" з точки зору міжнародного приватного права.
2. Види державного імунітету.
3. Концепції абсолютного і функціонального імунітету.
4. Європейська конвенція про державний імунітет та її основні положення. Чи бере участь Україна у цій Конвенції?
5. Прихильником якої концепції державного імунітету — абсолютного чи фун¬кціонального — є нині законодавець України?
6. Якими способами Українська держава може відмовитися від свого імунітету?
7. Чи можна на Україну як державу подати позов до суду України?
85

Попереднє питання | Змiст | Наступне питання

 

Увага!

1. Всі книги та матеріали належать їх авторам.
2. Призначені для приватного перегляду.
3.Будь-яке комерційне використовування їх категорично заборонене.

 

 


Content-Pro | 2006-2015

Контакти:

317197170